Work Text:
місячне сяйво ллється крізь відчинене вікно до кімнати й осідає на поверхні ніби шифоновим полотном, додаючи ночі якоїсь меланхолійної та ніжної атмосфери. спираючись головою об узголів'я ліжка та плечима лежачи на подушці, еван дозволяє собі оцінити ефемерність навколишнього світу в таку пізню годину. дійсно зачаровуючий вид майже відволікає його від болю, що хвилями пульсує в правій скроні вже годинами, та від міріад думок, які були викликані людиною, котра спокійно спала, вклавши свою голову на його грудну клітку.
розьє довгі хвилини споглядає яскраво молочний місяць, котрий виднівся крізь вікно та майже пихато відсвічував на тьмяному небі. набридливе, як стукіт від забивання цвяхів, відчуття, що розходилося від місця над вилицею й змушувало навіть очі почуватися некомфортно, почалося ще з вже вчорашнього порання й ніби накладало на час фільтр з уповільненням, створюючи ілюзію, в якій кожен короткий момент розтягувався наче на десятки хвилин; навіть втрачений в думках, еван, втім всеодно добре усвідомлював, що ілюзорно продовжені хвилини, відколи він впав в ліжко, майже непомітно перетворилися на години, і до світанку вже сьогоднішнього дня залишалася жалюгідна кількість часу.
еван зітхає, підіймаючи одну з долонь до голови й натискаючи під кінчиком брови, знаючи, що це не допоможе з мігренню, котра засіла в його черепі як безжальний паразит вже на третій день, але однаково дозволяючи собі звичну тепер дію, перед тим як зрештою втомлено перевести погляд на темну копну волосся перед собою. з місячним сяйвом на обличчі та думками, що розливалися, як густий мед в його втомленій голові, еван відчував як іронічно поетично складалася у свідомості ситуація, в яку він власними руками себе запхав.
барті було настільки ж важко ігнорувати, як і місяць на повню, як і сонце в яскравий та спекотний день, як і грім та зливу, які застигають тебе несподівано посеред дня. скільки не намагайся не дивитися, скільки ігноруй чи то сяйво, що так і лине в очі, чи то жар, що змушує тебе не думати ні про що інше, чи то краплі, які холодом та вологою просочують тебе, ніби до самих кісток – все буде марним, врешті решт примушуючи тебе звернути увагу, визнати їхнє існування.
зазвичай еван порівняв би барті з усіма трьома водночас – в рідкі моменти той міг бути м'яким та ніби ласкаво вкутуючим зі своїм інтересом, набагато частіше палким та дещо занадто яскравим зі своїми гострими посмішками, що аж в очах починало пекти, й майже завжди прохолодним зі своїми миттєвими дотиками, проймаючим, наче до самого єства зі своїми очима кольору лісової мряки.
час від часу, майже завжди, коли еван цього б найменше очікував – зовсім як сьогодні – барті нагадував йому так добре знайомі розьє мігрені — своєю відсутністю перетворював думки на протяжні пульсуючі хвилі, присутністю ж викликав безжальний грюкіт з присмаком безсилля всередині.
(еван пускав його до себе, з синцями від чужих пальців та губ на тілі, з запахом, який йому не належав, і відчував себе так, ніби тисне на скроню в місці, де нило найсильніше, в безглуздій надії, що стане легше. та навіть в цьому короткі моменти полегшення не втішали, лунали тихо й пошепки він завжди повертається до мене, навіть коли все в ньому кричить, що він не мій, він повертається саме до мене, й залишали його не з посмішкою на обличчі, а з порожнім поглядом. барті перетворював його на жалюгідний безлад)
таке полегшення на смак було гірким, в'язало рота й змушувало тягнутися до склянки з водою, аби прибрати огидний присмак з язика, заздалегідь знаючи, що той відчуватиметься ще годинами, якщо не днями.
