Chapter Text
Кохання та ненависть настільки схожі що їх можна сплутати один з одним і легко перейти межу що розділяє одне від іншого. Протилежність кохання та ненависті — це байдужість.
«Alone in My Room — Darling»
So welcome me inside say the word and I will make you mine for life
Sealed in red ink write you belong to me and I'll be yours darling
Darling darling darling
Darling darling darling
Got me holding my breath I've been dreaming of this all night
Thinking all the time about you hope that's all right
Darling darling darling
Darling darling darling
Лекс Лютор ненавидів Супермена. Днями і ночами він тільки і думав про нього, про те, як він хоче знищити його. Розчавити. Показати йому і всьому світові, що він, Лекс Лютор, переміг Супермена власним розумом. Що людина здатна зробити більше, ніж той, хто прилетів з космосу на Землю коли його ніхто не запрошував. Лекс падав, та продовжував вставати, вирішував проблеми і долав перешкоди не тупою силою, а інтелектом.
А Супермен? Ну, все що Лютор бачив, так це те, що Супермен лише злітає у небо і ніколи не падає. Що він символ надії, ледь не Бог у очах людей. Він не здивувався б, якщо десь існує культ Супермена.
Лекс хотів бути причиною першого падіння Супермена. Хотів поставити прибульця на його місце — місце під ним, під його каблуком.
Лекса нудило від цієї показової доброти. Нудило від того, як всі люблять Супермена. Він був упевнений — це лише маска, і насправді прибулець не є тим, ким він виглядає на перший погляд.
Він. Воно. Байдуже. Прокляття. Він все ніяк не покидає його голову. Як паразит, що засів глибоко у його мозку, і єдиний спосіб його дістати це зробити лоботомію. Але ні, Лекс цього не зробить — він цінує свій інтелект. Тож він терпітиме цього паразита. Поки що.
Лекс сидів у м'якому кріслі, майже розвалився в ньому. В його руці склянка з віскі. Він повільно крутив склянку у руці, спостерігав як лід рухається всередині, золотими кольорами виграває рідина під притлумленим, жовтим світлом лампи.
Він тяжко зітхнув та притулив бік склянки до своєї скроні, глянув на панорамне вікно з видом на нічний Метрополіс, сяючий вогнями життя у вікнах багатоповерхівок, у фарах проїжджаючих машин, у освітлених рекламах, у неонових вивісках. Наповнений людьми, що навіть у такий пізній час ходили вулицями.
Лютор пройшов довгий шлях щоб опинитись на верхівці світу. Зміцнити вплив ЛюторКорп. Це зайняло у нього роки, та все ж, коли він тут… йому було недостатньо. Навіть з цієї висоти йому здавалося що він на самому дні. Що він жалюгідний, думає про цього клятого Супермена, думає про способи його здолати, ув'язнити… вивчити… підкорити. Так. Підкорити як якусь собаку, посадити його на ланцюг. Навчити його своїм командам.
До мене.
Сидіти.
Лежати.
Місце.
Голос.
Тихо.
Лекс Лютор на мить уявив Супермена із нашийником. Уявив його блакитні очі, які із ледь стримуваним гнівом… і навіть приниженням, дивляться на нього. Він міг би легко зламати його власними руками, міг би спалити його лазерним поглядом… але натомість покірно стоїть на колінах. Переможений. Під ним.
Впалий.
Лекс стряхнув голову, вириваючись з думок. Це вперше. Така яскрава фантазія. Він зиркнув на склянку віскі і поставив її на столик із тихим дзвоном льоду об скло — достатньо на сьогодні алкоголю. Він втомлено потер власне чоло рукою та встав.
Його рукава темно-сірої сорочки засукані до ліктів, він у своїх брюках і туфлях. Навіть не переодягнувся.
Він вже збирався розвернутись і піти до великого комфортного ліжка аби провалитись у сон, та дещо зупинило його. Він помітив рух за панорамним вікном. Блакитні очі Лютора повільно розширились.
“Оце так сюрприз…” пробурмотів він.
Супермен за вікном, ширяв у повітрі. Червоний плащ тріпотів позаду нього. Його обличчя античного божества… його небесного кольору очі дивились прямо на нього. Ці темні короткі кучері розпатлані. Він опустився на балкон, розсунув скляні двері та увійшов.
