Work Text:
Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.
Ігор Калинець
Хікару тоді повернувся не відразу. Йошікі навіть почав звикати до думки, що його більше немає поруч. Отак був усеньке життя, жив по сусідству, ріс разом із ним, лазив до сварливого діда-сторожа в садок, набираючи повну пелену солодких, аж липких груш, грався у багнюці і надував жаб, коли риба не ловилася. Усміхався по-особливому, ніби тільки для Йошікі, хоча Йошікі насправді знав, що Хікару усміхається усім.
А тоді його не стало.
Легенди про ту, «перехресну» дорогу, сприймалися в їхньому селі як чиста правда. Усі знали про бабцю, яка випадково забрела туди зі своєю онукою, поки шукала звіробій, і проблукала там три дні. А коли вони таки повернулись, то дівчинка почала заїкатись. Знали і про чоловіка, який вирішив там із чортом стрітись і укласти угоду, щоб розбагатіти, і так і не повернувся.
Чому туди попхався Хікару – Йошікі не знав. Він, хоч і знав Хікару усе життя, ніколи не міг до кінця зрозуміти його. Здавалося, що в Хікару завжди є ще щось на умі, щось, чого Йошікі ніяк не міг збагнути, як не намагався.
Але коли за кілька тижнів Хікару знову з'явився на його подвір'ї, усміхаючись обеззброююче і ніжно, ніби нічого не сталося – ніби тільки для Йошікі – цього разу точно для нього – Йошікі на периферії розумів, що це – не його Хікару.
Його Хікару ніколи не усміхався тільки для нього.
Хікару – наче соняшник. Достоту як ті, що на полі за селом. Світлий, теплий, завжди ніби звернений до сонця. Йошікі іноді боляче на нього дивитись.
– Гей, Йошікі, – Хікару чеберяє ногами, зачіпаючись п'ятками за облізлий тин. За спинами – стара шовковиця, по якій вони і вилізли сюди – улюблена лазівка з дитинства. Скільки штанів тут було подерто, скільки колін і ліктів зчесано!
Йошікі нагрібає повну жменю ягід, які миттєво фарбують долоні фіолетовим – значить, стиглі. Простягає Хікару, той напихає повен рот і бубонить:
– Давай за село, соняшників надеремо? Насіння хочеться.
– У магазин можна поїхати, – Йошікі їсть неспішно, по одній ягідці, і старається не витріщатись на фіолетові губи Хікару. Осмикує себе подумки і нариває ще одну жменю шовковиць.
Хікару фиркає і по-дитячому дує губи:
– У мого велика шина спущена.
Йошікі закочує очі, простягає шовковиці Хікару і зістрибує на землю, збиваючи куряву:
– Поїдемо на моєму.
Замащені (і, мабуть, липкі) губи Хікару розтягуються в усмішці, і цього разу Йошікі не може не витріщатись, скільки б не осмикував себе думками про покарання божі і скільки б не уявляв собі опіки від натільного хрестика, які напевне мали лишитись на його грішному тілі.
– Тоді я на задку. І по соняхи тоді однаково підемо.
Йошікі тільки кивнув, відчиняючи хвіртку. Сперечатися із Хікару – марна справа. Вже біля сарайки, шукаючи поглядом свій старенький, ще батьків, велосипед, Йошікі задумливо лизнув липкі від шовковиць пальці, із усіх сил намагаючись переконати себе не думати про губи і Хікару.
– Ти не боїшся йти за село?
Руки Хікару міцно притискаються до його живота, щоб не звалитися з цього старого залізяччя, а трохи впалі груди тепло тиснуть на спину. Пальці Йошікі міцніше стискають кермо, і сам Йошікі подумки молиться, щоб десь не грохнутись посеред цього бездоріжжя. Велика шкода – сімейний раритет все-таки.
– А чого я маю боятися? – Йошікі здригається, коли велик підстрибує на камінцях. – Ти ж тоді пішов.
