Archive of Our Own

Світло било просто в очі.

На цих сраних спонсорських гала-вечорах завжди було так — купа показухи, блискучі прожектори, камери, шампанське і ці довбані костюми, в які їх напхали. Логотип McLaren, вишитий на лацканах, як тавро на худобі.

Місце було чистим цирком. Золоті стелі, божевільно дорогі люстри, офіціанти в накрохмалених білих сорочках ковзають між столами, як примари. Оскар би зараз радше сидів удома.

Він натягнув посмішку, ковзнув пальцями під комір — ще одна камера розвернулась у їхній бік. Комір душив усе сильніше з кожним тижнем. Треба буде вже знайти сорочки, що підходять під шию, яку він натренував цього сезону.

А Ландо, торкаючись його плечем, нахилився в кадр, наче це було для нього природно.

Наче вони були друзями. Наче це не вони були всього за крок, за одне-єдине різке слово, від того, щоб накинутися один на одного просто посеред усіх.

Оскар все ще відчував цю гіркоту під шкірою — стара, але свіжа, як синяк, що просто чекає, поки на нього знову надавлять.

Та чортова Бахрейнська історія.

Факап Ландо.

Він не був дурним. Він знав, що політика автоспорту — гнила до кісток, але коли це напряму зачепило тебе, боліло інакше.

Коли він навіть не був впевнений, чи Ландо навмисно зробив це, але все одно підозрював.

А найгірше було те, що Ландо, блять, навіть не виглядав винним.

Декілька камер нарешті від’їхали назад, перемикаючись на керівників команди, що виголошували промови на подіумі. Гамір стих. Прожектори змістилися.

Оскар скинув фальшиву посмішку й відступив назад, майже на автоматі уже шукаючи очима чи бар, чи будь-яке інше місце, аби тільки втекти.

Але перш ніж він устиг рушити, Ландо зловив його погляд і сказав, досить тихо, щоб в разі чого слова перебила музика:

— Чуваче, ти тільки занадто не кисни сьогодні, для нас це поганенько виглядатиме.

Й усміхнувся, посмішка здавалась майже щирою, якби Оскар його не знав краще, в руках той крутив келих шампанського, ніби щойно не сипонув солі просто на відкриту рану.

Оскар мовчав. Не довіряв собі зараз відкривати рота.

Вдих. Видих.

Порахував п’ять речей у кімнаті, які міг би за потреби рознести. Ландо був одним із них.

А той, не зупиняючись, тихо додав:

— Не хотілося би, щоб спонсори подумали, ніби ти погано переживаєш поразки та є тягарем.

Оскар зціпив кулаки так, що нігті впилися в долоні. З усіх сил намагався не сказати нічого. Не влаштовувати цирк прямо перед камерами.

Бо якщо він почне, то точно не зупиниться, доки Ландо не лежатиме під ним у крові.

Йому не потрібен був той довбаний подіум в Бахрейні, щоб знати, коли варто битися.

Просто він не був певен, як довго ще зможе прикидатися.

Сутичка на трасі сталась кілька днів тому.

Ну, не просто сутичка.

Цілий бій.

Оскар розумів: усі мости між ними вже згоріли. Атмосфера змінилася — стала іншою. Можливо, жорсткішою. Притихшою.

Але безсумнівно — гіршою.

— Не хвилюйся за мене, — процідив Оскар, щосили зціплена щелепа аж нила.

— Я бачу, ти прямо світитися від щастя, — промуркотів Ландо, оголюючи зуби в чомусь, що навіть не нагадувало посмішку. — З таким виразом обличчя ти точно потрапиш у підбірку топ-моментів вечора.

Оскар стояв прямо, поки навколо спалахували фотоапарати, поки PR-менеджер захоплено розповідав натовпу поважних людей із бокалами шампанського про їхнє «єднання команди».

Він чекав, поки натовп відступить.

Лише тоді, коли прожектори згасли, Ландо нахилився трошки ближче. Настільки, що Оскар відчув запах дорогого парфуму, яким той, судячи з усього, облився щедно. Настільки, що варто було б Оскару поворухнутися на сантиметр, і вони би торкнулися один одного.

— Ти збираєшся дутись весь вечір чи тільки доки тебе не відпустять додому? — запитав він.

Оскар повернув голову, нарешті зустрівшись із ним поглядом. Голос прозвучав рівно й холодно:

— Може, я просто намагаюся не сказати те, про що потім пошкодую.

— О, я тебе прошу, — фиркнув Ландо, змахуючи невидимий пил з піджака. — Коли це тебе зупиняло?

Слова огидно закрутилися десь усередині. Бо, як не прикро, в них було трохи правди.

І ще тому, що справа вже давно була не лише в тій дурній ситуації на трасі. А й в тому, як усе між ними руйнувалось відтоді, як вони познайомилися — потроху, рік за роком. Пропущені погляди, напружене мовчання, непорозуміння, які вони так і не спробували залагодити.

І все це тепер вилилось у кипучу, гірку суміш під занадто яскравими усмішками й бризками шампанського.

Оскар повільно видихнув через ніс. Знову повернувся обличчям до натовпу, удаючи, що не почув Ландо, що не хоче схопити його за лацкани піджака й щосили струсонути, щоб той нарешті прийшов в себе.

Вони були напарниками. Професіоналами, в кінці кінців.

Вони могли тримати себе в руках.

Принаймні, поки ще могли.

Бар. Так. Він стоятиме біля бару до кінця цього сраного вечора.

Гала тягнулася нескінченно.

Коли Оскара нарешті відпустили, він почувався спустошеним, виснаженим так, як не бувало навіть після трьох гонок поспіль.

Він попрямував просто до виходу, ігноруючи всі запрошення на афтепаті.

Він не почув, як Ландо пішов слідом, але коли важкі службові двері за ним зачинилися — помітив.

А як же інакше.

— Ти що, вже втікаєш? — гукнув той. Голос луною відбився в бетонному коридорі, і цього вже вистачило, щоб у Оскара заболіло все всередині.

Він не зупинився. Лише глибше запхав руки в кишені й продовжив іти.

— Та все нормально, — кинув Ландо голосніше. — Я й не хотів би витрачати ще більше часу, удаючи, що ти не вважаєш мене повним мудаком.

Оскар зупинився. Обернувся.

Коридор був порожнім, тільки вони двоє. Над головами дзижчали лампи, ні кроків, ні голосів — нічого.

Якусь мить жоден з них не вимовив ні слова.

— Тоді перестань ним бути.

Ландо моргнув, ніби здивований, навіть трохи полегшено видихнув, що Оскар нарешті відповів. Він тихо, без жодного гумору, засміявся:

— Ти просто неможливий.

— А ти той, хто постійно перший починає, — відрізав Оскар. Голос був спокійний, але тепер у ньому відчувалася тонка, гостра грань. — Не можна просто робити вигляд, що тої хріні на трасі не було, Ландо. Не після того, що ти тоді сказав. Точніше, чого, блять, не сказав.

Рот Ландо сіпнувся, ніби він хотів щось вимовити, але передумав. Пальці нервово здригнулися біля стегон.

Добре. Він зрозумів, про що Оскар. Нехай посидить із цим, подумав він. Нехай нарешті відчує це.

Та замість цього Ландо злегка схилив голову, вишкірив оту свою напівпосмішку, від якої в Оскара закипала кров.

— Я й не очікував, що ти зрозумієш, — кинув він легенько, ніби мимохідь, але слова різанули, як лезо.

Оскар усміхнувся, але усмішка була порожньою.

— Повертайся назад до своїх дружбанів.

З цими словами він різко розвернувся і пішов.

Залишив Ландо стояти в жовтому світлі, меншим, ніж Оскар його коли-небудь бачив.

Оскар встромив пальці під жорсткий комір командного поло, розминаючи напружене плече, й вмостився на яскраво-помаранчевому дивані, виставленому точно під банером McLaren.

Прес-івент йшов повним ходом — такий собі «дружній тімбілдінг», який обожнювали спонсори й ненавиділи гонщики.

Ліворуч сидів Ландо, розкинувши ноги так, ніби був у себе вдома. Ніби не він напередодні провів пів вечора, кидаючи колючі зауваження Оскару напруженим від злості голосом, яку не наважувався показати на камеру.

Оскар дивився просто перед собою.

Ритуал, і щоразу той самий: кивати, посміхатись, прикидатися, що все чудово.

Він буквально фізично відчував Ландо поруч, цей гул, це напруження, що змушувало шкіру Оскара пріти під світлом.

Навіть зараз боковим зором Оскар бачив, як легко той тримається: кучері падають на чоло, як на якійсь рекламі шампуню, як вимальовувалась гостра лінія щелепи, коли він повертався, сміючись над чимось, що сказала одна з PR-дівчат.

— Так, хлопці, — защебетала координаторка, — зробимо швидесенький раунд питання-відповідь для соцмереж?

Оскар кивнув, автоматично посміхнувся. Він почувався як заводна іграшка.

Ландо повторив за ним. З боку вони виглядали ідеальними командними гравцями.

Почалися запитання — прості та безпечні.

— Хто з вас більш неохайний у побуті?

Оскар дав Ландо відповісти першим.

— Напевно, я, — сказав той з усмішкою, яка не торкалась очей. — Оскар — чистюля. Напевно, складає шкарпетки в маленькі орігамі-лебеді.

За камерами й софітами прокотився сміх. Оскар стиснув щелепу, натягнув посмішку. Знав, що це брехня навіть більша за роздуте его Ландо.

— Хто більш амбіційний?

Цього разу Ландо вагався трохи довше, ніж варто було би.

— Думаю, ми однаково… амбіційні, — нарешті промовив він, глянувши вбік на Оскара з усмішкою, в якій ховалися зуби.

Натяк завис у повітрі: дехто просто не вміє програвати.

Інтерв’ю тяглося.

Кожен маленький коментар Ландо, кожен напівжарт, кожна зухвала усмішка — ніби уламки скла між ребер.

І що гірше, кожного разу, коли він дивився на Ландо, помічав якусь дратівливу деталь, яка йому не подобалася. Лінію засмаги над коміром, жили на руках, те, як він трохи нахиляє голову, коли слухає, що каже Оскар.

Це не те, що він мав помічати.

І тим більше не те, що мало би мати значення.

Оскар ненавидів, що це було не так.

Останньою краплею стала серія бліц-запитань.

— Якби довелося застрягти на безлюдному острові з одним пілотом, кого би ви обрали?

Оскар уже розкрив рота, готовий назвати будь-кого іншого, абсолютно будь-кого.

Але Ландо його випередив.

— Оскара, — сказав легко, усміхаючись. — У нього просто феноменальні інстинкти виживання. Та й, напевно, якщо треба було би, то зміг би голіруч задушити змію.

Оскар різко повернув голову, уперше зустрівши його погляд.

Там щось було.

Блиск.

Не дружній.

Не для камер.

Координаторка плеснула в долоні:

— Чудово, дякую, хлопці! На цьому закінчуємо.

Полегшення накрило Оскара хвилею. Він підвівся трохи надто швидко, поправляючи футболку й прагнучи якнайшвидше звідси втекти.

Позаду піднявся й Ландо, але повільніше, ледачіше, нахилився настільки близько, що Оскар відчув той самий дорогий запах — різкий, чистий, вибішуючий.

— Не дякуй, — тихо, майже пошепки вимовив Ландо, — за те, що я допоміг тобі добре виглядати.

Оскар навіть не глянув на нього.

Не довіряв собі.

Він різко розвернувся й пішов геть.

Того дня вони опинилися в симуляторній, яка ще досі тхнула новим пластиком і якоюсь недолугою аромосвічкою, від запаху якої в Оскара починало пульсувати в скронях.

Він сидів у кокпіті, пристебнутий, руки схрещені на грудях, поки інженер колупався в панелі керування.

На іншому кінці кімнати в кріслі розвалився Ландо, тримаючи в руці телефон, і відбивав ногою якийсь бездумний ритм. Він навіть не намагався робити вигляд, що стежить за процесом.

Оскар дивився прямо перед собою, пальці на кермі, готовий до дії.

— Добре, спершу пройдемо кілька кіл, щоб зняти базові дані, — промовив інженер, натискаючи клавішу пуску. — Оскаре, ти підключений.

Він кивнув і плавно занурився в процес.

Симулятор ожив: миготливий трек, гул двигуна, штучне сонце, що відбивалося від штучного асфальту.

І на якийсь час він повністю віддався цьому, дозволив світу звузитись до треку й керма.

А потім відчув на собі погляд Ландо.

Не очевидний, не той, на якому того можна було спіймати. Просто… він був.

Оскар натиснув сильніше на повороті, можливо, навіть трохи переборщив.

На третьому колі Ландо, звісно, не витримав. Почав коментувати. Немов не міг стриматися, висмоктуючи радість з усього, що робив Оскар.

— Заповільно на восьмому повороті.

— Ти гальмуєш занадто рано, чувак.

— А це взагалі що за траєкторія?

Оскар стиснув кермо до побілілих кісточок.

Інженер щось говорив про налаштування, але це тонуло в шумі. Все, що чув Оскар, — легкий, тягучий голос Ландо і гостре, знайоме відчуття злості, що пекло вздовж хребта.

Коли сесія закінчилася, Оскар виліз весь мокрий і напружений. Ландо все ще сидів у кріслі, з виглядом наче його змусили сюди прийти, телефон безвольно звисав у руці.

— Збільшили реалізм, чи що? — запитав Ландо, ніби й справді цікавився.

Оскар потягнув руки, розминаючи суглоби.

— Мені й раніше все підходило.

Ландо нахилив голову, уважно розглядаючи його. На губах — ледь помітний вигин, не зовсім усмішка. Більше схоже на цікавість. Під брендованим поло холодно виблискував тонкий ланцюжок.

— Твоя черга.

Ландо піднявся з крісла з глухим видихом, потягнувся вгору, поки футболка не задерлась трохи вище талії.

Оскар спостерігав, схрестивши руки, як той не поспішаючи натягав рукавички. Як напружуються м’язи на передпліччі, коли Ландо стискав кермо. Як легко й природньо він вписується в кабіну симулятора.

Немов світ підлаштовувався під нього, а не навпаки.

Оскар відсунув цю думку вбік. Він тут не для того, щоб милуватися.

Він тут, щоб щось довести.

Незабаром після завершення сесії вони ввійшли до кімнати для брифінгу. Скляні стіни, стерильний простір, кілька крісел навколо невеликого конференц-столу, відкритий ноутбук тьмяно світиться, повторюючи те, що показано на великому екрані.

Оскар сидів рівно, мов на допиті, намагаючись зосередитися на миготливих графіках телеметрії.

Ландо плюхнувся навпроти, витягнувши ноги під столом так, що Оскару довелося підсунути свої, щоб не торкатися його.

