Work Text:
До 1995 року Майк Віллер навчився жити в обмеженому просторі.
Не в буквальному сенсі, хоча Гокінс і його дитяча кімната цьому чудово сприяли. Та річ була не в фізичних межах.
Майк Віллер зрозумів, які частини себе можна демонструвати без наслідків, а які треба затаїти, заховати, скласти глибоко всередині. Його життя залишалося обмеженим, бо він тримав його таким. Якщо не виходити за лінії, не затримуватися думками на тому, чого бракує, не називати вголос того, що на самоті тягло його до себе, тоді життя зберігало впорядкованість.
Принаймні так він вважав.
***
Запрошення на весілля лежало на кухонному столі вже зі зм’ятими та покоцаними краями: його надто часто брали до рук й знову відкладали. Лукас Сінклер і Макс Мейфілд було акуратно вибито вгорі. Чикаго. Пізнє літо. Інше життя, оголошене чемно й без зайвих слів.
Майк стояв перед дзеркалом: з шиї безпорадно звисала краватка, сорочка все ще була розстібнута. Він виглядав старшим, ніж почувався, — двадцять чотири на папері, але сам він ніби завис у часі, наче життя в Гокінсі замкнуло його в ранішній версії самого себе. Те саме відображення. Той самий дім.
Він трохи нахилив голову, вдивляючись у тонку зморшку між бровами, ту, якої ще не було, коли він закінчував школу. Ненсі колись жартувала, що вона з’явилась від надто уважного читання, у ті роки, коли та ще поверталась додому на літо. Майк підозрював, що вона з’явилася від постійного стримування себе.
— Зберися, — пробурмотів він в тишу.
На дверях висів піджак від костюма, позичений у колеги з єдиного в містечку магазину електроніки. Він сидів відверто погано: надто тісний там, де Майк і так почувався затиснутим, і надто вільний там, де і так вже відчував порожнечу. Та Майк і не намагався це виправити. Це не вартувало ні грошей, ні зусиль. Він навчився жити з тим, що ніколи не лягає як слід.
Він часто це собі повторював.
Шість років.
Шість років від випускного — від складених рипучих стільців у спортзалі школи, дешевих помаранчевих конфедераток і обіцянок, що всіх чекає щось краще. Якось так вийшло, що всіх дійсно чекало щось краще. Макс і Лукаса — Чикаго. Дастіна — Прінстон. Ненсі — Бостон. Навіть Стів зрештою вибрався з цієї діри.
І Вілл.
Руки Майка завмерли над запонками. Він не збирався думати про це ім’я так рано. Увесь ранок він обережно оминав його, уникав, остерігався, ніби воно могло відкрити щось, що він ледве втримував зачиненим.
Він так і не запитав, чи буде Вілл на весіллі.
Хоча міг би. Лукас залишив свій номер у кутку запрошення: Подзвони, друже. Давненько не чулися. Майк акуратно склав запрошення й сховав у шухляду — туди, де клав усі речі, на які так і не наважився відповісти.
Він переконував себе, що це не має значення.
Люди віддаляються. Так працює доросле життя. Він залишився, вони поїхали, звісно, зв’язки ослабли. Життя набрало швидкості, метушливості. Дзвінки припинились. Дні народження минали без привітань.
Після школи ще був час, коли вони телефонували одне одному. Розмови тягнулися допізна, і жоден не хотів бути першим, хто скаже «ну добре, бувай». Майк лежав на своєму старому дитячому ліжку, дивився на фосфорні зірки на стелі — він так і не зішкріб їх — і слухав голоси друзів на іншому кінці лінії. Потім хтось пропустив дзвінок. Потім ще один. Тиша підкралася м’яко, майже ввічливо і залишилася назавжди.
Майк застібнув сорочку, пальці слухалися погано. Дзеркало вловило нервовий рух його щелепи, те, як плечі мимохіть стягнулись, ніби він намагався сховатись сам від себе.
Чого він так нервує?
Це ж просто весілля. Просто старі друзі. Просто дорога до передмістя Чикаго, позичений костюм, кілька годин удавання, ніби його життя не зупинилося десь у вісімнадцять і намертво не закостеніло там.
Він ще раз перев’язав краватку й зупинився на вузлі, який просто підходив. Хлопець у дзеркалі виглядав нормально. Непримітно. На групових фотографія такі зазвичай опиняються десь збоку — видимі, але необов’язкові.
Ну що ж, удачі, — повільно видихаючи, подумав він з кривою іронією: удача рідко коли ставала на його бік.
Він замкнув двері й не став озиратися.
Машина виїхала на шосе, а Гокінс стискався в дзеркалі заднього виду. Було стійке й дивне відчуття, ніби він їхав з міста-привида, застиглого в часі й омертвілого, навіть попри те, що воно після майже апокаліпсису ожило, і багато хто дійсно повернувся додому. Радіо вловило сигнал. Пісні про кохання й втечу зачіпали щось оголене та болюче вразливе всередині. Біля кордону штату він його вимкнув.
Відчайдушно намагався не думати про Вілла.
Намагався не уявляти його старшим, іншим. Намагався не прокручувати знову й знову їхню останню зустріч — ту, перед від’їздом Вілла. Тоді той стояв на ґанку дому Баєрсів, міцно схрестивши руки на грудях, ніби намагався втримати себе купи, і все ще шукав у майковому обличчі щось таке, чого Майк знав, як дати. Їхні прощальні обійми були короткими; Майк пішов надто швидко.
Передмістя Чикаго зустріло його акуратними газонами та порядком. Майк слідував за вказівками на запрошенні, і з кожним поворотом серце в грудях товкалось швидше. Це все соціальна тривожність, казав він сам собі. Він завжди погано переносив скупчення людей.
Попереду замайоріло місце святкування — відреставрований громадський зал із білими гірляндами над входом; парковка вже була вщент забита автівками. Майк заїхав на вільне місце ближче до краю й заглушив двигун.
На мить він просто сидів, тримаючись за кермо та уривчасто дихаючи. Відчуття було таке, ніби він стоїть на краю чогось, хоча й не зміг би сказати, чого саме. Долоні спітніли, і він роздратовано витер їх об штани.
Відчинив дверцята.
І тоді побачив його.
Вілл Баєрс стояв біля входу, частково повернений у бік співрозмовника, якого Майк не бачив. Його волосся трохи відросло й ледь вилося на потилиці. Темний костюм сидів на ньому ідеально, ніби його добирали з увагою: рівні плечі, впевнена постава — і від цього в грудях у Майка щось різко та болісно стиснулося.
Світ звузився до точки, в вухах зашуміло. Його рука боляче стиснула край дверцят, кісточки побіліли.
Отже, Вілл тут.
Думка розсипалася, розколовшись на десятки дрібних відчуттів — полегшення, страх, щось небезпечно близьке до туги — і все це зіштовхнулося водночас. Майк застиг, наполовину в машині, наполовину зовні. Він дивився, як Вілл жваво жестикулює: ті самі рухи, та сама щирість, лише відшліфована часом, але все одно безпомилково впізнавана. Шість років згорнулися в одну мить.