Він не мав цього говорити. Вони не зачіпали цю тему відтоді, відколи Хікару повернувся. На мить Йошікі шкодує про це, і хоче перепросити чи сказати щось дотепне, аби зам'яти ніякове і напружене мовчання, але тоді липкі пальці Хікару впиваються міцніше в його ребра, ніби він хоче проломити кістки і змішати нутрощі із шовковичним соком. В грудях Йошікі скручується щось велике, огидне, від чого хочеться залізти у ставок і довго терти шкіру холодною водою.
– Ти хвилювався, Йошікі? Так мило.
Йошікі мовчить і старанно кермує, намагаючись не гепнутися на бездоріжжя під ногами.
Йошікі боявся панотця. Від одного його строгого, ніби сердитого погляду, всередині все скручувалось у маленьку, тривожну грудочку. Часом Йошікі здавалось, що панотець може крізь ці тоненькі окуляри бачити його наскрізь, ніби під мікроскоп, і знає про всі його гріхи і хиби. І кожної неділі, коли уся сім’я йшла до церкви, Йошікі до дрижаків і нудоти боявся, що зараз панотець закінчить псалом і, вказуючи на нього гачкуватим пальцем, прогримить аж до склепіння:
– Грішник! Господь тебе покарає!
І тоді мама, бабуся, тато і сестричка відступляться, щоб і їх не покарали за те, що виростили грішника. Та й інші люди також. І Хікару, який теж ходив із мамою на службу, хоча й рідше. Останнім часом не ходив взагалі. Може, воно й на краще. Не бачитиме, як під Йошікі розверзається земля і ковтає в пекло.
Хікару – більше, ніж соняшник.
Хікару – сонце.
Його – Йошікі – (чи справді його?) Хікару – це тепле, весняне, лагідне світло. Життєдайне. Непорочне. Заборонене. На нього боляче дивитися без закопченого скельця, і кола тоді барвисті за повіками пливуть.
Цей – не його (чи таки його?) Хікару – інший. Як літнє, палюче, мов пекельні казани, розпечене до білого сонце. Гаряче, як каміння на березі річки у полудень. Хочеться торкатися, навіть якщо боляче – Йошікі ж знає, що це не Хікару. Не той.
І якщо Хікару – сонце, то Йошікі – соняшник, який більше нічого і не може, окрім як дивитися на сонце, слухняно повертати голову, куди б воно не йшло, допоки не висохне дощенту.
І найгірше у всьому цьому те, що він не проти.
Йошікі частково пошкодував, що погодився піти із Хікару на річку у мавчин тиждень. Він тричі повторив собі подумки, що має сказати ні, пояснити усе і знайти відмовку, але коли Хікару підняв на нього свій лисячий погляд, ці кляті очі–
Зрештою, Йошікі – просто людина.
Ходити до річки у мавчин тиждень – пропаще діло. Йошікі не дуже горів бажанням бути втопленим якоюсь жінкою чи дівчиною, тому твердо постановив собі, що просто буде сидіти збоку і кидати камінчики чи лякати жаб.
– Йошікі, ти чого не купаєшся? Боїшся русалок?
Хікару стояв посеред річки рум'яний, розпашілий від сонця і вологий від першого занурення, із бантиком з резинки від трусів на пупі, цією зубастою усмішкою і бісиками в очах. Тінь від низького гілля верби створювала красиві тіні на його оголеному тілі, і Йошікі, неприховано червоніючи, подумки дуже шкодував, що не прихопив із собою старий татів фотик.
Не дивитися було понад сили Йошікі, тому він, ховаючи хрестик у спітнілому кулаці, дивився, не зводячи очей.
– Я не боюся русалок, – по-дитячому заперечив Йошікі, кусаючи губу. Футболка прилипла до спини, а гостре каміння на березі відчувалось ще більш незручно, ніж було насправді. Хікару, закинувши голову назад, дзвінко засміявся, струшуючи пальцями зайву вологу з волосся.
– А варто було б, – і, безсоромно підморгнувши, знову пірнув. В горлі Йошікі пересохло і сюрреалістично відізвалось раптовим кумканням жаби десь за спиною в куширях. Хрестик вогнем пік у руці, ніби насміхаючись і нагадуючи про себе.