Супермен. У його пентхаусі. У його спальні.
Обличчя Лекса Лютора миттєво прийняло спокійний, ледь не холодний вираз. Він схрестив руки на грудях. Серце зрадницькі гупало.
“Прилетів сюди щоб мене позбутись?” спитав він із отруйною посмішкою на кутиках губ.
Супермен кліпнув очима кілька разів наче він не зрозумів цього питання. Та потім він підняв руки і похитав головою. Він здавався не таким впевненим. Скоріше розгубленим. Наче заблукав.
“Ні. Звісно ні. Я хочу поговорити. Чи можемо ми просто поговорити, Люторе?” він схилив голову набік. Маленький, ледь помітний рух.
Боже мій, подумав Лютор, тепер він справді нагадує йому собаку.
“Це ж треба. І про що ти хочеш поговорити у такий час?” він звузив очі, в його тоні помітна нетерплячка. Повільно ковзнув очима по Супермену з ніг до голови.
Той зробив кілька повільних кроків уперед. Лекс ледь стримався аби не відступити назад, але він зупинився на відстані простягнутої руки.
“Я втомився, Люторе.”
Ці слова з вуст Супермена були повною несподіванкою яка абсолютно не пасувала всій його персоні. Сильний, непереможний… герой. Втомився?
Лекс лише підняв брову, чекав поки той закінчить думку.
“Втомився боротися з тобою.”
Тепер до однієї брови приєдналась друга. З нього вирвався смішок.
“І що ти збираєшся з цим робити? Здатись мені?”
Супермен зробив кілька кроків уперед. Зупинився. Кінчики їхнього взуття майже торкались.
“Так,” тихо відповів він.
Лекс Лютор втратив дар мови, лише оглядав Супермена з голови до ніг і назад, наче вперше побачив.
Його губи тремтіли поки він намагався сказати хоч щось.
“Я не вірю тобі,” нарешті прошипів він.
Супермен опустився на коліна. Лекс відступив на крок, виставив руку із вказівним пальцем угору як сигнал стоп. Лише кілька хвилин тому він уявляв його на колінах, а тепер це відбувалося насправді. Він почувався викритим. Жарт долі.
“Це те що ти хочеш, чи не так, Люторе? Я тут перед тобою, відмовляюся боротись, здаюся добровільно,” сказав Супермен, його вираз обличчя такий щирий… серце Лекса стиснулось.
Він відвернувся, втягнув повітря крізь зуби, та знов повернувся обличчям до нього, дивився як на щось вкрай дивне. Тепер його руки на його бедрах.
“Встань,” наказав він, “встань зараз же і припинити вдавати з себе дурня.”
“Хіба це не те, що ти хочеш?” голос Супермена сповнений теплоти та гіркоти.
Ця невинність в його очах. Ця клята невинність. Щира, непідробна.
Лекс Лютор не знав що відповісти, навіть не знав як реагувати на все це. Його почуття, його емоції заплутались в клубок який він ледве міг розплутати. Він стиснув губи у тонку лінію, нахмурився. Намагався вгамувати хаос в голові, знайти нитку раціональності, впевненості, вхопитись за неї.
“Як ти очікуєш я буду реагувати? Радіти та стрибати? Ти такий наївний якщо думаєш що ось це! Це! Подіє на мене!” Лекс вказав на нього тремтячою рукою долонею догори.
Лютор зробив крок уперед, нахилив голову так, що їхні обличчя звернені один до одного. Він зустрівся із його очима своїми.
“Слухай уважно, прибульцю. Я хочу вбити тебе,” повільно сказав він, “знищити тебе.” Його рука схопилась за кучеряве волосся Супермена, пальці стиснули м'які пасма. “Хочу розчавити тебе. Хочу втоптати тебе у землю. Я так сильно, так неймовірно сильно ненавиджу тебе… ось, чого я хочу.”
Дихання Лекса часте, він увесь ледь не тремтів.
Супермен розширив очі, а потім зреагував лише маленькою усмішкою. Лекс напружився від люті, вогонь у грудях яскраво спалахнув. Наглість з якою він навіть усміхається йому в цей момент!
“Тоді зроби це,” м'яким голосом сказав Супермен, “вдарь мене. Накричи. Я приму все.”
“Ти не серйозний,” Лекс різко відпустив його волосся, випрямився. “Ти збожеволів,” прошипів він.