Майк важко ковтнув.
Він не знав, чому це відчувалося так, ніби йому знову одинадцять, і він стоїть на краю прірви.
Знав лише, що його руки не припиняли тремтіти.
Він змусив себе вдихнути, потім видихнути, так, як колись учив його терапевт з Індіанаполіса, ще в ті часи, коли він удавав, що колись залишить Гокінс. Що колись зможе стати нормальним.
На обважнілих ногах він виліз із машини, під черевиками гравій захрумтів надто гучно.
Не витріщайся, — наказав він собі й одразу ж провалився.
Вілл виглядав добре. Не просто дорослішим чи здоровішим — зібраним, усталеним, ніби він нарешті знайшов своє місце. У ньому з’явилася м’якість, якої не було у вісімнадцять, і впевненість, від якої Майк раптом відчув себе недовбраним, замалим, недостатнім у всьому.
Поруч із ним стояв хлопець — чоловік — так близько, що їхні руки майже торкалися.
— Святий боже!
Майк обернувся й побачив Дастіна, який широко усміхався. Його волосся все ще було неслухняним, зате обличчя — ширшим, дорослішим, але не настільки, щоб стерти риси того хлопця, якого пам’ятав Майк. На ньому був темно-синій костюм і яскрава краватка, окуляри трохи запітніли від вологості.
— Майк Віллер власною персоною, — вимовив Дастін так, ніби перед ним була рідкісна знахідка. — Я думав, ти зіллєшся.
— Ага, — тихо відповів Майк. — Я теж.
Вони на мить завмерли один навпроти одного, а тоді Дастін рішуче та міцно обійняв його, вибивши з легенів повітря.
— Господи, — видихнув він, відступаючи, й одразу махнув рукою кудись за спину. — Ходімо, хочу тебе з деким познайомити.
Не чекаючи, він повів Майка до жінки, що пригладжувала сукню. Темне волосся було акуратно заколоте, а усмішка — тепла й розумна.
— Це Софія, — з гордістю сказав Дастін. — Моя наречена.
Майк кліпнув.
— Наречена?
Софія широко усміхнулася.
— Ти, певно, Майк. Я стільки про тебе чула.
— Це прикро, — автоматично відповів він і тут же скривився. — Тобто… вибач. Привіт.
Вона засміялася.
— Дастін постійно розповідає про Гокінс. І щоразу так, ніби це була зона бойових дій.
Майк ковтнув.
— У певному сенсі так і було.
Дастін задоволено кивнув.
— От бачиш? Я не перебільшував!
Майк намагався зосередитись. Питав, як вони познайомилися, де живуть, як давно заручені. Всміхався в потрібних місцях, кивав, грав роль старого-доброго друга, який знову акуратно став на своє місце.
Але його погляд раз у раз зісковзав убік.
Через плече Дастіна він знову бачив Вілла, тепер уже ближче. Чоловік поруч із ним тримав руку на його попереку, невимушено, не показово, але пальці були розчепірені так, що в грудях Майка щось болісно стягнулося.
Не будь дивним, — сказав він собі, навіть не помітивши, як мимоволі випростав плечі, наче це могло щось змінити.
Той чоловік був вищий. Ширший у плечах. Менш худорлявий, ніж Майк будь-коли був. Він нахилився до Вілла, щось тихо сказав, і той усміхнувся.
Майк повністю пропустив повз вуха наступну фразу Дастіна.
— …тож нам, мабуть, час заходити, — закінчив той. — Церемонія от-от почнеться.
— А, так, — поспіхом відповів Майк. — Так, звісно.
Софія взяла Дастіна під руку, а Майк рушив слідом, на пів кроку позаду, з дивним відчуттям, ніби він привид, що тягнеться за живими.
Всередині приміщення вирував тихий гамір, живий шум, який тиснув з усіх боків. Майк оглядав зал так, як робив завжди у людних місцях: наполовину шукаючи виходи, наполовину — щось достатньо надійне, за що можна зачепитися. Якір. Нагадування, що він ще не зовсім випав із ритму світу.
Макс стояла біля входу, неймовірно гарна у білій сукні, ніби й досі не могла повірити, що це справді відбувається. Від цього видовища в грудях Майка щось розтиснулося — вузол, який довго не давав дихати.
Вони впоралися. Змогли. Якось. Після всього цього жаху, після монстрів, і страху, і втрат, вони були тут. Живі. Щасливі. До нестями закохані.
Майк зайняв місце ближче до кінця ряду. Порожній стілець поруч здавався надто помітним. Коли залунала музика й Макс із Лукасом рушили проходом, думки зрадили його — без жодного попередження потягнули спогадами назад.
Тунелі під Гокінсом. Волога земля й мерехтливі промені ліхтарів в нічній темряві. Те, як Виворіт просочився в реальність, мов синець, що так і не загоївся. Одинадцять.
Цей спогад вдарив найглибше. Найболючіше.
Самотня фігура Од, її рішучість в очах, вибір, який ніхто з них не зміг зупинити. Світ врятували ціною людини, що любила його безумовно, віддала все і зникла в місці, до якого вже немає дороги.
Чи були би вони разом, якби вона була жива?
Чи був би він нормальним?
Горло стислося, почуття рвонули вгору — швидко й небажано.
Та коли молодята обмінювалися обручками, він мимоволі глянув на Вілла.
Той дивився на пару із щирою радістю, очі його сяяли. Наче для нього кохання не було чимось абстрактним і небезпечним, а цілком реальним, справжнім, досяжним, живим, просто тут і зараз. Наче воно мало право на існування, без страху й покарання.
Чоловік поруч нахилився ближче.
Майк не зміг відвести очей.
Він помічав речі, на які не збирався звертати увагу: як Вілл нахилився до нього всім тілом, як їхні коліна майже торкалися, як віллова рука злегка сіпнулась на стегні, ніби запрошуючи до дотику. Великий палець чоловіка мимохідь ковзнув по кісточках пальців Вілла, буденно й водночас інтимно.
По шиї Майка повільно та принизливо поповз жар. Усередині скрутилось щось бридке, ображене.
Це здавалося ірраціональним. Несправедливим. Ніби він горював за тим, на що ніколи не мав сміливості претендувати. Майк стиснув щелепи й силоміць повернув погляд до вівтаря, до обітниць, яких майже не чув крізь гул у вухах.
Забудь про це, — наказав він собі. — Ти не маєш права це відчувати.
Оплески вихопили його зненацька. Він підвівся й заплескав механічно, коли Макс і Лукас поцілувалися, відчуваючи, як під шкірою клекоче глуха злість.
Потім усі вийшли надвір, повітря наповнилось сміхом та голосами. Сонячне світло плуталось в сукні Макс, грало на широкій посмішці Лукаса, на невимушеній близькості двох людей, які без вагань обрали одне одного. Майк рушив слідом, але в голові шуміло, тіло здавалося чужим й неслухняним, все навколо пливло, ніби день збився з ритму.