Коли за півгодини Хікару набридло самому пірнати, він, безцеремонно спершись мокрим плечем на Йошікі, всівся поруч. Його ноги бовтались у воді, створюючи безладні хвилі, а Йошікі з усіх сил старався ігнорувати гаряче плече, що пекло не гірш від хрестика.
– А що, якщо я – мавка чи русалка, Йошікі? – Раптом надміру гучно для такої тиші спитав Хікару, колихаючи пальцями очерет і рогіз.
Йошікі фиркнув, скептично змірюючи Хікару важким поглядом:
– Ти ж не жінка, усі знають, що мавки і русалки – тільки жінки.
Хікару з удаваним розумінням прогудів у відповідь, а тоді, усміхаючись своєю дивною усмішкою, знову заговорив:
– Тоді якби я був жінкою, ти б дав мені залоскотати себе? Ну, типу, якби я був мавкою якоюсь, світив тут голою порожньою спиною, і всяке таке лайно, про яке розповідають бабці.
– Ні, – коротко відповів йому Йошікі, зриваючи рогозову «свічечку» і ламаючи її до пуху між пальців, – і ти й так сидиш без сорочки, світиш голою спиною.
Хікару сміється, штурхаючи Йошікі в бік, і змовницьки шепоче на вухо, здмухуючи при цьому пух, що застряг у голові:
– Йошікі, ти соромишся мене?
Йошікі мовчить, і наступної миті просто, без слів, спихає Хікару назад у воду. Долоні горять, як і щоки, і Йошікі починає серйозно думати над тим, що напік голову під сонцем. Про гарячу спіраль в животі він воліє не думати, тому що їй пояснення знайти важче.
Коли ж Хікару виринає з води і кілька секунд витріщається на друга уважним, майже сумним поглядом, Йошікі ніяково вошкається на березі, обіймаючи коліна.
– Ти чого? – Голос Йошікі чомусь тремтить, і від того, що Хікару мовчить у відповідь і продовжує тривожно підпливати, не краще.
Коли ж Хікару набирає повні жмені води і щедро хлюпає нею в Йошікі, раптом вибухаючи заразним сміхом, Йошікі спершу зойкає, затуляючись руками, а тоді й собі починає реготати, потай зиркаючи на розчервоніле обличчя Хікару. Якоїсь миті їхні погляди зустрічаються, і хлопці затихають, важко дихаючи. Здається, ніби навіть жаби перестали кумкати – так тихо стало довкола.
– У тебе рогіз на пику прилип, – гигоче Хікару і лізе пальцями до щоки Йошікі, й справді зачіпаючи мокрий пух. Йошікі різко штовхає його коліном, і бурмоче щось нерозбірливе, а тоді розтріпує вологі біляві пасма волосся. Хікару мружиться від дотику, немов ситий кіт.
– Я тепер через тебе мокрий, – невдоволено бубонить Йошікі, забираючи руки. Хікару ж, здається, навіть не думає вилазити з води, і натомість хапає холодною долонею щиколотку Йошікі, посміюючись під носа.
Не встиг Йошікі й кліпнути, як Хікару спритно, і, під очевидні звуки протесту, затягнув його до себе у воду, занурючись пліч-о-пліч.
– Хоч би попередив, я ледь у штани від страху не наклав! – Йошікі сердито ворухнув бровами і скривився через контрастне відчуття трохи зацвілої прохолодної води.
– Мені було нудно тут без Йошікі, – надув губи Хікару, але було добре помітно, як він щосили стримував сміх. Він тепер тримав плече Йошікі, важко дихаючи чи то від задоволення через витівку, чи то через чергове занурення. Йошікі нервово ковтнув рештки гордості і стягнув футболку, викидаючи її на берег.
– Тоді давай наввипередки з верби стрибати, – і, схопивши зап'ясток Хікару, потягнув його до старезного дерева, старанно ховаючи рум'яні щоки в тіні гілля.
