Archive of Our Own

Chapter Text

Куди б вона не глянула — ліс обступав її, древній і важкий, мов камінь. Старезні дерева простягали над головою велетенські гілки. Чагарники змикалися так щільно, що не лишали й щілини, аби прослизнути.

Сутеніло, світло майже не пробивалося крізь щільну лісову гущавину. Вона здригнулася й сильніше вчепилася в тепле дерево палички. Вдихнула важке повітря й пішла глибше. Під ногами хрустіли сухі гілки; вона ловила кожен звук та навколо панувала гнітюча тиша. Здавалося, ніби всі живі істоти також тримались осторонь цього місця.

Іронія була така гостра, що хотілося сміятися від розпачу. Усе своє життя вона присягалася, що ніколи не повернеться сюди, не ступить на цю землю, не визнає цю магію своєю. Хто б міг подумати. Вона прожила роки, зраджуючи все рідне, підганяючи себе під чужі правила, аби "вписатися", а тепер стояла під родинною фортецею, розбита і спустошена.

Вона пришвидшилася, беззвучно прокладаючи собі стежку. Ліс ніби насміхався з неї, заводив на манівці, крутив колами, то застерігаючи, то зваблюючи... Хто його знає, скільки тут причаїлося нечисті: її предки лишали за собою кривавий слід ще з тринадцятого століття.

Заплющивши очі, вона знову подумала про те, що привело її сюди. Її приїзд до Чехословаччини радше скидався на втечу. Власне, так воно й було. Плани розлетілися на друзки, їхні імена стали здобиччю, ворог святкував, і стерв'ятники вже кружляли над кістками її коханого. Вона втратила все й не знала, чи зможе уникнути переслідування наймогутнішого чарівника століття. Та ця невизначеність дивним чином не різала серце. Коли душу випалено дотла, у ній не лишилось місця для сильних емоцій.

Ось чому останні тижні її переслідувала одна-єдина думка. Навʼязлива. Невідступна. Вона прокидалася з нею вранці й засинала ввечері, ніби це було останнє, що тримало її на ногах: завершити те, що вони почали, виконати його останню волю. Це було останнім й єдиним, що їй лишалося зробити. Знищити медальйон. А далі — хай Орден розбирається.

Раптовий хрускіт розірвав тишу, і вона різко розплющила очі, зручніше перехопивши паличку. По спині пробігли мурашки, серце прискорилося, ніби попереджало: тут є хтось іще. Вона різко обернулася, шукаючи джерело загрози. Дихання збилося. Нічого. Жодної тіні. Жодного шурхоту. Ліс знову мовчав. І тоді вона не витримала, крикнувши в темряву:

— Виходь! Я відчуваю твою присутність.

Промінь її палички розрізав морок, і вона завмерла, чекаючи на бодай-якусь відповідь.

Спершу вона побачила очі. Неприродньо жовті, хижі, такі, що не мали права світитися в людській темряві. А тоді він вийшов із тіні, і на мить її розум відмовився сприймати побачене. Вона відступила, ледь не задихнувшись від страху; її незагоєна рана боляче нагадала про себе і очі засипало від сліз. Вона спробувала взяти себе в руки, зморгнути, не показати слабкості, але одна зрадницька сльоза все одно скотилася по щоці. Вона швидко стерла її й знову подивилася на обличчя, яке нещодавно дарувало їй щось майже неможливе — радість і світло серед війни.

— Отже... це все ж таки правда, — медово-солодким голосом мовило те, що посміло прийняти його подобу. — Спадкоємиця славетного роду нарешті повернулася на свою землю.

— Забирайся! — прошипіла вона, відводячи погляд від перелесника. Пальці інстинктивно вчепилися у медальйон, що висів у неї на шиї.

— Що ж ви така непривітна, пані Градеч? — промовило воно майже лагідно, і саме в цій лагідності було щось хиже. Гидка усмішка зʼявилася в кутиках його губ. — Розумієте, та "звичайність", за якою ви так ганялися, привела вас прямісінько сюди. До батьківщини, яку ви так ненавиділи.

Її життя давно перестало бути "звичайним". Усе обірвалося того проклятого дня наприкінці серпня сімдесят-сьомого. В той час, коли над Сполученим Королівством тільки згущувались хмари першої магічної війни — і разом із ними затягувалась удавка на її шиї.

Chapter Text

Серпень, 1977

Вона завжди вірила, що щастя можна відшукати будь-де — навіть незважаючи на твою родину. Твій статус крові. Твій спадок. Незважаючи на час, який привніс у магічний світ темряву. Незважаючи на все. Та тепер, дивлячись, як батько гарячково повторював наративи Темного Лорда, їй хотілося тікати. Тікати якнайдалі від цього світу, і молитись Мерліну аби батько не вплутував її у свої брудні справи з Лордом. Вона й гадки не мала, наскільки сильно вона помилялась у своєму батькові...

З кожним днем усе ставало тільки гірше. Батькове бажання панувати над усією магічною східною Європою росло, немов недуга, а вимоги Лорда "довести відданість" ставали дедалі важчими та небезпечними.

— Даніко! — від його крику в неї стиснулось горло. Даніка напружилась, ніби чекаючи удару або наступного кроку.

— Що таке?.. — у її голосі прозвучала обережність. Вона поспіхом сховала маґґлівську книжку, яку читала ще секунду тому, під подушку. Встала і завмерла в очікуванні, коли її батько зайде до кімнати.

— Сподіваюся, що ти вже повністю зібрана і ми можемо виходити, — промовив він холодно. Жодної мʼякості або бодай якогось натяку на тепло з якими справжній батько звертався б до єдиної доньки. Алеш Градеч ніколи не був "батьком" у тому сенсі, в якому вона колись наївно уявляла це слово. Скільки вона себе памʼятала, він був деспотом, одержимим владою, і ця одержимість лише міцніла із року в рік. А разом із цим у родині міцніло старе родинне переконання: Градечи мають панувати над магічною Східною Європою — навіть незважаючи на те, що втратили колишній вплив ще під час непорозумінь з Гріндевальдом на початку двадцятого століття.