Усередині банкетної зали м’яко пульсвала музика. На круглих столах мерехтіли свічки. Бар уже працював.
— Шампанського? — запитав бармен.
— Так, — надто швидко кинув Майк, ніби слово могло зникнути, варто було йому хоч на мить завагатися.
Він осушив келих одним ковтком. Бульбашки обпекли горло аж донизу — різко, очищувально й водночас недостатньо. Він ледве встиг скривитися, як обернувся й ледь не врізався в Лукаса.
— Майку! — Лукас притягнув його в міцні обійми, такі справжні й заземлюючі, що Майк і не усвідомлював, наскільки йому цього бракувало. — Ти все ж приїхав.
— Я не міг таке пропустити, — відповів Майк. І це була правда. Абсолютна.
До них приєдналася Макс, сяюча та з рум’янцем на щоках.
— Ти добре виглядаєш, — тепло сказала вона. — Гокінс тобі пасує.
Майк фиркнув.
— Ну, хоч комусь.
Вони засміялися, і на мить, лише на мить, усе стало майже, як колись. До того, як ускладнилося. Наче вони знову були дітьми, сиділи в підвалі й були шалено переконані, що здолають будь-що, доки тримаються разом.
— Вже всіх зустрів? — поцікавився Лукас.
— Говорив з Дастіном, — відповів Майк. — І з його нареченою. Ще бачив Стіва, коли сюди йшов.
Лукас нахилив голову, вдивляючись в нього.
— А з Віллом ще не говорив? Він приїхав аж із Нью-Йорка.
— Ще ні, — фальшиво легко сказав Майк, слова ледь зірвалися з губ. — Але я його бачив.
Погляд Макс затримався на ньому — гостріший, ніж її усмішка.
— Ти точно в порядку?
— Так, в повному, — миттєво відрізав Майк, майже автоматично. — Просто втомився.
Вона явно не повірила, але Лукаса вже тягнув вбік якийсь родич, і мить вислизнула, так ні до чого й не дійшовши.
Майк повільно попрямував до столика біля стіни й опустився на стілець. Навколо люди тіснилися парами, тулячись одне до одного, торкаючись колінами й переплітаючи під столом руки. Він дивився в свій келих, гостро відчуваючи порожній простір довкола себе. Власну самотність.
Шість років залишатися на місці. Обирати безпеку замість правди. Переконувати себе, що ця пустка — частина дорослого життя, а не плата за все, чого він ніколи не наважився захотіти.
По той бік зали Вілл знову засміявся, нахиливши голову до чоловіка поруч. Музика наповнювала простір, а вечір тягнувся далі.
***
Вечірка накочувалася хвилями. Майк дрифтував крізь неї з легким відчуттям розсинхрону. Спершу він тримався за знайоме. Дастін втягував його в гучні, хаотичні розмови, жестикулюючи й перекриваючи всіх, прямо як в старі-добрі часи. Потім з модним запізненням з’явилася Ненсі — усміхнена й без жодних слів вибачень — і одразу ж дорікнула Майкові за те, що той ніколи не телефонує. Далі він перекинувся кількома словами з Робін, яка гучніше, ніж було потрібно заявила, що Майк «ну взагалі не змінився», і було абсолютно незрозуміло, сприймати це за комплімент чи зауваження.
Майк сміявся там, де від нього цього чекали. Переказав скорочену версію свого життя в Гокінсі: робота, рутина, відчуття, що нічого ніколи не змінюється. Він опустив незручні подробиці: ночі, коли кімната здавалася надто великою, а тиша тиснула так сильно, що він пив, просто щоб почути хоч якийсь шум у голові.
Час від часу його зраджував погляд.
Вілл завжди був десь деінде.
Завжди по інший бік зали. Завжди трохи відвернутий. Завжди з ним.
Майк переконував себе, що це не має значення. Казав собі, що Вілл, імовірно, навіть не зауважив його: не помітив ані появи, ані відсутності. Або ж помітив і просто не вважав за потрібне підійти.
Ця думка вжалила болючіше, ніж він очікував.
А якщо би він мене побачив, — подумав Майк, — чи підійшов би взагалі?
Він пив більше. Шампанське змінилося на пляшку віскі. Алкоголь притуплював фонову тривогу. Один ковток, щоб заспокоїти думки. Другий, щоб відчути, ніби він тут свій. Третій, щоб забути те, що вперто виринало в голові.
Він розумів, що це шкідливо. І водночас не знав іншого способу, як пережити цю ніч.
Години тягнулися, і люди поступово розслаблялися все більше. Танцювали. Піджаки вішались на бильця стільців, а підбори лишалися під столами. Хтось щось розлив і розсміявся. Майк пересувався між людьми, мов тінь, іноді сміявся, кілька разів навіть щиро.
І все ж, Вілл так і не підійшов.
Злість визрівала повільно, ставала важкою, отруйною. Щоразу, як Майк помічав руку того чоловіка на попереку Вілла, в грудях гаряче спалахувало.
Покинь його, — шепотів тоненький, жовчний голос. — Підійди до мене. Обери мене.
Ця думка так його приголомшила, що він ледь не засміявся вголос.
— Та що, блять, з тобою не так, — пробурмотів він до себе, знову тягнучись до пляшки.
Зрештою, підштовхнутий алкоголем, образою й небезпечною подобою хоробрості, Майк помітив Вілла, який стояв сам біля бару. Той чоловік — придурок, люб’язно підкинув внутрішній голос, — відійшов, втягнувшись з кимось в розмову.
Серце закалатало так сильно, що він відчував його аж у горлі.
Зараз або ніколи.
Він обережно поставив пляшку на стіл. Світ трохи похитнувся, але він випрямився, пригладив піджак і рушив до бару, намагаючись не видати, що репетирує кожен крок і кожне слово.
— Ще шампанського, будь ласка, — кинув Майк бармену, голос надто спокійний, очі спрямовані вперед.
Він дочекався моменту, коли бармен відвернувся, і наче ненароком доторкнувся ліктем до Вілла.
— Ой… вибач, — промовив, намагаючись звучати легко. — Не помітив тебе.
Брехня була очевидною. Але Вілл обернувся. На мить його обличчя застигло від здивування.
А тоді засяяло.
— Майку? — здивовано промовив він, ніби не вірячи своїм очам. — О, боже мій.
Посмішка розцвіла на його обличчі — щира, відкрита, нищівна. Очі злегка примружилися, знайомо й водночас інакше. Майкові здалося, ніби з грудей вибили все повітря.
— Привіт, — тільки й зміг сказати він.
Вони стояли поруч, надто близько й одночасно недостатньо, але жоден не рушив. Майк гостро відчував відстань між ними. І те, що вони навіть не обійнялися.
А колись обіймалися.
Вілл злегка ступив уперед, потім завмер, ніби чекав, що Майк відповість кроком назустріч. Та Майк залишився на місці.
Щось всередині нього заклинило, старі інстинкти спрацювали, ніби за командою.