Їхній гоночний інженер ще налаштовував файли, тихо мугикаючи собі щось під ніс. До початку брифінгу було ще кілька хвилин.

Оскар мимоволі глянув угору і спіймав Ландо під час позіхання, коли той проводив рукою по волоссю.

Родимка на руці, крупні сухожилля на пальцях.

Оскар навіть не розумів, чому його мозок зауважував це.

— Ну що, — невимушено почав Ландо, постукуючи пальцями по столу, — тепер почуваєшся впевнено на восьмому повороті? Чи все ще сцикотно?

— Це не я його зіпсував на кваліфікації три гонки тому.

Кутик губ Ладно коротко сіпнувся.

— Принаймні я хоча би знаю, коли треба тиснути.

Фраза впала між ними з дзвоном, як виделка на плитку в порожній кімнаті.

Інженер прокашлявся і зробив вигляд, що його страшенно цікавить ноутбук.

Оскар гмикнув, без натяку на сміх:

— Так, звісно. Як тоді, в Бахрейні, коли ти витиснув мене з траси.

Вийшло різкіше, ніж планувалось, але не настільки, щоб жалкувати.

Очі Ландо звузились, видно, зауваження зачепило.

Він нахилився вперед, сперся ліктями на стіл, знизив голос:

— У тебе було достатньо місця.

— Ага, цілий сантиметр?

— А не треба було лізти мені по-під колеса, — Тон більше не був жартівливим. Усмішки вже не було також.

Інженер перевів погляд з одного на іншого, як людина, що стоїть між двома пожежами.

Оскар відкинувся на спинку, схрестив руки — мовляв, ну давай, продовжуй.

Але Ландо тільки ледь хитнув головою й опустив очі.

Інженер голосно прочистив горло, щоб оживити атмосферу навколо:

— Гаразд, е-е, давайте глянемо спочатку на базові дані.

Оскар змусив себе повернути увагу на екран, хоча відчував, як погляд Ландо обпалює його збоку.

Ця година видалась надзвичайно довгою.

Найгірше на фан-івентах, вирішив Оскар, — це були не крики або нескінченні фото.

Навіть близько не так.

Його вбивало це кляте прикидання.

Прикидатися, що йому не хочеться обмотати бейджевий шнурок навколо шиї Ландо щоразу, коли той сміявся трохи голосніше, нахилявся трохи ближче.

Зустріч проходила в одній із гостьових зон — усе в помаранчевому та логотипах спонсорів на стінах.

Фанати стояли в черзі за автографами. Спалахи камер сліпили звідусіль.

А Ландо… Ландо був на висоті.

Усміхнений, чарівний, розсипав свою харизму на всі боки так, ніби не поводився останні двадцять чотири години, як самовпевнене мудло.

Оскар сидів поруч за довгим столом з маркером у руці і підписував усе, що підсовували. Їхні лікті постійно зіштовхувались — занадто багато тіл на надто маленькому просторі — і кожен випадковий дотик змушував його всередині відчувати щось дивне.

— Чел, трохи більше усміхайся, — тихо промовив Ландо, не піднімаючи погляду. Його тон був легким, підштовхуючим, глузливим.

Оскар промовчав.

Він лише сильніше натиснув на маркер, ледь не прорвавши плакат.

Наступною простягнула Ландо свій програмний буклет маленька дівчинка.

— Можете, будь ласка, підписати поруч з ім’ям Оскара?

Ландо кинув убік короткий погляд, куточок його рота ледь вловимо здригнувся.

— Звісно, — сказав він і без вагань вивів свій підпис прямо поверх оскарового.

Рука Оскара завмерла посеред підпису. Він повільно підняв голову і подивився на Ландо.

Той відповів невинною посмішкою.

— Ну ти й кадр, — пробурмотів Оскар так, щоб чув тільки Ландо.

— Оу, — проспівав той, погладивши дівчинку по голові й повертаючи їй програмку, — яке миле дитя.

Спалах камери спіймав їх обох, і Оскар миттєво натягнув чемну посмішку назад.

Далі все пішло суцільною мішаниною.

Автографи, селфі, мікрофони в обличчя. Вони грали свої ролі — золоті хлопчики, дружні суперники.

Ландо вже, мабуть, сам собі світив ізсередини — сонце тепло відбивалось у кучерях, комір трохи розстебнутої сорочки оголював ледь помітну лінію засмаги, блиск ланцюжка на шиї. Мружиться, сміється з чийогось жарту, закидає голову назад, і на мить видно вигин міцної шиї.

А Оскар все так само ненавидів себе за те, що помічає. І тепер це було його перманентним станом.

За годину все закінчилося.

Менеджери швидко провели їх у службовий коридор, подалі від фанатів, що все ще тусувались біля виходу. Оскар смикав за шнурок пропуску, вдихаючи трохи вільніше, коли нарешті опинився поза полем зору камер.

Ландо закинув руку йому на плечі — надто невимушено.

— Та розслабся, — кинув безтурботно. — Ти поводився так, ніби я весь цей час тримав руку в тебе в сраці. Знаєш, як цей… — він поклацав пальцями, — черевомовець.

Оскар різко скинув його руку.

— Відчепись.

Той без спротиву відійшов, але на обличчі на мить майнула тінь. Щось схоже на образу, але він миттєво сховав її за звичною самовпевненою посмішкою.

— Ти став геть нудним, — підсумував він.

Оскар промовчав.

Він просто йшов далі, стискаючи кулаки в кишенях куртки.

Колись, похмуро подумав він, вони повбивають один одного.

Або зроблять щось гірше.

Вони приїхали в аеропорт зарано.

А Оскар майже ніколи не приходив зарано — це лишало забагато часу на беззмістовні балачки, формальності та інші дурниці, яких він волів уникати. Але найосновніше — йому просто не було до всього цього діла.

Приватний термінал тихо гудів, кілька співробітників McLaren стояли біля вікон, втикачи в телефони й потягуючи пересмажену каву з паперових стаканчиків.

Оскар сидів на одному з м’яких шкіряних крісел, спина рівна, рюкзак біля ніг, кепка насунута на обличчя.

Трохи на віддалі від нього навпроти розвалився у кріслі Ландо, витягнувши ноги й бездумно гортаючи щось в телефоні, очі напівзаплющені від нудьги.

Час від часу він перекидався фразами з PR-менеджером поруч, усміхався та ліниво поглядав навколо, ніби йому абсолютно на все було байдуже.

Оскар не промовив до нього й двох слів відтоді, як… востаннє.

І, схоже, Ландо це помітив і вирішив, що найкраща відповідь на мовчання — ігнорувати ще наполегливіше. Наче це змагання, яке він мав намір виграти.

Оскар глянув у вікно на літак, що чекав на злітній смузі.

Попереду — наступна гонка.

Ще один шанс довести, на що він здатен.

І ще один шанс, що все піде шкереберть.

Він потер задню частину шиї, намагаючись розслабити вузол напруги, який, здавалося, оселився там назавжди.

Збоку раптом рипнуло крісло.

Ландо опустився поруч, волочачи рюкзак по підлозі з неприємним шурхотом.

Оскар навіть не повернув голови.

Напруга у ньому й так уже наближалась до рівня небезпечного для життя — бажано, не його.

Вони посиділи хвилину в мовчанні.

Першим її порушив Ландо:

— Сподіваюся, ти не плануєш морозитися від мене весь тиждень.

Оскар дивився прямо перед собою.

— А ти цього разу плануєш виконувати вказівки з піт-волу?

Ландо коротко видихнув — майже сміх, але без радості.

— Знову ти за своє. Сигнал дали запізно, ти ж знаєш це.

— Ти їх проігнорував.

— Я прийняв рішення.

— Ти прийняв ідіотське рішення, — прошипів Оскар, ледве стримуючи голос, й нарешті кинув на нього косий погляд. — Але найбільше мене вибішує те, що ти навіть, блять, не вибачився. До сих пір.

Обличчя Ландо напружилось.

— Бо я не зробив нічого поганого. І точно не хотів тебе підставити.

— О, справді? — голос Оскара став тихим, небезпечним.

Слова зависли між ними.

Вперше за кілька днів у Ландо тріснула ця його показна самовпевненість. Він нахилився ближче, голос став глухим, грубішим:

— Ти думаєш, мені це сподобалось? Думаєш, я не розумію, як це виглядало?

Груди Оскара підіймалися й опускалися — він дихав важко, крізь ніс.

Комунікаційниця, що сиділа за кілька крісел, кинула на них насторожений погляд, але не втручалась.

— Ти навіть не спробував допомогти, — просичав Оскар.

Рука Ландо сіпнулася на коліні, ніби він стримував бажання вдарити.

— Я намагався виграти, — тихо, але твердо сказав він. — Хіба не для цього ми тут?

Оскар ледве стримався, щоб не жбурнути в нього чимось. Як можна бути таким самовдоволеним?

Замість цього він просто відвернувся до вікна.

Ландо залишився сидіти поруч — напружений, повний тієї самої злості й роздратованої впертості. Не пересів, бо це означало би прийняти поразку.

Було би значно легше, якби він просто пішов. Підвівся, якось по-ландівському віджартувався та повернувся до свого звичного ігнору.

Але ні. Він залишився.

І за це Оскар його теж ненавидів.

Це було нестерпно. Годинами сидіти поруч, відчуваючи жар від його стегна крізь вузький проміжок між кріслами. Відчувати його парфум — різкий, чистий, з ледь помітною солодкістю.

Ненавидіти ту саму зрадницьку частинку себе, що все це помічала.

За вікном дощ перейшов у рівний, монотонний стукіт по склу.

Вони сиділи в напруженій тиші, доки не оголосили посадку.

Літак McLaren був значно менший за звичайні пасажирські, але Оскар не скаржився.

Він одразу зайняв місце біля вікна.

Ландо, звісно, плюхнувся поруч — мовчки, наче тільки й чекав, коли Оскар не витримає й гаркне йому звалити звідси.

Але він не дав йому такого задоволення.

Оскар устромив навушники й натиснув «play». Останнім часом він підсів на подкаст двох австралійців про автоспорт. Сьогодні ж він просто потребував хоч якось відволіктись.

Десь над Ла-Маншем Оскар зловив себе на тому, що дивиться вбік.

На те, як у Ландо напівзаплющені очі, довгі вії відкидають тінь на засмаглі щоки, а щелепа розслаблена від утоми.

Оскар різко відвернувся до вікна, заплющив очі й спробував хоч трохи задрімати.

Ресторан був розкішним.

Таким, де серветки складають у маленькі скульптури, а келихи ніколи не залишаються порожніми довше ніж на пів хвилини. Оскар сидів між Андреа та одним із молодих інженерів, і без ентузіазму колупався в тарілці.

Це мала бути проста вечеря перед гоночним вікендом. Без драми, без преси.

Лише пілоти Формули 1, кілька їх інженерів, механіків і стільки алкоголю, щоб утопити середнього слона.

Ландо, як завжди, сприйняв це завдання надто буквально.

Він був у центрі уваги — яскравий, жвавий, з тією своєю безтурботною усмішкою, що, як Оскар тепер знав, була одночасно й бронею, і шармом.

І він ненавидів те, що вже вмів бачити різницю.

Десь посеред вечері Андреа нахилився ближче, тихо спитав:

— У вас обох усе гаразд? — і невимушено розрізав свій вагю.

Оскар кліпнув.

— Так, усе ок.

Андреа лише хмикнув — очевидно, не повірив, але далі не напирав.

Оскар продовжив штовхати виделкою шматочки їжі по тарілці.

Хвилиною пізніше Андреа додав:

— Знаєш… це нормально. Трохи напруги. Двоє конкурентів. Схожі результати.

Оскар щось нечітко промугикав у відповідь.

Він не хотів це чути.

Не хотів чути, що це — нормально. Що це — зрозуміло. Очікувано.

Краєм ока Оскар бачив, як Ландо сміється з механіками — закидає голову назад, як блищать зуби, лунає гучний, безтурботний сміх.

Черговий напій з’явився на столі — якийсь нудотно-солодкий коктейль, який Ландо навіть не замовляв, але, звісно, прийняв його з підморгуванням і солодкою посмішкою. Бо чому б і ні?

Оскар зловив себе на тому, що дивиться: на те, як пальці Ландо ліниво обхоплюють ніжку бокалу, як під засмаглою шкірою рухаються сухожилля.

Боже, як же він його ненавидів.

Ненавидів оцей клятий ланцюжок на шиї. Ненавидів засмагу, розслаблену позу, ці прокляті ямочки, що зʼявлялись, коли той усміхався.

Але найбільше — ненавидів у собі те, що все це помічав.

Ландо впіймав його погляд.

І на мить — коротку, як збій пульсу — Оскару здалося, що в тих очах відбилося те саме: виснаження, злість, той самий нестерпний, жалюгідний потяг.

А потім Ландо підняв свій бокал у насмішливому тості, скривився в знайомій самовдоволеній усмішці й знову повернувся до своєї розмови.

Оскар встромив виделку в стейк із такою силою, що задзвеніла тарілка.

Він починав усвідомлювати: так довго тривати не може.

Десь під кінець пілоти почали розходитися, сміючись, плескаючи один одного по спині, кидаючи жарти через плече.

Ландо лишався на місці, впертий та незрушний.

Оскар напружено сидів навпроти, допиваючи свій газований напій з виглядом, у якому не було ні доброти, ні, по правді, вже й злості — радше суха втома.

— Ти слабак, — промовив Ландо з розмитою усмішкою.

Оскар повільно, байдуже моргнув.

— А ти ганьбиш себе, — кинув він, підводячись і натягуючи піджак.

— Я розважаюсь, мій занудний друже, — протягнув Ландо і недбало штовхнув ногою під столом, звісно, промахуючись повз Оскара десь на кілометр. — Ти теж спробуй якось.

Інші гонщики вже пішли.

Кілька членів команди стояли біля дверей, поглядаючи на годинники.

Стало очевидно: сьогодні Ландо — це проблема Оскара.

— Ходімо, — коротко кинув Оскар. — Бо заснеш просто в салаті.

— Я не хочу спати, — заперечив той, з’їжджаючи ще нижче на стільці.

Оскар закотив очі, пробурмотів щось про дитячий садок і, обійшовши швидко стіл, нахилився, щоб схопити того за руку й підняти.

Світ небезпечно хитнувся.

Ландо випустив радісний, майже дитячий сміх, похитнувшись просто на нього.

Оскар встиг підхопити його за піджак — впевнено, але напружено, наче торкався чогось радіоактивного.

— Ти такий придурок, — весело повідомив Ландо.

— Давай, рухайся, поки нас хтось не зняв.

Вони дісталися приблизно до середини готельного лобі, коли Ландо раптом як неслухняна дитина, вирвався і з радісним викриком рвонув у перший-ліпший відкритий службовий ліфт.