— Проте...Ви навіть не сказали, куди ми підемо, — тихо сказала Даніка. Вона опустила очі, ховаючись від його погляду, ніби лише цього було достатньо аби завдати їй болю.

— Це надзвичайно важлива вечеря, Даніко, — його тон став твердішим, наче холодне залізо. — Ти не маєш права відсиджуватися вдома.

— Але ж я ненавиджу подібні світські раути і до того ж... — слова посипалися звичною низкою відмовок і так само звично її перебив батько.

— Ти ж не хочеш, щоб це повторилося, еге ж? — у його голосі щось клацнуло, і Даніка закам'яніла. Спогади, ще зовсім свіжі, накрили хвилею. — Я не чую відповіді.

Даніка проковтнула свій страх і насилу підняла очі, зустрічаючись з холодними синіми очима батька, що, здавалося, завжди дивилися крізь неї.

— Ні, та... — вона обірвала себе на півслові, — ні, сер. Я буду готова за десять хвилин.

Він зиркнув на неї так, що аж мурашки пішли. У його погляді читалися німе попередження.

— Добре, — сухо мовив він і вийшов, лишаючи після себе гнітючу тишу.

Щойно двері зачинилися, вона видихнула так, ніби її щойно випустили з-під води. Опустилася на край ліжка й стиснула матрац до болю в пальцях. У цьому домі не можна було "ламатися". Тут емоції вважали слабкістю, яку потрібно було викорінювати. Вона знала це з дитинства. Як і те, що для батька вона завжди буде "недостатньою" — просто через те, що народилася дівчиною.

Вдих. Видих. Десять хвилин аби привести себе в порядок, не лише зовні, а й внутрішньо. Вона швидко, майже зло змахнула сльози, ніби вони були слабкістю, яку треба сховати, і рвучко підвелася. Вона смикнула дверцята шафи й схопила першу ліпшу сукню, що потрапила під руку. Синій оксамит спалахнув у світлі, м'який і розкішний. Краса, яка була не для неї, а для чужих очей. Для правил. Для контролю. Герб Градечів на рукавах здавався важчим за саму тканину, нагадуючи про очікування, яким вона мала відповідати.

Поки вона вдягалася, раптом чітко зрозуміла, що справа була не в етикеті й не в світськості. Це знову буде іспит. Батьків іспит на відданість. Ще один його прорахований крок, шанс підлещитися до союзників, або, можливо, чергова нагода продемонструвати відданість Темному Лорду. Від останньої думки її затрусило. Вона радше погодилася б на шлюб з найстарішим лордом, ніж на бодай одну зустріч із Темним Лордом.

Вона зібрала волосся в елегантну зачіску. На мить затримала погляд на собі у дзеркалі, і швидко наклала кілька простих чарів, щоб "привести себе до ладу". Але магія не вміла робити дива там, де виснаження сиділо в кістках: синці під очима лишилися, сині очі потемніли, обличчя так і лишилось надто блідим.

Спускаючись широкими сходами, вона з тривогою помітила, що батько вже чекає. І поруч, біля дверей, стояла мати — бліда й напружена.

— Мамо? — Даніка інстинктивно зробила крок назад, місіс Градеч-Тосканеллі виглядала неприродно блідою. Вони, певно, знову сперечалися... але з якого приводу?

— Я намагалась... — прошепотіла мати й відступила від дверей.

Даніка дивилася на матір і вже збиралася підійти, але батькова рука схопила її миттєво і безжально.

— Ходімо, — наказав він і проштовхнув Даніку за двері. Серце шалено закалатало: усе всередині підказувало, що на цій вечері не станеться нічого доброго.

Вони йшли через сад маєтку, і Даніка знову задумалася, чи взагалі здатна втекти. Чи буде світ поза межами володінь Градечів і батькового контролю хоч трохи добрішим? Чи темрява невідворотна, хоч би як далеко вона побігла?

— Чи дозволено мені хоча б поцікавитись куди ми прямуємо? — тихо спитала вона. Вона питала не з цікавості: якби це була звичайна вечеря у знайомих, вони б уже скористалися каміном.

— Ми скористаємося порт-ключем, — кинув він і лише тоді розтиснув пальці на її руці. — Там будуть гості. Важливі. Тому робитимеш рівно те, що я скажу. І не смій мене осоромити.

Даніка стиснула кулаки, бо тіло зрадницьки затремтіло. У батька будь-який вечір, будь-який крок ставав випробуванням, де Даніка знову й знову мусила доводити, що має право існувати в його світі. Та в його погляді провал завжди був наперед прописаний.

Батько кивком показав на казан. Портключ. Звісно. Він дістав кишеньковий годинник і жестом показав підходити. Вона глибоко вдихнула, збираючись із силами, й нерішуче торкнулася холодного металу — у ту ж мить навколишній світ почав розмиватися.

Світ перестав крутитися раптово, і Даніка спіткнулася, ледь втримавшись на ногах. Вона кліпнула, розганяючи темні плями перед очима. Маєток, що виднівся перед нею, світився теплим світлом. Він виглядав водночас як дім і як фортеця, ніби попереджав без слів.

Батько одразу попрямував до маєтку, і Даніці довелося йти за ним через сади, що розстелялися навколо, мов декорація до чужої вистави. Коли вони наблизилися, в животі скрутилося, вона впізнала герб Мелфоїв. Sanctimonia Vincent Semper. Чистота завжди перемагає.

— Ні... — вирвалося в неї майже беззвучно. Мелфої були відомі своєю відданістю Темному Лордові. Їхній маєток не раз ставав місцем його зустрічей.