Раптово сплив давній спогад — Пустка, холодна й неправильна, Вілл, замкнений у чужій свідомості, розфокусований погляд, поверхневе дихання. Майк пам’ятав, як стояв тоді, з шалено калатаючим серцем, як хотів, як потребував простягнути руку, схопити Вілла за зап’ястя, доторкнутись, але не зробив цього. Щось невидиме стримало його тоді. Те саме стримувало його й зараз.
Дотик означав визнання. Дотик означав відчинити двері, які він роками барикадував.
Вілл не виглядав ображеним. Навпаки, його усмішка стала м’якшою, теплішою, але все ще щирою.
— Я не знав, що ти приїдеш, — зізнався він. — Тобто… Макс згадувала, але я не був певен.
— Так, — відповів Майк. — Це було спонтанне рішення.
— Я справді радий, що ти тут.
І найгірше було те, що він, здавалося, дійсно це мав на увазі.
Майк відчував, ніби може від цього померти: від тепла в голосі Вілла, від того, як його погляд блукав по майковому обличчю, як колись, як ніби й досі шукаючи якоїсь прихильності.
Вілл виглядав… щасливим. По-справжньому, беззаперечно щасливим. Це збивало з пантелику. Майк не звик бачити його таким. Не наляканим. Не настороженим.
Вілл виглядав таким до біса вільним.
— То… Нью-Йорк добре до тебе ставиться? — спитав Майк, намагаючись зачепитись за подобу світської розмови.
Вілл швидко кивнув.
— Так. Так, усе добре. Там багато всього. Досить жваво, буває галасно. Інколи навіть трохи занадто, але добре. Мені… мені там подобається.
— Я так і думав, — промовив Майк, маючи на увазі більше, ніж міг пояснити словами.
Далі вони легко втягнулися в ритм розмови: про художню школу Вілла, роботу Майка, спільних знайомих, дрібниці, що не мали значення. Вілл заповнював паузи так, як умів завжди, природно й невимушено, а Майк ловив себе на тому, що відповідає, не замислюючись, дозволяючи якійсь чисто м’язовій пам’яті вести його крізь розмову, за якою він сумував роками.
Потім Вілл нахилив голову, уважно вивчаючи його обличчя.
— То, — замовницькі почав він, — ти прийшов сам?
У Майка підкосилися коліна. Він відчув себе оголеним, розкритим, розібраним до кісток.
— Так, — відповів він, силуючись бузтурботно знизати плечима. — Сам.
Вілл кивнув, не здивований, хоча в його очах промайнуло щось — співчуття, може, чи навіть жалість.
— А ти? — поспіхом спитав Майк, хоча й так знав відповідь.
— Ні, я приїхав не сам, — Вілл усміхнувся й ледь помітно кивнув у бік зали. — Тобі варто з ним познайомитися.
Ось воно.
Горло Майка стиснулося. Келих із шампанським зрадливо ковзнув в руці.
— А-а… — озвався він. — Та може, трохи пізніше.
Усмішка Вілла на мить здригнулась.
— Ти впевнений?
— Звичайно, — надто швидко вимовив Майк. — Я… е-е… мабуть, піду перевірю, як там Дастін.
Він відступив на крок, примусивши себе чемно всміхнутися.
— Дуже радий був тебе бачити, Вілле.
— Я теж, — відгукнувся Вілл, усе ще тепло, усе ще відкрито.
Майк відвернувся раніше, ніж устиг зробити щось дурне — простягти руку, лишитися, піти за Віллом й познайомитися з чоловіком, із яким той, вочевидь, завів стосунки у величезному місті, здатному проковтнути сором і небезпеку.
Він відступив за інстинктом, серце передавило горло, нудота накотилася різко й несподівано. Він зробив ще ковток шампанського, що абсолютно не заспокоїло, і попрямував назад до знайомого гурту Дастіна та Лукаса, чіпляючись за них, мов за рятівний пліт. Довкола простір сповнювався музикою й розмовами, і фізично він був тут, але думками — десь далеко. Вони були вперто й зрадницьки прив’язані до однієї людини, на яку він виснажливо намагався не дивитись.
Майк навчився розпізнавати тугу і зрозумів, що вона не приходить одразу.
Вона просочується.
Просочується крізь тріщини, за якими ти перестав пильнувати, тихо накопичується за ребрами, під язиком, у найніжніших частинах тебе, які ти навчив себе не визнавати. І коли ти нарешті усвідомлюєш, що це таке, вона вже глибоко вкорінилося в тобі. Дала собі нову, безпечну назву. Самотність. Ностальгія. Жаль.
Вілл натомість почувався на вечірці так, ніби завжди був серед цих людей. Завжди міг би знайти своє місце будь-де. Макс витягла його на танцпол, й він танцював, спершу трохи скуто, а потім розслабився, сміявся відкрито, волосся недбало спадало на очі. Світло ковзало по ньому, і Майка раптом накрила абсурдна, нав’язлива думка: Вілл виглядає нереальним. Наче спогад, відполірований до блиску, який ніколи не існував у реальності.
Він завжди був привабливим, — подумав він і миттєво здригнувся.
Він ніколи не дозволяв собі вживати слово «привабливий» щодо чоловіків. Особливо щодо Вілла.
Це було небезпечне слово.
Але думка не відпускала.
І навіть «привабливий» звучало недостатньо, заслабко, щоб передати всю сутність Вілла. Вілл не був просто привабливим. Він був красивим, завжди таким був.
Навіть у дитинстві — м’які риси обличчя, великі виразні очі, лагідність у голосі й рухах. Майк пам’ятав, як колись давно мимохіть помітив це, а потім змусив себе загнати відчуття так глибоко всередину, ніби зачинив двері й обперся всім тілом, щоб не випустити його назовні.
На іншому кінці зали Вілл нахилився до чоловіка, з яким прийшов, і прошепотів йому щось на вухо, а тоді посміхнувся своєю тихою, приватною, майже інтимною посмішкою, що була не для чужих очей. Його рука торкнулась грудей чоловіка.
Світ навколо звузився. Запульсував.
Це було занадто. Бачити Вілла таким, в руках іншого чоловіка, ніби в рану, існування якої Майк ніколи не визнавав, насипали солі. Він різко відвів погляд, всередині спалахнув пекучий і марний гнів, якому ніде було осісти.
Тобі не можна цього хотіти. Ти не маєш права злитись.
І все ж, він злився. Боже, як злився.
Майк підняв келих, випив до дна і відразу замовив ще один. Алкоголь обпік теплом, трохи притупивши відчуття, але не зменшував болю. Навпаки — оголив його, витягнув на поверхню, де робити вигляд, що його немає, вже не виходило.
Він намагався не дивитися, але дивився все одно.
Цього разу Вілл не посміхався тому придуркові. Він глянув в бік Майка, їх погляди зустрілись на долю секунди — так швидко й несподівано, що Майк майже списав усе на гру світла. Та серце стислось, нутро опалило жаром, а потім різко кинуло в холод. Він відвів очі одразу, серце забилось так, наче його спіймали на чомусь ганебному. Він рахував вдихи, чекаючи, поки момент мине. Один… два…
Коли наважився глянути ще раз, погляд Вілла знову зупинився на ньому — коротко, обережно, немов вагаючись, чи має право дивитися. І не відвернувся, коли їхні погляди зійшлися.