часом еван не міг стерпіти його, часом барті змушував його забувати чому розьє взагалі обирав так жити. проте варто було гострим та яскравим посмішкам повернутися на його обличчя, маленькому шаленому сяйву знову спалахнути сонячними променями серед зелені в його очах, дотикам прохолодних пальців знову знайти їхнє місце на евановій шкірі, і він згадував. з жахливою точністю нагадування про миготіння під шкірою, яке ті викликали, било по ньому, як по берегу б'ють збентежені вітром хвилі.
барті повертався, бо розьє завжди відкривав йому двері — еван же дозволяв, бо кравч продовжував знаходити шлях до його порога. замкнене коло, котре жодний з них не хотів розривати з власних причин. в моменти, коли навколо було сліпуче і яскраво навколо, і голоси людей заповнювали тишу, еван дозволяв собі тихі темні думки, в яких це означало, що барті розділяє з ним ті сирі почуття, що обплелися навколо його серця та легеней пагонами, вкритими шипами.
він не був певний, чи допускав то через наївність, яка, навіть зважаючи на те, що він давно вже не був дитиною, досі вперто не залишала його, чи то через те, що біль від неодмінного усвідомлення, що це лише виправдання, в яке він хоче вірити, завжди нагадував йому про дійсність у всій її жорстокій красі.
еван ледь стискає пальці однієї з рук, що лежали у барті на лопатках, секундами пізніше обережно підіймаючи її на лічені сантиметри й підводячи ту ближче до відкритої шиї, з тієї сторони, де обличчя кравча не притискалося до його грудної клітки, прямо над місцем, під яким повільно билося серце.
кінчик вказівного пальця майже падає на червоно-пурпурові сліди, що вкривали шкіру під вухом нерівними плямами, ніби хтось впустив заляпані фарбою бутони півоній прямо на барті. розьє тримає палець над шкірою і дивиться, і дивиться, і не може перестати дивитися, не має змоги відвести погляду, не має сил опустити долоню трохи нижче, торкнутися й відчути гладку теплу поверхню, яка зовсім не змінилася з останнього разу, коли еван її торкався, за виключенням міток, які не мали тут бути.
коли в очах починає пекти еван прикриває очі, повертає голову та майже б'ється об узголів'я ліжка від сили, з якою він притискається скронею до холодного дерева.
пульсація в голові нагадує йому про високі сильні хвилі; про звук, з яким вони вдаряються об пісок; про відчуття, з яким тебе накриває хиже тіло води, бо ти був не достатньо уважним і занадто маленьким, щоб вчасно усвідомити небезпеку в тому, щоб повертати спину до тих хвиль, щоб вберегти себе від гострого й колючого палання, яке вмить захоплює ніс і рот, і здається всю твою голову, випалюючи всі думки зсередини і залишаючи тільки нестерпний момент, який не перестає горіти, попри те, що ти безсумнівно під водою.
евана тоді витягнула з води матір разом з пандорою – обидві перелякані до смерті – і торкалися його обличчя, голови та рук, намагаючись перевірити чи він в порядку, поки маленький еван не міг відвести очей від моря, яке щойно ледь не втопило його. він був в порядку врешті-решт, тільки наковтався води та легко вдарився головою об дно. еван поліз купатися знову на наступний же день.
спогад викликає на обличчі криву посмішку, поки еван тиснеться до узголів'я ближче, благаючи біль вщухнути принаймні на мить. так нічого і не навчився, розьє думає пошепки. його мати завжди мала рацію, коли казала, що він необережний; не думає, перед тим як робить, падає в ситуації, які шепочуть йому, що все закінчиться поганопоганопогано; завжди вперто тримається за речі, які варто відпустити, завжди триматиме зламані гострі кінці в міцно стиснувших долонях аж до крові.
він завжди сподівався, що якщо віритиме достатньо сильно, якщо постарається більше, то все вийде; сподівався, що якщо триматиме достатньо міцно, якщо відмовиться відпускати щось, що інші вважають зламаним та на що махнули б рукою в зневірі, всесвіт дозволить і йому залишитися в невтомимих наполегливих руках. (впертий, наївний і одержимий речима, які не мали ніякої цінності для всіх окрім нього.)
еван був таким втомленим від своїх дурних надій, від бажань, які не мали сенсу, від тремтіння в руках з кожним проковтнутим та невисловленим"чому воно не виходить? чому не я? чому кожен бісів раз не я?".