Її підозри підтвердилися, коли до них підійшов високий чоловік із зализаним назад волоссям. Його холодні очі затрималися на Даніці, і від цього їй стало не по собі. Вона чула про Темного Лорда: що його магія пронизує повітря, що присутність відчувається як холодна вода в легенях. Але опинившись поруч із цією реальністю, Даніка зрозуміла, що чутки навіть і близько не передавали реальності.

Щойно його погляд зупинився на ній, Даніці здалося, ніби саме повітря змінилося. Воно стало щільним, тиснуло на груди, змушувало змерзнути. Поруч із ним навіть батькова магія раптом виглядала дрібною. Температура в кімнаті впала так різко, що холод пробрав до кісток, хоча надворі було літо.

— Ах, Алеше, — протягнув Темний Лорд, визнаючи їхню присутність. Його голос був зброєю, від якої холонула шкіра. — А це, певно, ваша донька. Як...чудово.

У Даніки перехопило подих. Алеш усміхнувся тією усмішкою, яка ніколи не гріла, і злегка вклонився:

— Дозвольте представити Даніку, мій Лорде. Єдину спадкоємицю роду Градечів.

Губи Темного Лорда вигнулися в хижу усмішку. Даніка не насмілювалася ані говорити, ані рухатися — не була певна, що від неї взагалі очікували, що вона щось говоритиме.

— Підійди ближче, — наказав він.

Даніка вагалася, все тіло кричало "не йди". Та батьків погляд, гострий як лезо, не лишав нічого іншого окрім як рушити вперед. Крок. Ще один. Ноги були, мов налиті свинцем.

— Ваш батько говорив про вас, про ваш потенціал, — промовив він, і знову ледь усміхнувся. Даніка зупинилася, бо далі йти було страшно. Коліна зрадницьки тремтіли. Його червоні, зміїні очі вп'ялися в неї з холодною цікавістю, ніби він розгортав її думки сторінка за сторінкою.

— Потенціал, — повторив він, смакуючи слово. — Ваш батько вірить, що ви призначені для величі. Скажіть мені... — його тон став майже лагідним, — ви поділяєте його бачення майбутнього?

У Даніки стиснуло груди. Вона відчула на собі батьків погляд: гострий та вимогливий, такий, що підказував єдину "правильну" відповідь. Але правда пекла зсередини: вона ненавиділа все, за що вони стояли — культ "чистоти", сліпе поклоніння силі, жорстокість, у всю цю "велич".

— Я... — вона насилу знайшла голос, відчуваючи, як пульс гупає у вухах. — Я лише хочу служити своїй родині й цінностям нашого роду, мій Лорде.

Темний Лорд повільно нахилив голову, ніби придивлявся до неї під іншим кутом. Усмішка торкнулася губ тонкою ниткою: не схваленням, а насмішкою. Так усміхаються, коли вже знають, де саме захована брехня. Він потягнувся до її думок — і її захист тріснув під натиском його магії, мов тонке скло.

Спогади посипалися одне за одним: Вона робить нотатки на своїй копії «Гордість та упередження», спалює якусь дуже важливу книжку по теорії темної магії. 

— Он як... — його голос звучав майже ніжно, але ця ніжність була отруйною. — І все ж я відчуваю тріщину всередині тебе. Вагання... сумнів... зраду?

Вона мимоволі сіпнулася, ніби від удару. Про яку зраду він говорив, якщо вона ніколи не присягала йому?

— Вона молода, мілорде, — швидко втрутився Алеш. — Молодість часто породжує непевність. Але під вашим керівництвом вона стане вірною.

Погляд Темного Лорда тримав її міцніше за будь-яку хватку.

— Молодість... — прошепотів він, ніби розмірковував уголос. — Це дивовижна річ. Її так легко... формувати.

Він на мить замовк, ніби щось пригадуючи.

— А твоя спадщина, Даніко, мене інтригує. Вона рідкісна. Цінна. І її слід ушанувати.

У Даніки в грудях щось обірвалося. Вона відчула це фізично: ніби двері зачиняються, одна за одною. Мрія про мирне життя розсипалася прямо на очах.

— Підійди ближче, — наказав він.

Алеш міцно стиснув її за передпліччя, змушуючи зробити крок уперед. Присутність Темного Лорда тиснула на груди — з кожною миттю сильніше, густіше, ніби кімната вбирала в себе його волю й виштовхувала з неї повітря.

— У тебе є потенціал, — сказав Лорд тихо. — Та сам по собі він нічого не вартий. Потрібна дія. Потрібна лояльність, — він замовк так, ніби вбивав ці слова їй у пам'ять, щоб вони лишилися там назавжди.

Страх різко стиснув їй груди. Батькова рука сильніше стиснула її, мовчки попереджаючи не чинити опору. Темний Лорд наблизився, і Даніці здалося, що в кімнаті поменшало повітря. Вона хотіла провалитися крізь підлогу. Прокинутися. Опинитися будь-де, тільки не тут

— Ти приймеш Чорну Мітку, — сказав він спокійно. Не питаючи. Не пропонуючи. Це був наказ, який не залишав місця для заперечень.

Даніка інстинктивно відсахнулася, руки затремтіли, подих урвався.

— Ні, — видихнула вона. — Я не... я не хочу... я... — голос ламався під натиском Темного Лорду.

— Тихо! — прошипів він, і світ навколо ніби став його. Повітря загусло, стіни відгукнулися тихим тремтінням від сили його магії. Гнітюча хвиля накрила Даніку, мов буря, що ось-ось розчавить.

— Твоє місце - тут, серед нас, — він злегка нахилив голову, знову розглядаючи її так, ніби вона була цікавим експериментом. — Твоя кров цього вимагає. Твоя спадщина закликає до цього.

Серце Даніки билося так, ніби шукало вихід. Вона сіпнулася назад, але батькова хватка втримала її на місці.

— Не смій мене ганьбити, — прошипів Алеш крізь зуби тихо, щоб почула лише вона. — Покажи йому свою цінність.