“Чому я збожеволів? Тому що добровільно здаюся тобі? Хіба це не єдиний спосіб для тебе заспокоїтись?” Супермен розвів руками наче це була незначна проблема.
Лекс провів по власному обличчю рукою із роздратованим, втомленим зітханням із натяком на гарчання.
“Ти не розумієш… ти думаєш що вже все зрозумів, та насправді ти помиляєшся!” Лекс випалив, в грудях кипіло. “Цього ніколи не буде достатньо! Заспокоїтись? Думаєш, я такий простий?”
Супермен зітхнув. Він встав, і підійшов до чоловіка так близько, що зараз майже торкались їхні груди. Його руки ковзнули до його передплічь і м'яко стиснули, утримуючи його на місці.
Приголомшений чоловік лише витріщився.
“Лексе,” голос Супермена тепер ласкавий. Він уперше назвав його на ім'я, і це викликало раптові дрижаки. “Лексе… просто… відпусти себе.”
Лекс мовчав.
“Скажи мені що ти насправді відчуваєш,” низький голос Супермена долинув до його вух як спів сирени.
Лекс Лютор був на межі щоб стрибнути у темну воду, дозволити йому затягнути себе у невідомість, у глибину. Там, де страшно. Там, куди він не наважувався навіть заглянути.
“Ох, ти хочеш поговорити про мої почуття?” прошипів Лекс, відвернув обличчя аби приховати сльозливі очі, чи то від гніву, чи чогось іншого. “я вже сказав тобі, що я відчуваю.”
Супермен відпустив його передпліччя, але тільки щоб притягнути його у свої обійми.
Лютор відчув силу, неймовірну силу, і також те, як прибулець стримувався. Один необережний рух — і Лютор може попрощатись зі своїми ребрами.
З якоїсь причини ці обійми перетворили вогонь люті в грудях Лекса на пекуче тепло. На щось… тужливе. Щось маленьке, що ховалося в ньому вже давно… на самій глибині його чорної ненависті. Лекс важко ковтнув слину.
Супермен, цим низьким, ніжним голосом сказав йому у вухо:
“Якби уся твоя ненависть випарувалася прямо зараз… що би тоді залишилось у тобі, Лексе?”
Лекс мовчав. Пекуче тепло у грудях тепер боліло.
“Відпусти мене.”
Супермен без жодних вагань відпустив, зробив крок назад.
Лекс відчув пустоту. Тепло обіймів Супермена залишило слід на його шкірі… і неочікувано, навіть його запах. Запах свіжої солодкої випічки. Лекс не розумів чому він раптом помітив ці дрібниці. Не розумів, чому зачепився за них.
Він обійшов його тільки щоб дійти до столика, схопити склянку недопитого віскі та одним махом проковтнути напій. Лютор із стукотом поставив склянку на столик, горло палало після рідини. Його пальці тремтіли.
Супермен повільно підійшов до нього ззаду, та Лютор навіть не обернувся, боявся що не стримає сліз. Цих сліз розчарування, туги… сліз, які показали би його слабкість. Його людяність. Його прагнення тепла. Справжнього тепла. Сили чистої любові та надії. Сили, якою і був Супермен.
Та він не хотів цього визнавати. Навіть самому собі. Готовий був задушити себе власними руками щоб ніколи не зізнаватись у цьому.
Супермен ступив ще ближче, його руки лягли на його плечі. Важкі, теплі.
“Це нормально. Ти можеш плакати. Можеш кричати. Можеш ненавидіти мене,” руки Супермена заспокійливо стиснули його плечі. “Але це ніколи не змусить мене ненавидіти тебе.”
Серце Лекса Лютора розбилося на друзки. Прокляття. Чортів Супермен. Заліз в його голову. Заліз йому в душу. Йому в серце. Чортів марсіанин. Криптонієць. Ах, байдуже. Просто байдуже.
Ні, йому не байдуже. Лексу абсолютно не байдуже. Особливо коли дихання Супермена таке тепле на його потилиці.
“Як ти смієш говорити мені таке?” прошепотів Лекс. Він давно втратив самовладання, не приховував емоцій.
Супермен відповів йому шепотом у вухо, яке ледь почервоніло реагуючи на гаряче дихання:
“Я просто знаю що це те, що ти хотів би почути від мене.”