Руки Майка почали тремтіти.
Це мусив бути алкоголь. Або тьмяне світло. Або те, що він роками вчив себе нічого не бажати і раптом катастрофічно зазнав поразки. Його мозок завжди добре справлявся з цим: вигадував сенси, прикрашав спогади, оживляв привидів, викопував старі почуття, щоб потім власноруч знову їх задушити.
Не роби цього, — казав він собі. — Не маруй себе ілюзіями. Не божеволій.
Але Вілл знову ковзнув по ньому поглядом. Непомітно. Без затримки. Рівно настільки, щоб у грудях Майка защеміло від думки, що його могли побачити — справжнього його — такого, якого він усе доросле життя відчайдушно намагався приховати.
Бажання просочилось назовні, лизнуло щоки. Шкіра здавалася затісною, костюм раптом став нестерпним. На мить він знову перетворився на себе чотирнадцятирічного, що сидів на підлозі підвалу, відчуваючи дотик коліна Вілла й шалений стукіт власного серця, причини якого ще не вмів назвати.
Він згадав того хлопця. Того, хто дивився на нього так, ніби Майк був для нього точкою опори, якорем. Ніби тим, на чому можна вибудувати життя. Того, хто тягнувся до нього без вагань, у темряві, у найгірші, найстрашніші моменти, довіряючи йому беззастережно. Наосліп.
Вони завжди були поруч одне для одного.
Аж поки Майк не відсторонився.
Поки страх не навчив його тримати дистанцію. Поки світ не переконав, що деякі речі — небезпечні, неправильні, такі, про які уголос не говорять. Поки Майк не навчився виживати, стискаючись, згладжуючи себе до чогось нормального й прийнятного.
Він пам’ятав, як Вілл дивився на нього, коли все ставало погано — тихо, пильно, іноді з прихованим болем. Цей погляд важив багато. Він ніс із собою відповідальність. Майк відчував це й тоді, десь усередині, під ребрами, і наполегливо заштовхував так глибоко, ніби ховав щось, що ще дихало, ще могло жити.
Він не знав, що з цим робити. Як із цим впоратися.
Раптом усе стало нестерпним. Задушливим, заяскравим й близьким. Майкові потрібне було повітря. Відстань. Місце, куди минуле не могло би так легко дотягнутися.
Він вислизнув через бічні двері, слідуючи за слабким запахом тютюну.
Ніч зустріла його холодом, що обпік розпашілу шкіру. Уздовж цегляної стіни стояло кілька людей, у темряві раз по зразд тепло спалахували кінчики цигарок. Майк притулився до стіни спиною й незграбно заходився шукати неслухняними пальцями пачку.
Запалив цигарку і глибоко затягнувся. Нікотин накрив миттєво і так само швидко відпустив. Майк знову ковтнув із пляшки, що прихватив з собою, відчуваючи, як пече горло, й підвів очі до неба. Зірки тьмяніли в сяйві міста, розмиті й далекі, майже недосяжні. Йому здалося, що саме так і має бути.
Він подумав про Вілла в Нью-Йорку. Про Вілла, який будує життя, що не обертається навколо Гокінсу, страху чи Майка. Життя, де за бажання не карають. Де любов не доводиться знищувати, щоб вижити.
Він переконував себе, що має радіти за Вілла. Радіти, що той вибрався. Повторював, що все склалося якнайкраще. Як мало.
То чому боліло так, ніби він когось втратив?
Майк прикрив на мить очі й видихнув дим у темряву.
А потім — цигарку різко висмикнули з його пальців. Він здригнувся, серце підскочило до горла, очі розплющились.
— Здається, тобі вже досить, — мовив Вілл.
У його погляді було розчарування — тихе, руйнівне, таке, ніби він чекав кращого й усе ще на це сподівався. Це виявилося гірше за будь-що, до чого Майк намагався себе підготувати.
Вілл стояв у тьмяному жовтому світлі, що лилося з бічних дверей, недбало схрестивши на грудях руки, з обережною поставою, ніби Майк був чимось крихким і непередбачуваним.
Майк зневажливо фиркнув, машинально піднявши пляшку, але зупинився, коли помітив, що Вілл не зводить з нього очей.
— Вау, — протягнув він, слово трохи заплуталося на язиці й це його роздратувало. — То ти що, вийшов, щоб мене виховувати? Я для цього вже надто дорослий.
Щелепа Вілла напружилася.
— Я вийшов, бо ти зник. І тому що… — Він замовк, уважно вдивляючись у Майка, вловлюючи поглядом його темні кола під очима, блиск поту на чолі, те, як він притулився до стіни, ніби вона тримала його замість ніг. — Тому що я хвилююся за тебе.
Майк засміявся, різко, надто швидко.
— Ой, тільки не це.
— Але я хвилююся, — тихо відповів Вілл. — Хтось же повинен.
Слова просочилися під шкіру і застрягли там, пульсуючи. Майк зрушився, сильніше притиснувшись до цегли стіни, витиснув усмішку.
— Розслабся, — потягнув він. — Я в порядку, виглядаю чудово, все норм. Всі мені це повторюють.
Вілл у це явно не повірив.
— Власне, про це я й хотів поговорити.
Майк кліпнув.
— Про що?
— Про те, що «ти чудово виглядаєш». Це брехня.
Посмішка Майка завмерла.
Вілл опустив руки, пальці нервово смикнулися.
— Усі кажуть одне й те саме, наче по сценарію. І мені здається, що при цьому ніхто з них не дивиться на тебе по-справжньому. Тобто я маю на увазі… — продовжив Вілл обережно, — ти не виглядаєш добре, Майку. Ти виглядаєш втомленим. Ти виглядаєш… — він урвався, перевів подих, — наче порожнім.
Майк ковтнув, а потім знову засміявся, голосніше, ще різкіше.
— Господи, Вілле. Ми роками не бачились, а ти вже критикуєш мою зовнішність та ставиш діагнози?
— Я не критикую й не ставлю ніяких діагнозів, — спокійно відповів Вілл. — Я просто кажу правду.
— Ага, дякую аж підскакую, — буркнув Майк.
Він відпив ще, пляшка ставала все легшою в руці.
— Хочеш чесності? У мене все чудово. Мрія, а не життя. Те саме місто, та сама робота, та сама рутина. Я практично перетворився на свого любого татуся, — Він широко всміхнувся, але посмішка вийшла кривою. — Емоційно закомплексованого, зацикленого на роботі, нудного мудака.
Вілл не відреагував.
— А ще, — продовжив Майк, уже майже не стримуючись, — принаймні я і від мами дещо успадкував, еге ж? Проблеми з алкоголем ну просто ідеально доповнюють загальну картину.
Знову — жодної реакції.
Тиша тиснула на нього. Усмішка Майка здригнулася. Він нарешті відпустив удавану байдужість і підняв очі на Вілла, всередині різко похололо.