Цінність. Це слово обпалило. Її "цінність" завжди була одна — слухняність. Тиша. Покора. І служіння тому, від чого її нудило.

Темний лорд ступив ближче, і простір навколо стиснувся, ніби підлаштувався під нього. Батько поруч став дрібним, далеким. Холодні пальці відкинули пасмо волосся з її обличчя. Жест був лякаюче ніжний, і від цього їй скрутило шлунок.

— Ти боїшся, — пробурмотів він з тією ж ніжністю, ніби її страх зачаровував його. Даніка здригнулась під його дотиком, але не сміла поворухнутися. — На коліна.

Коліна підкосилися, наче хтось різко смикнув униз. Вона відчула чужу волю, що зайшла в неї, як холодний ключ у замок. Імперіус. Даніка намагалася зупинити руку, затиснути її біля грудей, зламати цей рух та опір не мав значення. Рука все одно піднялася, повільно й безжально, ніби вона сама цього хотіла.

— Буде боляче, — промовив він, холодний кінчик чарівної палички впʼявся в її шкіру.

Коли паличка торкнулася передпліччя, біль ударив так різко, що світ звузився до однієї точки. Випалювання різало шкіру й щось глибше за шкіру, ніби її не просто таврували, а переписували. Вона рвалася, намагалась вирвати руку, втекти з власного тіла, але Імперіус тримав її слухняною, нерухомою, такою, якою її хотіли бачити. Даніка прикусила губу, і смак крові став єдиним доказом, що вона ще належить собі бодай у чомусь.

Мітка проступила на шкірі: чорна, звивиста, ніби жива, з залишковим жаром магії. Коли все скінчилося, Даніка завалилася вперед, стискаючи передпліччя й захлинаючись повітрям. Вона притискала руку до себе, ніби могла сховати те, що вже стало частиною її тіла. Пульсувало. Пекло. І разом із болем прийшло усвідомлення, що тепер це назавжди.

Лорд присів і підняв їй підборіддя, не залишаючи права відвести погляд. Його очі блиснули задоволенням

— Ласкаво просимо до Смертежерів, Даніко Градеч.

Chapter Text

Вересень, 1977

Гоґвортський експрес рівно постукував коліями, звук відлунював у купе, поки шотландський краєвид за вікном розпливався смугами зелені й золота.

Реґулус Блек сидів біля вікна, спершись чолом на холодне скло, та думками був далеко. Розмови друзів долинали приглушено. Фоновий шум життя, в якому він раптом став зайвим.

Його свідомість уперто верталася до останньої зустрічі з Темним Лордом. Відтоді, як він побачив ту дівчину, Реґулус дедалі частіше питав себе те, що не мав права питати: чи не запізно він зрозумів, що зробив помилку?

Він не збирався дивитися. Це була не його справа, він не мав права втручатися у дії Темного Лорда, але коли вона вийшла вперед, тремтячи, затиснута його поглядом, Реґулус не зміг зупинити себе. Її обличчя було біле, наче крейда; очі — перелякані й порожні водночас; рука здригалася, коли вона слухняно виставляла її. Це було так, ніби її змушували стати співучасницею власного вироку. Він запамʼятав усе. Занадто добре.

Реґулус заплющив очі, сподіваючись, що темрява заглушить спогад, та вона лише зробила його гострішим. Він бачив, як дівчина осіла на підлогу після всього, як затисла руку з Міткою, ніби могла її втримати, зупинити, стерти. Сльози котилися беззвучно. Це було нестерпно і водночас він не міг відвести погляд.

Він стиснув кулаки, відчувши, як нігті впʼялися у шкіру долонь. Він знав, що не можна було на цьому так зациклюватися. Так був улаштований їхній світ. Вірність тут не обирали, її нав’язували. Він сам пройшов через це, коли присягнув Темному Лордові. Але Даніка… Даніка зачепила щось живе, що мало бути давно поховане.

— Реґулус? — він ледь здригнувся почувши своє імʼя.

У дверях купе стояла Пандора, і дивилася на нього так, як уміла тільки вона — м’яко, без осуду.

— Знову витаєш у хмарах? — спитала вона, тепло усміхнувшись.

Реґулус на мить завагався та за секунду на його обличчя знову повернувся вираз повної байдужості. Він не міг дозволити іншим помітити його неспокій.

— Та ні, все добре, — відповів він спокійним, рівним тоном.

— Я вас загубила на пероні, коли відволіклася на Фергюсон, уявляєте? — вона зайшла до купе і опустилася на місце поруч зі своїм братом. — Тож якийсь час довелося посидіти в іншому купе. Там я познайомилася з однією слизеринкою, нашого року… Даніка, може ви її знаєте? — між іншим додала вона.

Реґулус напружився, щойно почув це імʼя. Він не зводив погляду з вікна, сподіваючись, що Пандора не помітить короткого спалаху напруги на його обличчі.

— Даніка Градеч, — продовжила Пандора. — Вона така… тиха. Але не “нудна”, розумієте? Є в ній щось дивне. Загадкове, — вона відкинулася на спинку й провела пальцями по волоссю, розплутуючи свої золотисті кучері. — Я взагалі не пам’ятаю, щоб бачила її в компанії. Вона ніби завжди сама.

Реґулус зробив паузу рівно настільки, щоб вона нічого не значила, і відповів спокійно:

— Траплялася на очі. Здається, у мене з нею спільні Руни, Чари, Зілля та Захист.

Це не було брехнею. Він навіть зустрічав її колись давно на вечері Блеків. Реґулус тоді вже підвівся, щоб привітатися, але вона ніби розчинилася між гостями, зникла так швидко, що він лишився стояти з напівпіднятою рукою.

— Вона не схожа на людину, якій потрібні компанії, — Пандора вмостилася з ногами на сидіння. — Але, чесно, Слизерин же. У вас із привітністю туго, — вона засміялася, та її жарт ніхто не підтримав.