— Ей! — гаркнув Оскар, кидаючись услід.

Двері зачинилися просто за його спиною, і замість того, щоб піднятися, ліфт різко смикнувся вниз.

Нижче лобі. У підвал.

З металевим «дзень» двері відчинилися, випускаючи їх у тьмяний коридор. Бетонні стіни, складені піддони, десь у глибині гули промислові вентилятори. Було очевидно: сюди гостям заходити не варто.

Ландо вийшов, регочучи над чимось, що здавалось смішним лише йому.

Оскар провів долонею по обличчю.

— Вернися сюди, — просичав він, ступаючи за ним.

Ландо його проігнорував, плив коридором, наче досліджував привидів у старому домі.

Оскар наздогнав його саме в ту мить, коли той прослизнув у ще одні двері — схоже, до якогось комірного приміщення. Хоча це приміщення було більшим за звичайну комірчину: полиці з мийними засобами, коробки з рушниками, високі стопки ящиків.

Оскар штовхнув двері і вже за спиною почув характерне пшшш, коли гідравліка зачинила їх автоматично.

Він одразу обернувся, смикнув ручку.

Замкнено.

Жодного коду, жодної кнопки.

Порожньо.

— Серйозно, блять, — пробурмотів він і вдарив долонею по холодній сталі.

Ландо похитувався посеред кімнати, мружачись під тьмяною лампою, з тим самим самовдоволеним вигином на губах.

Оскар витягнув телефон.

Покриття нема.

Звичайно ж.

Він обернувся, лють уже пульсувала в грудях.

— Ти, блять, у мене вже в печінках сидиш.

Ландо лише ширше всміхнувся, наче його похвалили.

— А ти що, думав, ми в квача граємо? Міг і не бігти за мною, якщо я тебе вже так дратую.

— Ти поводишся як, блять, якийсь ідіот, — прошипів Оскар, крокуючи до нього. — Ти — ходяча катастрофа.

Ландо вигнув брову, надто п’яний, щоб сприйняти слова серйозно.

— Може, для різноманіття ти хоч раз займешся своїми справами, га? Замість того, щоб постійно дихати мені в потилицю?

Терпець Оскара урвався.

— А ти думаєш, я не хочу? — просичав він. — Думаєш, мені подобається витрачати кожну срану секунду свого життя, розгрібаючи твої пройоби?

У погляді Ландо щось змінилося. Ледь помітно. Тріщина в алкогольному тумані.

— Ніхуя ти не виправляєш, — відрізав він. — Ти просто сидиш і засуджуєш. Удаєш, що кращий за всіх.

Оскар зробив крок уперед — так близько, що відчув жар, який йшов від Ландо, побачив, як рум’янець стікає вниз по його шиї.

— Ось чому тобі ніхто не довіряє, — тихо й різко промовив він. — Бо ти не вмієш заткнутись і нарешті подорослішати.

Ландо завмер.

Його щелепа напружилась. Горло здригнулося від ковтка.

А потім він засміявся.

Різко, коротко — майже божевільно.

— А колись я тобі подобався, — сказав він голосом, від якого в Оскара щось болісно стиснулося всередині. — Коли я ще був веселим і швидким, а не тим, хто зараз тебе так вкурвлює.

Дихання Оскара стало занадто гучним.

Кулаки — стиснуті до білого.

Погляд ковзнув униз — на губи Ландо.

Потім ще нижче. На розхристаний комір. На розпалену шию.

Зволожені потом груди, що піднімалися занадто швидко.

— Я був новачком, — пробурмотів Оскар. — Не знав кращого.

— Херня то все собача.

Тепер справа була не лише в словах. А в усьому між ними.

Повітря стало занадто гарячим. Стіни — надто близькими.

Ландо повільно відштовхнувся від стелажа, навмисно, скорочуючи відстань між ними.

Їхні груди ледь торкнулися. Але цього вистачило, щоб Оскар завмер.

— Тобі подобається погоня, — тихо прошепотів Ландо, його подих ковзнув по щелепі Оскара. — Ти просто ненавидиш, що зі мною доводиться старатися.

Горло стиснулося.

— Ти п’яний.

— Так, — прошепотів той, так близько, що його губи майже торкнулися оскарових. — Але я правий.

Оскар схопив його за комір. Різко притис до стелажа — метал дзвінко відгукнувся. Не жорстко. Не боляче. Просто міцно. Достатньо, щоб знову відчути його тіло поруч.

Ландо тихо видихнув, ледве чутно, але руки самі злетіли вгору, вчепившись у біцепси Оскара, ніби на автоматі.

Їхні обличчя були в кількох сантиметрах одне від одного.

Жоден не зрушив.

Дихання Ландо було нерівним, але він не відводив очей. Губи були трохи розтулені, вологі. Очі напівприкриті. Він виглядав розпаленим, розбитим і все ще до нестями впертим.

Оскар нахилився ще ближче. Їхні чола майже стикнулися.

— Я не подарую тобі цього, — прошепотів він.

Ландо посміхнувся.

Ледь помітно. Криво. З викликом.

Оскар не поцілував його. Не зрушив з місця. Просто затримався ще на мить, відчуваючи, як тремтить пульс у горлі Ландо, бачачи відверте, нічим не прикрите бажання в його очах, а потім опустив руки і відступив.

Ландо видихнув, ніби весь час тримав подих.

Вони стояли в тиші. Щось зависло в повітрі. Гаряче, живе, що висіло між ними, як статична напруга.

Оскар нарешті відвернувся й відійшов в інший бік кімнати, аби створити хоч якусь дистанцію між ними. Не довіряв собі бути поруч із ним.

Ландо притулився до полиць, рум’яний, захеканий, і тихо посміхався сам до себе.

Того вечора вони більше не промовили одне одному ні слова.

Ландо прокинувся повільно.

Перша думка в його туманному, ниючому мозку була:

Я з кимось переспав.

Зіниці боліли. Тіло нило в дивних місцях.

Він моргнув у низькому світлі аварійних ламп і повернув голову.

Проти стіни сиділа постать, руки схрещені, ноги витягнуті.

Оскар.

У животі холодно скрутило.

На секунду все нутро охопила дика паніка. Потім — нічого.

Оскар виглядав так само щасливо, як людина, яку щойно вдарили по обличчю.

Ландо сів повільно, голова гуділа.

Оскар не рухався, просто дивився перед себе.

Флуоресцентне світло робило все різкішим: похмуре обличчя Оскара, напружені плечі, пульсуюча жила на шиї, що визирала з-під трохи посунутого вбік коміра.

Мозок Ландо трохи зраджував.

— Ем, — хрипко промовив він, — я щось… дивне казав?

Губи Оскара здригнулися, але не від сміху. Він різким рухом підвівся.

— Двері відчинені, — сухо сказав він. — Допомога прийшла ще давно.

Оскар не дивився йому в очі. Просто стояв, палаючи від обурення, і чекав.

Ландо повільно випростався, трохи похитнувся на ногах, кожен м’яз нив від болю.

І все ж не міг позбутися маленької, зрадливої думки:

Якщо двері були відчинені, то чому Оскар не пішов?

Дні після інциденту в комірчині тягнулися, мов застаріла рана, що вперто не гоїться.

Вони майже не розмовляли.

На трасі обходили один одного з клінічною точністю. В гаражі проходили повз, наче чужі.

Команда це також відчувала. Розмови вщухали, щойно обидва пілоти з’являлися в одній кімнаті. Навіть Андреа перестав удавати, що все гаразд.

Оскар зосереджувався на телеметрії, обходах траси, дебрифінгах. На чому завгодно, де би він не міг думати про Ландо.

До практики Оскар був настільки напружений, що відчував, як ця напруга вібрує під шкірою.

Сесія почалася спокійно.

Через два кола Оскар помітив Ландо в дзеркалах — занадто близько.

Він тримав свою траєкторію, стискаючи зуби.

Ще один поворот — і Ландо підійшов ближче, настільки близько, що Оскару довелося ривком викрутити кермо, щоб уникнути контакту.

Радіо потріскувало.

— Скажіть Ландо відступити, поки я не вмазав його в стіну, — прогарчав Оскар у комунікацію, забуваючи про ввічливість, кожне слово іскрило гнівом.

— Прийнято, — прозвучала лаконічна, незграбна відповідь.

Але нічого не змінилося.

На п’ятому колі — ще один майже контакт.

Очі залило червоним.

На наступній прямій, коли Ландо втиснувся за ним у сліпстрім, намагаючись зекономити на аеродинаміці, Оскар прийняв рішення.

Він загальмував трохи пізніше, ніж було слід, змусивши Ландо запізно зреагувати.

Ландо з'їхав з траси у відбійник, піднімаючи хмару гравію й пилу.

А Оскар пройшов поворот чисто. В грудях булькотіло зловісне, порожнє задоволення.

Коли вони повернулися в гараж, світ ніби затих.

Оскар обхопив руками шолом на голові, груди важко здіймалась, піт пекуче стікав по спині.

Він ледь встиг зняти шолом, як пролунали кроки, що швидко наближались.

Ландо.

Він з силою штовхнув Оскара обома руками в груди.

Оскар приголомшено відступив на крок.

— Ти, блятський виродок, — прошипів Ландо, обличчя палало від люті.

Механіки навколо завмерли.

Хтось, мабуть, з керівництва, крикнув щось у гарнітуру. Тому що двоє співробітників PR McLaren миттєво опинилися поруч, оточуючи їх, напружені й серйозні.

— В кабінет. Зараз же.

Оскар ледь стримав порив також штовхнути Ландо, поки їх вели бок о бок, дихання хрипке, енергія на межі вибуху.

Їх заштовхали в службовий кабінет і з рішучим клацанням закрили за нами двері.

Жодних вікон. Жодних камер. Ніхто не міг зупинити те, що мало статися.

Ландо кинувся миттєво.

Він схопив Оскара за передню частину вогнетривкого комбінезона, кулаки до скрипу вчепилися в матеріал.

Оскар холодно глянув на нього, дихав повільно.

— Що це, блять, був за цирк, а? — виплюнув Ландо, тягнучи його на себе.

Оскар зневажливо знизав плечима.

— Що це, блять, було, я питаю?

— Ти чудово знаєш, що це було, — відповів Оскар, вирвавшись із хватки і ривком знявши рукавиці з рук. — Ти вже таке робив. Єдина різниця — тоді це була гонка, а це — лише практика.

— Ти весь час мене блокував! — кричав Ландо, обличчя було спотворене від злості.

— Ти підставив нас обох, — прогарчав Оскар. — Бо не можеш змиритися з тим, що програв мені.

— Пішов ти.

— Ти тоді ледь не коштував команді подвійного DNF. І я до сих пір не бачу жодних, блять, змін.

Ландо знову штовхнув його, цього разу сильніше.

Оскар вхопив його за зап’ястя, перш ніж той встиг відійти, хватка була міцною. Всередині щось небезпечно скрутилося.

— Ти таким ніколи не був.

Хватка Оскара на мить стала міцнішою, щоб Ландо фізично відчув його силу.

— Ти мене, блять, не знаєш, — зневажливо фиркнув той, різко пхаючи його в груди.

Оскар відступив на крок, більше від здивування, ніж від сили удару, а потім рвонув уперед. Схопив Ландо, стискаючи комбінезон в кулаках.

— Тобі заздрісно, — прогарчав Оскар, штовхаючи його назад.

Ландо спіткнувся, вдарився об стіну з приглушеним стуком, штовхнув знову, невпевнено, проте люто, але Оскар був сильнішим, жорсткішим тепер.

Він нахилився ближче, груди здіймались важко, майже вібруючи від злості.

— Тобі заздрісно, — повторив Оскар, очі потемніли від ледь стримуваного гніву. — Ти терпіти не можеш, що я кращий. Що я швидший. Що міг би перемогти тебе навіть без зусиль.

Слова влучили, як удар у живіт.

— Ти нічого не знаєш.

— Я знаю достатньо, — відповів Оскар.

Вони стояли, задихані, розлючені, повітря між ними іскрилося.

Жоден не зробив першого кроку. Жоден не міг.

Гнів був живим, гарячим, звивавсь між ними як окрема істота.

А під ним — щось ще гірше. Первісніше.

Погляд Оскара на мить ковзнув униз — на губи, на шию, потім знову зустрівся з очима Ландо.

І той спіймав його на гарячому.

Щось глибоко в грудях стиснулося, перехопило подих.

Бо хоч він і не мав би, але чудово розумів, що зараз станеться. Занадто добре знав, що означають такі погляди.

— Пішов ти, — кинув Ландо, просто щоб заповнити паузу.

— Скажи це ще раз, — гаркнув Оскар, роблячи крок ближче, його стегно вперлося між ногами Ландо, притискаючи того до стіни.

Він бачив, як рум’янець піднімається вгору по шиї Ландо, як того пробиває тремтіння, як збуджено розширюються його зіниці.

В погляді Ландо досі жеврів виклик, але було ще щось.

Рука Оскара смикнулась сама — пальці стиснули Ландо за щелепу, притискаючи його голову до стіни.

— Тобі це подобається? — прохрипів він.

Ландо не відповів.

І не треба було.

Оскар відчув це — у тому, як Ландо плотніше притулився до нього, у зіб’яному подиху, в тремтінні вій, що зрадницьки здригнулися.

Він не хотів цього помічати. Не хотів відчувати, як тіло Ландо ідеально підлаштовується під нього, як від нього йде жар, як руки Ландо піднімаються, щоб відштовхнути і завмирають на півдорозі.

Оскар навис над ним, його подих торкнувся щоки.

Великий палець грубо ковзнув по його нижній губі.

Він міг зламати його.

Прямо тут.

Прямо зараз.

Ця думка пронеслася крізь нього, кипляча та шалена.

Вперше за останні тижні Оскар відчув, ніби дихає на повні груди.

Без сраних фальшивих усмішок.

Тільки це. Ландо — розпалений й розлючений під ним.

Піддатливий, навіть не усвідомлюючи цього.

Оскар сильніше стиснув його щелепу, змушуючи підняти погляд.

— Жалюгідний, — пробурмотів він, голосом, у якому чулося щось, що він не наважувався назвати.

Губи Ландо трохи розтулились, з них вирвався тихий, здивований подих, і світ Оскара хитнувся.

Він міг узяти.

Міг змусити Ландо відчути все.

Мав би відпустити, зробити крок назад. Але руки вже самі рухалися — відтягли край комбінезона, оголюючи вузьку смужку гарячої золотистої шкіри.

Ландо різко вдихнув, але не відсахнувся.

Навіть не здригнувся.

Великий палець Оскара знову ковзнув по його губах, притискаючись до розкушеної м’якості нижньої.

Він не мав помічати цього — і все ж помічав.

М’якість шкіри губ. Те, як язик Ландо майже мимоволі вислизав, щоб змочити їх. Уривчастий пульс, що пружно бився в шиї.