Лекс стиснув зуби. Руки Супермена на його плечах такі теплі.
“Руки прибери,” пробурмотів він, на що той у відповідь прибрав руки, але поки не відступив.
Лекс Лютор розвернувся до нього, спина пряма, плечі рівні. Його вираз обличчя знов спокійний, очі холодні. Самовладання знову повернулося до нього. Одна думка, одна єдина думка заповнила його голову. Шалена, ризикована ідея.
“Ти добровільно здаєшся мені? Хочеш припинити наше протистояння?”
Супермен киває, усміхається з відновленою надією, і Лекс вкотре помітив ці чарівні ямочки на щоках.
“Так. Я здаюся. Ти можеш робити зі мною що хочеш… та тільки пообіцяй мені, що більше ніхто не постраждає.”
Лекс Лютор зробив крок ближче, його різкий скачок від емоційності до холодного спокою не пройшов повз уваги прибульця.
Раптовий, відчутний укол в шию миттєво стер усмішку Супермена. Лекс тримав шприц ввіткнутим, натиснув, і прозора рідина швидко увійшла у кров'яний потік.
“Ти сам прийшов до мене, прибульцю, ти сам здався в мої руки. Захотів цього. Тепер… я зможу тримати тебе під моїм контролем.”
Лекс повільно витягнув шприц із шиї Супермена і той похитнувся на місці, зробив крок назад та звалився на підлогу із важким глухим ударом.
Лекс Лютор нахилив голову вбік та униз, мовчки спостерігав як Супермен намагався боротись із дією речовини, намагався залишатись при свідомості, і не відводив від нього погляду. Відчайдушного.
Він простягнув йому руку, і Лекс присів аби торкнутись його пальців своїми, лише на секунду, поки ця рука знесилено не впала на підлогу.
Лекс із інтенсивною уважністю спостерігав як вії Супермена тріпотіли, як він заплющив очі, і почув тихе зітхання яке зірвалося з його губ.
Лютор устав, провів по своїй голові рукою. Цей маневр не входив в його плани. Лише тоді, коли він зрозумів, що Супермен справді здається йому, він вирішив діяти: зараз або ніколи.
Він глянув на шприц у своїй руці. Носив його з собою на випадок якщо Супермен нападе на нього аби швидко нейтралізувати його. Цього разу він вчинив імпульсивно. Виняток з правил.
Шприц був зроблений із криптоніту, голка легко пробила міцну шкіру Супермена, а сильна доза заспокійливого та снодійного в симбіозі із криптонітом легко занурили прибульця у сон.
Лекс переступив межу і дорога назад була закрита. Він дивився тільки вперед.
Тепер Супермен у його руках.
Лекс Лютор зайшов у приміщення, важкі титанові двері за ним зачинилися із шипінням. Освітлення тут м'яке, тепле. Приємне для очей.
Його руки у кишенях брюк костюма коли він підійшов до скляної кімнати. Усередині вид що тішив його щодня, у будь-яку годину. Пішов вже тридцятий день, а це і досі тішило його.
Супермен сидів на краю ліжка у білого кольору піжамі наче пацієнт, його голова опущена. Навколо шиї нашийник із одним каменем криптоніту. Недостатньо щоб вбити його, але достатньо щоб утримати, щоб зробити слабким. Таким слабким, якою тільки може бути людина.
Лекс Лютор постійно контролював його стан, слідкував за показниками, у разі необхідності — робив усе аби той залишався живим, у більш менш комфортних умовах. Не в його інтересах нашкодити йому більше ніж потрібно.
Тепер, коли Супермен був тут, Лекс не бачив причин ненавидіти його. Він жалюгідно слухняний, виправдовує свій образ як собаки який потребує господаря і дресирування.
Супермен підняв на нього очі. Очі в яких ще горіла жага до життя. До свободи. Але в них ні краплі ненависті. Навіть зараз, коли його свобода стала чимось далеким, як забутий важливий сон.
Те, що спочатку було фантазією Лекса тієї ночі — стало реальністю зараз. Він торкнувся панелі своїм великим пальцем активуючи команду відбитком і двері у камеру тихо відсунулись убік.
Супермен навіть не ворухнувся, лише дивився як Лекс ступив усередину, і як скляні двері за ним зачинились.