Барті, який до цього байдуже грався з паличкою, крутячи її в руках, нарешті підвів свій погляд.

— Хто? Градеч? — хмикнув він. — О, так вона інша. Я чув, що її сімʼя щось на кшталт європейської знаті. Приїхали сюди з Чехословачинни чи щось типу такого.

— А батько її? — нарешті втрутився Еван. — Ось це імʼя варто запамʼятати всім.

— Чому це? — Пандора насупилась, повертаючись обличчям до брата.

— Люба сестричко, ти що, взагалі не слухаєш, що нам розповідає наш старий за вечерями? — Еван усміхнувся одним котиком губ. — Він якось мав одну справу з Алешем. Запамʼятає, певно, до кінця своїх днів. Алеш відомий у колах темних магів, збирає прокляті артефакти, працює з такою магією, в яку інші й носа не сунуть. Безжальний, розважливий, упертий до сказу. Це не та людина, яка спокійно “підіймається” до влади, він ламає всіх під собою і йде по кістках.

— А Даніка? Вона теж…як він? — Пандора затримала погляд на Евані.

— Та хто її розбере, — Еван ліниво знизав плечима. — Ми кілька разів були в парі на зіллях. Тиха, не робить зайвих рухів, завжди осторонь. Не схожа на ту, що полює за увагою. Швидше…ще одна слухняна донька, яку навчили мовчати й робити, як скажуть.

Регулус стис щелепи так, що аж занило в скулах, і вхопився за край сидіння. Перед очима знову сплив вираз обличчя Даніки, коли вона виходила з кімнати. Це було не про покору. Щось інше. Страх, можливо. Або спротив. Він не був певен.

— Вона не здалася мені слухняною, — Пандора похитала головою. — Вона здалась мені радше… розгубленою? Наче не знає, куди себе подіти.

Барті підняв брову.

— Розгубленою? Можна й так сказати, — він дозволив собі усміхнутись. — У такій сім’ї, як у неї, далеко не заїдеш. Ви ж це краще за мене знаєте.

Пандора насупилася від його слів, але усмішка Барті стала тільки ширшою.

— Та годі тобі, Доро. Не вдавай, ніби твоїй родині є діло до твоїх бажань. Їм потрібні лише кров, сила й спадок, — він розсміявся й насмішкувато спародіював матір Регулуса. Для нього це було просто грою.

У грудях у Регулуса щось стиснулося. Правда різонула глибше, ніж він хотів би визнавати. Йому не хотілося думати, яким було життя Даніки, яким воно, ймовірно, лишалося й досі: очікування, контроль, задушливий тиск відповідальності. Він знав цей світ надто добре.

— Може вона не така, — сказала Пандора. — Може, вона інша. Лише тому, що її сім’я…

Барті обірвав її на півслові, і в голосі вже не лишилось місця для жартів:

— Інша, не інша. Байдуже. Коли ти замкнений в такому світі, інакшість знищується або ігнорується.

Барті затримав погляд на Пандорі. У купе осіла тиша, і слова, сказані хвилину тому, ніби стали важчими за повітря.

— Вона просто намагається вижити, — тихо сказав Регулус.

Пандора ледь помітно розслабилася, ніби в грудях стало більше повітря. Еван і Барті, навпаки, обмінялися швидкими, настороженими поглядами.

— Досить балачок, — спокійно промовив Регулус. — Збирайтеся. Ми вже майже підʼїхали до Гоґвортсу.

***

Велика зала сяяла, ніби казка, яка щоразу оживала однаково. Над ними мерехтіло темно-синє небо зачарованої стелі, а тисячі свічок пливли в повітрі, освітлюючи довгі ряди столів і нетерплячі, зацікавлені обличчя першачків.

Колись Гоґвортс був для Даніки втечею, прихистком, де тягар від родинних очікувань можна було бодай на мить забути. Але цього року щось було не так. Усе відчувалося інакше. Навіть церемонія Розподілу, яку вона так любила дивитися, тепер мала зовсім інший сенс.

«Гоґвортс допомагає тим, хто цього потребує».

Дамблдор повторював це з року в рік, майже як заклинання, яке мало заспокоювати. І Даніка колись вірила. Колись чекала, що одного дня ці слова стануть правдою саме для неї. Тепер у них була порожнеча. Вона потребувала допомоги, але допомога ніколи не приходила. Може тому, що вона ніколи не просила. Бо навчилася ховати синці й ковтати сльози ще до того, як навчилася не боятися темряви. Вона знову подивилася на Сортувальний Капелюх: той співав про єдність і відвагу — гарні слова, правильні, майже святкові. Але в її реальності ці слова не мали ваги.

Даніка машинально провела пальцями по мантії, ніби могла намацати під тканиною те, чого не хотіла визнавати. Мітка була прихована, але вона все одно відчувала жар під шкірою. Минув лише тиждень, а здавалося, ніби пройшла вічність. Вона намагалася викинути з голови той пекучий біль тієї ночі й холодний, задоволений блиск в очах батька. Та Мітка не давала забути: вона була доказом того, що відтепер її життя не належало їй.

Вона силоміць змусила себе повернутися до того, що відбувалося перед нею. Якщо дивитися на Розподіл, якщо слухати пісню, якщо рахувати кроки першокурсників, може, вдасться не думати. Капелюх уже закінчив співати, і перший новачок, блідий від страху, підійшов до табурета. Даніка на мить дозволила собі відчути знайоме: залу, свічки, ритуал, який завжди означав початок. Колись це дарувало їй безпеку. Тепер безпека була крихкою як скло, яке от-от трісне.