Оскар тремтливо видихнув.

Ландо видав тихий, роздратований звук і схопився пальцями за комбінезон Оскара, метушливо стискаючи тканину.

Хвилинна тиша була заповнена лише звуком обважнілого дихання, нетерплячих стогонів й грубим тертям тканини одягу, що поспіхом зривається.

Ландо вирвав руки Оскара з рукавів, лаячись, коли той не поспішав допомогти. Оскар штовхнув його до стіни знову, цього разу міцніше — просто щоб нагадати, хто тут сильніший.

Той криво всміхнувся, задиханий і збожевілий, і Оскар ненавидів, як сильно це змушувало щось у ньому надламлюватись.

Він знову просунув стегно між ногами Ландо й вдавив так міцно, що той задихнувся протяжним стогоном і коротко вилаявся.

Оскар майже торкнувся його губ, але в останню мить передумав. Ландо доведеться заслужити це.

Це була лише жорстка близькість тіл, зіткнення зубів по щелепі, розчавлене, відчайдушне прагнення залишити сліди, щось довести.

Оскар схопив Ландо за зап’ястя, підняв їх над головою і притиснув об стіну однією рукою.

Іншою рукою стягнув комбінезон Ландо вниз, оголивши вигин стегон, гострий, витончений і тремтячий.

Ландо звивався під ним, намагаючись вирватись і відновити контроль, але Оскар тримав його міцно.

— Завжди такий до біса безрозсудний, — прошепотів Оскар йому на вухо. — Завжди чекаєш, що хтось за тобою все прибере.

Ландо затремтів. Вперше не сперечався.

Рука Оскара спустилася нижче, ковзнула по боці, по шаленому серцебиттю під шкірою, упиваючись тим, як легко його можна зламати.

Він натиснув сильніше, придавлюючи Ландо до холодної стіни, стегна в стегна, тертя було майже до брудного жорстким і хаотичним.

Ландо коротко і уривчасто застогнав, і цей звук пройшов крізь череп Оскара, всередині сколихнулось щось нестримне, ненаситніше.

Межа між гнівом і жагою розмилася.

Оскар відпустив зап’ястя Ландо лише для того, щоб схопити жмут кучерявого волосся і відтягнути голову назад так, щоб змусити того підняти очі.

Їхні погляди зустрілися, і на секунду, лише на секунду, це була чиста, неприкрита ненависть і потреба, сплетені разом.

— Будеш продовжувати зі мною боротися?

Ландо скоса посміхнувся, самовпевнено, розбито, але не відповів.

Оскар посилив хватку.

Гоночний комбінезон Ландо звисав з його стегон; тіло — гаряче, вологе, притиснуте до Оскара. Обидва задихані, рухались різко, безладно, поки крізь лють не почала прориватися насолода.

Оскар змістив стегна під потрібним кутом, притиснув Ландо ще сильніше, і той захлинувся стогоном, який марно намагався проковтнути.

Оскар відчув це, як перемогу.

Як перше справжнє влучання за весь, клятий, сезон.

Видихнув сміхом, низьким, хрипким, і штовхнувся ще раз, відчуваючи, як Ландо здається, як тремтить, як безпорадно й здичавіло рухається йому назустріч.

Оскар нахилився ближче, гаряче дихання ковзнуло по щелепі Ландо.

— Подобається? — прошепотів він і знову втиснувся в нього, поки той не вигнувся, шалений, розкутий, зламаний.

Жоден із них не протримався би довго.

Але раптом у двері коротко постукали.

Будь-хто з команди міг би заглянути, стурбований тим, чому галас між ними раптом стих.

Вони відскочили майже миттєво, залишивши між собою достатньо простору, щоб розвіяти будь-які підозри. Швидко поправили одяг, ховаючи сліди того, що щойно сталося.

І все.

У двері просунулася голова координатора:

— Ну що, хлопці, все гаразд?

Жоден із них не відповів.

Це сталося пізніше того ж дня.

Оскар функціонував чисто на автопілоті.

А Ландо був таким, як завжди.

Усміхнений, ввічливий, із тією своєю дратівливою, безтурботною чарівністю, яка завжди змушувала всіх до нього тягнутись.

Але щось змінилося.

Вони не розмовляли. Не дивилися один на одного. І навіть уникали бути в одному приміщенні — не те, що вдавати командну дружність, як раніше.

Вони уникали одне одного з тією напруженою уважністю, коли гостро усвідомлюєш чужу присутність, наче намагаєшся не глянути на сонце, яке палає просто над тобою й ріже яскравістю очі.

Раз Оскар таки помітив, як Ландо на нього дивиться. Лише мить, лише блиск у погляді. Але цього вистачило, щоб спогади вдарили різко й пекуче — той останній раз, коли вони залишилися наодинці.

Боже. Вони ж не якісь там підлітки. Про що він узагалі думав?

І все ж було якесь збочене задоволення в усвідомленні, що він бачив Ландо Норріса спраглим і позбавленим самоконтролю.

Те, як він танув у його руках. Як піддавався, ніби весь час саме цього й чекав. Як його губи жадібно розтулились, наче в очікуванні поцілунку. Тоді Оскар стримався. Але зараз відчував, що його терпіння з того часу лише ослабло.

Його руки судомно стискались і розтискались уздовж тіла.

Він спробував одного разу скоротити дистанцію, так невимушено, як тільки міг.

— Гарно пройшов дванадцятий поворот, — тихо кинув після другої практики. — Хороша була траєкторія.

Ландо лише кивнув. Навіть не глянув у його бік.

Добре. Якщо він цього хотів — то хай буде так.

Пізніше вони стояли пліч-о-пліч для командного фото. Оскар раптом усвідомив, що досі відчуває, як тіло Ландо притискалось до нього, як той ошаліло дихав біля його щелепи, безпорадний, спустошений, зголоднілий. Як легко й природно було взяти над ним гору.

А тепер… нічого.

Тепер, подумав Оскар із гіркою іронією, він навіть не вартий розмови.

Він натяг суху посмішку для камер.

Невже він і справді думав, що щось зміниться?

Щойно Оскар заговорив до нього — Ландо зрозумів, що йому пиздець.

Лише кілька слів, кілька складів тим рівним голосом, і кожен нерв у його тілі напнувся, як струна. Спогади накрили хвилею.

Він навіть не міг глянути на нього, не відчуваючи, як до вух підступає жар.

Бо якби подивився — згадав би забагато.

Такого він ще ніколи не відчував. Ні з тими випадковими зв’язками, імен яких майже не пам’ятав. Ні з дівчатами чи хлопцями, з якими фліртував на вечірках без особливого запалу.

Бо цього разу він фантазував. Про все, що вони могли би зробити. Що Оскар міг би зробити з ним. А він ніколи не фантазував.

Це лякало. І що гірше — це було, чорт забирай, затягуєче.

Коли того дня Оскар похвалив його коло, Ландо відчув, як це пробрало його наскрізь — зробило безтямним, гарячим, зціпленим від напруги. Він навіть не зміг придумати, що відповісти.

Піастрі пробрався йому під шкіру.

Він був багато в чому вправний — і не тільки на трасі, як виявилось. Ландо швидше б утопився в соромі, ніж зізнався б у цьому.

Тому він мовчав.

Тримав дистанцію.

Навіть якщо це його вбивало.

Особливо тому, що це його вбивало.

Це не було офіційною командною вечерею, не зовсім.

Швидше, просто кілька людей із McLaren: гонщики, інженери, кілька причеп із PR-відділу та модний ресторан з приглушеним теплим світлом, який, здавалося, існував лише для того, щоб обслуговувати формульний цирк. Ландо, як завжди, з’явився пізно — у гуді, що напівзакривало кучері, в окулярах, хоч надворі вже сутеніло. Оскар сидів ближче до кінця столу, потягуючи мінеральну воду й краєм вуха слухаючи щось про деградацію шин.

Місце навпроти Оскара залишалося порожнім. А біля Ландо — ні.

Першим Оскар помітив того чоловіка, бо той був незнайомий. Приблизно за тридцять п’ять, щетина на щелепі, годинник Richard Mille. Мав ту саму розслаблену впевненість людини, яка вміє влізати в будь-яке коло. Він легко вмостився поруч із Ландо, нахилився, щось тихо промовив, і Ландо розсміявся — ті самі вільні жести руками, ніби шукаючи привід торкнутися.

Оскар завмер із склянкою в руці.

Його зачепив навіть не сміх. Ландо сміявся з усього. А от те, як він нахилився ближче, те, як незнайомець додав щось ще, і Ландо опустив голову, ніби приймаючи флірт.

Оскар повернувся до своєї тарілки. Їв, не відчуваючи смаку. Мовчав. Не рухався.

Але спостерігав. Як Ландо крутив соломинку в склянці, як рука чоловіка м’яко ковзнула по його руці, як Ландо не відсунувся.

Зрештою, той чоловік помітив, що Оскар дивиться. Їхні погляди зустрілися лише на мить. Оскар навіть не спробував відвернутися.

Щось у його обличчі змусило незнайомця спинитись, напружено посміхнутись і, зрештою, підвестися. Він сказав Ландо кілька слів і зник у натовпі.

Оскар не відвів погляду.

Пізніше, коли всі виходили з ресторану групками по двоє-троє, Ландо наздогнав його біля парковки. Гуді спущене з голови, кучері розкуйовджені.

— Що це було? — запитав він.

Оскар не став прикидатися, що не розуміє, про що мова.

— Не сподобався його вайб.

— Ти серйозно?

Оскар злегка знизав плечима.

— Він явно мав погані наміри.

— О, то ти тепер мій янгол-охоронець, чи як? — Ландо розсміявся, різко й недовірливо. — З якого дива тобі не байдуже?

— Мені не байдуже, коли хтось явно намагається скористатися тобою.

Ландо зробив крок уперед, голос опустився.

— Ти зараз ревнуєш.

Оскар не моргнув.

— Ні.

— Ревнуєш.

— Ти фліртуєш із будь-чим і ким, що дихає. Я просто бачив, чим це закінчувалося раніше.

Посмішка Ландо зникла, замінившись чимось плоским, обережним.

— Не лізь, блять, не в свої справи.

Оскар повільно видихнув.

— А ти не будь ідіотом.

— Я буду, ким захочу, — холодно відрізав Ландо, відступаючи. — Принаймні я не свердлю очима через стіл, як якийсь божевільний колишній.

Оскар не відповів. Він просто пішов.

Але під ребрами щось стислося.

Сонце над трасою палило нещадно. Спека мерехтіла міражом від асфальту, поки машини виїжджали на третю вільну практику.

Оскар був зосереджений. Майже занадто.

Щоразу, коли в дзеркалі він помічав папайовий розмитий силует боліда Ландо, щось мимоволі й болюче гризло його в грудях. Він згадав ніч напередодні. Те, як Ландо посміхався тому незнайомцеві. Те, як він подивився Оскару в очі і сказав: «Ти зараз ревнуєш».

Оскар не знав, що його більше дратувало — те, як легко Ландо це сказав, чи наскільки близько до правди влучив.

Він був посеред кола, випробовував інший тип гуми, коли радіо заскрипіло терміновим голосом:

— Жовтий прапор. Сектор 2, Норріс. Серйозний інцидент.

Пауза.

— Червоний прапор.

Через кілька секунд на екрані керма з’явилися кадри. Ландо блокує колеса, жорстко вдаряється об бордюр, а потім зривається боком у бар’єри на десятому повороті. Шини тріщать. Карбон розлітається. Жахливий скрегіт.

Він стиснув кермо так, що затремтіли руки.

— Він у порядку? — прошепотів Оскар.

Він не став чекати наказу від стратегії. Він уже звернув у бокс.

— Дайте мені статус Ландо.

Голос зірвався на цих словах.

Тиша. Потім почулось:

— Він вибрався. Йде. Здається, усе гаразд.

Полегшення в грудях було надто різким, надто сильним. Він ненавидів, як легені знову почали вбирати повітря. Ненавидів, що все ще бачив перед очима удар, кадр за кадром, знову і знову, навіть після того, як сказали, що все гаразд.

У гаражі панувала важка атмосфера. Ніхто не говорив цього вголос, але всі думали про одне й те саме. Це був дорога аварія. Ремонт, втрата часу. На такому етапі сезону важила кожна сесія.

Оскар стояв у коридорі ще в напівзастебнутому комбінезоні, коли зайшов Ландо.

Шолом під рукою. Волосся розпатлане. Очі порожні.

Він виглядав нормально. Більш-менш. Але не зовсім.

Оскар не став чекати.

— Все гаразд?

Ландо навіть не глянув на нього.

— Все просто прекрасно.

Оскар насупився.

— Ландо…

— Я сказав, що нормально.

Різко. Остаточно.

Оскар, вагаючись, спробував ще раз, тихіше.

— Це через нас?

Це привернуло увагу Ландо. Він обернувся, обличчя кам’яне.

— Що ти сказав?

— Аварія. Ти відволікся? Думав про… все це?

Ландо подивився на нього, в його очах промайнуло щось незрозуміле.

— Ти не такий вже й важливий.

Оскар не рухався. Не відповів. Ландо був тим типом людей, що міг сказати різке, образливе тоном, ніби оголошував прогноз погоди. Це не було нічим новим.

Ландо затримав погляд на секунду довше, стиснув щелепи і пішов.

Хтось покликав Оскара з коридору. Час для медіа.

Оскар просидів усі прес-раунди, наче на автопілоті. Говорив правильні речі, кивав у потрібні моменти, відповідав на стандартні питання про темп, оновлення та зношування шин. Ніхто не питав про аварію Ландо так, щоб це мало значення. Ніхто не помічав того, як його руки все ще тремтіли, коли він програвав той момент у голові.

Коли він повернувся до госпіталіті-зони, Ландо вже був там.

Один. Сидів у кутку на дивані, капюшон гуді накинутий на волосся, голова відкинута назад, як ніби йому було байдуже, хто побачить синець, що розпустився трохи вище ключиці.

Можливо, від ременя. Можливо, від удару. Оскар не розумів, чому не міг відірвати від нього очей.

— Ти виглядаєш жахливо, — тихо кинув він, занадто тихо, щоб це прозвучало як жарт.

Ландо не зрушив.

— Почуваюся ще гірше.

Оскар затримався в дверях. Він не був упевнений, чого чекав. Вибачення? Сварки? Чогось гострого, щоб перерізати той присмак минулих слів Ландо, які вдарили мов ляпас. Ти не такий вже й важливий.

Але Ландо здивував його.

— Я не думав про нас.

Оскар моргнув.

— Я думав про тебе. Про те, як ти виглядав минулого вечора, — продовжив Ландо, голос низький, майже байдужий, наче це дрібниця. — Коли ти дивився, як я розмовляю з тим хлопцем, наче ти, блять, хотів мене вбити тим поглядом.

