Chapter Text
Коли Техьон вирішив утекти від сцени, галасу і репетицій хоч на кілька днів, менеджер про це, звісно, не знав. Ніхто не знав. Його спонтанна втеча була майже інстинктивною – у кишені лише повідомлення від Хеді Слімана, нового щойнонайнятого креативного директора бренда CELINE, з натяком на зустріч у Парижі. З надією про зустріч і, власне, дещо фліртуючим контекстом повідомлення. Переговори про контракти, фотосесії мав би вести лейбл – юристи і агенти, але Техьону і це було байдуже, бо уже якось був у нього на фотосесії.
Літак приземлився о десятій годині вечора, і Техьон майже не помічав вечірнього туману за вікном. Усе відчувалося сюрреалістичним: охайний водій із табличкою «Кім» на нього вже чекав, а машина плавно повезла його до готелю, який Техьон обрав собі сам. Загалом чи не вперше все сам спланував. І коли виявилося, що місце в готелі помилково кимось зайняте, а вільних номерів немає, довелося нарешті набрати менеджера і, якщо вже так склалося, розповісти, де він і чому потрібна допомога.
– Будь ласка, скажи, що в тебе все добре, – голос Седжина у слухавці просто у відчаї. – Не можна отак тікати, я-то тебе прикрию поки, але… – і сваритися не міг.
– У мене все добре. Я повернуся за кілька днів.
Загалом останні кілька місяців були натяки, що Техьона потрібно відправити на терапію, бо він геть складно переносив стрес, а після цієї поїздки – немає сумнівів, що так і зроблять з ним.
– Ти ж без охорони. Де ти? Я відправлю когось.
– Ні, я сам. Все буде добре. Не потрібно охорону, вони мене втомлюють, вибач.
– Я не можу тебе змусити, але, будь ласка… дозволь допомогти. Що ти там робиш і де ти?
– Я в Парижі. Просто знайди мені кращий готель, ніж я вибрав. На чотири дні. Я взяв відпустку, але чомусь усі вирішили, що я сидітиму вдома.
– О Боже! Сам?
– Я тут сам.
– Там зараз ніч... – довга павза. – Ти... О Боже, – і важке дихання. – Добре, дай мені хвилин двадцять – я все влаштую. За тобою заїде водій. Я наберу Клауса, він підкине тобі автівку зі свого охоронного агентства, і дуже надіюся, що він ще не спить. Боже, не можу повірити… хоч би попередив…
Ніхто б не відпустив, якби попередив.
– Я скину локацію, звідки мене забрати. Вибач, що так раптово. Якби тут не сталася помилка в готелі, то я би тебе не турбував.
– Саме для цього я і потрібен – щоб ти мене турбував.
– Вибач.
– Але я вражений, що ти це сам провернув, бо минулого разу ти і під супроводом умів загубитися і розгубитися.
Техьон провів пальцями по волоссю, відчуваючи, як напруження в тілі відгукується болем у нозі. Менеджер дійсно все влаштував – набагато краще, ніж це зробив Техьон. Автівка приїхала елітніша, водій приємніший, а готель – з кращим видом на місто.
Вікна номеру виходили на вогні нічного Парижа – тихого, майже нереального. Він знав, що не повинен був бути тут, але зупинити себе вже не міг. Завтра зустрінеться з Хеді, хай той запропонує, що планував: будь це контракт, показ чи щось бентежне, вульгарне. Начхати. Головне це причина бути тут – а далі можна будь-що вислухати і від будь-кого, зробити по-своєму.
О першій ночі, згораючи від нетерпіння прогулятися містом, Техьон вийшов із будівлі готелю, вдихаючи вологе прохолодне повітря нічного Парижа і плотніше гортаючи шию шарфом. Відчував адреналін, бо нечасто міг ось так сам вирватися, щоб геть нікого не було поруч, і роби що хочеш. Автівкою з водієм, яку знайшов менеджер, вирішив не користуватися, бо тоді всі знатимуть, що він пішов гуляти посеред ночі – вислухає потім.
– До Ейфелевої, – сказав він коротко, сівши на заднє сидіння і ховаючи обличчя за маскою, хоча біле фарбоване волосся привертало увагу.
Машина рушила, і крізь тоноване скло він бачив, як повільно пропливають вулиці Парижа. Вогні відбивалися в калюжах на асфальті. У голові шуміло від втоми, але Техьон вперто тримав погляд на вогнях, що мерехтіли попереду.
Таксі з – на щастя – мовчазним таксистом висадило його на тихій вулиці біля авеню де Суфрен – тієї самої, що межує із західною стороною Марсового поля. Ліхтарі кидали м’яке світло на бруківку, блискучу від дощу. Нічний Париж здавався майже безлюдним – тільки кілька парочок прогулювалися неподалік, незграбно блукали п'яні туристи з навігаторами в руках. Крім того, крокували тротуаром повії. Техьон був чи то вражений, чи радше спантеличений, коли ті махали йому.
Техьон прогулявся і зупинився під кроною каштанів, повільно стягнув маску з обличчя й вдихнув холодне вологе повітря. Вдалині серед туману мерехтіли вогні Ейфелевої вежі. Сльози на очі наверталися – дуже втомився.
Його тишу порушила група чоловіків у дорогих костюмах. Вони йшли повільно, зосереджено перемовляючись французькою. Позаду них повільно рухався чорний лімузин із затемненими вікнами. Попереду й позаду крокували охоронці у навушниках. Техьон неохоче зиркнув на цю процесію п'яних бізнесменів чи то політиків – надто показову для такої пізньої години.
Техьон стояв трохи осторонь у своєму кремовому пальто. Січень місяць робив повітря прохолодним, і легкий подих вітру ворушив комір пальта. Його темне волосся вибивалося з-під капюшона, а шкіра здавалася майже порцеляновою в тьмяному світлі ліхтарів.
Один із чоловіків у костюмах раптом азіатської зовнішності ніс своє пальто на лікті. Високий, широкоплечий, з вираженими рисами обличчя – він одразу зачепився поглядом за Техьона, а Техьон зиркав на нього просто тому, що той вирізнявся серед інших. Техьон підвів погляд, зустрівшись очима з незнайомцем – погляд, якого раптом складно було уникнути.
Чоловік щось сказав охоронцеві поруч із собою, і Техьон, вже відвернувшись, був готовий повільно крокувати далі, коли охоронець раптово підбіг до нього, поки незнайомці в костюмах віддалялися, п'яно сміючись.
– Excusez-moi… – почав він французькою.
Техьон швидко витер сльози і на мить спантеличено підвів погляд, не готовий спілкуватися французькою – знав не так багато.
Охоронець швидко змінив мову на англійську:
– Вибачте за втручання. Ви ж не місцевий?
– Я кореєць.
Охоронець – європеєць із коротким світлим трохи сивим волоссям – майже без акценту перейшов на корейську:
– Чон Чонґук помітив вас і хотів би побачитися з вами за кілька хвилин тут.
– Я… Я не… – Техьон кліпнув, намагаючись осмислити почуте, і хотів сказати, що він не повія, але різко замовк. – Чому? Навіщо?
Охоронець одразу підвів руки, ніби вибачаючись:
– Вибачте за непорозуміння. Месьє Ґук аж ніяк не подумав, що ви могли б… надавати подібні послуги. Хоча тут, у цьому районі, це не рідкість, – він стримано усміхнувся. – Він просто здивувався, побачивши самотнього корейського туриста посеред ночі в такому не надто безпечному місці.
– Вибачте, але мені смішно з «месьє Ґук хотів би побачитися з вами тут», бо – хоч я і без охоронця чи менеджера під боком – це мені вирішувати, з ким і коли я хотів би бачитися і в чиїй компанії лишатися. Наразі мені комфортно без нікого. Розумієте? Я просто гуляю.
– Він хотів спершу запитати про ваше походження – і, бачу, не прогадав, що ви кореєць. А потім месьє Ґук хотів би особисто провести чи відвезти вас безпечно додому. Водій під'їде за ним за кілька хвилин.
– Дякую, але я не сяду в незнайому автівку п'яного бізнесмена. Я ладен викликати таксі, – пожалкував, що вирвалося про таксі, бо треба було збрехати, що за ним заїдуть.
Техьон збирався розвернутися, коли помітив, як той самий чоловік – Чон… як там його… Ґук? – якраз відокремився від своєї компанії, а лімузин поїхав геть. Чоловік наближався до них, досі тримаючи чорне пальто на лікті – високий, стрункий і окостюмлений. Охоронець тут же відступив від Техьона, коли чоловік підійшов ближче.
– Добрий вечір… – Техьон швидко заморгав.
– Доброї ночі радше.
Техьон лише звів брови, мовчки і трохи злякано вдивляючись на чоловіка.
– Цікаво. Вгадав, що ви кореєць. Але тут не надто безпечно для іноземців уночі, – його голос був низький, рівний.
– Я себе прекрасно тут почуваю зараз.
Чонґук похитав головою, легка усмішка майнула на його губах:
– Друга година ночі, ви – весь у брендах, від Gucci і до недешевих перснів, що не надто вдало підібрані до вашого одягу. Ніхто такий, як ви, при здоровому глузді не розгулював би тут сам. Хтось заїде за вами?
– Я ладен викликати таксі.
– Навряд чи це хороша ідея, – Чонґук зробив крок ближче, злегка нахиляючись, щоб зрівнятися з поглядом Техьона, і відступати стало нікуди. – Не хочу вранці читати новини про черговий труп у річці. Дозвольте підвезти вас.
– Ви мене трохи лякаєте, а після слів про труп у річці – й поготів, – Техьон не стримав сміх.
– Я гарантую, що ви у безпеці. Наразі я – найбезпечніше, що могло з вами тут статися.
– Я ще… я тут зараз, щоб прогулятися. Мені ще не хочеться назад у готель, – Техьон озирнувся, розуміючи, що ідея все-таки не найкраща, і поки ніхто на цьому не наголошував, то було дійсно комфортно, але…
– Скільки вам років?