Її погляд, майже всупереч волі, ковзнув по столу, і зупинився на Реґулусі. Він сидів віддалік, з рівною поставою, з кам’яним виразом обличчя, і спостерігав за Розподілом так, наче це не мало до нього жодного стосунку. Даніка знала його давно, але не знала зовсім: він існував у її світі як прізвище, як силует, як ідеальна картинка “правильного” Блека. І вона раптом зловила себе на бажанні побачити в цій картинці щось живе. Хоч одну тріщину.

Він здавався ідеальним до нудоти: зібраний, стриманий, із тією слизеринською зверхністю, що не потребувала слів. Регулус завжди здавався їй тим, хто дивиться на інших так, ніби вони всі нижче за нього.

Розподіл добігав кінця. Даніка змушувала себе слухати імена, ловити аплодисменти, тримати обличчя рівним, але важкість у грудях нікуди не дівалася.

І раптом вона відчула те саме знайоме, неприємне відчуття. Наче на неї дивляться. Повільно, обережно, вона знову підняла очі і на мить перетнулася поглядом з Регулусом.

Його обличчя залишалося кам’яним, холодним. Та в очах, всього на секунду, спалахнуло щось ледь вловиме, щось, від чого її серце збилося з ритму: не співчуття, ні. Радше… впізнавання. Усвідомлення. Наче він бачив її раніше не тут, а в іншій темряві.

Їй стало тісно в грудях. Вона різко відвернулася, пальці вчепилися в край столу, ніби це могло втримати її в реальності. Це нічого не означає. Не повинно означати. Бо якщо він щось “побачив”, значить він може стати загрозою. А загроз у неї й так більше, ніж повітря.  

Chapter Text

Від першого ж дня сьомого курсу Даніка відчула дивну порожнечу, ніби все навколо втратило вагу. Гоґвортс залишався Гоґвортсом: уроки, Велика зала, нескінченний гомін у коридорах. Світ поводився так, ніби нічого не сталося. Але для неї сталося все. Під шарами тканини на руці ховалася Чорна Мітка, яка не давала їй забути що те життя, яке вона знала, більше не існувало.

Даніка впевнено крокувала знайомими  коридорами вдаючи, що нічого не сталося, але всередині вона почувалася так, ніби жила в чужому тілі. Замок, який завжди рятував її від дому, ніби змінив форму: високі кам'яні стіни відлунювали її таємницями, мерехтливі смолоскипи створювали моторошні тіні, які здавалися ще темнішими, ніж раніше. Гоґвортс більше не був місцем, куди вона могла втекти — це було місце, яке вона мусила пережити. 

Вона почала зникати. Не те щоб хтось це помічав, Даніка й раніше ніколи не була центром якихось компаній. Але тепер вона свідомо шукала порожнечу: між рядами полиць у бібліотеці, в довгих коридорах, у нішах із статуями, де можна сховатись й видихнути. Вона відходила вбік щоразу, коли коридор ставав тісним. Дозволяла іншим пройти першими, зупинялася біля вікон, удавала, що шукає потрібний кабінет аби тільки не торкнулися її. Їй весь час здавалося, що Мітка “відчувається”, що вона просочується крізь тканину, крізь шкіру, крізь удаваний спокій. Її проймав холодний жах від одного тільки припущення, що хтось це побачить. 

З боку все виглядало нормально. Даніка, як завжди, була серед найкращих: точність, дисципліна, холодна зібраність. Викладачі не бачили тріщин, не бачили, як їй інколи складно вдихнути на повні груди. Вона чіплялася за навчання, як за останню тверду річ у цьому світі. Та що більше вона намагалася втекти в навчання, то частіше думки вислизали й поверталися до літа: до примусу, до того моменту, коли її тіло змусили підкоритися, навіть коли всередині все кричало “ні”.

Та Мітка була лише шрамом на тілі. Більше лякав її сенс. Щоразу, коли Даніка задумувалась про ідеологію Волдеморта, всередині здіймалася пекуча злість. Злість на батька, який зробив із неї монету для торгу; злість на Темного Лорда, який дивився на неї, як на трофей; злість на саму себе — за те, що в той момент вона не знайшла в собі сил втекти, не знайшла сил боротися.

Уночі Даніка майже не спала. Коли слизеринська спальня стихала й дихання інших дівчат вирівнювалося в темряві, вона сідала на край ліжка й повільно засукувала рукав, торкалася Мітки кінчиками пальців — ніби перевіряла, чи це все реальне. Шкіра там була іншою: тугішою, чутливішою, мовби чужою. Вона ненавиділа це відчуття. Ненавиділа знак, який вимагав від неї вірності, майбутнє, яке намагалися написати за неї.

І все ж вона не могла від цього втекти. Кожен її крок, кожне заклинання, кожен погляд, який вона ловила на собі, нагадували їй про правду: вона була таврована, прив'язана до шляху, який вона не обирала. Жодні спроби сховатися, зробити вигляд, що все добре, не могли цього змінити. 

З часом Даніка почала ловити себе на одному й тому самому питанні: як довго вона ще витримає з цією маскою? Скільки мине, перш ніж хтось помітить тіні під очима, напругу в плечах, те, як вона обходить гострі теми й людей? Скільки мине, перш ніж вага Мітки стане нестерпною? 

Та навіть коли ці думки не давали спокою, дещо тримало її досі на ногах: вона могла бути таврованою, але ще не зламаною. І доки в ній лишалася бодай крупинка сили, вона знайде спосіб опиратися — тихо, потай, але всією своєю впертістю. Темний Лорд міг забрати її свободу та душу він не отримає.

— Ти в порядку? — голос тієї самої дівчини, яку Даніка зустріла в потягу, змусило її здригнутись. З якоїсь, невідомої для неї причини, Пандора завжди намагалася підсісти до неї на спільних парах.

— Так… — сухо відповіла Даніка, закриваючи словник з Рун і ховаючи його в сумку.

— Точно? — не відступала Пандора. Її голос був тихий, м’який, але настирливий; вона нахилилася трохи ближче через стіл, за яким вони в бібліотеці доробляли спільний переклад.