Прикидатися, що цей Хікару справжній – легко. Йошікі насправді, якби дуже постарався, міг би навіть не помітити, що це – не Хікару. Ніхто, окрім нього, не бачив цього. Йошікі цікаво, чи це через те, що він теж нечистий? Через його гріх?
Якщо так подумати, то цей Хікару ніби радіо, яке ловить не ту хвилю і постійно фонить. Як канал на телевізорі, який сніжить веселковими крапками. Як ланцюг на велику, який спадає в найбільш незручний момент. Як мокрі шкарпетки взимку.
Йошікі не знає, чому досі лишається поруч з ним і чому продовжує кликати іменем Хікару. І, насправді, навіть не хоче знати. Може, справа у тому, що той Хікару ніколи не дивився на нього так – з поволокою в очах, з усміхом, який кортить покласти в кишеньку і дивитись тоді, коли сумно і самотньо, з іскрами між губ, які, певно, смакують як літо. Іноді Йошікі відчував це фізично, ніби паразита під шкірою, табун мурах у голові. Воно сиділо в животі незручною і гарячою свічкою, диктувало свої права і постійно нагадувало про себе, варто було Хікару з'явитися поруч.
Йошікі чув про перелесників від своєї бабусі, а та – від своєї бабусі, в якої у війну загинув чоловік. Жінка вже дуже тужила за коханим – приплакала, от нечиста сила і внадилась до неї літати, поселилася під її дахом і душила щоночі пекельними лещатами, аж поки жінка не сходила з переляку до священника і не сповідалась, а той не освятив хату. Тоді Йошікі мовчки жував цукерки, які бабуся давала із кишені, і подумки сміявся з цієї дивної казки – не бува ж такого.
От тільки Йошікі не плакав за Хікару. І якщо ця нечисть прийшла по його душу – хай так і буде.
Якщо він матиме більше часу поруч з Хікару, навіть таким, який фонить, якщо цей жар лишиться в його кістках і грудях, якщо Хікару дивитиметься на нього так, ніби спрагла людина на відро води, – Йошікі не проти. Він й без того зітканий з гріха. Що йому втрачати?
Дерти садовину і городину з чужих садиб – обов'язкове діло, яким вони з Хікару грішили щоліта, як тільки усе починало достигати. Найдобріші були кавуни в старенької шкільної кухарки – солодкі, як липовий мед, пахучі і скрипучі. Розколоти об коліно і їсти м'якоть просто руками, бо знову ніж забули. Руки по лікоть в соку, бджоли над вухом гудуть, і Хікару плюється кісточками наввипередки сам із собою, бо Йошікі нахабно жує і ковтає усе насіння. Тоді господиня виходить, ні, вибігає на город із ганчіркою і сапою в руках, загрозливо гиркаючи саме тоді, як половина найбільшого кавуна на баштані вже нещадно знищена хлопцями, і доводиться оперативно брати решту накраденого на оберемок і тікати куди ноги несуть, просто по чужій цибулі і моркві, яка тільки почала сходити.
Як тільки розлючена господиня була позаду, хлопці стомлено гепнулися на нескошену траву і покидали свої нажитки: пів кавуна, кілька огірків, три качани кукурудзи, жменя полуниці і чотири великих яблука.
– Негусто, – Хікару облизав липкі пальці і почухав потилицю. Йошікі зітнув плечима і вгризся зубами в рештки кавуна, хоча страх не любив солодке.
– Їж мовчки, поки не зловили, – пробубонів із набитим ротом Йошікі, сьорбаючи кавуном і червоніючи від пильного погляду Хікару.
Хікару гуде собі під носа пісню, яку почув вранці з дідового радіо, ворушить п'ятами траву, а тоді дістає з купи яблуко, кусає і відразу ж кривиться:
– Фу, яка гидота, – кидає в сторону і ображено висовує язика, ніби це допоможе від кислоти в роті. Йошікі нерозумно витріщається кілька секунд на Хікару, наче бачить його вперше, потім відводить погляд убік і хрумтить залишком своєї долі кавуна, стараючись не дуже зациклюватися на хлопцеві поруч.
