Work Text:
Скоро у друк піде моя збірка! Разом із нею… піде моя жінка!
«Черкаська Правда» МУР
Прожогом, немов на крилах, ноги виносять моє розпашіле від офісної спеки тіло з газетної редакції, чим швидш прямуючи до тролейбуса, який от-от рушить з місця! Хто ж міг знати, що сьогодні вийде так рано піти з роботи! Роздали статті усім. Усім, окрім мене дісталася якась робота, тож чому би й не поїхати додому?
Там мене, напевне, вже чекає моя мила Лебідка. Чекає, п’є трояндове вино, що перед виходом було наказано лишити недоторканим аж до мого повернення, але хто ж мене слухатиме?
Моя Лебідка неабияк ласа до вина — як до червоного, так і до білого, а ще полюбляє всі ті солодкі лікери й інші напої, назви яких ніяк мені не запам’ятаються.
Тримаюся за поручень, бо ж тролейбус несе мене через усе місто, аж доки я не бачу потрібної мені зупинки. Та й то не останньої! Шкода, що живу я так далеко від своєї роботи. Щоранку і щовечора доводиться бігти на одну зупинку, а з неї на іншу й лише тоді вже до редакції. Вискакую назовні й вдихаю свіже повітря, яке не душить мене, на відміну від транспортного. Відчуваю, як ця прохолодна, дещо сирувата свіжість наповнює мої легені й зітхаю.
Тепер доводиться чекати наступний тролейбус. Дивлюся на наручний годинник й думаю: «Вона вже, напевне, випила половину пляшки!»
Образ моєї любови ніяк не покидає моїх думок: тонкі рожеві вуста на фоні блідуватої шкіри, завжди крижані (порівняно з моїми холодними) долоні, а ще тонка, витончена шия. Волосся у неї світле, майже біле — зовсім як у тих лебедів на ставу! Ми там і познайомилися: вона сіла на лаві поряд зі мною, розгорнула у себе на колінах блокнота й почала старанно щось писати, іноді відкладаючи ручку, задумуючись. Вже тоді мені здалося, що вона —уособлення одного з лебедів, яким я виливаю свою душу, коли нікого немає поряд.
З думок мене вириває шум, що йде від тролейбуса. Знову доводиться зайти у це пекло задухи й запаху поту. Цього разу виявилося кілька вільних місць — сідаю й усміхаюся, вчергове згадуючи про Лебідку. Усього п’ятнадцять хвилин і ми питимемо трояндове вино (зроблене безпосередньо мною, до речі) разом й розмовлятимемо про все все на світі.
Нарешті в полі зору з’являється знайома п’ятиповерхівка і я різко підводжуся зі свого місця, ледве не падаючи від короткочасного потемніння в очах. Тролейбус зупинився і я знову вистрибую назовні, прямісінько в обійми вологої прохолоди, яка притаманна повітрю перед дощем. Біжу до центрального, третього під’їзду, відчиняючи двері. Тоді вже прямую на четвертий поверх — дихаю з ускладненням уже на середині сходинок на третій. Низький рівень фізичної активности дається взнаки.
Нарешті вже відчиняю двері до нашої з Лебідкою квартири. Поспіхом знімаю взуття, кидаю свою сумку (яку заведено мати кожному пристойному журналісту) і прямую до кухні.
Там, замість пляшки трояндового вина і двох келихів, один з яких мав бути напів порожнім, оскільки я не п’ю багато, бачу свою любов розпростерту на підлозі.
Я прожогом кидаюся до своєї любови, перевертаю її на спину, намагаючись знайти причину її непритомности. Із жахом у очах дивлюся на жовті пагінці квіту, який пробився крізь її груди.
— Ні… ні, ні, ні! Глянь на мене, моя Лебідонько, глянь же!
Пригортаю її до свого стану і тримаю так. Незважаючи ні на оніміння у своїх ногах, ні на біль у грудях, все ще міцно стискаю обм’якле тіло моєї Лебідки в обіймах. Моя увага настільки сильно зосереджена на ній, на запаху нарцисів, які проросли з її тіла, що я не усвідомлюю, як перед очима все тьмяніє і шум з вулиці й сусідніх квартир відходить на задній план.
Через кілька днів до нашого дому завітала поліція — нас із Лебідкою не було видно на роботі чи десь поза межами дому протягом того періоду часу, який дозволяє запідозрити щось неладне.
На підлозі нашої кухні вони знайшли нас. Точніше, знайшли наші увінчані білим та жовтим цвітом тіла, сплетені у міцних обіймах.