еван був змученим від того ким він був, є, і буде, скільки б він не намагався втекти від власного імені, скільки б не намагався переконати себе, що він може бути будь-ким, але не собою.
коли біль втихає достатньо, щоб він зміг знову розплющити очі й відвести голову від холодної дерев'яної поверхні, його погляд, як магнітом, притягує до синців, проте цього разу, коли його долоня тягнеться до шиї, еван не зупиняє її. дозволяє подушечці вказівного пальця торкнутися багряної мітки, провести трохи вище, відчути під пальцем м'яке і помірне ба-дум ба-дум ба-дум. зупиняє дотик на цьому місці й думає, як барті дозволив комусь іншому наблизитися й стиснути зуби там, де пульс відчувається настільки відверто.
еван кліпає очима один раз, другий, третій. дивиться і не бачить мітку більше, споглядає картинку в голові, на якій розмитий силует лине до шиї кравча, а той дозволяє, тягне до себе навіть. розьє не знає чи хоче, щоб силует мав чіткі риси, не знає, чи має сенс знати, чи то хтось новий, чи то все той же нестерпний покруч з сірими очима та темними пасмами, не хоче уявляти більше, ніж він вже робить.
бачити чужі сліди на шкірі кравча жалить гірше, ніж він кожен раз того очікує, особливо коли барті жодного разу не дав йому залишити власні, коли сам не захотів залишити евану жодного. цей факт, це розуміння – вони змушують щось потворне й терпке підійняти голову всередині, вчепитися злобно іклами в беззахисну плоть його серця і тримати міцно, допоки отрута не заповнить кожну артерію, перетворюючи його тіло на пекло, чиї демони вміють тільки вишкіряти зуби.
барті невимовна дилема в його голові – він викликає стільки різних емоцій в ньому останнім часом, що еван інколи не знає куди себе діти від почуттів, які то нахлинуть льодяними цунамі, то обпалять палкими пожежами. ніхто ніколи не мав такої влади над ним, навіть не докладаючи до того зусиль. ніхто ніколи не змушував його задумуватися чи справді можливо відчувати стільки злості й стільки ніжності водночас, стільки гіркоти в коханні, стільки холоду в бажанні.
еван не знає, що з ним робити, не знає як підійти до нього, не злякавши своїми почуттями, не відвести його подалі власною жагою належати, жагою володіти, але не в сенсі, де еван може мати будь-яку владу над ним, а в сенсі, де барті обиратиме самостійно дивитися тільки на нього, продовжуватиме знаходити свій шлях тільки до нього, матиме грайливі особливі спалахи в очах тільки для нього.
можливо кравч не жадає його так, як його
жадає розьє, але йому так сильно й боляче хочеться, щоб барті припинив принаймні вдавати, ніби нічого не сталося після того, як еван – дурний, такий дурний – пустив його в своє ліжко й дозволив його, таким знайомим до цього лише на відстані, губам знайти власні.
його вбиває думка про те, що барті просто скористався нагодою і знайшов в ньому тепле та охоче тіло на кілька ночей; і можливо еван справжній майстер в тому, щоб ранити себе власними рішеннями, але останнє чого він прагне – це бути порожнім моментом, який кравч може наповнити думками про чужі очі, губи й тіло, про дотики когось, ким еван не є й ніколи не буде.
розьє хочеться вірити, що все могло б бути інакше, що він міг би ухвалити кращі рішення, що він міг би зупинитися вчасно та сказати барті ні, не підпустити його настільки близько, проте він завжди дуже добре вмів брехати всім, окрім самого себе та можливо пандори, яка знала його надто добре, щоб попадатися на його удавання та слова наповнені чим завгодно, але правдою.
пальці евана повільно ковзають з шиї до потилиці кравча, торкаються коротких волосків, рухаються догори й плутаються в довших темних пасмах, м'яко зупиняючись на верхівці голови, ковзаючи плавно згори донизу. йому завжди подобалося гратися з волоссям барті – це розслабляло його так само, як це заспокоювало кравча.