– Двадцять два виповнилося минулого тижня. А вам? – сам не зрозумів навіщо запитав, бо от логіка цього запитання від чоловіка ще була зрозуміла.
– Тридцять, – легенько засміявся. – Вибачте, мені просто здалося, що ви неповнолітній, звідси було б запитання, хто вас відпустив гуляти самого серед ночі. Дозвольте провести вас або ж прогулятися з вами. Навіть можу залишити на вас свого охоронця, якщо моїй компанії ви не раді.
Техьон глибоко вдихнув, намагаючись приховати збентеження, і повільно рушив уперед, не знаючи, що сказати. Чонґук пішов за ним, його кроки були впевненими, але в них відчувалася легка невпевненість, притаманна людині, яка трохи випила. Техьон вирішив не сперечатися – простіше було потерпіти його компанію, ба більше, що охоронець ішов поруч, додаючи відчуття безпеки. Вдома охорона набридла, та ось знову…
– Як вас звати? – запитав Чонґук, його голос був теплим, але з ноткою цікавості. – Чому ви тут? Студент?
Техьон легенько всміхнувся. Було приємно, коли його не впізнавали. Мабуть, цей чоловік просто фізично не мав часу стежити за музичною індустрією. Але відчуття, що незнайомець побачив в ньому повію, ніяк не минало.
– Техьон. Студент, – промовив він, і хоч це було лише напівправдою, все ж він справді залишався студентом… щоправда, не у Франції. – А ви чому тут? Конкретно у Франції, якщо ви з Кореї?
– У мене тут бізнес і ділові партнери. Мій батько звідси родом, і коли він кілька років тому помер, я був змушений сюди приїхати і перейняти справи.
– І ви тут живете?
– Наразі так, – кивнув Чонґук. – Затримався і, схоже, затримаюся ще на деякий час. Мабуть, на кілька років. А якщо все складеться – назавжди.
– І що у вас за бізнес? Чи робота?
– Власник фармацевтичної компаніЇ. Ще нерухомість. Участь у кількох міжнародних банках.
– Ви жартуєте, – Техьон здивовано глянув на нього.
– Ні, – Чонґук спокійно знизав плечима, в кутиках губ грала легка усмішка. – Усе це – лише частина того, чим я займаюся.
– Ви серйозно? У вас у тридцять – ліки, нерухомість, банки…
– Сімейне, я спадкоємець і правонаступник. Ясне діло, що все це не на одних моїх плечах. Ну, ще кілька мереж фешн-брендів пов’язані з матір’ю. Був у політиці – починав з цього, це була воля моїх батьків, точніше – моєї корейської матері, бо вона в політиці, але в мене не склалося там.
Фешн-брендів. Техьон зацікавився саме з цього моменту.
– Боже… який був шанс зустріти тут мільйонера… мільярдера?
– Великий. Не хвилюйтеся, я поки не планую купувати Париж, – Чонґук грайливо усміхнувся. – Поки що. Хто ваші батьки, Техьоне?
Техьон звів догори очі, але не зміг приховати усмішки. Не знав, що більше його бентежило: гроші цього чоловіка чи легкість, з якою той про них говорив.
– Думаєте, це я купив на батьківські гроші? – Техьон махнув рукою, на якій виблискували кілька витончених перснів. – Я ріс у сім’ї фермерів. Мене виховувала бабуся. У батьків бракувало часу… А на цяцьки я заробив сам.
Чонґук трохи нахилив голову, уважно розглядаючи його.
– Працюєте?
– Ага.
– Можна вгадати? – Чонґук на мить замислився. – Модель?
– Так.
– Але не тільки модель?
– Не тільки.
– Актор? Співак?
Техьон підвів погляд, у його очах з’явилася грайлива іскорка, відповів:
– Співак. Я в гурті.
– Знаменитий?
– Достатньо, щоб мене не залишали у спокої в Кореї і щоб мати нагоду спокійно прогулятися тільки вночі, – Техьон усміхнувся, і його голос набув легкого відтінку іронії.
– Ох, айдол. Вражає, – Чонґук провів рукою по волоссю, його рухи були невимушеними, але погляд залишався уважним. – І як же зірка опинилася тут, на набережній Сени посеред ночі, зовсім один?
– Хотів побути на самоті. І думав, що Париж зможе це дати.
– Париж дає багато, – Чонґук зробив крок ближче, і Техьон відчув легкий аромат дорогого парфуму і тютюну. – Але ніч у Парижі краще переживати не наодинці.
Техьон подивився на нього, його губи ледь помітно витягнулися в усмішці.
– Думаєте, я дозволю вам переживати всю, – наголосив, – ніч зі мною?
– Думаю, що вже дозволили.
Техьон був у клятому захваті. Хоч і хотілося якихось простих людей поруч – однолітків, знайти друзів серед моделей чи інших цікавих локальних артистів, але цей теж був досить цікавий.
– Ого. Обійдемося просто прогулянкою.
Техьон знав: увага чоловіків до нього це цілком… буває. Спершу це було складно. Все було складно. Коли з одного боку лунають погрози вбивством, з іншого – любов і захват, а ще з іншого – домагання… то важко розібратися і опанувати голову в такому хаосі. Не встигаєш пережити і змиритися з одним, як воно змінюється знову і знову, так по колу.
– Ні на що не натякаю, просто на відміну від п’яних «мільйонерів-мільярдерів» посеред ночі в центрі столиці… меланхолійного айдола без охоронців тут шанс зустріти менший. Значно менший. Тому мені просто цікаво. Ви надовго?
– Кілька днів. Маю ціль поспілкуватися з креативним директором одного бренду, далі – додому, – Техьон зиркнув на охоронця Чонґука – той тримався подалі, доволі професійний, трохи далі виднівся великий мерседес, що також повільно тягнувся за ними, очевидно, що це автівка Чонґука з його водієм.
– Коли ще прилетите сюди?
– Влітку – точно.
– А ви коли-небудь куштували виноград, що бродить просто в гронах? Це наче скуштувати живе вино, знаю дуже хороший сорт, – Чонґук зупинився, голос звучав низько і трохи хрипло – відчувалося, що він справді випив трохи більше, ніж слід.
– Ні. Цікаві у вас забавки – протилежні старим винам.
– Тоді вам доведеться це спробувати.
– І де ж мені це зробити? – Техьон запитально нахилив голову.
Чонґук наблизився на пів кроку, але все ще тримався на межі особистого простору.
– У мене є один виноградник на заході від Ніцци. Майже поруч мій старий маєток, ще з дев’ятнадцятого століття – кілька поверхів, справжній палац. Давно кажуть, що на тих землях росте виноград, який може забродити просто на лозі. Влітку сезон збору врожаю. Якщо захочете – я можу показати вам, як це буває. Тільки не забудьте про моє запрошення.
– Ще не бував у Ніцці, – просто відповів, бо усі ці балачки не мають значення, адже керуватиме його життям і поїздками однаково студія і лейбл.
– У вас багато поїздок? Де ще будете? Моє життя, наприклад, це суцільний графік поїздок.
Техьон не одразу зрозумів, але виникла підозра, що це запитання звучить тому, що Чонґук хотів знати, чи вони десь не перетнуться в якійсь країні чи локації.
– Двадцять шостого січня в Сеулі на нагородженні будемо з гуртом, загалом будемо зайняті зйомками кліпу пізніше, в березні зніматимемо наше шоу – це наче реаліті-шоу, студія просто знімає творчі будні. Далі двадцятого березня та наступні кілька днів ще концерти в Гонконгу, там буде присутній друг – Богом. Хочуть пофарбувати моє волосся в блакитний на ті дні – не я це вигадав, і ми зі стилістами трохи агресивно налаштовані одне проти одного, якщо чесно. Далі зустрічі з фанатами – просто захід. У квітні ще буде «Music Awards», і хочу, щоб на цей захід мені повернули моє чорне волосся, – посміявся. – Дуже багато всього, я нерозлучний зі своїми людьми і творчим-робочим колективом вже багато років, ми буквально живемо разом, і залежний від графіку і від усіх них. Наступні події треба запитувати у менеджера, не пам’ятаю точно... У нас ще колаборація з однією американською співачкою, там теж будуть зустрічі. На початку травня в Америку на нагородження… Там далі червень – місяць гордості… – притих, бо сказав зайве, зашарівся. – От… я просто вивчив чудову пісню з одного тематичного фільму, хочу наважитися зіграти її на камеру, може, просто на трансляції.
– Що за фільм? – з усього він вирішив перепитати саме про це.
– «Назви мене своїм ім'ям», – так і вирвалося, не зміг стриматися, щоб в лоб незнайомцю не сказати про свою орієнтацію, і не зрозумів сам себе – чому і навіщо до цього звелося раптом. – Це просто літній роман юнака і трохи старшого чоловіка…
– Не бачив. І треба набиратися сміливості зіграти пісню з того фільму?
– Так. Бо за цим послідують теорії про мене і мою орієнтацію. Те, що я бачив той фільм і що я зізнаюся в цьому, більше ніколи мене не залишить – вони постійно про це говоритимуть…
– Ви досі не робили подібних натяків на публіку?
– А ви як часто на публіку розповідали б, що умієте підчепити хлопця посеред ночі під Ейфелевою?
– Зі мною досі ніколи такого не ставалося, але це не тема для публічного обговорення.
– Отож, – Техьон засміявся сам з себе. – Мені не можна нічого такого конкретного, все дуже складно, бо кожне моє слово на терезах. Лейбл і стосунки забороняє. Всі слова треба узгоджувати з менеджером і юристом, але місяць гордості – там є виключення, і фанатам потрібна підтримка також. І їм буде приємно знати, що я їх підтримую… хоча б так.
– Це мило, – всміхнувся. – Ваш графік не кожен витримав би. Знаю, як це складно.