Вілл не посміхався. Він навіть не був роздратований. Він виглядав пораненим.
— Майку, — тихо промовив Вілл. — Це не смішно.
Слова вдарили сильніше за будь-яку образу. Майк раптом відчув себе викритим, усвідомив, наскільки голосно говорив, якими жалюгідно відчайдушними звучали його намагання віджартувався.
— Вибач, — пробурмотів він. — Мабуть, матеріал трохи застарів.
Вілл вагався, потім підняв руку, пальці несвідомо ковзнули по ланцюжку на шиї. Метал блиснув у світлі — простий, срібний, затертий від постійного носіння.
Погляд Майка зачепився за нього.
— Гадаю, твій бойфренд веселий, га? — кинув він, перш ніж встиг зупинитися. Погляд знову ковзнув до прикраси на шиї Вілла. — Гарний ланцюжок, до речі.
Вілл завмер.
Майк не був дурнем. Він знав — це не просто прикраса. Це сигнал. Чиясь присутність.
— Від нього, правда?
Очі Вілла блиснули.
— Тобі що, цікаво?
— Ні, — різко кинув Майк. Надто швидко. Надто стрімко. — Просто здається трохи…
— …що? — перебив Вілл. — Що ти намагаєшся сказати, Майку?
Майк злегка відхилився назад, приклеївши на обличчя криву посмішку, хоч пальці зрадливо тремтіли, а в грудях пекло.
— Просто виглядає… зворушливо. Те, як ти з цим ходиш. Напевно, йому подобається. Подобається змушувати тебе це носити. Володіти тобою.
Погляд Вілла потемнів, поважчав.
— «Володіти»? Серйозно? Ти… — його голос зірвався, став низьким і небезпечним. — Ти рідкісний покидьок, Майку. Ти це знаєш?
— Можливо, — Майк замовк на мить, розуміючи, що зайшов надто далеко, але все одно продовжив. — Зате він, напевно, добре трахається, так? Змушує тебе почуватися особливим? Тягне за нього, коли кінчає…
Щось у Віллі обірвалося. Погляд став порожнім, льодяним, щелепи міцно стиснулися.
— Скажи ще хоч слово, — тихо попередив він.
Майк хмикнув.
— А то що?
Вілл не відповів.
А потім неочікувано прилетів удар, незграбний, емоційний, наповнений роками придушеного. Майк ледве встиг зафіксувати рух, як під оком спалахнув біль, і він відступив, оглушений не стільки силою, скільки шоком.
На кілька секунд між ними зависло важке мовчання, наповнене уривчастим диханням.
Рука Вілла тремтіла, а в погляді проступав чистий, нестриманий біль.
— Ти не маєш права зриватись на мені через власну нікчемність, — Його голос зламався. — Ти не маєш права карати мене за те, що я навчився жити далі. Більше — ні.
Майк відкрив рот. Потім закрив. Він не збирався говорити нічого з цього. Воно вирвалося саме, страх перетворився на жорстокість, бажання замаскувалося під ненависть. Усередині все скрутилося вузлом.
— Я не хотів…
— Знаю, — відповів Вілл. — Ти ніколи не хочеш.
Він зробив крок назад, похитав головою.
— Мені не варто було виходити сюди. Я думав… — Він замовк, стиснувши щелепи.
Майк дивився на нього, приголомшений. Щока вібрувала від болю, а злість оберталась на щось небезпечно схоже на каяття.
— Вілле…
Але він так і не сказав того, що справді хотів.
І Вілл зрештою, втомившись чекати, розвернувся і пішов.
Щока Майка гаряче пульсувала. Від удару в очах миготіло й спалахувало, зуби нили, але приниження пекло сильніше за фізичний біль. Йому хотілося зникнути. Просто стертися.
Він рвонув до машини. Асфальт під ногами здавався нерівним, ненадійним. Пальці тремтіли, він пару разів ледь не впустив ключі на землю, перш ніж йому вдалось відкрити машину.
— Чорт, — прошипів Майк, залізаючи в салон, серце калатало, в вухах гуло.
Ну ти і мудак, — подумав він люто. — І ти завжди таким був. Завжди був нікчемним мудаком.
Двері грюкнули за ним. Він осів у кріслі. Голова пульсувала від болю, від сорому, від відлуння удару Вілла.
Не помітивши сам, Майк закричав.
Сирий, беззахисний, крик оглушливо вирвався в тишу салона. Сльози засліпили очі, груди здригались так сильно, ніби він ось-ось задихнеться. Майк щосили вдарив по керму, знову і знову, а потім знесилено нахилився вперед, груди важко підіймались й опускались, і тягар усіх цих років — тиші, страху, всього, чого він ніколи не наважувався бажати, всіх промовлених і непромовлених слів — обрушився на нього одночасно, безпомилково й жорстоко.
А тоді пролунав стук — гучний, різкий, що задрижало скло.
Він підскочив, серце стукотіло в горлі, очі широко розкриті. Інстинктивно потягнувся до дверей, але навіть не встиг подумати, як ті різко відчинилися, і чиясь рука — віллова — схопила його за піджак і потягла назовні.
Майк відчув, як у нього щось холодно обірвалось всередині. Спина болюче вжалась в корпус машини, коли Вілл міцно притиснув його до неї. Він ковтнув, в горлі пересохло, ноги тремтіли, і вперше він відчув себе по-справжньому маленьким. Не через удар, не через страх, а тому що він недооцінив Вілла. Його силу, його рішучість, межі, які той будував усі ці роки.
Руки Вілла все ще тримали його. Майк міг лише дивитися, відчуваючи, як швидко пульсує в грудях серце, як всередині крутиться сором, страх і щось, чого він не міг назвати.
— Я… я не… — спробував він.
— Ти що? — різко відрізав Вілл. — Не думав, що я за себе постою? Не думав, що дам здачі?
Щелепа Майка стиснулася. Він не очікував цього. Ніколи.
— Я втомився від того, що зі мною можна поводитись, як заманеться. Я втомився терпіти твої страхи, тупу саркастичну іронією, твою… — він різко вдихнув, переповнений гнівом, — твою брехню.
Він нахилився трохи ближче, і тепло від нього змусило Майка несвідомо здригнутись.
— Я більше не дитина, Майку. Я вже не той хлопець, якого можна було штовхати й зачіпати. Ти не маєш права так зі мною поводитися, — продовжив Вілл, його голос почав тремтіти. — Ти не можеш з’явитися після стількох років і поводитися… як раніше.
Майк важко ковтнув.
— Вілле, я…
— Ні, — різко перебив Вілл. — Закрий рота і дай мені договорити. На цей раз ти не зможеш відмазатись жартами.
Він штовхнув його й притиснувся ближче, вчепившись у сорочку Майка. Очі блищали — сльози вже збиралися, але ще трималися.
— Мені було нестерпно, — вирвалося з Вілла; слова посипалися швидко, ніби роки стримування нарешті тріснули. — Ти хоч узагалі уявляєш, наскільки мені було нестерпно?