– Не хочеш на Купала зі мною? – Хікару не дивиться на Йошікі, але той однаково відчуває на собі гостроту його очей. Від цього під шкірою бігають мурахи.
– Хочу, чому питаєш? До Купала ще далеко, та й ми завжди ж ходили разом.
Хікару лише знизує плечем і розгублено протягує:
– Хотілося запросити, знаєш. Он Макі запросив Юкі.
Тиша, яка висить між ними після цих слів, стає більш щільною і ніяковою, ніж була будь-коли до цього. Шлунок Йошікі скручується в трубочку, і він таємно шкодує про те, що не випив зранку свої таблетки.
– Ну, вона ж дівчина, – Йошікі старається звучати спокійно і байдуже, але хрестик на грудях однаково пече, і цього разу він певен, що це не від сонця.
Хікару кліпає у відповідь, ніби риба.
– А яка різниця?
Йошікі щиро радий, що вже доїв, інакше він би неминуче вдавився клятим кавуном, кісточками, яблуками і всім, чим тільки можна. Тепер, коли Йошікі почув це, він чітко зрозумів: Хікару не намагається прикидатися. Як довго вже він не грає роль Хікару? Наскільки ж Йошікі звик до цього Хікару, що більше не помічає змін? Чи взагалі були якісь зміни, чи це мозок обманює його? Хікару б ніколи не спитав такого, але не Хікару – він не такий. Йошікі знову починає нудити, проте він вичавлює з себе жалюгідне:
– Хлопці не запрошують хлопців на Купальські гуляння, Хікару.
Обличчя Хікару скривилось, ніби він з'їв ще одне зелене яблуко, і подумки Йошікі посміхнувся від цього.
– А я – запрошую. Тебе. Мені видніше, знаєш. – Хікару по-дитячому надув губи, і простягнув свою долоню вперед, перш ніж повторити: – Підеш зі мною на Купала, Йошікі?
Зрештою, Йошікі – проста людина.
Він вкладає свою долоню в гарячу і липку руку Хікару і киває головою, не маючи сил відповісти. Жар в грудях зливається з перманентним печінням від хрестика, і на цьому етапі власного божевілля Йошікі більше не намагається їх відрізнити. Йому байдуже, поки Хікару лежить поруч у траві і тримає його долоню так, ніби вони зараз стрибатимуть удвох через вогнище.
Це простеньке залізне розп’яття було з Йошікі, скільки він себе пам’ятає. Колись його бабуся сказала:
– Йошікі, дитинко, бачиш Бозю на твоєму хрестику?
Йошікі опустив погляд на розп’яття на своїй долоньці. Фігура Бозі була зроблена поганенько, і тому Йошікі скривився, стараючись уявити собі цю незграбну істоту на небку за хмарою.
– Він завжди дивиться на тебе, дитинко, – бабусина тепла рука поплескала чорняву голівку. Міцно стиснені губенята Йошікі скривились ще дужче: він не любив, коли дорослі чіпали його.
– Але ж він під кофтою, він не може бачить мене.
– Цить, – бабуся сердито гаркнула. – Він дивиться на тебе, і знатиме, коли ти согрішив. І покарає тебе.
Йошікі перелякано ковтнув. Бозя бачив, як він вкрав із Хікару в сусідки диню? Цікаво, а Бозя Хікару вже покарав його? Бо Бозя Йошікі, певно, погано бачив: онде, в нього і очей нема, сама голова, ручки і ніжки.
Відтоді це маленьке розп’яття важкою грудкою лежало у нього в серці, і Йошікі майже напевно міг сказати, що воно насправді не в цьому шматку залізячки – десь у скронях або між ребрами, де в нього лишився шрам з правого боку, відколи він невдало стрибнув із верби і напоровся на гостру каменюку.
Більше за панотця Йошікі боявся тільки Бога. Не того Бозю з кривими руками, що висів на його грудях. Ні. Це було щось більше, страшніше, мов здоровенна скеля, яка щомиті обвалиться. Воно висіло над головою Йошікі постійно, і щоразу, як його погляд спинявся на Хікару – на його шиї, руках, животі, щиколотках – це скеля звучала голосом Бога у голові, і в грудях пекло не від прагнення торкнутись хоча б подушечками пальців, а від клятого металевого Бозі.