Техьон вдихнув глибше, ловлячи легкий аромат парфумів Чонґука, змішаний із прохолодою паризької ночі. Йому зовсім не хотілося поспішати – ні з відповіддю, ні з закінченням цієї зустрічі, хай навіть і досить часто бачив подібних розкішних людей, але цей був напрочуд приємний і привабливий, від нього не хотілося тікати. Бо щойно розійдуться в різні сторони, то цей чоловік, мабуть, пошукає в мережі, хто такий Техьон, а Техьон те саме ж зробить щодо Чонґука, і буде вже не так цікаво.
Далі йшли мовчки, але мовчання не здавалося напруженим – радше таким, що дозволяє спокійно вдихати нічне повітря Парижа, слухати відлуння кроків на вологій бруківці та відчувати невимушену присутність один одного. Чонґук ішов поруч, неквапливо, руки в кишенях ділових чорних штанів, і Техьон відчував на собі його погляд – не нав’язливий, не зухвалий, але такий, від якого хотілося мимоволі випрямити спину й злегка торкнутися кінчиками пальців волосся, перевіряючи, чи воно лежить ідеально.
Коли вони звернули за ріг, уздовж тротуару плавно пригальмувала автівка чоловіка – велика, чорна, така, що здавалася радше частиною якогось елітного кортежу, ніж звичайною машиною. Скло на вікнах настільки затемнене, що всередині могло бути хоч порожньо, хоч повно охоронців у чорних костюмах.
Техьон зупинився, наче вріс у землю, коли Чонґук відчинив для нього дверцята. Охоронець, який ішов трохи позаду, теж зупинився.
– Сідайте, – Чонґук тихо підганяв.
Усі інстинкти кричали «не сідай», усі правила виживання, всі ті застереження, які йому вкладали в голову відтоді, як він вперше вийшов на сцену під пильними камерами, зараз здавалися абсолютно безглуздими. Ніколи не сідай у машину до незнайомців – хіба це не перше правило? А що, як це чергова пастка, як тоді, коли лейбл влаштував фальшиве викрадення задля шоу задля розваги глядачів? Вони тоді всі були в істериці, але менеджер тільки сміявся, пояснюючи, що це була перевірка на стресостійкість.
Але зараз усе було інакше. Ніякої паніки, тільки спокійний голос Чонґука. Точно не викрадення.
Техьон стиснув губи, поглянув на чоловіка ще раз – прямий погляд, спокійний, упевнений. Небезпечний? Можливо. Але хіба його життя взагалі було безпечним останні кілька років?
Хлопець повільно сів на заднє сидіння, намагаючись не торкатися нічого зайвого. Його пальці сковзнули по м’якій шкірі сидіння, і він помітив, як охоронець легенько причинив двері ззовні. У повітрі залишився легкий запах дорогого шкіряного салону, змішаний із терпкими нотами парфумів Чонґука.
Чоловік сів поруч – без поспіху, впевнено, його рука лягла на підлокітник, ноги розслаблено розташувалися в просторі між сидіннями. Чонґук повернув голову до нього, погляд ковзнув по його обличчю – від скутих губ до ледь опущених вій.
– Розслабтеся, – він усміхнувся кутиками губ. – Я лише хочу провести вас до готелю. Ніяких підстав для занепокоєння. Назвіть готель.
Техьон ковтнув, відчуваючи, як серце неспокійно калатає десь у горлі.
– Я не назву – не прочитаю правильно. Ось, – показав назву в телефоні: «Hôtel Château Frontenac».
– Це недалеко. Чотирьохзірковий? – ледве всміхнувся, наче не вірячи.
– На жаль, це єдине, що зміг знайти мій менеджер серед ночі, але краще, ніж те, що я знайшов… бо мій план втечі трохи провалився, і однаково довелося просити про допомогу.
– То ви дійсно втекли?
– Ох, – стало трохи соромно, просто відповів запитанням на запитання: – Ви часто возите незнайомців додому?
– Я думаю, що ви ризикуєте бути настільки цікавим… красивий юнак серед ночі… що вас обов’язково хтось захоче обікрасти чи викрасти. А я б цього дуже не хотів.
Техьон спробував видихнути, але в грудях усе ще палало – від нервів чи від уваги цього чоловіка, що поступово закручувалася навколо нього.
Автівка плавно загальмувала перед його готелем, і Техьон видихнув із полегшенням, наче тільки зараз усвідомив, як напружено сидів увесь цей час.
– Ось і все, як і обіцяв, – Чонґук нахилився трохи вперед, поглянув крізь вікно на будівлю і знову перевів погляд на Техьона. – Сподіваюся, вас більше ніхто не потурбує цієї ночі.
Техьон вже потягнувся до дверної ручки, але Чонґук раптом простягнув руку:
– Зачекайте.
Техьон трохи здивовано озирнувся. Чонґук тримав долоню відкритою, жестом пропонуючи потиснути руку.
– Було приємно познайомитися, – сказав він, а його голос звучав тихо і майже довірливо.
Техьон здивовано підняв брови, але простягнув свою руку. Чонґук узяв її впевнено, долоня тепла і сильна. Він тримав її трохи довше, ніж було потрібно – пальці Чонґука м'яко ковзнули по зап’ястю Техьона, ледь помітний дотик, який змусив серце забитися трохи швидше.
– Дякую. І... ваша правда, я був надто зухвалим. У чужому місті не варто поводитися так легковажно, – промовив він і зізнався: – Просто я трохи втомився. Добре, що нічого не сталося. Інакше мій менеджер убив би мене.
– Трохи? Ви добряче втомилися, якщо довелося тікати в інший кінець світу, щоб побути наодинці і поплакати самому під каштанами. Загалом мушу вибачитися, що розбив ваш спокій. Сподіваюся, у вас буде нагода добре виспатися.
Невже було так помітно, що плакав? Техьон відчув, як стиснуло в горлі.
І Чонґук… Такий чемний.
– Ох… дякую за компанію.
– І вам дякую, Техьоне.
Техьон усміхнувся куточками губ, опускаючи очі на їхні переплетені руки. Він легенько розтиснув пальці і відчув, як Чонґук так само повільно відпустив його. Відчуття тепла залишилося на шкірі. Він вийшов на тротуар, і тільки коли опинився під яскравим світлом готельного ліхтаря, відчув, що справді повернувся до реальності. Оглянувшись через плече, побачив, як чорне авто повільно рушило з місця.
«Хвилююче…» – визнав Техьон подумки, проводжаючи поглядом авто, що зникло за рогом вулиці.
Мабуть, заради чогось такого він і тікав сюди, як сказав Чонґук, на край світу – заради якогось такого нового відчуття. Він піднявся до свого номера на четвертому поверсі, скинув пальто на крісло, навіть не увімкнув світло. Просто кинув телефон на тумбу й упав на ліжко обличчям у подушку. Годинник на столику миготів цифрами 04:00.
Техьон прокинувся від нав'язливого вібрування телефона, що чомусь валявся десь під подушкою. Він наосліп простягнув руку, намацав пристрій і скосив сонний погляд на екран. Чотирнадцять пропущених від менеджера, два пропущені від Чіміна – той точно потерпить. Довелося довго вибачатися знову перед Седжином. Пошукав в мережі, хто такий той п’яний месьє, виявилося, той не брехав про фармацевтичну компанію, але ще – власник приватної військової компанії, доволі великої, що чоловіків з неї наймають в гарячі точки світу. На кожному фото Чонґук в костюмі, рівний, як струна, поважний, холодний. Про особисте життя жодної інформації, але Техьон був певен, що той одружений або розведений. Загалом на фото з заходів він з’являвся щоразу з іншою жінкою. Далі шукати не хотілося, а то зараз виявиться щось таке, чого знати не хотілося.
Техьон відкинув телефон на ліжко і провів долонею по обличчю. Йому хотілося заснути ще на кілька годин, але внутрішня напруга вже не давала спокою.
Він встав і поплентався до ванної, зиркнувши на своє відображення у дзеркалі. Очі трохи припухлі від недосипу, волосся скуйовджене.
Чорний автомобіль, тепла долоня Чонґука, що стиснула його руку трохи довше, ніж належало. Це нічого не значило. Проста випадкова зустріч із багатим чоловіком, яка в його житті нічого не змінить. Таке часом ставалося.
Техьон ніколи всерйоз не думав про стосунки з чоловіками. Звісно, натяки траплялися – час від часу він ловив на собі зацікавлені погляди, бачив, як хтось підходив трохи ближче, ніж належало, або намагався сказати щось багатозначне. Але Техьон просто не сприймав це серйозно. От уваги від дівчат – в рази більше. З гуртом і артистами колись працювали психологи – готували до сплесків уваги від людей, оточення, а також вчили, як реагувати на домагання, підозрілі пропозиції. Техьон часто був байдужий до залицянь, йому потрібно було чути прямо: «Ти мені подобаєшся», ну, чи щось на кшталт цього, інакше всі ці погляди і натяки просто губилися серед тисяч інших.
Він вважав, що більшість людей – особливо чоловіки – не можуть так просто випадково западати на інших хлопців. Це ж нелогічно, правда? Чоловіки не мають звички ось так – з першого погляду – захоплюватися кимось на вулиці чи під час випадкової зустрічі вночі. Та й до того ж, хіба може бути щось спільне між короткою прогулянкою під паризькими ліхтарями і справжнім інтересом?
Він неодноразово чув від друзів про якісь «тонкі знаки уваги», але для нього вони ніколи не мали сенсу. Якщо хтось не говорив прямо – значить, нічого й не було. Ось так просто.
Тому він і зараз не бачив у поведінці Чонґука нічого особливого, бо ж попрощалися вже. Просто ввічливість, цікавість до незнайомця – що тут такого? Ну, стиснув руку трохи довше – може, у нього така манера. Провів до машини – просто не хотів, щоб щось трапилося з молодим туристом. Може, й навіть якщо подумав, що Техьон повія і хотів підцепити випадкового хлопця – цього не сталося, отже, це не так.