думки в голові досі в'язкі та уповільнені, але біль в скроні починає потроху стихати, як поступово затихає шторм на морі. він дає голові нахилитися в сторону, знову майже спираючись правою скронею об узголів'я, спостерігаючи напівприкритими очима за барті.
евану хочеться дуже-дуже сильно просто відчувати шовкові пасма під долонею, допоки він не засне, а не думати чиї ще пальці були у волоссі барті за останні дні. йому не хочеться думати, що поки він ніжно вплітає пальці в м'які прядки, хтось інший міг чіплятися за ті ж самі місця, тягнути аж до болю, аби тільки почути, як стогони падатимуть з губ кравча.
він прагне сильно-сильно не дозволяти власним думкам блукати подібними стежками, проте не може випхнути з голови яскраві спогади, в яких барті виглядав, як найяскравіша волога мрія з прикритими від насолоди очима, відкритими ледь вустами, з яких то линуть тихі стогони, то падає важке дихання, й прилиплими від поту до лоба прядками.
еван волів би не гадати чи барті було краще з іншими, чи це причина чому він не лишається, чи це причина чому він не обирає його. розьє був і є його другом, але окрім цього можливо він не був навіть достатньо успішним відверненням уваги від чогось, когось, хто був дійсно бажаним, не був достатньо цікавим саме в цьому сенсі. можливо еван був для барті, як для багатьох людей дешеві парфуми — потрібний, допоки не настане нагода купити дійсно якісні, дійсно бажані.
розьє веде долонею від верхівки голови донизу, великим пальцем торкаючись кутика брови, іншими ж все так само зариваючись в темних пасмах. він м'яко й ледь відчутно проводить подушечкою пальця від кутика до кінчика брови, підіймає ледве палець, веде той вліво й впускає на початок брови, повторюючи рух миттю пізніше. його переповнюють емоції, які він не знає як висловити.
він хоче прошепотіти не приходь до мене, коли від тебе тхне іншими, коли на тобі сліди їхніх дотиків.
хоче сказати не залишай мене одного, припинити зникати і поводитися так, ніби мене не існує, коли тобі заманеться.
хоче спитати чому твій погляд не збігається з твоїм діями? чому дивишся на мене так, ніби ніщо інше не має сенсу, коли ми разом, ніби ти не хочеш мене відпускати, але однаково залишаєш мою шкіру чистою, а мене самотнім на ранок?
хоче мати достатньо гордості та самоповаги для слів йди геть і не повертайся.
хоче бути достатньо сміливим, щоб тихо попросити припини тікати, залишся.
еван пирхає собі під ніс, поки на губи лізе глузлива посмішка, повертає голову назад, тепер спираючись маківкою об дерев'яну поверхню, й направляє погляд в стелю, прикриваючи втомлені очі. думає чи настане колись кінець цій ніжності, кінець цьому бажанню, кінець цим надіям.
– дурень.
з губ раптом падає тихий шепіт, який еван навіть не намагається зупинити.
— телепень, бовдур, бісів син, божевільний чортів покидьок.
останні слова еван майже шипить, ледве впізнаючи власний голос, ледве розрізняючи слова. всередині тліють вуглики почуття, яке еван знає, рано чи пізно спалахне достатньо яскраво й гаряче, щоб охопити його повністю, щоб обпекти й того, хто стоятиме занадто близько.
еван розплющує повільно очі, тягне ліву руку з лопаток барті догори, заривається пальцями вже обох долонь в темне волосся по обидві сторони від обличчя кравча, плутається в м'яких порядках й нахиляється, аби залишити лагідний поцілунок на верхівці голови.
барті пахне, як еванові шампунь й гель для душу, лине до його дотиків, як найласкавіший кіт уві сні, і можливо кравч йому не належить, можливо особливість між ними, в яку еван не може припинити вірити, лише ілюзія, однак розьє однаково вкотре дозволяє своїй власній утомі в подобі людини притиснутися ближче, вкотре дозволяє собі обхопити руками міцніше.
еван дозволяє собі тонути, тільки не маючи впевненості, чи його цього разу витягнуть.