Чим швидше наближалось Купала, тим частіше Йошікі задумувався над тим, чи шкодить його розп’яття Хікару? Чи боляче йому торкатися Йошікі? Чи воно пече його так само, як і Йошікі?
Пальці сердито стиснули кривого Бозю. Мотузок, на якому він висів, затріщав – ще трохи, і репне. Краще б репнув.
Стрибати, до речі, не довелось.
Від самого початку в Хікару був намір піти вночі до лісу за цвітом папороті. Йошікі ж чесно виборов собі право трохи посидіти поруч з Асако, поки дівчата пускали вінки на воду, і собі нишком кинув волошку до річки, заштовхуючи нав'язливі думки поглибше.
І поки більшість молоді або продовжувала мракобісся (бо чим далі, тим більше це святкування нагадувало мракобісся) коло річки, або розходилася по хатах, Йошікі з Хікару заходили глибше в ліс. Насправді лісок, що кільцем оточував їхнє село, був не таким великим, проте ходити туди вдень із батьком по гриби і вночі з чимось, що вдає твого найкращого друга – зовсім різні речі, якщо ви спитаєте Йошікі.
– Знаєш, а в когось з дівчат втопився вінок, я чув від Асако, – піднесено мовив Хікару, підсвічуючи ліхтарем шлях, якого насправді і не було – настільки густою була рослинність. – Це дуже погана прикмета, бідолашна, мені її шкода.
– Це дурна старомодна прикмета, – пробубонів Йошікі, стискаючи пальці на своєму передпліччі до побіління нігтів. – Хто вірить в те, що кохання залежить від якогось вінка?
Хікару несподівано обернувся назад і спинився, опустивши ліхтар униз. Йошікі гучно ковтнув, й собі спинившись трохи далі і не наважуючись заговорити. В напівмороці під очима Хікару запало чорним, а зіниці сяяли дивним червоним світлом, ніби на старих фотках, де невдало спрацював спалах.
– Чому тоді пішов зі мною? Пошук цвіту папороті – це ж теж дурна прикмета, еге ж? Ти ж сам мені постійно казав, що папороть не може цвісти.
Голос Хікару віддавав незнайомим холодом і водночас чимось близьким, майже сумним. В животі Йошікі занило. Від напруги повітря потіскувало, і від темряви навколо ставало не легше.
– Я пішов тому, що ти запросив, – просто відповів Йошікі, обережно добираючи слова, – якби ти просто сказав, щоб ми пострибали через вогнище, я б погодився, і якби запропонував просто покупатися, і просто полежати в очереті і напитися газованки. Я б і вінки з тобою поплів і спустив би разом з тобою їх на воду, якщо потрібно було б.
Хікару стиснув губи міцніш. Груди Йошікі похололи: він не мав певності в тому, що станеться наступної миті. Він лише напевно знав, що не розуміє, якого коника Хікару може викинути цього разу. Здавалося, що він зовсім перестав розуміти істоту навпроти себе. Гущавина тільки додавала тиску, і єдине, на чому Йошікі міг сфокусуватися – червоні цятки очей навпроти. Десь у шлунку нудотно пульсувала недоречна думка: можливо, це і є той самий цвіт папороті?
Чергову тишу розірвав довгий вдих Хікару, який поступово переростав у слова:
– Ти боїшся мене, Йошікі?
Голос був настільки непевним і тихим, що Йошікі був подумав, що йому почулося це дурацьке запитання.
– Що? – Так само по-дурному перепитав Йошікі, схиляючи набік голову, яка потроху паморочилася від надміру емоцій. Боїться? Він? Та він же...
– Ти боїшся мене, і тому погодився б на все, що я попрошу? – Повторив вже гучніше Хікару. – І тому ти робив досі усі ці речі зі мною?