Але якось дивно, що всі ці «прості речі» так яскраво відбивалися в його пам’яті, немов кадри з фільму, що застрягли на повторі.
О шостій Техьон уже був готовий. Зібраний ідеально – темні вузькі штани, розслаблена біла сорочка, трохи розстебнута на шиї. Кільця на пальцях виблискували в м’якому світлі. Він обережно спустився ліфтом до головного входу, і щойно двері відчинилися – побачив чорний автомобіль із тонованим склом, що стояв прямо перед входом. Поруч – високий чоловік у темному костюмі. Охоронець чи то водій, але не той. Цей – його найняв менеджер, ця людина проплачена Седжином. Техьон трохи скривився. Ну звісно.
Чоловік відчинив для нього двері, і Техьон сів на заднє сидіння, опускаючи маску з лиця. Водій мовчки кивнув у дзеркало заднього виду і повільно рушив з місця.
Студія Еді розташовувалася у старій будівлі з великими арковими вікнами, крізь які лилося м’яке вечірнє світло. Усередині панувала атмосфера творчого безладу: білі полотна розтягнуті на підлозі, штативи та софтбокси у різних кутах кімнати, розставлені так, щоб ловити ідеальний кут світла. На стінах – великі чорно-білі фотографії моделей, зухвалі та витончені водночас. Десь у кутку стояла вінтажна камера, а поруч із нею – кілька рулонів тканин, які, мабуть, використовували як фон.
Техьон зайшов усередину, злегка знітившись від простору та розкоші студії. Від Еді вже давно сипалися повідомлення – короткі, але теплі. Еді виявився чоловіком років п’ятдесяти – високий, ще не дуже сивий, у темному светрі та шкіряних штанях.
Він широко усміхнувся, побачивши Техьона, і розкрив руки для обіймів:
– Техьоне! – тепло вигукнув.
Техьон несміливо зробив крок уперед і дозволив себе обійняти. Еді мав легкий аромат деревних парфумів.
Поруч стояла молода дівчина з планшетом у руках – перекладачка. Вона чемно кивнула Техьону, а потім, дивлячись на Еді, почала передавати зміст:
– Він дуже радий зустрічі. Пропонує почати з невеличкої фотосесії – дружньої. Хоче, щоб ти оцінив його роботу і сказав, чи тобі сподобається. Якщо все буде гаразд, ви зможете далі говорити з лейблом. Еді поговорить з начальством – можна буде заключити контракт. Він щойно влаштувався на цю роботу, і буде щасливий мати досвід роботи з айдолом.
Еді усміхнувся і кивнув, ніби підтверджуючи слова.
– Там переодягальня, – дівчина показала на скляні двері в кутку кімнати. – Ти можеш приміряти речі з колекції, яку Еді готує на весну.
Техьон провів поглядом у бік переодягальні. Скляні двері вели у невеличку кімнату з металевими стійками, на яких висіли речі в ніжних пастельних тонах – кремові пальта, легкі сорочки, лляні костюми з делікатною вишивкою.
Лейбл вб’є його за те, що він вліз у це, не спитавши. Особливо, якщо провалиться перед брендом.
Техьон кивнув і провів пальцями по підкладці свого пальта.
– Я дам тобі трохи часу, – говорила перекладачка, а Еді підморгнув і жестом запросив його до переодягальні. – Але не поспішай. Хочу, щоб тобі було комфортно.
Фотосесія завершилася пізніше, ніж Техьон очікував. Час у студії минув швидко, і коли Еді зупинився, скинувши камеру з плеча, Техьон відчув приємну втому в тілі. Його волосся трохи розтріпалося, але на обличчі залишилася легка усмішка.
Еді підійшов ближче, ввімкнув екран камери та почав гортати знімки. Техьон нахилився ближче, вдивляючись у кадри. Його відображення було майже ідеальним – розслаблений погляд, легка усмішка, плавні лінії силуету на фоні м’якого світла студії.
– Дуже гарно… – прошепотів Техьон, навіть не помічаючи, як посміхається сам до себе.
– Ти чудово попрацював. Невдалих знімків майже немає, – озвучила перекладачка, і Еді покрутив камеру, ніби підтверджуючи свої слова. – Ти дуже фотогенічний. Не кожен так добре виглядає на камері.
Техьон підняв погляд і коротко кивнув.
– Дякую.
Далі Еді запросив у ресторан. Техьон спочатку вагався, але потім подумав: а чому б ні? Знайомство гарно почалося, можливо, це перетвориться на гарну співпрацю згодом.
Пішли в заклад неподалік. Ресторан був елегантним, але без зайвої розкоші. Темні стіни, м’яке освітлення від свічок, невеликий столик біля вікна з видом на нічний Париж. За столом сиділи втрьох – Еді, Техьон і перекладачка, яка уважно спостерігала за перебігом розмови, хоча майже не втручалася. Еді говорив багато – про моду, про фотографію, про останні покази в Парижі та Мілані. Техьон слухав його впіввуха, дозволяючи собі трохи розслабитися під дзвін кришталевих бокалів. Еді занадто часто намагався торкнутися його руки. Спочатку це були легкі дотики пальців до зап'ястя під час розмови, потім випадкові погладжування по тильному боці долоні. Техьон терпів це рівно до того моменту, поки це не стало надто очевидним.
Він опустив погляд на свої руки, а потім повільно сховав їх під стіл, непомітно схрестивши пальці на колінах. Еді продовжував говорити, але Техьон вже не слухав. Йому стало трохи не по собі.
– Ти чудовий на знімках, – протараторила перекладачка, якій на мить на вигляд самій стало незручно, і Еді нахилився ближче. – Ти міг би стати обличчям будь-якого модного дому.
– Звісно, – Техьон стримано всміхнувся, але не підвів очей.
Звісно. Хто б відмовився від такого амбасадора?
Перекладачка кинула на нього уважний погляд, але нічого не сказала. Техьон повільно провів пальцями по тканині штанів під столом і подумав, що, можливо, пора закінчувати вечір.
Такий вульгарний і неприємний світ. Важкий післясмак залишився на язиці. Це зовсім не нагадувало невимушену зустріч із тим багатієм вночі – природну, спокійну, навіть трохи інтригуючу. Там не було цього тиску, нав’язливості, бажання заволодіти увагою будь-якою ціною, нахвалити. Але відступати було нікуди. Техьон це знав і приймав як частину своєї роботи. Усміхайся, будь ввічливим, бездоганним – ось і все, що від нього вимагалося. У кінці дня він повернувся в номер і опустився на край ліжка, втупившись у вікно. Нічний Париж горів вогнями, віддзеркалюючись у темному склі. Не хотілося нікуди.
Він стиснув кулаки на колінах, відчуваючи напругу у всьому тілі. Телефон на столику спалахував від нових повідомлень. Техьон мигцем глянув на екран – це був Еді. Чоловік дякував за зустріч і вибачався за надмірну увагу, раптом та образила, а також – надіявся на співпрацю. Ще кілька подібних повідомлень, всі чемні, коректні, без зайвих емоцій. Загалом, Еді був приємний – досвідчений фотограф із бездоганним відчуттям стилю та гарними зв'язками. Якщо це переросте у співпрацю, то лейбл швидко виставить кордони. На кожній наступній зйомці поруч будуть люди Техьона, – менеджер, колеги, охорона, – і тоді ніхто вже не наважиться дозволити собі зайвого.
А поки що це просто ще одна зустріч. Ще один контакт у довгому списку людей, які хочуть використати Техьона у власних цілях або отримати краплину його уваги.
Він більше не виходив із номера, хоча дуже хотів прогулятися і поглянути на місто. Після вечері з Еді та цього відчуття липкості на шкірі від чужої нав’язливості хотілося просто сховатися від усього світу.
Вранці його розбудив тихий стук у двері. Техьон насупився, але коли нарешті підійшов і відчинив – побачив під дверима невеликий кошик. Усередині – ідеально підібраний букет квітів: троянди кольору шампанського, ніжні гортензії та білі лілії, від яких у номері одразу запахло свіжістю. Поруч – коробка із солодощами вишуканого бренду, пляшка червоного вина, якийсь пакунок з бантом та невеликий конверт. Техьон затягнув кошик в номер, присів на підлогу, притягнув кошик ближче і розгорнув записку, боячись, що це від Еді.
Розбірливий, чіткий почерк:
«Я не звик до таких випадкових знайомств. Учора цілий день думав про тебе, намагаючись зрозуміти, чому ця зустріч залишила таке враження. Може, тому, що в нашому світі так мало справжніх моментів, і кожен з них – це ніби знак.
Я знаю, як це – відчувати себе незатишно у власній шкірі, коли все здається чужим і неприязним, а люди, здається, лише грають ролі. Але, дивлячись на тебе, я не відчував цього. Чесно кажучи, я навіть не пам'ятаю, коли востаннє так було. Можливо, це просто ще один момент, коли два абсолютно різні світи перетинаються і залишають після себе щось більше, ніж просто спогад.
Тому я хочу сказати, що не обов'язково бути самотнім, навіть коли ти знаходишся серед чужих людей. Я знаю, як це важко, коли тобі хочеться втекти від усього, навіть коли життя здається таким великим і незрозумілим. Але якщо захочеш поговорити чи просто провести час у компанії когось, хто не буде судити, я тут.
Знаєш, я не часто роблю кроки, не знаючи, куди вони ведуть. Можливо, ти відчуваєш те саме – або не відчуваєш нічого. Але якщо ти захочеш, я буду радий поділитися чимось більшим, ніж просто випадковим вечором у Парижі. Я поважаю твій простір і твої межі, і якщо це не твоє, я зрозумію.
Не буду називати це чимось більшим, ніж просто шанс на другий погляд».
І номер телефону.