Він гірко всміхнувся.
— Звісно, що ні. Бо ти ніколи не бачив. Ніколи не хотів бачити, — Його хватка стала ще міцнішою. — Ти роками вдавав, ніби не розумієш, що між нами відбувається. Наче я собі все це вигадав. Наче все це було лише в моїй голові. Наче я був божевільний.
Горло Майка стислося від болю.
— І навіть не смій вдавати, ніби Виворіт — єдине, що мене зламало, — продовжив Вілл, голос тремтів і ламався. — Наче бути одержимим, переслідуваним, замкненим у пастці вже, бляха, було недостатньо.
Сльози нарешті прорвалися і, не зупиняючись, котилися по щоках.
— Ти мав бути моїм прихистком, Майку, — глухо сказав він. — Єдиною людиною, поруч з якою я не мав би почуватися неправильним за те, ким я є.
Перед очима Майка все розпливлося.
— Вілле…
— Але ти змусив мене почуватися невидимим, — раптом закричав Вілл. — Наче ти мене соромився. Наче я був чимось, що ти міг терпіти лише тоді, коли це було зручно. А потім ти просто зник. Лишився в Гокінсі. Перестав дзвонити. Перестав відповідати. Хоча, здавалося, тобі було добре зі мною. Ти прийняв рішення за нас обох.
У грудях Майка боліло так, ніби їх ось-ось розірве зсередини.
— У мене роками були кошмари, ти знаєш про це? — Голос став хрипким, сповненим виснаження й жалю. — Я з криком прокидався серед ночі, тремтів так, що не міг дихати. Я намагався знайти розраду в інших, Майку. Я справді намагався. — Його тихий сміх був порожнім, мертвим. — Вони ніколи не розуміли. Вони не знали, як це — вижити після пекла, яке ніхто інший не бачив. Пекла, що ламає назавжди. Вони не знали, що це таке.
Майк заплющив очі, сльоза вирвалася й гаряче покотилася щокою.
— А тепер, — сказав Вілл, знову схопивши Майка за піджак, — тепер я нарешті маю щось хороше. Я нарешті прокидаюся і не ненавиджу себе. І тут з’являєшся ти і… що? Думаєш, маєш право мене засуджувати?
— Я не… — тихо промовив Майк, голос тріснув від емоцій. — Я тебе не засуджував.
— Тоді що, чорт забирай, ти робив? — вибухнув Вілл. — Бо з мого боку це виглядає так, ніби ти вирішив, що маєш право втручатися в моє життя, в мій вибір.
Майк розкрив рота, потім швидко його закрив. Більше не залишалося брехні, що могла би підійти.
Вілл розсміявся крізь сльози, похитав головою.
— Ти справді такий самий, як твій батько, — різко кинув він. — Ховаєшся за рутиною і гіркотою, бо це легше, ніж показувати свої почуття. Ти жалюгідний, — Голос тріщав. — Його міні-копія, пора тобі обзавестись й іншими атрибутами його посереднього нещасливого життя.
Майк здригнувся.
— Навіть якби між нами щось і було, ти більше не маєш наді мною жодної влади, — продовжив Вілл, вимовляючи слова так, ніби вони були гіркими на смак. — Ти не маєш права вирішувати, хто мені підходить, а хто — ні. Ти втратив це право в той самий момент, коли пішов.
Він різко відпустив Майка і відступив назад, важко дихаючи.
— Я більше не дозволю тобі робити мені боляче.
Всередині Майка щось остаточно зламалось.
— Вілле… — прошепотів він. — Зачекай.
Вілл завмер.
Майк підняв обличчя, очі червоні, сльози вільно котилися по щоках, руки по боках тремтіли.
— Ти помиляєшся.
Вілл розсміявся, гірко, сухо, різко.
— Справді? В чому це?
— В усьому, — хрипло промовив Майк, голос зірвався під тягарем років і пригніченої туги. — Я думав… думав, якщо просто почекати, якщо продовжити вдавати, що мені байдуже, це мине. — Його губи тремтіли. — Але воно не минуло. Легше не стало. Ні на йоту.
В очах Вілла вирував конфлікт.
— Не треба, — прошепотів він низько, з напругою. — Не кажи цього. Я мав би зараз ненавидіти тебе, — прошипів він крізь стиснуті зуби. — Мав би…
Але він не завершив. Не встиг.
Руки Майка стиснули рубашку Вілла на грудях й рвонули до себе. Губи зійшлися, і жар охопив їх повністю.
Це був поцілунок чистого відчаю, насичений гнівом і роками пригніченого бажання, роздратування та образи. Зіткнуті щелепи, оголені зуби, обидва тремтіли, ледь дихали. Вілл видав звук — наполовину протест, наполовину стогін, — перш ніж зголодніло зануритись однією рукою в волосся Майка, а іншою міцно обхопити його за талію та притягнути неможливо близько до себе.
Руки Майка пекли від дотику до плечей Вілла, ніби відпустити його означало втратити назавжди. Будь-яка відстань була нестерпною, і він схопився за піджак Вілла, рвучко тягнучи ближче. Ще ближче.
— В машину, — захекано промовив він, — всередину.
Йому було байдуже, хто їх побачить, йому було байдуже на все, крім Вілла, який на мить запнувся, але не опирався.
Щойно за ними глухо зачинились двері машини, зовнішній світ зник. Майк притягнув Вілла до себе на коліна, пальці жадібно вплелися в його волосся, тягнучи його обличчя вниз. Їхні губи зімкнулись знову. Дихання обпекло й осіло на шкірі мурашками. Вілл застогнив, низько і грубо, і голодно притиснувся до Майка, відгукуючись на його дотики. Руки блукали по плечах, грудях, де тільки можна було дотягнутися. Коліно Майка вдарилося об центральну консоль, він зашипів, але притиснув Вілла ще міцніше, спраглий до чужого, віллового тепла. Тягнувся до його губ ще й ще, дуріючи від відчуттів. Цілував його так, ніби світу може будь-якої миті настати кінець, ніби це єдина мова, яка залишилася зрозумілою.
Вілл цілував у відповідь так само люто, ошаліло, його руки тремтіли, дихання збилось.
Вони відірвалися лише на короткий вдих, притискаючись чолами один до одного, обидва тремтіли.
І тоді це вразило Майка.
Ти цілуєш хлопця. Чоловіка. Це неправильно. Це небезпечно. Це…
Чорт забирай. Це Вілл.
— Не зупиняйся, — видихнув Вілл, голос був осиплий, майже дикий, губи — червоні та блискучі. — Навіть не думай зупинятися.
Благання Вілла наштовхнулося на спогади про всі ті моменти, коли він мріяв про це, коли стримував себе в темряві кімнати, бо страх переважав бажання. Про всі рази, коли він бачив страждання Вілла, самотнього та спустошеного, і думав: Якби міг, я врятував би його. Віддав би йому весь світ.
Усвідомлення того, скільки він чекав і скільки собі відмовляв, ошпарило сильніше за будь-який сором.
