Chapter Text
Скільки Шарль себе памʼятав - назойлива білява чуприна, яка приховувала синь хмарного неба очей Макса - постійно переслідувала його. Невдача - він там, на верхній сходинці подіуму, немов нагадування про те, наскільки є недосяжним. Перемога - стоїть нижче, але усміхається, немов міг насолодитись перемогою монегаска сповна, як і своєю. В цьому була якась своя насмішка долі - вони настільки жадали того самого, боролись, робили все заради перемоги, ворогували та лише через власну кров дозволили б перемогу іншого, але все одно були двома сторонами тої самої монети. Монети слави, всеосяжної любові, яка настільки тиснула, давала під дих, не відпускала свої кігті.
Лише в темряві своєї кімнати, наодинці з самим собою, Леклер дозволяв собі відпустити. Почуття, слабкість, павутинки думок, котрі ніяк не забувались, не могли зменшитись настільки, щоб зникнути. Він не міг дозволити розслабитись ні на мить, хоч його всі й знали не за емоційність, а практичну холоднокровність під час гонок, що “лише він міг танцювати з Максом на трасі”. Шарль хотів пишатись цим, але те, як пусто він почувається після кожного рукостискання з блідими, ледве відчутними, вузлуватими руками змивало всю гордість в унітаз. Ферстаппен - мотивація, адреналін, коли в жилах замість крові тече лава, чиста несподіванка, якій хотілося віддатись. Між ними іскрилось повітря, коли вони стояли поруч з трофеями в руках.
Брюнет не був слабким, ні, але коли тебе та сама людина повільно вбиває, але і живить водночас, це виснажливо. Достобіса виснажливо. Всі сміливі, колючі та гострі слова ніколи не збігатимуться з неминучим цунамі розчарування через бажання щось відчути. Точніше, відчути наскільки мʼякими будуть його обійми, наскільки лагідними будуть його слова: чи будуть вони повільно зігрівати, розливатись теплом всередині, наче гарячий шоколад в крижану зиму? Чи сонце хоч раз розсіє сирість погляду, коли він дивитиметься на нього? Монегаск хотів відштовхнути його настільки сильно, наскільки й хотів бути на відстані подиху.
-
Неочікуване повідомлення від менеджера про вечерю з усіма гонщиками в один із єдиних вихідних було як ніколи недоречним. Слова якраз змогли стати нотами, а ноти - стуками по клавішах піаніно, виливаючись в мелодію, якою Шарль проникався своїм нутром, змушуючи руки дрижати, як і його серце. Дихання сповільнюється, а з легеней виходять клуби диму, знебарвлюючи чорні пікселі слів на екрані.
Вся шафа складається лише з ядуче-червоних речей, які кричали про його приналежність Феррарі. Він хотів випалити це з своїх очей. Тому вибір впав на затишне сіре худі з чорними джинсами та мʼякими кросівками, щоб менше почуватись не в своїй тарілці. Щоб хоч щось змусило його почуватись трішечки вдома. Можливо, хтось теж зможе це зробити, лише одним сяйвом посмішки, піднятим кутиком губ чи тихим сміхом.
Монегаск сам не встиг усвідомити, як обійнявся з Пʼєром, кинув ледь чутне “привіт” Оскару з такою ж ледь помітною усмішкою і замовив чашку чаю, максимально усамітнившись на краю стола, куди, звісно ж, мала наблизитись така до болю знайома постать: широкі плечі, вигин талії, прямий ніс і ті самі очі-грози. Як тільки Макс подивився на нього - зморшка між його бровами розгладилась, а губи розтягнулись в посмішці. Шарль вбив би за те, щоб бачити її постійно. Бачити нідерландця постійно.
Але в один момент шлунок звʼязує в зрадницький вузол, а випиті кілька ковтків рідини стоять у горлі. Тривога накочується сильною хвилею, змиваючи дурні жартики Ландо та хіхікання Карлоса подалі з голови, а тіло відмовляється слухати сигнали мозку. Такий пильний погляд був у Ферстаппена не лише на трасі - щось було не те у тому, наскільки Леклер різко попрямував до виходу з закладу до своєї автівки.
Ноги не збираються йти далі, а повітря не хоче проходити в легені, наскільки б сильно Шарль цього не хотів. Коліна підкошуються, бо тремтять занадто сильно, щоб триматись, але руки не можуть знайти опору. Та вона зʼявляється - щось тепле зненацька торкається талії, підтримуючи і не даючи впасти у безодню, у смуток. В очах все блякне, безпросвітна темнота ночі розмиває силует.