Він мимоволі всміхнувся, проводячи пальцем по краю записки. Чонґук. І він знову був напрочуд влучним. Техьон відкинув голову на стіну й задумливо дивився на кошик. Дивно. Ніхто з тих, хто намагався його завоювати чи привернути увагу, не робили цього так… тонко й незграбно. Без тиску, без очікувань. Просто легкий жест уваги – і щире розуміння.
Розуміння.
А коли до Техьона прийшло розуміння, то він розтулив рота – так і сидів, дивлячись в стіну. Заможний чоловік залицяється до нього – нарешті збагнув, що сталося. Просто дійсно – вперше аж так. Бо досі ставалося тільки щось схоже на ситуацію з Еді, де до Техьона боялися підступили через лейбл і заборони щодо стосунків, і всі залицяння були схожі на пропозиції таємно швидко потрахатися в гримерній – на цьому все. Часом були дорогі подарунки, які Техьон ігнорував після консультацій щодо цього з друзями з гурту або з менеджером.
А тут… ну дійсно залицяння, про яке вже не хотілося розповідати нікому. Справжнє наче. Може, цей чоловік просто не знає ситуації. А Техьон надто боявся попастися на чомусь такому, бо в таких випадках навіть просто після прогулянок разом починалися жахіття, судові позови за наклеп щодо стосунків чи зв'язків, скандали, погрози.
Розгорну пакування, стягнув бант, а всередині чорна сорочка – шовк. Дуже вишукана і дорога, прошита срібними нитками. Один із тих брендів, які ніхто не знає і вимовити не може, але цінник – божевільний. І розмір – підходящий, отже, не було сумнівів, що Чонґук уже пролистав останні світлини Техьона у мережі. Стиль сорочки такий… старі гроші – old money, наче до вінтажного, чи що… Техьон був просто в захваті, бо до такого образу він загалом і прагнув, бунтуючи перед стилістами.
Техьон взяв телефон і записав його номер з листівки, щоб за мить написати повідомлення: «Лейбл не дозволить мені ні першого, ні другого погляду. Такі правила, вибачте. І я дещо маю сумніви щодо себе, розумієте? Це не для мене».
Ще хотів дописати, що романи на один раз його теж не влаштовують, але не зміг.
За мить відповідь: «Я зрозумів. Тепер мені дещо незручно за свої слова. Мушу вибачитися за непорозуміння. Надіюсь, це все не псує вам настрій».
«Все добре. Я просто радий, що преса не піймала на камеру нашу з вами зустріч. У мене були б проблеми».
«Розумію ваш ритм життя, Техьоне. У мене дещо схоже, але – на відміну від вас – мене за порушення протоколу не оштрафують. І не хвилюйтеся, я нікому не скажу, що ми бачилися. Ще раз дякую за вечір. Раптом ваша думка зміниться – я вас не проігнорую. Ні завтра, ні за рік. Знову ж трохи зухвало з мого боку так казати, але: мені шкода».
Техьон дивився у телефон, а серце якось так швидко стукало. Вперше лейбл не знатиме про його знайомство з новою людиною.
Техьон мав ще плани на цей вечір. Протягом кількох років він зрідка переписувався з французькими моделями – кількома хлопцями та дівчатами. Не те щоб вони були надто близькими друзями, але в них була така ваблива енергетика – розкішна, розпусна, вільна. Тому, коли він написав їм, що приїхав до Парижа, відповіді не змусили себе чекати. Вони одразу скасували всі справи, і вже за годину в його номері було повно людей – красивих, стильних, із легкими посмішками й безтурботними поглядами.
Вони спілкувалися без живого перекладача – трохи жестами, трохи ламаною англійською, а коли слів бракувало – допомагав перекладач у телефоні. Та зрештою слова стали зайвими. До кінця вечора майже ніхто вже не говорив – вони сміялися, ділилися келихами вина й розслаблено сиділи на підлозі з цигарками. Хтось сперся на підлокітник дивана, хтось розлігся на подушках. У повітрі відчувалася легкість – така, що час наче сповільнився.
Жан Кен’ю сидів поряд із Техьоном, спираючись спиною на стіну. Високий, із довгим білявим волоссям, що спадало на плечі, він всміхався майже весь вечір. І ось у якийсь момент Жан нахилився ближче – настільки близько, що Техьон відчув його подих на своїй шкірі. Потім Жан простягнув руку, пальці м’яко торкнулися його вилиць – і перш ніж Техьон встиг зрозуміти, що відбувається, Жан його поцілував. Легко, невимушено, майже грайливо.
– Je ne peux pas croire que je l'ai embrassé – c'est le meilleur événement de ma vie, – звернувся до присутніх, а не до Техьона.
Техьон опустив погляд на телефон, де вже спалахнув переклад: «Не можу повірити, що поцілував його, це найкраща подія в моєму житті».
Жан розсміявся й відкинув голову назад. Він здавався таким щасливим, що Техьон мимоволі усміхнувся – більше з подиву, ніж від задоволення. Всі навколо теж сміялися, атмосфера була легкою й розслабленою, але Техьон відчував, як у ньому наростає дивне відчуття – щось середнє між здивуванням і спантеличенням. За мить до нього потягнувся ще один хлопець, також поцілував – нахабніше і глибше.
Для них це, мабуть, справді була подія всього життя. Для них Техьон був кимось особливим – недосяжною зіркою, яка випадково опинилася в тій самій кімнаті. Вони дивилися на нього з м’яким захопленням, очікуючи, що він відповість взаємністю і дозволить статися чомусь ще дурнішому, щоб потім пускати плітки.
Але для Техьона це був просто ще один вечір. Вони були красивими й цікавими, проте не такими, за ким він міг би мліти. Вони бачили в ньому щось більше – мрію, символ, бажання. Але для нього вони залишалися просто людьми – приємними, гарними, трохи п'яними. І Жан, який поцілував його з такою наївною щирістю, був лише частиною цього моменту – красивого, але без особливого значення.
Техьон уже почувався зле, коли до нього на колінах підповзла дівчина з вогняним волоссям і творчим ніком «Аріель». Вона обвила руками його коліна, підвела до нього сяючі зелені очі – наче клята черга. Техьон усміхнувся – ввічливо, відсторонено – і м’яко відсторонив її руки.
– Вибач, я зараз, – він підвівся на ноги й ковзнув до ванної, втікаючи з кімнати, що раптом стала задушливою.
Замкнув за собою двері, увімкнув воду й нахилився над раковиною. Вмив обличчя, потім змочив губи й потер їх пальцями – відчуваючи ще слабкий присмак чужого дотику. Жан і Андре поцілували його легко, майже випадково, але це однаково залишило на губах неприємний осад. Як і цей вечір загалом.
Підвів голову й подивився на своє відображення в дзеркалі. Він тихо зітхнув і знову провів пальцями по губах. Сьогодні він впав трохи низько, але міг визнати, що вони заводили його – кепська ситуація. Дозволив перетворити себе на забавку для компанії. Вони не бачили в ньому людину – було очевидно. Його статус, обличчя, ім’я – усе це викликало захоплення, але не більше. Для них він був образом, а не людиною. Красивою лялькою, до якої можна торкатися, з якою можна фліртувати, яку можна поцілувати, поки вона не скаже «досить».
І все ж, якщо вже падати, то чому б не до ніг того, хто принаймні поводився пристойно? Єдиний за всі ці дні. Єдиний, хто не дивився на нього, як на символ або трофей. Незнайомець серед ночі. Чон Чонґук. Він був спокійним і холодним, але в ньому не було фальші. Він не вимагав нічого, просто стояв поруч у темряві й пропонував руку, коли це було потрібно.
Можливо, варто було зробити дурницю. Написати йому. Зустрітися завтра – на один день, останній день у Парижі. Останній день, коли Техьон міг дозволити собі бути вільним від цього світу й усіх у ньому.
Коли Техьон повернувся в кімнату, то відразу відчув, як щось у грудях обірвалося. Аріель сиділа на килимі, обвивши руками шию Леннарта – високого світловолосого актора з Німеччини, який теж погодився прийти цього вечора. Їхні губи злилися в поцілунку – відвертому, гарячому, і всі навколо, здавалося, вважали це абсолютно природним.
Техьон завмер у дверях. Усередині – дивна суміш почуттів: наче нудило, але водночас по спині пробігав жар. Його серце билося швидше, бо це все наче й заводило.
Він відчув рух поруч – Жан підійшов до нього майже нечутно, ковзаючи босими ногами по килиму. Високий блондин опустив долоню на талію Техьона, повільно, ніби це було чимось само собою зрозумілим.
– Viens avec moi… – прошепотів Жан низьким голосом й нахилився до його вуха.
Техьон не був дурнем – він чудово розумів підтекст. Жан пропонував усамітнитися, пропонував секс. Без зобов’язань, без зайвих слів. Просто ніч із кимось, хто вважав би це перемогою – можливістю заволодіти кимось таким, як Техьон. Красивим і недосяжним, але сьогодні – вразливим і п’яним.
Жан ковзнув пальцями трохи нижче, по лінії поясу, але Техьон м'яко відсторонив його руку. Усміхнувся – ввічливо, майже автоматично.
– Вибач… я втомився. Думаю, досить на сьогодні, – обережно провів по волоссю блондина долонею.
Жан на мить застиг, потім знизав плечима й відступив. У його погляді не було образи – лише легке розчарування, яке швидко згасло. Техьон провів поглядом Леннарта та Аріель – ті вже сміялися, ніби нічого й не сталося, і цілувалися знову.
Для них він був божевільним призом. А для Техьона – це стало б помилкою.
Він чемно попрощався й подякував за вечір, намагаючись не зустрічатися ні з ким поглядом. Потім зачинив двері й обережно присів на край ліжка. Кімната повільно хиталася перед очима, алкоголь туманив свідомість, але він усе ще відчував той короткий дотик Жана на своїй талії.
Він упав на подушку, закрив очі й стиснув пальці на простирадлі. Нудота повільно підступала до горла. Гостре відчуття спустошеності та нерозуміння – хто він і навіщо він тут. Куди б не тікав – від себе не втечеш.