Пульс Оскара підскочив.

Ландо нарешті подивився на нього.

— Ти виглядав так, ніби хочеш вчепитись в мене руками.

— Ні, не хотів, — випалив Оскар, надто швидко.

Ландо засміявся один раз, гірко й різко.

— Хотів.

Тиша розтяглася. Така, що не була порожньою, а наповненою всім тим, що вони не вимовляли.

Потім Ландо повільно підвівся, розмірено й обережно. Пройшов повз Оскара, не дивлячись на нього. Але прямо перед дверима зупинився.

— Ти думаєш, я врізався через тебе? — запитав він тихо. — Я врізався не через тебе. Але через тебе я, блять, втрачаю голову.

У роті пересохло.

І потім Ландо знову зник.

Тієї ночі Оскар не спав.

Насправді, майже не спав. Він постійно чув ті слова: «Через тебе я втрачаю голову». Ніби Ландо на мить зісковзнув, випадково випустив правду. Слова крутились у голові по колу, поки не перестали звучати як зізнання, а стали викликом.

Це був день гонки. Яскраве сонце, важке повітря. Гараж гудів від напруженої, зосередженої енергії команди, яка знала: вікенд пройшов не так, як планували, і тепер молилася, щоб хоч щось повернути назад.

Оскар уникав Ландо весь ранок. Йому навіть не доводилося особливо старатися. Ландо теж тримав дистанцію. Вони спілкувалися лише через інженерів, сиділи окремо на брифінгу зі стратегії. Навіть на параді пілотів не дивилися один на одного.

Але напруга відчувалася в тихих проміжках.

Коли Оскар сів у болід, він помітив Ландо, який дивився на нього з іншого кінця гаража.

Лише мить. І все.

Гонка була хаотичною.

Оскар блискуче стартував, утримував позицію. Ландо заблокував колеса на самому початку і наступні двадцять кіл повільно піднімався через середину пелотону.

На 38-му колі вони були на відстані DRS один від одного.

— Оскар, Ландо позаду, 0,6. Тисни на цьому колі.

Інструкція була зайвою. Він відчував це. Відчував, як Ландо наближається. Як уперто кусається в дзеркалах, болід напружено тремтить від голоду.

Позаду нього був не напарник. Позаду була загроза.

Вони боролись. Чисто, але агресивно. Оскар захищався так, ніби від цього залежало життя. Ландо не відступав.

І коли той нарешті пройшов його на 4-му повороті, пізно гальмуючи і ризикуючи всім, Оскар не віддав позицію легко. Він утримував Ландо на зовнішній лінії, поки той не вибрався за межі траси і був змушений поступитися.

Рація засвітилася:

— Будьмо розумні, хлопці.

Але ніхто з них не відступав.

Коли вони заїхали в парк ферме з першим і другим місцем у Оскара, обидва мали подряпини на фарбі своїх болідів. Обидва довше не знімали шоломи, ніж було потрібно.

Коли Ландо зняв балаклаву, рот його був стиснутий. Він не промовив ні слова. Навіть не подивився на Оскара. Жодних привітань, жодних знаків дружнього суперництва в команді.

Того вечора, на командній вечері, було ще гірше.

Усі були розслаблені. Вино лилося рікою. Тарілки цокотіли по столу.

Ландо сидів за три місця від нього, голова закинута від сміху, рука надто випадково торкалася руки молодшого інженера, який виглядав надто задоволеним.

Оскар відчував це як скалку під шкірою — маленьку, але яку неможливо проігнорувати.

Оскар ненавидів цей звук.

Коли Ландо підвівся, щоб піти, Оскар, сам того не плануючи, піднявся теж. Вони опинилися зовні одночасно.

Біля вантажного входу, під різким білим світлом, Ландо потирав руки.

— Не думав, що буде так холодно.

Оскар дивився на нього занадто довго. Вони стояли мовчки, дивлячись в один й той самий бік, приводячи думки до ладу, поки Оскар не заговорив:

— Ти забагато випив.

Паузa.

— Потрібно було щось.

Оскар зробив крок уперед, склав руки на грудях.

— Це тепер твій спосіб справлятися?

— Краще, ніж вчепитись у тебе руками.

Оскар різко втягнув повітря. Промовчав.

Ландо повернувся й пішов, перш ніж Оскар встиг щось сказати.

Завжди перший, хто йде. Завжди той, хто ускладнює все ще більше.

Двері від відновлювальної кімнати злегка зашипіли, закриваючись за Оскаром. Першим його зустрів жар, густий і насичений, такий, що перехоплював подих.

Він моргнув крізь пар і побачив, що Ландо вже був всередині.

Розкинувся на верхній лаві сауни. Без одягу, лише в одному рушникові на стегнах. Шкіра блищала від поту. Очі закриті, голова закинута назад, шия відкрита. Одна рука ліниво закинута за голову, інша спокійно лежала на животі, пальці трохи тремтіли, ніби вловлюючи якусь недооформлену думку.

Оскар зупинився.

Він міг піти. Міг і мав би.

Але Ландо повільно відкрив очі, ніби відчув його присутність. Погляд ковзнув тілом Оскара, оголеними грудьми, рушником, спущеним на стегнах, і затримався.

Оскар мовчки сів навпроти.

Жар робив усе повільним. Липким. Дихати було важко. Пот стікав по спині, збираючись у поглибленні попереку. Шкіра гуділа, не лише від температури, а й від усвідомлення.

Ландо виглядав… розслабленим. Але не зовсім.

Його груди піднімались й опускались надто швидко. Щелепа була стиснута. І час від часу погляд ковзав по ключицях Оскара, його стегнах, стрункій талії.

Оскар не казав нічого. І не треба було. Вони обидва це знали. Повітря між ними було просякнуте жагою.

Проте жоден не промовив ні слова.

Єдиний звук — м’яке капання конденсату і зрідка шурхіт, коли один із них йорзав на дерев’яній лаві. Сіпання коліна. Поворот плеча.

Потім заговорив Ландо.

— Ти коли-небудь думав, як близько ми опиняємося?

Горло Оскара миттєво пересохло.

— В сенсі?

Ландо дивився на нього, очі напівприкриті. Губи розтулені.

— Типу, наскільки нам доводиться бути близько. Разом на трасі. У симуляторі. В літаках. На брифінгах. А тепер… — він зробив паузу. — Тут.

Оскар не відповів. Просто тримав погляд.

Ландо повільно нахилився вперед, спершись передпліччями на коліна. Рух напружив його прес, на западині грудної кістки зблискували краплі поту. Він виглядав ніби витесаний з якогось дорогого дерева. Розпечений і виснажений від спеки. А може, від чогось іншого.

— Відчувається, ніби ми завжди за дві секунди від… — він зупинився. Тихо засміявся. — Та неважливо. Забий.

Серце Оскара гулко калатало в грудях, відлунюючись ритмом на вологій шкірі. Він хотів запитати: від чого саме. Але не наважився.

Замість цього він зсунувся, розвів руки, трохи розставив ноги, спостерігаючи, як погляд Ландо одразу з опускається вниз і затримується там. Помічаючи тремтіння чогось справжнього на його обличчі.

Щось закрутилася між ними сильніше. Гарячіше, ніж пара сауни. Він відчував це в кінцівках, у порожньому просторі під ребрами. Бажання. Густе, чисте, яке неможливо ігнорувати.

— Я піду в душ, — нарешті сказав Оскар низьким, трохи охрипшим голосом.

Він підвівся, рушник сповз ще нижче, краплі поту повільними струмками стікали по грудях, вниз по животу. Він чудово знав, як виглядає. Не намагався цього приховати.

Перед тим як відчинити двері, він злегка повернув голову, лише щоб помітити, що Ландо спостерігає за його рухами, губи трохи відкриті, вираз обличчя порожній, але з відтінком голоду.

Жоден із них більше не промовив ні слова.

Всередині щось пекло.

Вони обоє ледь контролювали себе.

Наступного ранку Оскар прокинувся роздратований.

Він не розумів чому. Просто все здавалося неправильним. М’язи боліли, сонце світило надто яскраво, а телефон безперервно вібрував від запізнілих повідомлень від логістичної команди.

— Проблеми з подорожжю. Зміни в планах, — читалося в груповому чаті.

Він пролистав повідомлення про зміни рейсів і нові готельні бронювання, поки один рядок не привернув його увагу.

Спільне проживання через обмежену доступність. Пари нижче.

Він моргнув.

Піастрі — Норріс

Оскар кинув телефон на ліжко.

Божественна кара? Що ще це могло бути? Найгірша ідея, яку всесвіт тільки спромігся видати — жодних сумнівів.

Готель був сучасний, коробкоподібний і вже забитий персоналом та пілотами. Він зайшов туди якраз, коли небо почало темніти, тягнучи за собою валізу, щелепа вже напружена.

Ландо вже стояв біля стійки реєстрації.

Оскар нічого не сказав, коли підійшов. Просто став поруч, достатньо близько, щоб відчути тепло, що йшло від його руки.

Рецепціоністка нервово посміхнулася.

— Одна ключ-карта для вас двох. Ще раз вибачте за незручності. У місті музичний фестиваль, тому все повністю заброньовано.

Оскар взяв ключ. Ландо промовив невиразне «дякую».

Вони мовчки попрямували до ліфта.

Всередині Ландо обперся спиною на дзеркальну стіну, тримаючи руки в кишенях. Оскар стояв навпроти, зі схрещеними руками, намагаючись не дивитися.

Намагаючись не помічати, як тканина сорочки Ландо натягується на грудях, як вологі кучері прилипли до скронь від спеки на вулиці, як густі вії тремтять при кожному руху його гарних очей.

Вони дісталися десятого поверху. Пройшли до кінця коридору. Оскар відчинив двері.

Одне ліжко.

Звісно ж.

Він кинув сумку сильніше, ніж потрібно.

— Візьмеш ліву сторону.

Ландо скинув черевики.

— Я візьму будь-яку сторону, яку захочу.

Оскар різко глянув на нього.

— Боже. Чому ти завжди такий?

Ландо засміявся, холодно і недовірливо.

— Це я такий? Це ти ходиш тут, ніби не ти провів двадцять хвилин, трахаючи мене очима в тій сраній сауні вчора.

Пульс Оскара підскочив.

— Смішно чути це від тебе.

— Просто визнай, — Ландо крокнув ближче, голос низький і небезпечний. — Ти хочеш мене. І ти ненавидиш, що хочеш. Але хочеш.

— Ти думаєш, я ненавиджу це? Я ненавиджу тебе, Ландо.

— Невже? — голос Ландо опустився. — Тоді, блять, спи в коридорі.

Оскар завмер. Його грудна клітка піднімалася і опускалася надто швидко.

Він міг відступити. Мав би.

Але не відступив.

Замість цього він проштовхнувся повз Ландо до ванної.

Ландо схопив його за зап’ястя.

Оскар обернувся, миттєво опинившись обличчям до обличчя, їхні груди майже стикалися.

— Відпусти, — хрипло промовив Оскар.

— Змусь мене.

Дихання застрягло десь в горлі. Слова зависли в повітрі.

Але ніхто не рухався.

Погляди зустрілися, зіниці розширені, роти напіввідкриті.

Хватка Ландо на його зап’ясті послабшала, але не відпустила повністю. Великий палець лише раз мазнув по пульсу Оскара. Лише раз.

Оскар відчув це. Кожен товчок. Кожну унцію стриманості.

Потім Ландо повільно відпустив.

— Я візьму цю срану ліву сторону, — пробурмотів він, відступаючи.

Оскар не зупинив його.

Він увійшов до ванної й закрив за собою двері.

Всередині сперся обома руками на рукомийник, в грудях давило, ніби легені втратили здатність наповнюватись повітрям, ерекція болісно відтягувала шорти.

Він дивився на своє відображення.

Це його зламає.

Переломний момент настав пізніше, ніж Оскар очікував.

Досить пізно, щоб він встиг подумати, ніби переживе напругу. Можливо, навіть засне в тому проклятущому готельному ліжку поруч із Ландо, стиснутий зсередини, але все ще цілий.

Але тоді сталося те, що сталося.

Вечірка. Не їхня ідея. Щось типу пізньої вечері із напоями після важкого гоночного дня. Присутня була половина пелотону. Музика була гучною, тераса — липко-теплою, а Оскар провів годину, чемно потягуючи віскі, поки Ландо освоював простір з тією своєю невимушеною магнетичністю, яку Оскар ненавидів спостерігати в реальному часі.

Особливо зараз.

Особливо коли Ландо дозволив себе втягнути в танець якомусь стильному та усміхненому юніору з Red Bull, який сміявся занадто голосно і торкався грудей Ландо, ніби мав на це право.

Оскар відвів погляд. Допив свій напій. Озирнувся знову якраз вчасно, щоб побачити, як Ландо нахиляється, щоб щось прошепотіти на вухо хлопцеві, щось, що змусило їх обох засміятися, а потім…

А потім Ландо подивився через всю терасу.

Прямо на нього.

Оскар не зреагував. Не зрушив. Просто зустрів його погляд і витримав його.

Хлопець продовжував говорити. Ландо не відводив очей.

Аж поки Оскар не розвернувся і не пішов геть.

Всю дорогу назад вони не промовили один одному ні слова. Напруга була густою, важкою, гіркуватою — тиснула з усіх боків.

Коли повернулися в готель, Ландо стягнув куртку, кинув її на стілець і промовив занадто недбало:

— Ти виглядав роздратованим.

Оскар промовчав.

Він зняв взуття й пройшовся до міні-бару, ніби зовсім не вібрував від люті. Від жару. Від бажання й злості, що тільки наростали й ставали нестерпними.

Ландо спостерігав із протилежного боку кімнати.

— Ти досі ревнуєш чи що?

Оскар різко обернувся:

— Не тіш себе ілюзіями.

Кутики губ Ладно смикнулись догори:

— Я нічого не стверджував. Просто спитав.

Оскар подивився на нього — повільно, важко дихаючи. Піт блищав на ключицях після задушливого вечора, волосся як завжди розкуйовджене, губи ледь розтулені, наче він ось-ось щось скаже, але той промовчав.

Він підійшов ближче. Оскар не рухався.

— Ти завжди такий напружений, — сказав Ландо, погляд ковзнув униз по його тілу: по оголеним рукам, різкому вигину шиї, по широким грудям, що здіймались усе швидше. — Чи це тільки коли я добре проводжу час?

Оскар стиснув кулаки.

— Не треба.

Ландо проігнорував. Зробив ще крок.

Тепер Оскар відчув запах його парфуму — теплий, землистий, дорогий, із присмаком кедру.

Його шкіра ще дихала спекою тераси, щоки спалені жаром, губи прикушені до червоного, ніби хтось уже встиг їх спробувати на смак.