“Як почуваєшся сьогодні? Є скарги? Побажання?”
Супермен не відповів. Не відповів він і тоді, коли Лекс підійшов достатньо близько, двома пальцями штовхнув його підборіддя угору. Їхні очі зустрілись.
“Два тижні ти був хорошим хлопчиком. Вже змирився із своїм новим домом?” Лекс схилив голову набік.
Він ніколи не втомиться вивчати риси обличчя Супермена. Особливо його небесного кольору очі, м'які, теплі… втомлені. Очі як дзеркало його душі показували достатньо аби Лекс міг читати ледь не кожну його думку.
“Лексе, будь ласка, ти не мусиш цього робити,” голос Супермена трохи хрипкий, він змушував себе говорити долаючи слабкість під дією криптоніта.
Лекс Лютор лише посміхнувся куточком губ. “Тихо. Не розмовляй,” він ступив на крок ближче, його руки обхопили голову Супермена і притулили його до своїх грудей. Той не опирався. “Я знаю, тобі все ще складно прийняти своє нове життя, але так буде краще. Як ми і домовились, більше ніхто не страждає від моїх рук. Команда сильних героїв яку я створив завдяки твоєї ДНК стереже безпеку людства краще, ніж ти намагався би це зробити самотужки. Хіба це не прекрасно, прибульцю? Я потрібен людям, мої проєкти потрібні їм. І все це завдяки тобі.”
Пальці Лютора ніжно провели по кучерявим пасмам Супермена, потім одна рука ковзнула до нашийника і вимкнула дію криптоніта відбитком свого пальця. Супермен видихнув.
“Лексе, я маю бути там. Хіба ти не розумієш? Я не можу залишатися тут,” з поверненою силою він подивився на нього, схопився руками за чорний піджак Лютора, стиснув тканину, але Лютор спокійний, знав що той навіть не подумає вийти звідси без його дозволу. “Я мушу…”
“Побачити Лоїс? Твоїх батьків? Чому? У тебе є я, Кларку. Єдина людина яка знає тебе краще ніж ти сам себе,” Лекс поклав руки на плечі прибульця, бачив і відчував як той напружився від згадки дорогих та близьких йому людей, від згадки його імені.
Інформація, яку він вперто не видавав не було проблемою для Лютора. Він дізнався усе що хотів за кілька днів.
“Що ти з ними зробив?” він тихо запитав, в очах натяк на стривоженість.
Лекс демонстративно закотив очі.
“Нічого. Вони живі та здорові,” заспокійливо відповів він. “З ними нічого не станеться поки ти тут, під моїм контролем.”
Кларк різко встав що змусило Лекса відступити на крок, різниця у зрості очевидна. Кларк вище, а зараз, без впливу криптоніту, навіть сильніше. Холодний спокій Лекса повернувся до його рис. “Сядь,” наказав він.
Кларк знову сів, неохоче. Лекс не стримався від посмішки. “Хороший хлопчик. Залишайся таким слухняним, це розумно.”
Він поклав руку йому на голову щоб м'яко скуйовдити волосся.
Лексу Лютору подобалось торкатись Кларка, подобалось знати що він має в своїх руках силу з іншої планети, силу, яку не порівняти ні з чим існуючим на Землі. І ця сила підкорилась йому.
“Зі мною тобі буде краще, Кларку,” прошепотів Лекс. Він занурився носом у його волосся вдихаючи запах, солодкий і теплий.
Він належить йому.
Нарешті.
Мить спокою раптово закінчилась коли Кларк схопив його та притягнув собі на коліна, міцно обняв, сховав власне обличчя йому в плече. Лекс ледве не скам'янів від несподіванки.
“Ну-ну, що за прояв тактильного голоду?” він посміхнувся кутиком губ, пестив потилицю прибульця своєю рукою.
Кларк підняв обличчя. “Я не можу ненавидіти тебе… навіть якщо я тут вже достатньо довго щоб почати. Я не розумію чому.”
“Чшш…” Лекс Лютор обхопив його щоки своїми руками. “Це те, що ти хочеш. Залишатись тут, зі мною…” він нахилився, його губи біля його вуха коли він прошепотів дражнячи. “...цуцику, тобі просто подобається бути на моєму повідку.”
Кларк помітно напружився усім тілом, Лекс із певною насолодою міг відчути жар його почервонілих щік.