Ці люди бачили в ньому лише оболонку – красиву, привабливу, але порожню. Вони хотіли його тіла, але не його самого.
Але погляд Чонґука був інший. Його дотик не мав у собі вимоги. І зараз Техьон не міг позбутися думки, що, можливо, варто було шукати саме цей погляд, а не губи Жана чи дотик Аріель.
Можливо, саме це йому було потрібно, щоб перезавантажити голову і не збожеволіти? Просто хтось, трясця, старший і чемний, вишуканий і недосяжний, як і він сам. Сам не розумів, чого хотів і що шукав.
Важкі штори на вікнах не пропускали місячного світла, і єдиним джерелом слабкого сяйва був екран телефону, що лежав поруч на подушці. Пальці мимоволі потягнулися до нього, і перш ніж він встиг усвідомити, що робить, вже розблокував екран. Техьон провів пальцем по екрану, відкриваючи чат. Він затримав подих, дивлячись на курсор, що блимав у рядку для тексту. Пальці тремтіли від напруги, від утоми – або, можливо, від тієї незрозумілої порожнечі, що з’явилася після цього вечора.
Що сказати? Що написати людині, яку він знає менше доби? Ще й так пізно.
«Завтра ввечері у мене літак», – повідомлення відправилося, залишивши по собі напружену тишу.
Техьон лежав, прислухаючись до ритму свого серця, що калатало у вухах. Він не чекав відповіді – і все ж вона прийшла за мить.
«Доброї ночі. Можна зателефонувати вам зараз?»
Він здивовано підняв брови, але майже одразу набрав коротке «Так». За кілька секунд телефон завібрував у руці.
– Ви передумали? – голос у слухавці був тихий, трохи низький, але теплий, у ньому вчувалася стримана усмішка.
– Чому так думаєте? Я ж не писав про зустріч, – Техьон заплющив очі, вкладаючись головою в подушку.
– Чи можу я озвучити свою здогадку? – у голосі звучала легка грайливість. – Ви так і не виходили з готелю, щоб не показуватися на людях і щоб не виникло проблем.
– Ваша правда. Не виходив.
– Дозвольте забезпечити вам охорону, автівку і спокій, – голос Чонґука був твердим, впевненим. – Якісну, а не з випадкового охоронного агентства, яке вам точно знайшли ваші менеджери, а ті знатимуть кожен ваш крок через це.
– Оу… – Техьон здивовано розплющив очі, втупившись у стелю.
– Ви обов'язково маєте відпочити і побачити місто. Вдень, – Чонґук говорив так, ніби це вже було вирішено.
– Звісно ж… ви не складете мені компанію, – Техьон засміявся, нахиляючи голову до плеча. – Поруч зі мною з’являтися – погана ідея. Мабуть, і поруч з вами з'являтися – теж. Ви відомий.
– Ви недооцінюєте мене. Я знаю чудові місця, де нас з вами ніхто не потурбує.
Техьон не відповів, лише злегка примружився, відчуваючи, як щось гаряче розливається всередині від самого тону цього голосу.
– Є безліч музеїв, – мовив далі Чонґук. – Оберіть будь-який, і я зроблю так, щоб для нас із вами зали були порожні. Весь світ до ваших ніг, просто скажіть, що б ви хотіли. Або я можу спробувати здивувати вас.
Техьон вдихнув глибше, відчуваючи, як щось всередині тривожно затріпотіло від цих слів – від того, як легко і невимушено Чонґук пропонував йому те, що для інших було б недосяжною розкішшю.
– Ви згодні?
– Я хочу погодитися. Але… не впевнений, чи можу і чи це правильно.
– Чи було взагалі щось правильне у вашому візиті сюди? Гадаю, ні. І маю нахабну підозру, що ваш настрій не став кращим, і ніхто не зумів дати вам те, що ви тут шукали. Я можу спробувати зробити ваш останній день у Парижі кращим.
– Досі я ніколи так відверто не спілкувався зі старшими чоловіками. Розумієте?
– Боїтеся мене?
– А у вас хіба не робочий день? – а запитання проігнорував.
– Зустріч з вами не завадить моїй роботі чи планам, не хвилюйтеся.
Погодився.
Вранці до готелю під'їхала чорна автівка – великий мерс. Водій з бездоганною поставою у темному костюмі вийшов із машини, обійшов капот і зупинився біля входу. За ним – охоронець, знайомий силует, той самий, що вже супроводжував Техьона. Він піднявся до номера, постукав у двері й, отримавши дозвіл, увійшов.
– Месьє, ми готові. Я не представився минулого разу, бо не був певен, чи потрібні вам випадкові імена охорони, але, гадаю, це не остання наша зустріч, тому для вас я – Мішель Роб’є. Чи можу забрати ваш багаж?
Техьон коротко кивнув, трохи розгублений через припущення чоловіка. Охоронець підійшов до шафи, акуратно взяв валізу і без зайвих слів виніс її з кімнати.
Вбрався в сорочку, яку подарував Чонґук. Вона була бездоганною, як і вибір людини, що її подарувала, як і сама та людина. Техьон відчув себе красивим. Чи, можливо, Чонґуку вдалося змусити його відчути це. Річ – дуже елегантна, Техьон обожнював таке, такі речі його розкривали по-справжньому. Було зрозуміло – Чонґук переглянув все, що тільки міг знайти про Техьона – всі його образи, і у виборі подарунка орієнтувався на власні відчуття. Який Техьон йому сподобався найбільше – радше сценічний? Чи він якось побачив, до чого стремиться Техьон, щоб врешті розкритися? У дзеркалі віддзеркалювався образ, у якому він нарешті впізнав себе.
Коли Техьон спустився до входу, дверцята автівки вже були відчинені. Чонґук сидів там – у темному пальті поверх чорного светра, з легким усміхом на вустах. Від нього віяло холодною впевненістю та спокоєм. Він подивився на Техьона в його розтебнутому пальті – довго, уважно, оцінюючи, а хлопець так і завмер біля дверей.
– Маєте гарний вигляд.
– Вона справді… ідеальна, – Техьон злегка всміхнувся і опустив погляд на ґудзики. – Ви вгадали.
Чонґук простягнув руку. Техьон на мить вагався, а потім поклав свою долоню в його теплу руку. Чонґук м'яко стиснув його тонкі пальці і допоміг сісти в машину.
– Куди ми їдемо? – Техьон подивився на нього збоку, відчуваючи, як серце б’ється трохи швидше, ніж зазвичай.
– Побуду вашим гідом.
Поки їхали, то чоловік розповідав про кожен куточок міста. Кілька разів автівка зупинялася, щоб Чонґук міг договорити. Скло між водієм з охоронцем на передніх сидіннях і ними піднялося. Техьон навіть не помітив, як лишився сам-на-сам з чоловіком. Не міг не впізнати, куди приїхали.
Автівка плавно загальмувала, за вікном розкинувся Версаль – величний, мов зітканий із золота та мармуру, у м’якому світлі ранкового Парижа. Високі ковані ворота вже були прочинені, і в тиші чутно було тільки шурхіт вітру в кронах дерев.
Чонґук відкрив дверцята і подав руку. Техьон, трохи ошелешений, прийняв її, відчуваючи тепло пальців.
– Сьогодні – тільки для нас, – Чонґук з легкою усмішкою повів його вперед широкою алеєю.
Техьон не сумнівався – влаштувати таке… це не за один день, мабуть, чоловік планував щось таке ще три дні тому. Вони увійшли через боковий вхід, і важкі двері зачинилися за ними з м’яким клацанням. Усередині панувала незвична тиша. Ні туристів, ні метушні – тільки м’яке світло, що ковзало по позолочених панелях і дзеркалах Зали Дзеркал. Кроки лунали тихо по відполірованому мармуру. Техьон ще ніколи не почувався таким крихітним.
– Ви… орендували Версаль? – Техьон спинився, вдивляючись у бездоганний ряд кришталевих люстр над головою.
– Це було не так складно, як здається, – Чонґук знизав плечима.
– Та хто ви такий? – Техьон здивовано опустив погляд на чоловіка. – Мільярдер – нехай. Але що у вас за зв'язки? Ви досить авторитетний.
Той проігнорував, торкнувся легкою рукою його ліктя, запрошуючи йти далі.
– Знаєте, що цікаво? – Чонґук вів за собою. – Людовик XIV любив влаштовувати тут балетні вистави. Він навіть сам танцював, у ролі Сонця. Це було символічно: король як центр Всесвіту. Але насправді Версаль будували не для краси. Це була гра сили – демонстрація багатства і абсолютної влади. У коридорах Версалю плелися змови, інтриги, зраджували і кохали. Це місце – жива історія.
Техьон зачаровано слухав. Відлуння кроків у дзеркальній залі здавалося відгомоном тих самих давніх придворних балів.
– Але знаєте, що в цьому найцікавіше? – Чонґук зупинився біля високого вікна, через яке відкривався вид на сади. – Усе це будувалося для контролю. Людовик XIV збирав придворних у Версалі, щоб мати їх біля себе і тримати в покорі. Вони танцювали під музику, пили вино, грали в карти – і при цьому кожен їхній крок контролювався. Версаль був не палацом, а пасткою в золоті.
Техьон відчув, як у грудях щось стиснулося. Пастка в золоті. Як і він – у своєму житті, серед камер, контрактів і постійних очікувань від нього.
– Але сьогодні… – Чонґук повернув голову до нього. – Версаль – ваш. Тут немає ні камер, ні людей. Ніхто не бачить і не знає, що ви тут. Ви вільні.
Техьон ледве стримав усмішку – в такого чоловіка, мабуть, закохуються один раз і назавжди.
Він провів Техьона до великих дверей, що вели в сади. Важкі панелі відчинилися з легким скрипом, і на них повіяло зимовою прохолодою.
Сади Родена простягалися перед ними безлюдними алеями. Гравійні доріжки і мармурові статуї – панував майже сакральний спокій.