Оскар зненавидів образ, що промайнув у голові: той хлопець. Його руки на талії Ландо, рот занадто близько, притиснуті разом стегна.

Він бачив, який був погляд в очах того хлопця — голодний, жадібний. І Ландо навіть не відсторонився.

Але тепер Ландо дивився на нього тим самим поглядом. Голова трохи нахилена вбік, губи напіврозтулені, очі блищали викликом.

Ніби він знав.

Ніби навмисно провокував.

Голос Оскара був низьким та охрипшим:

— Скажи ще хоч слово, і клянусь богом…

Рука Ландо торкнулася його боку.

Ледь-ледь. Одними лише кінчиками пальців, мазнула по поясу джинсів — обережно, майже невинно, на пробу.

Оскар схопив його за зап’ястя.

Хотів відштовхнути.

Але не зміг.

Просто стояв, важко дихаючи, впираючись у нього поглядом. Їхні груди майже торкалися одне одного. Напруга між ними натяглася, як струна.

Погляд Ландо томливо ковзнув до його губ.

— Що?.. — видихнув він.

— Ти пошкодуєш про це, — прошепотів Оскар і схопив його за підборіддя, змусивши підняти голову. Йому хотілося випалити з нього всі спогади. Кожен дотик, кожен подих, кожен погляд, що не належав йому.

Він притиснувся губами до його губ.

Це не було ані солодко, ані ніжно. Не було повільно. Це було чисте бажання володіти — гаряче, вологе, з пальцями, що чіплялись за тканину, із жадобою, що змушувала спрагло тягнутись один до одного ближче, ще ближче, ніби цього було недостатньо, ніби цього ніколи не буде достатньо.

Ландо захлинувся стогоном, коли Оскар притис його до стіни, просунувши коліно між його стегнами, щоки торкнувся гарячий та відчайдушний подих.

Оскар схопив його обличчя, пальці вп’ялися в лінію щелепи, і знову поцілував — грубо, жадібно.

Ландо видав низький звук у глибині горла, щось між стогоном і зірваним подихом, і відкинув голову назад, відкриваючи гарячу шию.

Оскар торкнувся губами її теж — повільно, з натиском, залишаючи за собою вологі, налиті сліди.

Він не говорив. Але йому й не потрібно було.

Кожен поцілунок казав за нього: тобі не можна так торкатись когось іншого; не можеш дивитись на когось так, як ти дивишся на мене.

І Ландо дозволяв йому.

Дозволяв брати. Дозволяв перемогти.

Приймав це — без спротиву. Охоче.

Його руки вже були на оскаровій футболці, зчеплені в тканині, тягнули ближче, ніби він не міг витримати жодного міліметра простору між ними.

Оскар знову поцілував його. Міцніше.

Його язик ковзнув у рот Ландо, так природно, наче так було завжди.

Ландо застогнав, цей глибокий, грубий звук завібрував між їхніми грудьми. Його пальці швидко мазнули по талії Оскара, занурились під край футболки, гарячі долоні широко пройшлись по оголеній шкірі, тягнучи за собою хвилю мурашок.

У Оскара перехопило подих. Але він не зупинив його.

Він впевнено й твердо підняв підборіддя Ландо, змусивши того рвано видихнути.

— Думаєш, можеш так зі мною гратися? — хрипким голосом прошепотів Оскар йому в губи. — Дозволяти комусь іншому торкатися себе, а потім дивитися на мене так, ніби ти невинний?

Ландо ледве відкрив очі. Він виглядав сп’янілим. Розбитим.

— Я й не казав, що невинний.

Оскар прикусив його губу, різко, майже боляче. Той видихнув звук — покірний та глибокий. Оскар повільно поцілував його шию, катаючи в роті смак поту й розпашілої шкіри, провів язиком уздовж ключиці.

Руки Ландо неспокійно й жадібно блукали його спиною, плутались у волоссі, потім знову спускались нижче.

— Блять, — прошепотів Ландо, голос зірвався. — Ти цілуєшся так, ніби…

— Не говори.

Оскар просунув коліно між його ногами й повільно та безжально натиснув.

Ландо вигнувся, стримуючи стогін, й притулився чолом до його плеча.

Оскар не зупинився.

Він поцілував його знову, на цей раз вже м’якше, повільніше, ніби хотів зберегти смак у пам’яті.

Тепер Ландо сам тягнувся до нього розімкнутими губами, голодний до кожного дотику. Він обхопив Оскара за плечі й потягнув до себе, доки їх стегна не зімкнулися. Губи ні на мить не відривалися одне від одного, так, ніби обидва виголодались по поцілункам.

Руки Оскара ковзнули вниз по боках, уздовж напружених м’язів спини, вчепилися в талію — наче хотіли залишити там свій відбиток.

Вони торкнулися чолами, задихані, очі заплющені. Груди Ландо важко піднімалися, задіваючи Оскара. Шкіра торкалася шкіри.

І в цій короткій, секундній паузі Ландо прошепотів:

— Не думав, що ти колись мене поцілуєш.

Оскар глянув на нього. Ландо був розпащілим, гостра лінія щелепи, набряклі від поцілунків губи, скуйовджене його руками волосся.

Він виглядав абсолютно ошалілим. Загубленим у дотиках й відчуттях.

Оскар повільно провів великим пальцем по нижній губі Ландо.

— Ти навіть не уявляєш, як довго я цього хотів.

А потім знову зім’яв його губи ротом, цього разу повільно, так, ніби це мало значення.

Ландо тепер уривчасто видихав йому просто в рот.

Поцілунок тягнувся, пульсував жаром й смаком. Кожен рух стегон був сильніший, відчайдушніший. Руки Ландо дряпали футболку Оскара, наче хотіли здерти її з нього.

Оскар дозволив йому.

Він схопив її за край, стягнув через голову й кинув кудись убік.

Дихання Ландо збилось.

Його погляд голодно ковзнув по грудях Оскара, по пружним м’язам та чітким лініям, що вимальовували тіні в світлі готельної лампи. Його зіниці залили чорнотою райдужку ока, губи розтулилися, пульс калатав трохи нижче щелепи.

— Ти весь цей час стримувався, — прошепотів хриплим голосом він.

Оскар усміхнувся, груди важко підіймалися.

— А ти тепер витримаєш?

— Та блять, — видихнув Ландо і рвонув його на себе.

Їхні губи зустрілися знову, тепер брудніше, жорсткіше. Зуби раз по разу зтикались, язики змагалися за кожний клаптик місця.

Ландо штовхнув Оскара назад до ліжка і одним вправним рухом сів на нього, обхопивши стегнами його талію, тіло Оскара одразу слухняно вигнулось назустріч.

Він міцно обхопив руками стегна Ландо і притягнув до себе.

З горла Ландо вирвався глухий звук.

Він зарився обличчям у вигин шиї Оскара, дражливо кусаючи, Оскар здавлено застогнав, нігті вгрузлись в шкіру стегон Ладно.

А той навмисно притерся ближче, витягуючи з Оскара зірване, обважніле дихання, що змусило їх обох на мить зупинитися й подивитись один одному в очі. Обоє виглядали ошаліло, обоє тремтіли.

Руки Оскара ковзнули нижче.

Він обхопив долонями вигин сідниць, стиснув й притягнув ще ближче, дуріючи від тиска між ними.

— Невже ти зможеш кінчити лише від цього? — прохрипів Оскар. — Ти так просто віддаєшся?

Голова Ландо відкинулась назад, рот відкрився, стегна тремтіли.

Оскар вкусив його шию.

Ландо затремтів, стегна ривком опустились вниз.

— Чорт, продовжуй так…

І Оскар продовжив. Ковзнув вологим ротом уздовж шиї, вбираючи губами її смак й жар. Однією рукою він все ще стискав Ландо за сідниці, другою ковзнув під його футболку, ведучи по хребту.

Звуки, які видавав Ландо, були відверті й задушені. Високі й перервані диханням. Але Оскар не був задоволений. Йому хотілось більшого.

Він різко перевернув їх — Ландо опинився на спині, розкинувшись на ліжку, волосся в безладі, футболка задерлась до грудей.

Оскар навис над ним, в усі зіниці вбираючи вид розпашілого, тремтячого від збудження Ландо.

— Хочеш? — спитав він осиплим голосом. — Хочеш, щоб я доторкнувся до тебе?

Ландо відчайдушно закивав.

Оскар нахилився, притиснувши губи до вуха.

— Скажи це.

Ландо підхопився назустріч, прогнувся в спині, жадібно шукаючи близькості.

— Блять… Оскаре, будь ласка…

Оскар зловив губами його рот, поцілував міцно, розкуто, глибоко. Провів рукою нижче.

Він не чекав.

Як тільки Ландо сказав «будь ласка», щось у ньому зламалося. Він опустив руку вниз й просунув її під пояс штанів Ландо, більше не дражнячи, не випробовуючи.

Він відчув під рукою шалену твердість. З кінчика вже щедро витікав преекулянт.

Ландо гучно видихнув, вигнувшись всім тілом, затремтів, ніби від дотику з нього вихопилося все повітря, й ошаліло штовхнувся назустріч руці Оскара.

— О, боже, — задихаючись, він підмахував стегнами, ніби не в змозі контролювати власне тіло. — Блять, тільки не зупиняйся…

Оскар й не зупинявся. Він міцно обхопив його член рукою, зарухався сильно, швидко, безжалісно.

Його губи знову знайшли губи Ладно, він запойно виціловував їх, спускався губами до горла, шкрябав чутливу шкіру зубами, гаряче прослідкував язиком випуклі вени, однією рукою тримаючи голову Ландо, іншою витягуючи з нього судомні стогони, кожен рух був спрямований на знищення.

Ландо вигинався, його трясло, подихи змішувались між їхніми губами.

Ландо виглядав розбитим — голова закинута назад, волосся злиплося від поту, дихання зважніле, гаряче, губи розкриті, ніби він уже не міг видавати жодного звуку.

— Поглянь на себе, — прохрипів Оскар, його подих був уривчастим. — Ледь тримаєшся лише від одного дотику.

Стегна Ландо напружилися.

— Боже, Оскаре. Блять… Мммм!

Оскар опустився нижче, губи слідували за жаром.

Він одним рухом стягнув з Ландо штани, відкинув їх кудись позаду себе та став навколішки між його ніг.

На мить завмер та підвів погляд.

Руки Ландо стискали й куйовдили простирадло, тіло вигиналося, а погляд — затуманений, сп’янілий зустрівся з оскаровим.

Оскар не посміхнувся.

Він просто нахилився і взяв його до рота, глибоко, раптово, ледь не до кінця.

Ландо скрикнув, стегна різко злетіли вгору, одна рука вплелась у волосся Оскара, все тіло дрібно затремтіло під натиском.

Оскар не дав йому можливості оговтатись. Він задав ритм, рухався невпинно, гладко, ковтаючи кожен звук, який виривався з Ландо, ніби напуваючись ним. Він плотно зжимав губами знизу, де Ландо був найчутливішим, й з вологими звуками брав ще глибше, відчуваючи, як головка впирається в задню стінку його горла. Потім рухався вгору, язиком простежив набухлі вени від основи до кінчика і, діставшись чутливої головки, туго обхопив її губами, спостерігаючи, як крупні краплі прееякуляту й слини стікають по довжині.

Коли він з гучним чмоком відірвався, Ландо ледь дихав, увесь тремтів, вологі очі були широко розплющені й знетямлені.

— Ти близько? — спитав Оскар сиплим голосом.

Той швидко закивав, всхлипуючи.

— Будь ласка, не зупиняйся, прошу…

Оскар задоволено посміхнувся і просунув два пальці в рот Ландо.

— Оближи для мене.

Ландо застогнав, губи без вагань обхопили пальці, язик мокро обвів їх, погляд уп’явся в Оскара, наче кидаючи йому виклик.

Коли Оскар відвів руку, то відчув, що сам вже на грані, власна ерекція болісно впиралась в тканину джинсів, посилаючи по тілу тугі, обпікаючи хвилі ледь стримуваного задоволення.

Він нахилився й поцілував Ландо, палко, розпусно, власницьки, ловлячи губами зірвані, надломлені звуки, а потім знову просунув руку між його ніг, нарощуючи ритм. При кожному русі пальці натискали на тугий край, дражнячи ту лінію тиску, що змусила спину Ландо вигнутися дугою.

— Боже мій, — розбито видихнув він, закотивши очі. — Я… Оскаре, я зараз…

Оскар знову поцілував його, ловлячи ротом гаряче дихання й тихе скавуління, коли Ландо кінчав. Його стегна дрібно тремтіли, все тіло дрижало під рукою Оскара, очі були щільно заплющені, шкіра розчервонілась.

Він продовжував кінчати. ​​Струмінь за струменем. Довго, безладно й гучно.

Оскар не переставав торкатися його, доки той не почав здригатися, надто чутливий, задиханий і виснажений.

Нарешті, Оскар дозволив собі впасти поруч, все ще надсадно дихаючи й відчуваючи поштовхи пульсу в шиї.

Після довгої тягучої тиші Ландо повернувся до нього.

Його волосся злиплось на чолі, вологі губи набрякли від поцілунків, шкіра — рум’яна, розпашіла, шия всипана слідами від поцілунків, живіт був забризканий спермою.

Він виглядав зруйнованим.

Голос Оскара був низьким, хрипким, він ледве дихав:

— Ти неймовірний, коли такий.

Ландо видихнув короткий сміх, що більше нагадував стогін.

— Блять, — лише протягнув він.

Ландо все ще ловив подих, груди піднімалися й опускалися важко, уривчасто. Очі сито мружились, але він дивився на Оскара так, наче йому потрібно було ще. Так, ніби цього було замало. Так, ніби він усе ще хотів, щоб його розібрали на шматки.

Оскар навіть ще не торкнувся себе.

Його член все ще напружено відтягував тканину джинсів, нив від того, як довго був збуджений. І дивлячись на такого Ландо, зруйнованого, розпашілого, облитого потом, Оскар втратив усі залишки стриманості.

Він нахилився до нього, задіваючи губами краї вуха.

— Я хочу кінчити на тебе.

Ландо глянув на нього з-під вій мутним поглядом і миттєво підкорився.

Він перевернувся на живіт, вперся руками в ліжко й встав на коліна, красиво прогнувшись у спині.

Коли він глянув через плече, на його губах з’явилася ледь помітна дражняча усмішка, майже невидима, але така, що ніби запрошувала.

Оскар розстібнув блискавку джинсів, вивільнився і, не втримавшись, провів пару раз рукою по всій довжині, просто спостерігаючи за Ландо.

А потім прилаштувався позаду нього, впершись колінами по обидва боки від нього, і схопив його за пружні стегна, відтягуючи назад настільки, щоб відчути їх жар.

Ландо застогнав від дотику, все ще занадто чутливий після оргазму.