Вдалині почувся згук сови – Йошікі смикнувся чи то від переляку, чи від несподіваної заяви Хікару. Він робив це все, бо боїться Хікару? Хікару направду так думає? Як давно він сприймає дії Йошікі так?
В грудях закипіло. Йошікі пізніше сам буде в добрячому переляку від власних дій, але зараз єдине, що керувало ним – незрозуміла злість і вже звичний жар у грудях. Він ступив перші кілька кроків вперед, хрускаючи сухим торішнім гіллям, повільно, але певно наближаючись до Хікару. Той не рухався, ніби скам'янів, і Йошікі, недовго думаючи, (що не зовсім звично для нього), схопив сорочку Хікару, міцно стискаючи потрісканий малюнок на ній в кулаці. Багряні очі Хікару на мить розширились у здивуванні. Йошікі нервово ковтнув, з усіх сил подумки намагаючись спинити шалене серцебиття, що грозилось проломити груди.
– Я? Боюсь тебе? Ти геть головою поїхав? – Йошікі майже випльовував слова в обличчя Хікару, ніби намагався заштовхнути їх просто в біляву головешку. – Якби я боявся тебе, я б не стояв тут зараз! І точно б не возив тебе на своєму велику, бо ти не вмієш кататися! І не віддавав би тобі свої чорні шовковиці, бо знаю, що ти любиш їх дужче, ніж любив він! Не відкладав би тобі кілька вишневих пиріжків, коли баба їх пече! Не ходив би полоти картоплю з тобою, бо знаю, що ти сам не зробиш то і не любиш робити! Не відлякував палкою бездомних псів, бо знаю, що ти боїшся їх! Не йшов би з тобою гнати череду, хоча це не моя черга! Я навіть сьогодні хрестика не одягнув!
Йошікі осмикнув вниз комір футболки, оголюючи груди, на яких й справді не було видно звичного розп'яття. Він справді сумлінно підійшов до цього і прочитав у бабусиній книзі звичаїв про те, що розп'яття відлякує нечисть. Однак перше він зняв його тоді, коли метал почав пекти ще дужче, спричиняючи ледь не нудоту щоразу, як його погляд затримувався на Хікару.
Йошікі важко дихав, щосили тримаючи Хікару за шкібарки. Кілька секунд між ними не було нічого, крім темряви, вологої лісової тиші і мізеру відстані.
– Йошікі злиться, – голос Хікару пролунав здивовано і зачаровано, ніби він раптом побачив квітку папороті. Від різкої і недоречної зміни в настрої Хікару Йошікі роздратовано стиснув кулак дужче. В горлі невчасно зашкребло, ніби туди всипали сотню голок.
– Злюсь, бляха, – вираз обличчя Хікару змінився з нервово-захопленого на тривожно-сумний, варто було голосу Йошікі зламатися, – бо ти такий дурень, Хікару.
Йошікі тремтливо зітхає і стомлено схиляє голову на груди Хікару, впираючись чолом в м’якість ще нерозвинених хлоп’ячих м’язів. Десь вгорі почулось заледве зрозуміле зітхання Хікару, але жоден так і не ворухнувся.
– Дурень, – хрипло прошепотів Хікару, непевно вкладаючи свою долоню на маківку Йошікі. Певно, гарно було б, якби його голову обрамляв квітковий вінок. Тоді Йошікі б пах любистком, роменом, полином і калачиками. Хікару не дуже любить полин, але Йошікі подобається, схоже, тому він би зміг із цим впоратись. – Давай не підемо по папороть?
Йошікі стримано киває. Він доста наговорив за сьогодні. Хікару обережно бере його долоню і двічі стискає:
– В мене є лучча ідея.
Йошікі не потрібно повторювати двічі. Він піднімає голову і губить себе в червонястому навпроти. Хікару вибачливо усміхається, а Йошікі більше нічого й не треба.
Хікару приводить Йошікі на сінник.
Їх долоні досі трохи вологі, гарячі і сплетені в один химерний вузол. Йошікі настільки пече всередині, що за звичкою кортить висмикнути руку і сховати на грудях, конденсуючи тепло там. Проте Йошікі стримується, і на мить ловить себе на думці, що вага долоні Хікару в його власній діє якось заспокійливо.