– Виставки закриті, але для вас зробили виняток, Техьоне.
Скільки коштує така витівка взагалі? До Техьона повільно приходило розуміння, наскільки дорогі ці кілька годин тут.
Вони йшли алеєю, і Техьон відчував, як поступово зникає напруга в плечах. На одному з поворотів він зупинився перед статуєю «Поцілунок» Родена. Дві постаті – чоловік і жінка – застигли у вічному русі, їхні губи майже торкалися.
– Ви знаєте її історію? – Чонґук зупинився поруч.
Техьон похитав головою.
– Це Паоло і Франческа, закохані з «Божественної комедії» Данте. Вони загинули через свою любов. Франческа була одружена з іншим, але закохалася в Паоло. Їх убив чоловік Франчески, коли застав їх разом. Але Роден зобразив не трагедію, а момент до поцілунку – момент, коли світ ще не знає про їхню долю. Вони ще щасливі.
Техьон вдивлявся в статую, відчуваючи, як його серце б’ється гучніше. Чонґук подивився на нього збоку.
– Якщо вони знали, що на них чекає – гадаєте, вони б усе одно поцілувалися?
Техьон відвів погляд від статуї і подивився на Чонґука. Його обличчя було спокійним, але очі… Очі видавали цікавість і щось глибше – те, що Техьон ще не наважувався назвати.
– Я думаю, що так, – відповів Техьон. – Якщо вже падати – то в найкращі руки.
Чонґук нахилився трохи ближче – не надто, але достатньо, щоб Техьон відчув його подих на щоці і своїх губах. Чоловік взяв його за руку, але Техьон раптом відсахнувся, відчуваючи, що ще мить – Чонґук його поцілує.
– Ви дуже обізнаний, – протараторив хлопець.
Хворий на голову – коли якісь французькі багатенькі обдовбані моделі його цілували, то мовчки прийняв, а коли це вишуканий, чемний і освічений чоловік, то відскочив. Техьон злякано дивився йому у вічі. Відчуття всередині інші, ніж вночі. Мабуть, їх і злякався. Але руку не прийняв, а Чонґук стис його пальці.
– Техьоне, вам некомфортно зі мною?
– Ні, все добре, чесно. Дякую… я просто не можу осягнути цей жест – порожній Версаль і все інше.
– Ви хотіли чогось простішого? Я не вгадав? Ми можемо піти в будь-яку дешеву кав'ярню, і та теж буде порожня для вас.
– Ні… – Техьон легенько засміявся.
– Ви варті найціннішого. Може, ви ще самі цього не знаєте і не бачите в собі – я помічаю вашу скутість і розгубленість. Але ви особливий, і це не тільки через сцену, ваші таланти і вдачу.
– Це тому, що я втік і плакав під каштанами серед ночі? Вам стало мене шкода?
– Ні, – похитав головою. – Дещо інше. Я обов’язково скажу вам, щойно збагну.
Тому й відсахнувся, бо щойно цей чоловік поцілує, то серце просто розірветься в грудях. Так сильно бракувало повітря, що на мить аж боляче стало під ребрами.
– Певен, ви вмієте гарно фотографувати, – Техьон простягнув йому свій телефон. – Хочу кілька знімків.
– Спробую.
За дві години в телефоні було безліч фото. Техьон також потай сфотографував Чонґука, просто для себе. Бо його фото в мережі надто пафосні, а тут він такий справжній. Неймовірно красивий чоловік… Техьон міг би мріяти про такого.
Коли вони вийшли з Версалю, автівка чекала неподалік, але Чонґук не поспішав. Він зупинився біля важких воріт, і Техьон, уже трохи розслаблений після прогулянки, мимоволі теж завмер.
Чонґук повернувся до нього, погляд темних очей здавався трохи м’якішим. Його пальці повільно піднялися до обличчя Техьона, торкнулися обережно, майже несміливо – великий палець ковзнув по лінії вилиці, тепло долоні накрило шкіру. Від цього дотику по тілу пробігли мурахи. Робив ще одну спробу.
Техьон здригнувся, пальці мимоволі зімкнулися на його передпліччі.
– Дозволите? – тихий голос Чонґука здався глибшим.
Техьон підвів на нього очі – трохи розгублений, з прискореним диханням.
– Я ж наче маю подякувати вам за прогулянку і такий жест… тому…
Чонґук тихо засміявся, нахиляючись ближче:
– Чекайте, Техьоне. Звідки ви це взяли? Хто поселив такі думки у вашій голові? Дякувати за щось тілом – повний абсурд. Я не сприймаю такого. Це буде просто поцілунок – якщо дозволите. Мій жест не вимагає фізичних відповідей чи фізичних подяк. Гаразд? І поцілунок – лиш поцілунок, якщо я вам подобаюся. Я, а не Версаль.
Техьон не відразу зрозумів, що затримав подих. Погляд Чонґука ковзнув з його очей на губи – коротко, швидко – і знову повернувся до очей. У цьому погляді не було натиску чи вимоги – лише запитання.
Його пальці сковзнули по руці Чонґука, м’яко торкаючись теплого матеріалу пальта.
– Так, можна.
Чонґук всміхнувся – зовсім трохи, але ця усмішка змусила все всередині Техьона здригнутися. Потім чоловік нахилився ближче – повільно, даючи Техьону можливість відступити, якщо той передумає. Але Техьон не відступив. Коли їхні губи торкнулися – обережно, майже несміливо – світ навколо ніби затих. Чонґук поцілував м’яко, без поспіху, без напору – наче дозволяючи Техьону вирішити, чи хоче він більшого.
Техьон розгублено стиснув його руку і трохи нахилив голову, поглиблюючи поцілунок. Чонґук відповів на це з легкою усмішкою, пальці ніжно ковзнули по його щоці до шиї. Поцілунок залишився таким же м’яким, але вже більш впевненим.
Коли Чонґук відступив, то затримав погляд на Техьоні і обережно провів пальцем по його нижній губі, що була трохи припухлою від поцілунку.
– Скоро ваш літак. Пропоную поїсти, певен, ви голодний.
Техьон усміхнувся куточком губ, усе ще намагаючись вирівняти подих. От дурень – потрібно було всі ці дні провести з ним. Чонґук підхопив його руку в свою долоню, знову м’яко стиснувши пальці. Вони пішли до автівки, а Версаль проводжав їх мовчазною величчю.
Мішель вийшов з автівки, але навіть не опустив очей на сплетені руки, просто відчинив дверцята для Техьона. Хлопець зиркнув на Чонґука: може, для такого чоловіка це звична справа – водити юнаків на побачення і тримати за руку? Або ж охоронець профі, і не влізає в особисте життя шефа навіть поглядом.
Поїли теж так нескромно. Вежа Монпарнас, приватна вечеря на даху: Чонґук замовив для двох вечерю в ресторані на даху Вежі Монпарнас – це був варіант із неймовірним видом на Париж. Весь Париж. І знову були фактично самотні – у приватному кутку.
У ліфті залишилися самі. Техьон навіть не встиг цього усвідомити – двері ще не встигли повністю зімкнутися, як Чонґук уже зробив крок вперед, скорочуючи відстань між ними до мінімуму. Спина Техьона зустрілася з холодною металевою стінкою ліфта, і Чонгук за мить притис його.
– Дозволите? – тихий голос Чонґука звучав низько і глибоко біля вуха, змушуючи шкіру вкриватися мурашками.
Але цього разу він не чекав відповіді. Його руки вперлися в металеву стінку з обох боків від голови Техьона, і губи впали на його шию – теплі, гарячі, обережні. Подих Чонґука ковзнув по шкірі, змушуючи тремтіти.
– Ох… – тихий звук вирвався з губ Техьона раніше, ніж він встиг стриматися, весь зашарівся.
Чонґук підвів голову – і їхні погляди зустрілися на мить. Очі Чонґука потемніли, зіниці розширилися від бажання. Його долоня торкнулася вилиці Техьона – так само обережно, як тоді, біля Версалю – і великий палець провів по лінії його губ.
– Ви такий гарний, – прошепотів Чонґук, і ці слова здавалися майже непристойними в тиші ліфта.
Техьон не зміг відповісти – бо в наступну мить Чонґук поцілував його.
Цей поцілунок був зовсім не таким, як перший – не обережний і не повільний. Губи Чонґука накрили його рішуче, гаряче, глибоко. Рука чоловіка ковзнула до потилиці Техьона, пальці вплелися в м’яке волосся, трохи нахиляючи голову назад, щоб поглибити поцілунок.
Техьон інстинктивно підхопився руками за його піджак, стискаючи тканину пальцями, і впустив Чонґука ближче. Губи розійшлися, і язик Чонґука обережно торкнувся його нижньої губи – лише мить, наче запитуючи дозволу, – і коли Техьон відповів на поцілунок, дозволивши йому більше – поцілунок став глибшим.
Дихання Техьона збилося. Він відчував, як рука Чонґука ковзає по лінії його спини.
Досі його ніхто ніколи так не цілував. Все, що було досі, це просто забавки – бездушні і нецікаві.
З чоловіками ніколи ще не був, а по собі вже відчував, що Чонґук стане його першим, перед ким хотітиметься скинути одяг. Першим його чоловіком. Але Техьон хотів не просто когось «першого», а першого і єдиного. Якщо знову тікатиме, то до нього. Тільки до нього, а не до романтичного міста.
– Чонґуку, вибачте, я… – його голос зірвався, коли чоловік відірвався від нього на кілька секунд.
Я… що?
– Скажіть «досить», і я зупинюся, – прошепотів Чонґук, притискаючись чолом до його чола.
На мить побачив у дзеркалі навпроти, як сильно сам зашарівся: весь такий зляканий і спантеличений в руках дорослого чоловіка.
– Не скажу.
Чонґук усміхнувся – ледве помітно, але ця усмішка розбила останні сумніви Техьона. Він знову поцілував хлопця – м'яко цього разу. Рука Чонґука ковзнула по його спині вниз, обіймаючи за талію, і Техьон дозволив йому – ще й він піддався вперед.