Оскар повільно ковзнув членом між заглибленням сідниць, допомагаючи собі однією рукою, а другою потягнувся вгору, широко провів по руслу хребта, по міцним буграм м’язів.

— Боже, — видихнув він. — Ти відчуваєш це? Відчуваєш, що ти зі мною робиш?

Ландо судорожно кивнув, притуляючись до матраца розчервонілим обличчям й розтуливши губи, стегна ніжно гойдалися під дотиками Оскара.

Хватка Оскара посилилась. Поштовхи стали шаленішими, він жадібно гнався за насолодою, ніби чекав на цю мить весь клятий сезон.

— Тільки глянь на себе, — простогнав він. — Так нахилився… Лише мій.

Він кінчив з низьким, розбитим стогоном, що пружньо шкрябнув стінки горла, гарячі смуги приземлилися на поперек Ландо, його сідниці, стегна. Хаотично. Позначаюче.

Він продовжував себе гладити, витягуючи пальцями останні краплі й невідривно дивлячись на той безлад, який він сам і створив.

Коли тіло нарешті перестало трясти, а навколишній світ знову почав набувати об'єму й чіткості, він плавно нахилився вперед, впираючись чолом між лопатками Ландо й притискаючись грудьми до його спини.

А потім трохи відсунувся і ніжно приклався губами до його потилиці, просто тому, що міг.

Вони лежали, поступово заспокоюючи дихання. В кімнаті панувала тиша, світло давала лише маленька нічна лампа.

Ландо трохи повернувся, голос прозвучав тихо, невпевнено:

— Щодо Бахрейну…

Оскар мовчки дивився в стелю, не відповідаючи.

— Я не брехав, — пошепки промовив Ландо. — Сигнал прийшов занадто пізно. Я хотів щось сказати після, але… — він замовк. — Ти так злився, і я ще більше загострив ситуацію.

Оскар обережно повернув голову, глянув на нього.

— Я… розумію.

— Ти був роздратований.

— Так, був, — визнав Оскар. — Я почувався жахливо.

Ландо видихнув, трохи розслабившись.

— Я подумав, що, можливо, і тепер все зіпсував.

Оскар ледь помітно усміхнувся.

— Якщо в нас вже є кілька тихих годин поза трасою, я би не хотів їх марнувати, тягнучи болід до ліжка.

— Ти подаєш це набагато романтичніше, ніж воно є насправді.

— А ти завжди такий відвертий після того, як кінчив? — Пальці Оскара легенько торкнулися зап’ястя Ландо, їм відгукнувся пульс. — Тоді нам доведеться робити це частіше.

— О, невже? А я думав, це разовий атракціон. — солодко всміхнувся Ландо.

— Без шансів.

Ранкове світло лагідно просочувалось крізь штори, торкаючись ліжка. Оскар уже не спав. Він загалом сьогодні мало спав.

Не міг.

Ландо лежав поруч, теплий, оголений, сито розкинувся на простирадлах, одна нога перекинута через оскарову. Губи були розтулені, на спині лишилися тіні вчорашніх дотиків: червоні сліди від зубів Оскара, його пальців, рота.

Солодка млість все ще тягнула живіт.

Оскар дивився, як той повільно підводиться, скуйовджене волосся падає на лоба. Жодного слова, жодного погляду, тільки тихий, задоволений стогін і шаркаючі кроки до ванної.

Згодом у тиші почувся шум води.

Оскар трохи зачекав і пішов слідом, ступив всередину, не питаючи.

Пара липла до кожної поверхні. Ландо стояв під струменями води, заплющивши очі, вода ковзала по шиї, плечах, спині, по пружному вигину сідниць та внутрішній стороні стегон. Він не озирнувся, коли Оскар прослизнув за ним, лише пробурмотів із легкою посмішкою:

— Ти ненаситний.

Оскар обійняв його за талію, прижимаючи руку до живота.

— Не правда. Просто мені тебе не вистачило.

Ландо м’яко й розбито видихнув.

— А мені здається, ти отримав більш ніж достатньо.

Оскар тільки посміхнувся й торкнувся губами задню частину його шиї, повільно та шанобливо, ніби ставлячи печать якоїсь обітниці, а потім легенько прикусив вологу шкіру. Просто щоб відчути, як Ландо жадібно відкидається назад, прагнучи близькості.

— Я не спав всю ніч, — пробурмотів він у шкіру. — У мене знову встав ще до того, як ти заснув.

Ландо судомно ковтнув, стегна по-зрадницькі затремтіли, притислись до Оскара.

Оскар завів руку вперед, міцно обхоплючи пальцями напівтвердий, зволожнілий від води член Ландо.

— Мені продовжувати?

Голос Ландо зірвався на хриплий шепіт.

— Боже, так.

Оскар навмисно повільно розвернув його до себе. Притис до слизької плитки, гаряча вода каскадом стікала між ними.

Ландо вже був збуджений, щоки палали, губи — напіввідкриті, дихання — обважніле та глибоке. Його шкіра блищала під струменями, рожевіла на шиї, подряпана й покусана біля ключиць. Оскар не втримався, поцілував його знову, цього разу повільніше. Волого, глибоко. Язики п’янко переплелись. Ландо піддався, як ніби це вже стало інстинктом, нахилив голову, коліна ослабли, долоні притиснулись до плитки, наче він боявся втратити рівновагу.

Оскар губами опустився нижче. Вздовж грудей, по рельєфному схилу живота, аж поки Ландо не видихнув різко, схопившись рукою за його плече, шукаючи опори.

— Не зупиняйся, — прошепотів він ледь чутним, тремтячим голосом.

Оскар підняв на нього потемнілий погляд.

— Тільки не з тобою.

Погляд Ландо ковзнув униз, ніби не міг витримати не дивитись на нього.

— Я не думав, що буде так… — зізнався раптом Ландо

Він обм’як, плотніше притиснувся до плитки, намагаючись утриматись на ногах. Нічого спільного з тим нарваним Ландо за межами цього номеру. І саме цей контраст до одуріння заводив Оскара.

— Невже? — прошепотів він, ковзаючи губами вздовж стегна. — Багато думав про це?

Ландо задихано засміявся.

— Навіть не уявляєш.

— Розкажи мені.

Погляд Ландо ковзнув униз — до очей Оскара. В їх каламуті було щось таке, від чого хотілося слухатись, підкорятись.

— Я завжди… думав, що з тобою буде нудно.

Оскар завмер.

— Нудно?

Ландо повів плечима.

— Думав, ти будеш… за всіма правилами. Згідно-відповідно. З вимкненим світлом, тихо, чемно.

Оскар злегка провів зубами по його шкірі — коротко, дражливо, так, що Ландо здригнувся.

— І цього ти хотів?

— Ні, — видихнув той, злегка вигнувшись, коли пальці Оскара вп’ялися йому в м’якоть стегон. — Господи, ні.

Оскар повільно підвівся, цілуючи вздовж ребер, неспішно, зголодніло, володіючи кожним дотиком, наче мав цілу вічність, щоб насолодитись цим соромом. Усміхнувся біля його шиї, губи торкнулись пульсу.

— А тепер?

Ландо заплющив очі, подих збився, коли стегно Оскара знову притислось між його ногами.

— Тепер я… думаю про це постійно.

Оскар відхилився рівно настільки, щоб подивитись на нього — мокрі вії тріпотіли, відкидаючи ледь помітні тіні на рожеві щоки, сп’янілі зіниці були розширені.

— Думав, я просто ляжу й дозволю тобі вести?

— Думав, ти будеш занадто обережним, — ковтнув Ландо. — Але ти не такий.

Руки Оскара ковзнули нижче, великі пальці торкнулись згину між стегном і тазом.

— А який я тоді?

Ландо не міг відвести погляду.

— Ти кажеш, що робити. Змушуєш підкорятись. І просто… береш, що хочеш.

Оскар не відповів, просто знову поцілував його, грубіше, кусаючи нижню губу, аж поки той не застогнав.

— Тобі це подобається? — прошепотів він йому в губи.

Ландо швидко кивнув, щоки палали, погляд затуманений.

Оскар поклав долоню йому на груди, притискаючи спиною до холодної плитки. Нахилився ближче, губи ковзнули вздовж лінії його щелепи.

— Скажи, що ще.

Ландо вагався, потім видихнув коротко, уривчасто.

— Ще я весь час думав про це, — прошепотів, голос хрипкий, зірваний. — Раніше. Коли ненавидів тебе. Мене… мене заводила сама лише думка, що ти міг би притиснути мене, заткнути.

Слова були п’янкі, важкі — кожне з них гаряче стікало просто вниз живота.

— Ти думав про мене… отак? — голос зірвався на хрип.

— Постійно, — прошепотів Ландо. — Я би кінчив і все одно злився.

Оскар застогнав, його ерекція налилась кров’ю, млосно нила.

— А що ще?

— Іноді я торкаюся себе, — сказав Ландо, втупившись у простір між ними. — І уявляю, що ти не дозволяєш мені кінчити.

Хватка Оскара на його шиї трохи посилилася. В Ландо зірвався подих.

— Уявляю, як прошу, а ти кажеш «ні». Або… — Зупинився, ковтнув повітря, ніби йому це коштувало зусиль, щоб не відступити. — Або трахаєш мене так повільно, що хочеться плакати.

Оскар видихнув через ніс, ледь чутно, задоволено. Його рука ковзнула нижче, обхопила член Ландо, міцно, заземлююче.

— Боже, ти так затвердів лише від слів, — захоплено пробурмотів він.

Ландо рвано кивнув, його щоки палали.

Оскар притулився чолом до ландового, погляди сплелися.

— Ти ідеальний.

Він знову накрив його рот своїм, не в силах витерпіти відстань, поцілував глибоко, жадібно, аж до болю, однією рукою тримаючи Ландо за щелепу, другою втискаючи його стегна в свої, вбираючи шкірою пекучий спалах жару.

Ландо застогнав, безсилий, розбитий, до краю наповнений бажанням, соромом і нестерпним відчуттям того, що його бачать таким і все одно хочуть.

Оскару не потрібно було від нього нічого. Просто — щоб був. Щоб дозволив.

Губи Оскара знову ковзнули вниз по гарячому, мокрому тілу; він легенько прикусив шкіру стегна Ландо — рівно настільки, щоб той здригнувся.

— Тобі подобається бути таким, — прошепотів Оскар. — Правда ж?

Ландо кивнув, стиснувши щелепи.

Рука Оскара повільно ковзнула вгору по його боці.

— Скажи.

Голос Ландо зірвався, хрипкий і зламаний:

— Так.

Оскар притиснувся ближче, їхні тіла вирівнялись, жар в’язко згустився між ними.

— Скажи, що ти відчуваєш, коли я торкаюся тебе.

Ландо здригнувся.

— Наче я не можу думати.

Оскар тихо застогнав, повертаючи його спиною до себе і сильніше притискаючи до стіни. Одна рука тримала його за стегно, інша повільно ковзала вздовж хребта.

— Ти ж казав, що думав, що я нудний, — прошепотів він, задіваючи губами вухо Ландо. — Але водночас мріяв, щоб я робив із тобою… погані речі.

Ландо тихо схлипнув, його пальці вп’ялися в плитку.

Він прикусив губу так сильно, що та поблідла.

— Минулого тижня я думав, як ти кінчаєш мені в рот, — ледь чутно сказав він.

Оскар завмер на мить, не в змозі дихати, а потім повільно, задоволено усміхнувся в шию Ландо.

— Це приємний сюрприз.

Він ліниво притиснувся до нього рухом стегон, даючи Ландо відчути, наскільки був збудженим.

— Думаєш, я про це не думав? — тихо сказав він. — Думаєш, я не дивився на твій рот і не мріяв заткнути тебе своїм членом?

З Ландо вирвався тихий, безпорадний стогін.

— Не ти один тут божеволієш, — прошепотів Оскар.

Він повільно та міцно ковзнув рукою вниз, обхопивши член Ландо та один раз провівши по всій довжині. Стегна захоплено здригнулись назустріч.

Тіло Оскара інстинктивно притиснулося плотніше до спини Ландо, стегна обпікали жаром, трохи дрижали, губи прижались до вуха.

Ландо тремтів, руки притиснулись до плитки, чоло сперлось на вологу стіну.

— Ти зараз кінчиш, так? — видихнув Оскар, дразняче проводячи великим пальцем по головці члена.

З рота Ландо вирвалося тихе скавуління, він швидко й задихано закивав.

— Блять.

Оскар посміхнувся — коротко і колко. Він зжав його міцніше, невблаганно контролюючи темп.

— Ти так розбито звучиш. Наче я мучив тебе годинами. Невже тебе так легко завести?

Ландо задихнувся, стегна затремтіли.

— Будь ласка, не зупиняйся.

Оскар ледь помітно вкусив його за плече.

— Ти впевнений?

Його рухи на мить сповільнилися, лише щоб змусити Ландо зламано застогнати й відчайдушно податись стегнами вперед, тягнучись за таким бажаним дотиком, щоб потім знову поновити темп, трохи сильніше, трохи брудніше. Він провів пальцем по щілині, розмазуючи прееякулят по вологому кінчику, живіт Ландо напружився, з губ злетів короткий, зголоднілий стогін.

Оскар поцілував його в шию.

— А тепер розкажи мені, як сильно хочеш кінчити.

Ландо навіть не вагався.

— Будь ласка. Я тебе прошу, не зупиняйся.

Оскар м’яко вкусив його за плече.

— Точно?

Ландо важко задихав, він був до самих грудей залитий рум’янцем, швидко моргав, розвалюючись на очах. Оскар навіть не дав йому часу подумати, лише міцніше втиснувся в нього, поклавши одну руку на живіт, а іншою безжально рухаючи по члену.

— Ось так, — прошепотів Оскар, торкаючись губами чутливої шкіри.

Ландо видав сиплий звук, що складався з «так», «ні» та «будь ласка», усе в одному перехопленому диханні. Він був дуже близько, тіло напружене, немов натягнутий лук.

Великий палець Оскара торкнувся його під головкою, дражнячись. Ландо тихо та відчайдушно застогнав. Він тремтів, мокре волосся прилипло до скронь, очі скляні та розсіяні. Його член пульсував у руці Оскара, слизький та набряклий, а напруга в тілі була такою нестерпною, що здавалось, він її більше не втримає.

Оскар притулився губами до його спини.

— От так, молодець.

Ландо застогнав, ніби йому було боляче.

Його стегна різко рвонули вперед, щелепа стиснулася, з горла вирвався уривчастий напівстогін-напіввсхлип, очі примружились і, все тіло пружно здригнулась й затремтіло. Звільнення вдарило, як хвиля, повільне та нищівне. Він кінчав ривками, загнано дихаючи.

Оскар не переставав торкатися його. Просто тримав долоню на животі, стабілізуючи його, поки той тремтів і задихався.

