Work Text:
0
Віск стікав по свічкам. Золото рамки ікони блистіло у теплі вогників. Чоловік падає на коліна. По його скроні стікає крапля поту, він витирає чоло і підіймає голову догори, до Пресвятої Богородиці. Марія, мати Божа, із застиглим порцеляновим виразом тримає сина на руках. Чоловік усе б віддав, щоб зараз побачити власну матір. Він складає руки, проговорюючи шепотом моління. Кров проливається бистріше, ніж він встигає озирнутися.
I
Ад'ютант схоплюється з ліжка. Починає оглядатися по сторонам. Зламану руку проймає болем. Його розум одразу мутніє, а у голові починає гидко пульсувати. Він торкається скронь пучками пальців, відчуваючи бинти. В очах з’являються іскри, мов від спалаху фотоапарата. Чоловік намагається встати, але втрачає свідомість.
Прокидається вдруге. На цей раз не підіймається. Він не знає, скільки часу пройшло від його першого пробудження. До кімнати хтось заходить. Йому простягають пігулку, і він ковтає її, не задаючи питань. Хтось уходить, зачиняючи за собою двері. Чоловік дивиться на сіру стелю. На самому верху стіни, до якої прикуте його ліжко, з невеличкого вікна пробиваються промені. Не надто яскраві, тобто зараз не день. Мозок починає потроху розслаблятися — і чоловік засинає.
Зранку, щоб згаяти час, Ад'ютант першим ділом штурмує до бібліотеки. На своєму шляху забігає до кухні, хапаючи з підноса гарячу булочку. Він біжить на другий поверх по слизьким, тільки-но вимитим сходам, ледве не падаючи на поворотах. В його розпорядженні цілий день, а то і ціла вічність. В цьому місці немає порядків, а такі речі, як годинники, навіть і не зустрінеш. Каталог бібліотеки обширний, можна зачитатися. Чоловік дістає стопку книг, на цей раз — наукову фантастику, і сідає за стіл. Він ніколи не був затятим читачем. В дитинстві (про яке він, на диво, ще має спогади) йому подобалися протилежні справи, тобто спорт, але точно не література, яка потребує додаткової концентрації. Він радше готовий був вдруге піти на війну, аніж сидіти й вдивлятися в ці набори букв, та згодом і до цього пристосувався.
Марфа підсіла навпроти тихо, наче миша. Ад'ютант відволікся. Його досі дивувало питання, чому ніхто не поскаржився на її вбрання. Він міг би, але тоді це б означало, що його хвилюють ті тонкі бретельки її нічної сорочки, які от-от і спадуть з її плечей, але це не так. Сьогодні він у піжамі виключно тому, що однією рукою незручно перевдягатися. Марфа закручує на палець пасмо свого рудувато-червоного, полум'яного волосся. Переводить погляд вперед, вдивляється у відкриті двері позаду Ад'ютанта.
— Ну хіба він не лапочка, скажи? — зітхає.
Ад'ютант піднімає на неї погляд.
— Хто?
— Степанко.
Чоловік оглядається. Бачить хлопця років 25. У нього світле розпатлане волосся, сутула постава. Обличчя тільки якесь зовсім дитяче. Він миє підлогу. Ад'ютант зіштовхувався з ним на сходах. Степан трохи незграбний. Та й що з нього взяти: зовсім молодий, ще життя не пізнав. Чоловік не розуміє, чому Марфа до нього так припадає. Чи то жалість бере, що сирота? Принаймні роботу вміє виконувати.
— Скільки Вам років?
Ад'ютант стомлено дивиться на жінку. Марфа посміхається.
— Непристойно таке питати.
«Не більше 37», — проговорює подумки, повертаючись до читання.
На плече Ад'ютантові лягає чиясь рука. Він здригається. Бачить біля себе високого чоловіка із зачесаним назад темним волоссям. Медбрат.
— Вже час, — промовляє він своїм монотонним голосом.
Ад'ютант дивиться у вікна бібліотеки. За ними темно, як у дирі. Він повертає голову до медбрата, погоджуючись.
В його кімнаті горить лампа. Ад'ютант вмощується на своєму ліжку.
— Принести щось? — запитують.
Чоловік нарешті звертає увагу на свій порожній шлунок. Йому приносять розігрітий суп, трохи хліба і компот. Медбрат посуває стілець до ліжка і простягає чоловікові ложку. Ад'ютант ніяковіє.
— Не треба мене годувати.
— Це моя робота. Тим паче, ти втомлений.
— Хіба це не може зробити хтось інший?
Медбрат задумується, застигши на мить, але відповіді не дає. Ад'ютант натомість прохає вколоти йому снодійне. Він спостерігає за тим, як той дістає зі своєї поясної сумки запакований шприц і препарат у ампулі. Гостра голка пронизує шкіру, змушуючи скривитися, і невідома речовина розтікається по венам. Чоловік не знає, який саме препарат йому вколюють: довіряє лише на словах.