Даніка вагалася, сильніше стискаючи ремінець сумки. Вона не хотіла говорити. Не хотіла нікого впускати. Вона звикла бути сама. Звикла розгрібати все наодинці.

— Я сказала, що все нормально, — кинула Даніка. Вийшло різкіше, ніж вона хотіла.

Пандора схилила голову й тихо хихикнула:

— Тепер я починаю розуміти, чому ти за шість років так ні з ким і не здружилася.

Даніка завмерла, так і не розтискаючи пальців. Її вкололо сильніше, ніж мало б.

— Може, мені цього не треба, — сказала вона, намагаючись приховати спалах вразливості, який от-от мав вирватися назовні. Даніка випросталася, зібрала думки докупи й обернулася до Пандори так, ніби між ними знову стояла стіна.

Усмішка Пандори помʼякшала. Її сірі очі ковзнули по Даніці з цікавістю і ледь помітним співчуттям.

— Я не вірю, що це правда, — Пандора похитала головою, і усмішка стала сумнішою. — Ти можеш переконувати себе в чому завгодно, але… кожному потрібна людина поруч. Навіть тобі.

Серце на мить зрадницькі стиснулось, але Даніка не дозволила цьому проявитися жодним мʼязом на обличчі. 

— Якщо це твоя спроба стати моїм “кимось”, забудь, — відрізала Даніка, різко поправляючи сумку. — Я не потребую твого жалю.

На подив, Пандора не сприйняла це як образу. Вона просто злегка знизала плечима і відсунулася, ніби даючи паніці простір дихати.

— Як скажеш, — сказала вона, крутячи перо між пальцями. — Та, якщо говорити по правді, тобі не обов’язково все вирішувати самій. Я знала декого, хто казав мені те саме про друзів. Він теж у них не вірив.

Даніка відвела погляд, в очах, незважаючи на роздратування, блиснув натяк на цікавість.

— І мене має це цікавити, бо..?

Пандора усміхнулась кутиками губ.

— Та ні, я просто кажу. Такі, як він, зазвичай зрештою змінюють думку. Іноді треба лише… правильну людину, щоб довести протилежне. — Вона нахилилася ближче, знизивши голос, ніби ділилася таємницею. — Ти ніколи не знаєш, хто може стати цією людиною.

Даніка закотила очі, намагаючись удавати, ніби її це не зачепило. 

— Ну, рада за нього, — сказала вона сухо, — але мені не потрібні життєві уроки з чужих прозрінь.

Пандора тихо хихикнула, наче саме такої відповіді й чекала.

— Гаразд, — сказала вона, підводячись і беручись за свою сумку. — Але просто пам’ятай: тобі не обов’язково все тягнути самій. От і все.

Даніка нічого не відповіла, лише знехотя підняла руку в чомусь схожому на прощання й вже на порозі сказала:

— Спасибі за “пораду”.

Слова Пандори дзвеніли в голові, поки вона йшла коридором, як набридлива пісня. Даніка відштовхувала їх, рахувала кроки, ловила ритм підошов по каменю. Робила будь-що, аби не думати про них. На що б Пандора не натякала, це не мало значення. Їй ніхто не потрібен. Не зараз. Ніколи.

Принаймні, так вона собі казала.

Даніка повернула за ріг і сховалася в тіні коридору, а тихий гомін розмов інших студентів стихав за її спиною. Вона повільно видихнула, її пальці все ще стискали ремінець сумки, ніби це було єдине, що її тримало на місці.

“Тобі не обов’язково все тягнути самій.”

Даніка стиснула щелепи і пришвидшила крок, не звертаючи уваги на те, куди йде. Куди завгодно, аби тільки там не було людей. Це речення лунало в її голові, наче звинувачення, наче жорстокий жарт. Бо що Пандора знала про самотність?

Її кроки сповільнилися в кінці західного крила, де більшість кабінетів о цій годині були порожні. Вона схопилася за найближчу дверну ручку, відчинила її і прослизнула всередину.

У кімнаті було темно. Покинуто. Порожньо, думала вона.

Вона тихо зачинила за собою двері і притулилася до них спиною, поки ноги не зрадили й вона не сповзла вниз. Сумка зісковзнула з плеча й глухо вдарилася об підлогу. Вона обхопила коліна руками й уткнулася підборіддям у тканину спідниці. Подих сіпнувся, ніби застряг у горлі, і Даніка кілька разів ковтнула повітря, намагаючись не зірватися.

А потім… відпустила.

Сльози полилися раптово, гарячі, швидкі, і вона вже не змогла зупинити їх. Вага Мітки, маска, яку вона носила кожного дня, чужі шепотіння, спогади про зустріч, про обійми батька, про те, як він вимовляв її ім'я, наче пророцтво — все це вилилося в нерівні ридання. 

Вона не почула тихого шурхоту руху з дальнього кінця кімнати. Не помітила, як у кімнаті щось змінилося, ніби повітря злегка посунулося.  Її світ звузився до розмірів її власного горя, поки не залишилося ні Гоґвортсу, ні кабінету, ні звуків, крім її власного нерівного дихання.

Лише коли її ридання почали стихати й дихання вирівнялося до рваних, коротких вдихів, Даніка раптом почула як скрипнула підлога. Надто близько. Вона завмерла, притискаючи коліна міцніше, і холод повільно поповз по спині.

Вона повільно підняла голову, і тільки тоді усвідомила: вона не була сама. Чужий голос пролунав рівно, майже байдуже:

— Тут не варто плакати.

Вона здригнулася так різко, ніби її вдарило струмом. Рука злетіла до палички ще до того, як вона встигла обернутися. Інстинкти були загострені тижнями страху. Та коли очі метнулися вбік, вона побачила його, Регулуса Блека, він стояв всього за кілька кроків від неї, схрестивши руки на грудях, з непроникним обличчям. 