Майк трохи відсунувся, вдивляючись у обличчя Вілла в тьмяному світлі панелі приладів. На те, як груди Вілла натужно піднімалися і опускалися, на його безмежно розширені зіниці, на волосся, що липло до чола від поту й спеки. Він завжди був красивим, Майк знав це, завжди знав. І бачити його тут, відчувати, як він тремтить в його руках, зі збитим диханням й обважнілим поглядом, змушувало груди стискатися чимось набагато глибшим за бажання.
Це був жаль.
Я мав бути першим. Я мав бути першим, хто поцілує тебе. Я мав бути поряд.
Важкість цього майже змусила Майка відступити, але натомість руки опустилися по гарячій шиї Вілла, пальці торкнулися ланцюжка.
А потім без роздумів чи вагань, з безрозсудною рішучістю, яку Майк не міг пояснити, він різко його смикнув, ланцюжок обірвався.
Серце Майка закалатало в грудях.
Що я накоїв? Я все зіпсував?
Вілл лише похитав головою, важко дихаючи крізь привідкриті губи.
— Все добре… Мені байдуже, — прошепотів він задихано. — Просто… поцілуй мене ще раз.
Майк потягнувся до Вілла, зловив губами його губи, зім’яв, тепер ще голодніше, вимогливіше, ігноруючи розум, що кричав зупинитись.
— Ти… ти його любиш? — тихо промовив Майк у губи Вілла, торкаючись пальцями лінії його щелепи, відчуваючи власний збитий пульс під шкірою.
Тихий стогін Вілла розчинився між поцілунками й уривчастим диханням.
— Любов — це надто гучне слово.
Майк притиснувся до чола Вілла своїм, заплющивши очі й перечікуючи хвилю тремтіння.
— Але мені потрібно знати. Ти його любиш?
Пальці Вілла вп’ялися в його плечі, притягуючи болісно близько.
— Я… не думаю, що колись знайду любов, — зізнався він тремтячим голосом. — Бо любов — це розуміння. А мене ніхто ніколи не зрозуміє.
Майк судомно ковтнув, очі защипало від сліз.
— Я зрозумію, — прошепотів він. — Я завжди розумів.
Вілл зарився пальцями в його волосся й притягнув ближче, довірливо нахиляючись до нього. Вразливість у його голосі, в щирості його дотиків було щось таке, що боляче надломило щось глибоко всередині Майка, щось таке, чого він не усвідомлював роками. Усі емоції зіштовхнулися тепер у одне невгамовне, пекуче відчуття.
Майк поцілував його знову, на цей раз повільніше. Його руки дрижали, коли він незграбно взявся за ґудзики сорочки Вілла, розстібаючи їх один за одним, тремтячи від бажання, провини і жаги. Тіло гостро відчувало кожен дотик. Свідомість розривало між страхом і потребою.
Це ж чоловік. Це ж Вілл. І я… о, господи…
— Я так довго тебе хотів, — прошепотів Майк між поцілунками.
— Тоді чому… чому змусив мене так довго чекати? — тихо запитав Вілл.
— Я справді думав, що збожеволів, що хочу цього.
Вілл міцніше стиснув його волосся, великими пальцями провів по вилицях, по болючому синцю під оком.
— Хіба ми не мали бути божевільні разом?
Майк важко видихнув.
— Я… мені треба все обдумати. Я так довго боявся, так довго нічого не розумів… роками. А тепер… — Голос затремтів і зірвався. — Тепер, коли ти поруч, усе, від чого я тікав, навалюється разом.
Вілл ніжно притиснувся губими до скроні Майка, не поспішаючи відриватися.
— Тоді думай, — промовив він. — Скільки потрібно. Але обіцяй мені, ти більше не будеш таким ідіотом.
Майк на мить заплющив очі, дозволяючи словам осісти всередині.
— Я не можу нічого обіцяти, — прошепотів він, — після всього… — Погляд ковзнув по обличчю Вілла, губи сколихнула маленька усмішка. — Зрештою, я син свого любого татуся.
Вілл тихо засміявся, похитав головою, щоки все ще палахкотіли, губи були припухлі й вологі. Їх хотілось знову поцілувати.
— Але… я спробую, — додав Майк, голос тихіший, вразливий, щирий.
— Це все, що я прошу, — промовив Вілл, лишаючи ще один м’який, теплий поцілунок на скроні Майка і тулячись до нього ближче, сховав обличчя в згині його шиї.
— І знаєш… той ланцюжок, — обережно почав він.
Майк розгублено моргнув.
— Що з ним?
— Він ні від кого. Він мій. Я сам його купив для себе. Він нічого не означає. Абсолютно нічого, — Він нахилився ближче, задіваючи губими шию Майка. Майк затремтів. — Але мушу визнати, було напрочуд цікаво дивитися, як тебе накрило. Ти ледь не зійшов з розуму через шматок металу, — Вілл відсторонився, заглянув в очі Майка, його посмішка стала хитрішою, в голосі з’явилась легка насмішка. — Дуже промовисто, якщо чесно.
Майк витріщився на нього, обличчя миттєво залив жар — так, що аж вуха загорілися. Він відвід погляд.
— Я… чорт, Вілле, вибач. Мені шкода.
А далі не мовивши ані слова, він притулився обличчям до віллових грудей, вдихаючи його тепло й запах, намагаючись сховати рум’янець ніяковості та палкості. Пальці вчепилися в сорочку, ледь тремтячи — він завис між бажанням щезнути й страхом відірватися від Вілла хоча би на мить.
Вілл тихенько засміявся — тепло, майже лагідно, звук пройшовся по майковому волоссю й змусив серце битися швидше. Майк підняв погляд, і їхні очі зустрілися.
— Так і має бути.
— Знаю. Мені справді шкода.
Вілл потягнувся й обережно заправив вибите пасмо йому за вухо, і на якусь мить усе довкола перестало існувати, світ звівся до одного-єдиного тихого руху.
І вперше за багато років Майк не відчув того знайомого страху, сорому, тиску чужих правил і очікувань. Зникли роки удаваної байдужості, роки самозаперечення, роки, коли він змушував себе мовчати й придушувати власні бажання.
Він відчував тільки Вілла. Жар його тіла, стабільну вагу на грудях, тепло шкіри, рівне серцебиття під долонею.
Ця болісно прекрасна реальність — живий, дихаючий Вілл, тут, поруч, тремтячий в його руках — стирала все зайве. Майк відчував, як його затягує в це відчуття, і вперше за багато років він не хотів тікати.
Якби довелося обирати, якби це був останній момент його життя — він міг би залишитися тут, притиснутий до тіла Вілла, до його губ, огорнутий його запахом, його заземляючою присутністю. І дивним чином він не шкодував би ні про що.
Бо вперше за роки, після темряви, страху й мовчазного відчаю, що проріс у ньому аж до кісток, він більше не хотів зникнути.
Не тоді, коли поруч був Вілл. Не так. І ніколи більше.
Він хотів лише одного. Лише його. Лише Вілла.