Ад'ютант падає на м'яку подушку, дивлячись вгору: більше, власне, йому немає, що робити. На бік повернутися не може через гіпс, тому доводиться терпіти затікання м'язів. Перед тим як заснути, згадує ще раз за свого медбрата і за персонал. Вони всі до дідька дивні. Ходять, наче примари, понуривши голови. Дим облягає на них, наче одежа. Неприємні контингенти. Краще знатися з живими, ніж з мертвими.
Після читання Ад'ютант розкладає по місцях прочитані книги. Враз чує чиїсь голоси. Він відсуває книжки з полиці і вбачає Марфу. Вона говорить з кимось, не даючи проходу. Не важко здогадатися, що це Степан. Її солодкий тембр звучить Ад'ютантові вбивче.
— Стефанчику, не хочеш пограти разом у крокет?
Вона запитує це так часто, що Ад'ютантові починає здаватися, що це якийсь дивний евфемізм. Він не чує, що відповідає хлопець: його голос зазвичай тихий і дещо боязкий. Він, певно, зараз ледве свідомість не втрачає. Марфа розпливається у посмішці, наче кішка, продовжуючи свої загравання. З її плеча спадає бретелька. У Ад'ютанта кипіє кров.
— Стефаночку, котику, ти знаєш, що можеш до мене будь-якої миті звернутися, — промовляє, після чого шепоче щось йому на вухо. У Степана відбирає мову. Його груди збуджено підіймаються.
Ад’ютантові зіниці звужуються, коли хлопець хапає жінку. Цілуючи, він прибиває її спиною до читацького стола. Його рука занурюється під її нічну сорочку. Він водить по пишним стегнам і сідницям, зачіпаючи краї спідньої білизни. Впивається всією звіриною спрагою до шиї. Ад'ютант не може відвести погляд. Він стискає кулаки, болісно впивається нігтями в шкіру долонь. Прикушує язик.
Марфині стогони розбиваються об стіни бібліотеки. Ад'ютант ковтає слину, спостерігаючи за тим, як Степан маркує Марфин живіт, опускаючись нижче. Він розсуває її ноги. Жінка оглядається. Їхні зі спостерігачем погляди з’єднуються. Вона знову посміхається, ні на йоту не знітившись.
— Степасенько, гадаю, у нас гості.
Ад'ютант з жахом відвертається.
Йому згадується той день, коли він вперше побачив їх разом. Була ніч, за вікном дощило. Гриміло, наче Судного дня. Вони грали в доміно разом з медбратом у бібліотеці, оточуючи себе теплом настільних ламп. З музичної кімнати доносилися мотиви джазової композиції. Через негоду згасло світло, довелося шукати свічки.
Роздався гуркіт вхідних дверей. За тим — жіночий регіт і кроки. Марфа промокла разом зі Степаном під зливою. Жінка хапалася за плечі, трусячись від холоду, проте її щоки, вкриті ластовинням, були рум’яніші яблук. В той вечір вона чомусь була боса. Зігріваючись, переступала з ноги на ногу і прибирала з очей прилипле волосся. Степановий одяг був зім’ятий, вкритий багнюкою. Він нагадував того собаку: облізлого, але щасливого.
— Шановні, ви де шлялися?
Ад’ютант стояв з руками, поставленими в боки, відчитуючи їх, наче суворий батько. Степан сороміцько опускав очі, а Марфа продовжувала сміятися. Позаяк у нього розболілась голова, він полишив їх у спокої.
Марфина гра у крокет не мала ніяких підтекстів. Їй вдалося вмовила свою чоловічу компанію пограти з нею, хоч Ад'ютантові ця ідея не припала до душі. Молотки були кинуті на зеленому газоні. Вони сиділи за столиком біля маєтку, розпиваючи прохолодний чай після партії. У фонтані, покритому мохом, струміла вода. Ад'ютант прикриває рукою очі, захищаючись від сонячних променів.
— Юрасю, він тобі казав своє ім’я? — запитує Марфа у медбрата.
Той заперечує. Марфа фиркає. Ад'ютант закочує очі.
— Хтось взагалі Степана бачив?
Чоловік розломлює ложкою панакоту. До нього повертаються дві зацікавлені голови.
— Хто це?
Ад'ютант відводить погляд, насуплюючись. Дійсно: хто це? Він продовжує мовчки їсти десерт. Хапає заодно пісочні тістечка і нарізані фрукти на таці, за що йому роблять зауваження. Пройшов час відколи його рука загоїлась. Скільки точно — він не здогадується. Зате тепер може сидіти у своїй звичній білій майці й штанях. На плечі накинув сорочку у разі, якщо стане холодно, але з такою погодою, як зараз, до зими ще далеко.
Марфа каже, що хоче пограти сама, тож покидає стіл.