Всередині пахне зіпрілим від нічної роси сіном і абрикосами, які падали зі старого покрученого дерева і розквашувались об шифер.
– Я ніколи ще не спав на сіні, знаєш, Йошікі, – усмішка Хікару трохи схвильована, як і личить ситуації, а проте від Йошікі не ховається сумний погляд, який той старанно намагається приховати.
Тоді Йошікі ледь не задихається усвідомленням.
Це вперше Хікару якось підтверджує що він – не Хікару. А тоді, перш ніж Йошікі встигає щось сказати, відпускає його долоню і з розгону кидається прямо в найближчу копицю, погано стримуючи задоволений сміх. Мимоволі Йошікі й собі усміхається, а тоді, зробивши глибокий вдих, ступає кілька кроків вперед і падає обличчям в сіно поруч з Хікару. Колючки очікувано набиваються скрізь, де можна, але Йошікі байдуже, бо Хікару виринає з копиці і заразно сміється, примруживши очі. Погляд трохи задовго затримується на обличчі Хікару, проте розп’яття більше не пече. Вперше за довгий час Йошікі почувається так, ніби він дихає вільно.
– В тебе сіно в голові, – гигоче Йошікі, вправно зачіпаючи пальцями засушену травинку і витягуючи її. Кілька митей Хікару продовжував сміятися, а тоді завмер, втупивши погляд на Йошікі. Близько. Хікару навіть в темряві міг бачити рум’яні щоки і ніс Йошікі. Тоді поволі звів долоню, токнувши пальці Йошікі. Травинка неприємно впилась в долоню, проте Хікару міг тільки думати про те, які ж в Йошікі теплі руки.
– Ой, – тільки й мовив Хікару, незграбно усміхнувшись куточками губ і забравши долоню геть, ніби обпечений. В Йошікі вирвалося легке зітхання. Він мовчки простягнув руку, вклавши соломинку назад у волосся Хікару. На питальний погляд, Йошікі м’яко усміхнувся і прошепотів:
– Давай знов?
Хікару гучно ковтнув, і раптом усе – зоряна літня ніч, приторних запах абрикос, колюче сіно навколо і лагідні риси обличчя Йошікі, його долоня на скроні Хікару – усе почало відчуватись таким реальним, ніби він лише щойно навчився жити, а до цього лише існував, загублений між століттями в круговерті сотень тіл, чию подобу він набував. Дивно, як він знайшов цю дивну, надто людську потребу в домі саме тут – поруч із Йошікі.
Йошікі терпляче дивився на Хікару, не забираючи пальців із білявого волосся, де лежала соломинка. За темними очима – запитання і всеосяжна прихильність, якої Хікару забагато. Але Хікару – проста істота, а Йошікі пахне польовим цвітом, який вплітали дівчата у вінки. І трохи злежаним сіном, але так навіть краще.
– Давай знов, – ехом мовить Хікару, і коли така рідкісна, м’яка усмішка Йошікі торкає обличчя хлопчика, Хікару здається, що ось він – цвіт папороті. Кортить зірвати і загадати бажання, бо Хікару – жадібна істота.
Але тоді Йошікі заново витягає суху травинку з його волосся, і знову сміється, цього разу тихіше, ніби тільки для нього, для Хікару:
– В тебе сіно в голові, – дихає тепло, пахне любистком, тримає його обличчя пальцями, ніби він – Хікару – не Хікару – скарб, ніби достигла вишня серед зелених, ніби варення без кісточок, ніби чорна шовковиця, ніби тепле молоко зранку, ніби нагріта сонцем калабаня –
І Хікару відчуває, як він пропав.
Ця квітка папороті – найдорожча в його житті. Певно, це здійснились усі його раніше загадані бажання – інакше чому Йошікі все ще поруч і стомлено сопе, прикривши очі, поки знає, що Хікару може забрати його душу коли захоче?
Хікару не забирає – вкладає голову Йошікі зручніше, аби вранці через дірку в даху сінника його не розбудило сонце.