– Ви такий скутий. Здавалося, ви б не мали мене боятися. У вас не було досвіду з чоловіками? Не розумію причину вашого збентеження.
– Ну, – Техьон трохи розгубився, здалося, що соромно казати, що досі нічого такого не мав. – Був.
– Зі скількома? – надто відверте запитання.
Техьон звів брови, не вірячи, що зважився брехати, але зараз сам себе заплутає в брехні, тому, поки не пізно, мовив:
– Вибачте, брешу. Не було того, про що ви запитали.
– Навіщо брехати?
– А це нормально в двадцять два роки не мати…
– А чому ні? – вигнув брову. – А дівчата?
– Ні, кажу ж. Нічого.
Перед дівчатами зупиняв страх, що якщо хтось завагітніє, то це стане для Техьона кінцем, навіть уявити не міг би, що на нього вилилося б і на дівчину. Тому в цьому плані просто дбав про свою ж безпеку і кар’єру, щоб потім фанати за день не поховали його разом з лейблом.
Крім того, Техьон любив себе настільки, щоб не дозволяти марнувати себе на почуття до випадкових людей. Тому не хотів ні з ким надмірної близькості, поки не буде певен, що та людина варта його почуттів, сил, нервів і пришвидшеного серцебиття.
Ліфт зупинився з легким дзвінком – але Чонґук не відступив відразу. Його губи ще раз ковзнули по губах Техьона – коротко, але відчутно, залишаючи слід жару.
– Ходімо, – хрипко промовив він.
Техьон не відразу зрозумів, що ліфт уже відчинився. Він зробив глибокий вдих, намагаючись заспокоїтися, і тільки тоді Чонґук узяв його за руку та вивів у коридор. Промайнули порожнім коридором і вийшли на стоянку за будівлею.
Коли їхали, то спочатку подумав, що йому здалося, аж поки машина не минула розв’язку, яка вела до аеропорту, і продовжила рух вперед, у бік приватного терміналу. Його погляд мимоволі перескочив на Чонґука – чоловік сидів абсолютно спокійно.
– Ми… Ми ж проїхали? – Техьон нахилився трохи вперед, вдивляючись у дорогу крізь тоноване скло.
Чонґук ледве помітно кивнув.
– Так.
– Але… – Техьон знову перевів погляд на нього, його очі розширилися від здивування. – Чому?
– Хочу, щоб ваш політ був комфортним і безпечним, бо ви ж тут… потай. Не хочу, щоб хтось впізнав вас і надокучав у аеропорту чи в літаку. Довірю вам свій літак.
– Що?..
– Я наполягаю, – спокійно додав Чонґук.
– Ви… Ви жартуєте?
Чонґук ледь помітно усміхнувся:
– Ні.
Техьон провів долонею по обличчю, намагаючись зібрати думки докупи. Приватний літак? Його менеджер збожеволіє, якщо він прилетить таким рейсом. Ні, це буде катастрофа. Але навіть більше, ніж це, його вражало те, наскільки легко Чонґук робив такі жести, наче це було… нормою.
– Це ж… Це занадто, месьє Чоне.
– Занадто? – Чонґук нахилився ближче, його очі блищали в напівтемряві салону. – Хіба ви не заслуговуєте на це? Я просто хочу, щоб ви добре відпочили в дорозі. І хочу буду вдячний вам за те, що все-таки вирішили приділити мені трохи часу.
Техьон хотів щось сказати, – заперечити, відмовитися, – але губи Чонґука ковзнули до його скроні, і думки зникли.
– Довіртеся мені.
Техьон затримав подих, коли теплі губи Чонґука торкнулися його скроні, а потім спустилися нижче – до вилиці. Долоня Чонґука лягла на його потилицю, пальці м’яко ковзнули крізь волосся.
– Дозволите? – прошепотів Чонґук біля його вуха, але сенсу запитувати більше не було.
Техьон не відповів – він просто трохи нахилив голову, відкриваючи шию. І Чонґук це помітив. Його губи м’яко торкнулися шкіри під вухом.
Чонґук підвів голову, і в наступну мить Техьон відчув, як долоня чоловіка опускається на його щоку, а потім губи Чонґука накривають його власні. Його язик м’яко торкнувся губ Техьона, і той піддався, відповідаючи з несподіваною відвертістю.
Дихання Техьона збилося, коли Чонґук обійняв його за талію, притягуючи ближче, підгріб під себе просто на задніх сидіннях. Руки Чонґука були теплі. Коли долоні повільно прослизнули під сорочку, торкаючись гарячої шкіри, Техьон затримав подих.
Відчуття було майже занадто гострим. Його тіло затремтіло, і Техьон відчув, як все в ньому напружується – якби Чонґук опустив руку ще трохи нижче, до ширінки, то він би застогнав.
Його пальці мимоволі стиснули піджак Чонґука. І саме в цей момент машина плавно зупинилася. Техьон почув, як клацнули двері: спершу з одного боку, потім з іншого. За тонованим склом перегородки силуети водія і охоронця досі не було видно, але ті різко нагадали про себе, коли Техьон побачив їх крізь скло, щойно ті вийшли з машини й попрямували до літака. Ніхто навіть не обернувся на авто.
Вони не залишилися поруч – так не мало бути. Вони пішли так злагоджено і спокійно, що це здавалося майже… звично.
Техьон зблід. Його серце гучно гупало в грудях, а в горлі раптом стало тісно. Це вже точно траплялося раніше. Вони знали, що робити. Водій і охоронець звично вийшли, залишивши свого шефа з коханцем у машині – без жодних питань, без жодного подиву. Це було так, ніби вони точно знали, що станеться далі.
Бо це вже відбувалося. З кимось іншим. З десятками інших. І Техьон став одним із.
Усе, що щойно здавалося таким п’янким і близьким, раптом стало брудним і огидним. Його охопило гостре відчуття чужості – ніби він став просто ще одним ім’ям у списку Чонґука. Почувався так, наче його зараз примусять до сексу. Чонґук продовжував тримати його – його руки ще ковзали по оголеній шкірі, злегка стискаючи талію, коли Техьон раптом обережно схопив його за зап’ястя.
– Техьоне?
Техьон повільно відвів руки Чонґука від свого тіла й похитав головою.
– О, не так? – у голосі Чонґука прозвучало легке здивування, але жодної нотки роздратування.
– Трохи занадто… – тихо відповів він, ледве стримуючи тремтіння в голосі.
Чонґук повільно прибрав руки й відсторонився, спираючись на сидіння.
– Я не наполягаю на більшому.
– І добре, – Техьон коротко кивнув, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом. – Мабуть, я все-таки краще полечу своїм рейсом. Будь ласка.
Чонґук мовчав кілька секунд, а потім ледь помітно усміхнувся:
– Ваша справа. Але ви нічого б не були мені винні за це. Ми з вами обидва достатньо заможні, щоб цей жест не здавався дивним ні мені, ні вам.
Він повернув голову до вікна, і його профіль залишався бездоганно спокійним – ніби цей діалог був не більше ніж короткою заминкою в запланованому сценарії. Техьон глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїти серце, що і далі шалено калатало. Він відкинувся на спинку сидіння й заплющив очі, переконуючи себе, що це було правильно.
Правильно ж, так?
Чонґук усе зрозумів одразу – мудрий чоловік. Він не намагався тиснути чи переконувати. Лише мовчки подивився на Техьона – уважно, ніби намагався прочитати в його очах усе, що той не вимовив уголос. Потім нахилився до маленької панелі біля дверцят і натиснув кнопку виклику.
За хвилину водій і охоронець уже поверталися. Таки відвезли куди й слід. Згодом дверцята авто відчинилися, і Техьон вийшов, вдихнувши прохолодне повітря. Стоянка розташовувалася на віддалі від основного терміналу, і звідси було добре видно літак, що чекав на злітній смузі.
Сонце вже сідало за горизонт. Небо розливалося м’якими відтінками рожевого й золотого, і ці кольори відбивалися на гладкій поверхні авто, у склі, у металі обшивки літака.
Мішель – той самий охоронець – дістав його валізу з багажника і підійшов ближче.
– Ходімо, месьє, я проведу вас, – спокійно сказав він, утримуючи валізу за ручку.
Техьон на мить затримався. Він не рухався – просто стояв, дивлячись то на горизонт – неймовірний захід сонця, то на Чонґука, який залишався в машині. Чонґук сидів, спершись ліктем на підлокітник, і дивився на нього крізь прочинене вікно. Світло від заходу падало на його обличчя, м’яко підкреслюючи лінію вилиць і кутики рота. Очі Чонґука були темними, спокійними. У них не було ні докору, ні натяку на розчарування – лише спокійна й тепла увага.
– Дякую вам, – тихо сказав Техьон. – Сподіваюся, все гаразд?
– А у вас все гаразд? – Чонґук трохи нахилив голову.
– Так.
– Тоді все чудово, – м'яко всміхнувся Чонґук. – До зустрічі, Техьоне. Якщо раптом знову захочете втекти від усього – тікайте до мене. Я заховаю вас від усього світу.
Техьон кивнув, бо нічого іншого вже не залишалося сказати. Мішель підійшов ближче, але не торкався до нього – просто терпляче чекав. Техьон зробив крок до входу в аеропорт, але перш ніж заховати обличчя за маскою і піти, ще раз озирнувся через плече.
Чонґук усе ще дивився на нього. У грудях важко стиснулося – було трохи соромно, бо ж не поїздка, а хаос. Не перед Чонґуком – перед самим собою. Навіть перед охоронцем і водієм, які так спокійно і злагоджено залишили їх у машині, наче це було звичною справою. Було якось не надто приємно думати, що він став частиною якоїсь відпрацьованої ситуації. Але все було так гарно, і от тільки один момент вибивав із колії. Вже сам не знав чого і кого хотів.