Вона не чула, як він рухався. Не помітила, коли він підвівся і як перетнув кімнату не видаючи жодного звуку. Серце все ще шалено калатало, не лише від переляку, а й від усвідомлення того, що її побачили.

— Як довго ти..? — почала вона, і тут же вилаяла себе подумки за те, що її голос звучав таким розбитим.

Реґулус не відривався від її очей.

— Достатньо довго, — тихо відповів він. — Але я не навмисно.

Він не підходив ближче, не пробував її заспокоїти. Просто стояв. Незграбно і мовчазно, ніби не знав, що робити з людиною, яка показувала свою слабкість. І можливо, подумала Даніка, він дійсно цього не знав.

Декілька секунд вони обоє мовчали. Повітря було важким від недомовлених слів. Раптом, Даніка відвернулася, кліпнула, намагаючись стримати новий потік слів і тихо, ледь роздратовано бовкнула:

— Нікому не кажи.

Реґулус видихнув, і це прозвучало майже як смішок — тільки гіркий.

— Думаєш, я б комусь розповів?

Вона не відповіла. Бо будь-яка відповідь вимагала довіри, а довіра була розкішшю. 

— Я…я не хотів тебе налякати, — сказав він.

І це прозвучало так дивно, що Даніка на мить розгубилася. Він не звучав ані жорстоко, ані насмішкувато. У голосі не було й натяку на тріумф, якого вона чекала від “таких, як Блек”. Лише втома. І щось ще — тихе, майже непристойне у своїй людяності. Смуток?

— Ти не налякав, — сказала вона. Брехня вийшла пласкою, погано поставленою. Вона стиснула кулаки так сильно, що нігті вп’ялися в шкіру. — Я думала, тут порожньо.

— Було, — відповів він. — Поки ти не зайшла. 

Його голос був тихим, майже вибачливим, і від цього по спині пробіг холод. Бо Регулус Блек мав бути іншим. Він мав бути тим, кого її батько ставив би за приклад — з тим поблажливим, вбивчим усміхом за столом: “Оце я розумію — юнак, який знає, що таке спадщина”. 

Вона ненавиділа Регулуса за цю уявну сцену. Ненавиділа за те, що він існує в одному ряду з батьком, у тій самій категорії “правильних”. За те, як він ходив коридорами, так, ніби вони належали йому. За те, як викладачі слухали його, ніби його слова — це та сама істина. За те, як він сам, здавалося, ніколи ні в чому не сумнівався. Він носив своє прізвище, як корону: мантія завжди випрасувана, комір завжди на місці, погляд — завжди відточений. Відполірований. Чистий. Без єдиної плями.

Так само виглядав її батько, коли ламав її словами. Так само бездоганно, як той світ, який затягував удавку на її шиї і називав це “спадщиною”.

Її погляд повільно, сам собою поповз униз і вона побачила ледь помітну чорну пляму, ледь приховану під рукавом його сорочки. Реґулус помітив, куди вона дивиться. Побачив її зупинку. Її погляд. І не сховався.

Не смикнув рукав. Не відвернувся. Не зробив вигляд, що нічого не сталося.

І в ту мить у Даніці щось тріснуло. Бо він знову став тим, ким вона його вважала: ідеальний спадкоємець, чистокровна гордість, маска контролю. Звісно, він мав її. Звісно, саме він носив би це без сорому — як ще один титул на шкірі.

Її шлунок скрутило. Вона різко підвелася, провела рукавом по обличчю, щоб стерти мокре, стерти приниження.

— Я не буду тобі заважати, — сказала вона сухо, зібравши голос у жорстку лінію. — Просто… забудь, що ти щось бачив.

Вона чекала, що він скаже хоч щось. Що зупинить. Що кинеться за нею. Що зробить будь-який рух, який підтвердить, що він живий, а не статуя.

— Даніко, — ледь чутно промовив він.

Від того, як він сказав її ім’я, вона на пів секунди спіткнулася. Але потім згадала: такі, як він, не вимовляють твоє ім’я без причини.

Вона змусила себе зустріти його погляд, голос став твердим.

— Не треба.

Він трохи нахилив голову, ніби намагався зрозуміти те, чого вона не вимовляла. Але вона не могла його впустити. Не мала права.

— Ти, може, пишаєшся цим, — додала вона тихо, але різко. — А я — ні.

Регулус кліпнув раз. Повільно. Обличчя не змінилося, та щось у глибині його очей змінилось. Потім він зробив крок і його голос став низьким і різким, але не злим:

— Не кажи такого, — сказав він. — Не тут.

Даніка звузила очі.

— Чому? Бо хтось може донести?

— Так, — відповів він надто швидко. Надто серйозно. — Саме через це.

Вона хотіла огризнутися, але він перебив:

— Ти не можеш бути необережною. Не з цим, — і ледь кивнув на її ліву руку.

Її подих урвався. Він знав. Звісно, знав.

— Думаєш, ти одна це ненавидиш? — додав він, і в тоні не було театральності. Лише суха, страшна приреченість. — Ні.

Даніка відвернулася. Їй хотілося кричати. Хотілося сміятися — аби не зламатися. Хотілося плакати. Хотілося зробити щось, що змило б цю оголену мить, цю випадкову близькість, цю провину, яка раптом з’явилася там, де мала бути лише ненависть.

— Я не просила твоєї думки, — сказала вона, хапаючись за свою злість.

— Ні, — відповів Регулус, не відводячи погляду, — але колись вона тобі знадобиться.

І перш ніж вона встигла відповісти, перш ніж встигла встромити в нього хоч одне справедливе, отруйне слово — біль спалахнув під шкірою, як вогонь, як кляте тавро, що ожило.

Вона ахнула, різко схопившись за руку, і відступила, вдарившись спиною об двері. Світ на секунду став вузьким, зібрався в одну точку — у палаючий знак, у розпечену шкіру.

Мітка горіла.