Він потроху піднімається з дна, поки чиєсь дихання лоскоче йому обличчя, а долоня обгорнута чимось теплим. До вух нарешті доходять якісь тихі звуки, слова, які поки не можуть звʼязатись в повноцінне речення, але його організм вперше мимоволі розслабився. Коли туман нарешті розійшовся, перед очима постало невимовно знервоване обличчя Макса: його красу скривило хвилювання, а погляд потух.
- Все гаразд, ти не сам, Шарлю, я з тобою, - тихий шепіт це все, що зараз чує Шарль, - повертайся, так, потроху, ти в безпеці, з тобою все добре.
Вії тремтять, зіниці не можуть сфокусуватись на чомусь одному, а в голові лише одна думка: “що, трясця, трапилось?”. Помітивши розгубленість брюнета, Макс почав говорити:
- Шарлю, в тебе була панічна атака, але, на щастя, я встиг підхопити тебе. Тобі вже краще? Я старався зробити все, щоб тобі стало легше, - протараторив він, поки Леклер побачив їхні сплетені руки. Він недостатньо повернувся в себе, щоб прибрати долоню, але потроху приходило розуміння.
- Боже, вибач за ці незручності, Макс, я не хотів стати тягарем, - він, скоріше за все, сидів в Максовій машині.
- Чшш, - шикнув блондин, - все гаразд, ти не тягар, а важлива мені людина. Головне те, що ти повернувся та все добре, - непомітно проскочило в Ферстаппена, але як же помітно це проскочило в голові монегаска, - як я можу допомогти тобі?
Шарль грався краєм своєї худі пальцями, уникаючи погляду Макса, прибравши свою руку з тепла його долоні:
- Просто відпусти мене, добре? Дякую тобі дуже сильно за допомогу, Максе, справді, але мені вже треба додому, - він встав з автівки, стараючись якось обійти блондина, але той взяв його за руку, не даючи піти.
- Шарль, я знаю, що щось не так. В один момент ми з тобою наче друзі, ділимо подіуми, ділимо рукостискання, але я бачу щось не те в твоїх очах. Що ти не тут. А тепер в тебе панічна атака і ти тікаєш. Я розумію, чому ти тікаєш, що тобі страшно, але будь ласка, почуй мене, якщо тобі треба допомога, ти можеш попросити її в мене. Кажу ще раз, ти мені важливий, хоч і на треку або в паддоку складається враження, що це не так, але ти мені важливий, бо я тебе знаю довше, ніж самого себе - тирада вийшла з найглибшої частини душі Ферстаппена, а на очах зʼявились натяки на прозорі намистини сліз. Нідерландець сам не знав, з якою метою він сказав це, але слова не забереш назад.
Мить - вони обʼєднані обіймами, на практично неосвітленій парковці біля неймовірно дорогого ресторану, де сидять майже всі їхні друзі та знайомі, але вони не настільки важливі в цей момент, як Шарль і Макс. Мовчання вперше відчувається спокійно, а не як натягнута струна, котра от-от порветься.
- Макс, ти теж мені до біса важливий, чуєш? - схлипує брюнет в його плече, - Ти як отруйне повітря - інтоксикуєш, але я можу дихати лише ним, бо я залежний. Ти - єдине, про що я можу думати, хвилюватись, але в той же час, я так ненавиджу це все: помічати кожну зміну твого виразу обличчя, шкодувати про кожну твою невдачу ніби свою, ненавиджу боротись з тобою, хоча я і люблю це не менше, - здається так, неначе він відірвав голими руками своє серце і віддав його Ферстаппену, не знаючи потрібне воно йому чи ні. Неначе робить ставку в казино, де можна виграти через удачу, але так само легко все програти через один неправильний крок.
- Я теж тебе люблю, - тихо, одними губами прошепотів Макс йому в вухо, відсторонюючись, але далі обіймаючи руками за талію. Ось цей момент, коли його погляд нарешті став яснішим, колір став яскравішим і чистішим, момент, якого Шарль завжди чекав. Мріяв, щоб це сталось завдяки йому. Це сталось. Завдяки йому.
Невідомо, хто потягнувся в поцілунок першим, але відомо те, наскільки він був приємним. Макс був на смак як мед, солодкий та тягучий, приємний, як дім. А Шарль смакував полуницею, свіжою і насиченою, яку рідко можна було знайти в Нідерландах.
Це був новий початок, такої ж нової історії. Вона точно буде не без проблем чи прогалин, зате повна щирості і кохання.
Бо це Шарль та Макс. Вони завжди чекатимуть один на одного, щоб допомогти та затопити любовʼю, а не порожнечею.