Він ліниво й задоволено поцілував його в шию. Ландо повернув обличчя до стіни, почервонілий і розпорошений.

— Ти чарівний, коли втрачаєш контроль, — прошепотів Оскар. — Мені здається, я ніколи не перестану робити це з тобою.

Ландо ледве міг говорити, лише випустив розгублений, здавлений звук з горла, його руки наосліп потягнулися назад, пальці торкнулися стегна Оскара в знак вдячності чи покори, чи й те, й інше водночас.

Оскар схопив його зап’ястя, підніс до губ і ніжно поцілував зсередини, потім притиснув руку до стіни.

Ландо не промовив ні слова, він повернувся обличчям до Оскара й повільно опустився на коліна на мокру плитку, руки гаряче ковзнули по оскарових стегнах для рівноваги. Його дихання було все ще нерівним, уривчастим, шкіра зарожевіла аж до грудей, а коли він підвів погляд, це мало не зруйнувало Оскара.

Очі затуманені млостю. Губи опухлі. Вологі кучері прилипли до чола.

Він виглядав розслабленим, піддатливим, наче його тіло щойно знову згадалo, для чого воно створене.

Оскар провів рукою по волоссю Ландо, торкнувся великим пальцем його щоки. Той на мить прикрив очі, притуляючись до дотику.

— Ти не зобов’язан…

— Я хочу, — сипло відказав Ландо. А потім, ніби йому було трохи соромно, додав вже тихіше: — Давно хотів це зробити.

Дихання збилось, застрягло комком десь на підступах до легеней.

Ландо, не чекаючи, качнувся вперед, шанобливо провів мокрим язиком вздовж члена й впустив головку в рот, спочатку обережно, потім глибше, жадібніше, ніби йому це було потрібно. Ніби він намагався щось компенсувати.

Оскар рвано перевів подих, спираючись однією рукою на стіну, іншою заплутавшись у волоссі Ландо.

— Добре, — пробурмотів він, голос грубий.

Ландо захлинувся, коли Оскар нахилив стегна вперед, але не відсунувся, лише підняв на нього вологий погляд, червонощокий, з широко розтягнутими губами. Його пальці стиснули стегна Оскара, ніби він хотів, щоб його самого притиснули, щоб утримали. У цьому не було жодної гри. Жодного показного жесту — тільки справжнє, нестримне бажання.

Він просто хотів віддатися.

Оскар ледь не втратив самовладання, побачивши таке розпалене, голодне обличчя Ландо, яке дивилося на нього так слухняно, так відчайдушно і абсолютно беззахисно.

— Блять, — прошепотів він, ніжно відтягуючи його волосся. — Тобі це подобається, так?

Ландо заскиглив, звук покотився вібрацією по члену. По спині розповся жар, стягнув лопатки.

Стегна Оскара знову інстинктивно подались вперед, цього разу глибше, і Ландо прийняв його всю довжину, замруживши очі, розслабляючи щелепи, сльози котилися по вигину його щоки від напруги, але він не зупинився.

Оскар прикусив губу, щоб не застогнати. Він доклав усіх зусиль, щоб не ринути в цю тугу теплоту.

Він відчув, як напруга глибоко в хребті стиснулася, важкий потяг звільнення наростав занадто швидко, і він раптово відсунувся, м’яко, але рішуче.

— Зачекай, — сказав він, задихаючись. — Іди сюди. Я хочу кінчити в тебе.

Ландо сп’яніло кліпнув на нього, губи вологі й червоні, але погляд сяючий від похвали. Він затамував подих, повільно підводячись, і Оскар схопив його за щелепу однією рукою, міцно поцілувавши.

Його голос прозвучав тихо, зовсім поруч із губами Ландо:

— Ти виглядаєш просто до біса божественно.

І, чорт забирай, це було чистою правдою.

Один спалах того спогаду — Ландо на колінах, з широко розплющеними очима і покірним виразом обличчя, рот, який слухняно вбирав його, ніби був створений для цього; він би довго не протримався. Мастурбація більше ніколи не буде складним завданням.

Ландо був розбитий, але світився. Його тіло все ще було розпаленим, піддатливим, що викликало майже благоговійну ніжність.

Оскар обережно повернув його знову, м’яко спрямовуючи назад — до запітнілого скла душа. Він простягнув руку за маленькою пляшкою олії, вона була теплою та слизькою в його долоні. Він ще більше розігрів її між пальцями, повільно і обережно, даючи Ландо відчути передчуття, перш ніж його рука ковзнула нижче, між м’якими лініями його стегон.

Ландо глибоко вдихнув, і без того надчутливий, тремтів навіть від легкого дотику. Оскар поцілував його в потилицю, в неслухняві, вологі кучері.

— Готовий?

Він не поспішав. Змащені пальці пірнули між сідницями. Голос Оскара залишався тихим і рівним.

— Ось так. Розслабся для мене.

Він повільно обвів пальцями щільний край, ніжно погладжуючи м’яку шкіру. Ландо видав слабкий, ламкий звук, коли пальці Оскара прослизнули всередину, його живіт затремтів від відчуттів.

Оскар потерся об оксамитово гладенькі стінки всередині, тут було пекуче, гарячіше, ніж у роті. Оскар вилаявся лише від думки про те, як тісно й ідеально він відчуватиметься навколо його члена.

Ландо гучно втягнув повітря, коли Оскар погладив його простату, глибоко і обережно, а потім знову й знову, згинаючи пальці повільними, неспішними рухами, які змушували Ландо загнано дихати, притискаючи чоло до скла, ніби він виманював з себе ще один оргазм.

Звук, який потім він видав, був ледь людським, задушливим і задиханим, його ноги під ним тремтіли, стегна бездумно і відчайдушно здригались назустріч.

Оскар продовжував, пальці повільно, але жорстко масували той горбок, поки Ландо знову не почав текти, довги цівки прееякуляту робили його кінчик липким та блискучим.

Оскар коротко провів великим пальцем по рожевій головці, і Ландо ледь не заплакав.

Коли Оскар притиснувся до сідниць Ландо, вже готовий і слизький, той з нетерплячою готовністю качнув стегнами назад, бажаючи глибше, прагнучи ще одного оргазму, ніби його тіло могло це витримати.

Спочатку все було повільно. Оскар тримав його за стегна, втримуючи на місці, шепочучи щось, надто тихо, щоб розібрати. Але ритм пальців наростав, напруга зростала. Кожен звук, який видавав Ландо, підштовхував Оскара до краю: короткі зітхання, уривчасте дихання, що переросло в безсоромні, нестримані стогони, які ставали тільки голоснішими, коли Оскар стискав основу його члена, щоб стримати задоволення.

— Будь ласка, — розбито прошепотів Ландо. — Будь ласка, дозволь мені…

Оскар надавив глибше, невблаганніше.

— Ще ні.

Ландо мало не заплакав від цього. Він наосліп простягнув руку назад, пальцями намацуючи будь-яку частину Оскара, за яку міг би вхопитися, і Оскар взяв його за руку і переплів їхні пальці, заземлюючи його.

Він провів кілька разів по власному члену, не стримуючи стогони полегшення після такого тривалого часу ігнорування, а потім легенько вдарив ним по вигину сідниць Ландо, ніби попереджаючи того про те, що незабаром увійде. Ландо заскиглив від самого лише відчуття.

Оскар змастив свій член тою самою олією, щоб він став гладеньким і слизьким, та притулив головку до входу, що тремтів в гарячому очікуванні. Ландо дивився на нього зі спустошеним виразом обличчя, ніби його розум уже відключився. Кожен його подих був чутний, ніби він не міг витримати, що Оскар досі не був всередині нього.

Оскар штовхнувся вперед і плавно занурився всередину, Ландо прикусив нижню губу, щоб не випустити з себе принизливе шипіння.

Це було навіть краще, ніж будь-що, що Оскар міг собі уявити.

— Блять-сука-бля… Ти такий, блять, тугий.

Ландо машинально закивав, вигинаючи спину, щоб отримати більше довжини. Але Оскар почав трахати його неглибоко, однією рукою впираючись в плитку, а іншою схопивши Ландо за стегно й притиснувши великим пальцем ямочку біля основи хребта.

А потім раптом нахилився вперед і утягнув Ландо в поцілунок. Кут був незручним, але всередині все обпікало й жгло від бажання притиснутись до нього губами, зловити ротом його природний мильний запах, поки рухи набирали обертів. Ландо замуркотів у поцілунок, його тіло було неймовірно гнучким і покірним. Оскар прискорив темп і почав входити ще глибше, тершись об простату, аж поки це не перетворилося на якесь пекуче, розбурхане божевілля.

Гаряча, власницька рука обвилася навколо шиї Ландо, міцно притягуючи його до Оскара, коли він повністю занурювався, а вологий звук тертя шкіри о шкіру луною розносився в задушливій кімнаті.

— Господи, так… — задихався Ландо. — Сука…

Його руки стиснули руку Оскара, ніби це була рятівна мотузка. Інша рука Оскара зжала основу члена Ландо, ніби лещата.

— Ти не кінчиш, поки я не скажу.

Невимушений наказ, але Ландо відчув, як по хребту прокотився пекучий спалах.

Але тоді Оскар почав викручувати зап’ястям, погладжуючи пальцями слизьку головку, і Ландо задрижав, з горла вирвалось розбите скавуління, в голові все вирувало.

Рука Оскара погладжувала яскраво-червоний кінчик, набираючи лінивий ритм.

Ландо щосили намагався не кінчити. Він плакав, перлини сліз висіли на віях, стікали по щокам. Він думав, чи змилосердився би Оскар над ним, якби побачив його обличчя. Він інстинктивно стиснувся, хапаючись за соломинку, щоб стримати оргазм.

Ефект був миттєвим.

Оскар низько застогнав, його стегна затремтіли. Він подвоїв ритм, трахаючи Ландо ще глибше.

— Блять, як ти можеш бути таким тугим?

Подих лоскотав вухо Ландо. Оскар притиснувся губами до плеча Ландо, поцілував в основу хребра, рушив далі вздовж шиї, затримався за вухом, прикусив там ніжну шкіру. Коли Ландо знову стиснувся навколо нього, його поштовхи на мить затрималися.

— Блять, я зараз кінчу.

Ландо вже майже чекав. Теплий кулак Оскара знову стиснув його. Він відчував усе. Кожен окремий палець, що гладив нижню частину його члена, як мозолі приємно терлися об його щілину на головці. Яким вологим усе було, яким до одуріння непристойним.

Оскар вилаявся.

— Зараз, — це все, що він сказав.

І це було все, що було потрібно Ландо.

Він нарешті відпустив себе, кінчаючи з довгим розпачливо-вдячним стогоном, стиснувши Оскара в собі, й знову виливаючись на його руку за такий короткий проміжок часу.

Оскар не зупинявся.

Він рухався в ньому протягом усього процесу, ніжно лише тим, як тримав його, як виціловував бугри хребта, але невблаганним у своїх поштовхах, переслідуючи власне задоволення зі стиснутими зубами, шкірою слизькою і гарячою.

Коли він нарешті протяжно застогнав і завмер, виливаючись всередину, Ландо видав невеличкий, зруйнований і прекрасний звук, ніби це було єдине, що йому було потрібно.

Оскар виливав одну порцію гарячої сперми за іншою, і Ландо відчував, як вона накопичується всередині нього. А потім Оскар витягнув член і останні кілька струменів розбризкалися по всій ширині спини Ландо, ніби помічаючи його.

Вони довго залишалися так, важко дихаючи, сплутавшись і тремтячи.

Зрештою, Оскар відсторонився настільки, щоб поцілувати Ландо в шию, тепер вже м’якше.

— Ти в порядку?

Ландо повільно кивнув. Він повернув голову і зустрівся поглядом з Оскаром.

Трохи згодом вони знову впали на ліжко — розпалені, спітнілі, приємно виснажені.

Довго лежали так, поки жар помалу охолоджувався на шкірі, простирадла були все ще сплутані й пахли ними самими. Ландо лежав зовсім поруч, але не притискався, наче не знав, що робити з простором, який тепер утворився між ними.

Оскар повільно проводив рукою вздовж вигину його спини, не з якоюсь метою, просто щоб не втратити дотику. Ніби варто було зупинитись — і знову би щось вислизнуло, втратилось.

Зрештою, Ландо ворухнувся. Його щока ковзнула по плечу Оскара. Коли заговорив, голос був садкуватий і надто стихлий.

— Не думай, що тепер ти швидший за мене.

Оскар тихо пирхнув:

— Гадаю, час кола це доведе.

Ландо втомлено засміявся — коротко, майже без сили. Та сміх швидко згас, і тиша знову заповнила простір між словами.

Оскар вагався, втупивши погляд у стелю, а потім обернувся до нього. Погляд — насторожений, але прямий.

Ландо зустрів цей погляд і витримав його. В ньому вже не було ані сарказму, ані самовдоволення, ані виклику — лише тихий біль від усвідомлення, що вони дісталися сюди запізно.

Вони дивились так один на одного на мить довше, ніж слід. Між ними стиснулося щось порожнє — не зовсім жаль, радше мовчазне розуміння: вони могли би мати це раніше. Що можливо, весь цей час просто кружляли довкола, не знаючи, що саме шукають. Що саме потребують.

А може, й знали, просто не дозволяли собі цього хотіти.

Ландо видихнув. Перекотився на спину.

— Іноді я думаю, що все зіпсував із тобою занадто рано, — сказав він, не дивлячись на Оскара. — Що, можливо, ми могли би бути чимось більшим, ніж оце… що би це не було.

Оскар довго мовчав. Та тиша була такою, коли перебираєш у голові всі можливі версії правди. Він міркував, чи думає Ландо, що те, що між ними сталось — було просто сексом. І чи тільки цим усе й було.

— Ми ще можемо, — нарешті тихо сказав він.

Ландо повернув голову. Знову зустрівся з ним поглядом. І на мить сама думка про це налякала. Бо вони справді могли. Цілком могли. Все було би заплутано. Можливо, болісно й моментами брутально. Забагато й замало водночас. Але їхнє минуле ясно показувало одне — що би з цього не вийшло, легко не буде.

На мить не залишилось жодних удавань, що це просто втома, алкоголь чи безглузда гра. На мить усе загострилося, сповнилося обіцянкою чогось нового.

Оскар простягнув руку й торкнувся щоки Ландо, великим пальцем провів уздовж вилиці.

— Нам не потрібно повертатись назад, — промовив він. — Ми можемо просто… почати звідси.

Ландо ковтнув. Ледь помітно кивнув.

Це не було запевненням чи зізнанням. Лише тихим початком чогось.

Трохи зламаного. Можливо, з синцями по краях, але їхнього.

Вони спробують.

Оскар подумав, що причин не робити цього в них більше не залишилось.