Її немає вже довгий час. Принаймні, Ад'ютант так думає. Він шукає її по всьому маєтку, але не знаходить. Вода у фонтані досі шумить, і пташки не затинаються. Повернувшись на газон, чоловіки помічають покинутий молоток у траві. Не вистачає однієї кульки — червоної.
Вони йдуть до лісу. Високі дерева загороджують світло неба. Чоловіки пробираються крізь колючі тонкі гілки, що намагаються виколоти їм очі. Ад'ютант пропонує повертатися, але медбрат прагне зайти далі. Відсуваючи чергову гостру гілку, він зупиняється. Чоловік позаду нього заглядає через його плече.
Попереду шлях круто обривається вниз, до невеликої галявини. Марфине тіло застигло на сухій землі. Вона тихо тріпоче, мов олениця. Очі вологіші за воду. Бретелька її нічної сорочки остаточно спала з плеча. Ад'ютанта паралізує.
Медбрат підходить першим. Він затискає її живіт — і з жінки виривається плач. Вона говорить до нього, щось так бурхливо і нечітко говорить, що Ад'ютанта починає нудити. Йому сонце припекло голову. Він втуплює погляд додолу, поки Марфині крики полохають пташок разом з усією іншою лісовою нечистю. Ад'ютантові закладає вуха.
Йому згадується смак сирого ґрунту на язиці і пил від куль у легенях. А після шуму у перепонах йдуть спогади про медалі і ордена. Він же не просто так отримав звання. Він же бачив ті пусті оченята не заради того, щоб зараз стояти із занімілими пальцями. Тож Ад’ютант підіймає голову. Медбрат сидить над тілом і нічого не робить. Він повертається до нього і без залишку співчуття дипломатично констатує:
— Вона померла.
Ад'ютант чує биття власного серця. Він рветься до Марфи. Йому важко дивитися на її кривавий, понівечений раною живіт. Він хапає її бліде обличчя, ледь не сахаючись. Кличе на ім’я, б’є по щокам, але ніхто не відгукується. Йому страшно і душно, і він заперечує той факт, що по його пальцях і мозку тече дежавю. Він намацує артерію. А ще — слабке серцебиття.
— Ти ж лікар! Зроби щось! — волає на медбрата.
— Я тобі не Бог, — гарчить у відповідь.
Ад'ютант сичить крізь зуби, ляючись. Він каже, що покличе тих, що в маєтку. Досі каже, каже, каже. Не затикається. А потім з’являється камінь і медбратова рука. Ад'ютантові очі рефлекторно затуляються. Він чує характерний звук. Тупий, але ламкий. На нього крапає щось тепле, наче сік від соковитого фрукта. А потім ще раз. І ще раз. Допоки, розтуливши очі, він не бачить розтрощену впадину у Марфиній голові. Її мізки нагадують фарш. Тепер він згадує, чому не полюбляє м’ясо. Усе таке блискуче, мов плоди гранату на сонячних променях. Таке червоне і неживе. Їй немає чим дихати, і відсутнє ліве око. Інше запало. Він бачить нижній ряд зубів, та їй більше не вдасться сміятися.
Медбрат тяжко дихає. У Ад'ютанта дрижить губа.
— Ти що наробив? — він повільно повертає до нього голову.
Юрієве обличчя пофарбоване Марфиною кров’ю. Руки і форма теж. Його око сіпається, і брови насуплені. Він встає, спльовуючи. Прямує до виходу з лісу. Там за деревами досі випромінюється світло.
Червона кулька не знайшлася.
Ад'ютант не став просити снодійне. Його мозок буде увімкненим більше половини ночі. Йому не вдасться виспатися, але його це не хвилює. Його більше ніщо не хвилювало цього дня. Такого чарівного, липневого дня.
Горіла лампа біля ліжка. Чоловік дивився на стелю. Як тільки заплющував очі, чув, як за дверима щось починало шкребтися. Кігті неприємно дряпали деревину, наточуючись. Його кликали диким воланням, а він не міг допомогти. По стінах через вікно лізли комахи і залазили під ковдру. Вони лоскотали своїми малесенькими лапками, повзли по нерухомому тілу, обвиваючи кінцівки. Він міг відчути пліснявий запах і кров на власних долонях. Двері почали скрипіти. Його реакція звелася на нуль. Коли побачив перед собою темний силует, навіть не здригнувся. Тільки серце оживилося, забившись у тривозі. Воно стояло над ним і по-дурному глипало своїми випнутими двома баньками. Комахи зав’язалися на шиї, мов петля.
Ад'ютант прокинувся аж увечері. Дезорієнтований і переляканий, відчував себе пійманим пацюком у клітці. Не знав, чи пройшов день, чи два, чи зовсім тиждень. Медбрат сказав, що сьогодні — це тільки завтра. А він звик довіряти його словам.
Він наїдається прісною кашею, бо нічого іншого немає. Уминає за обидві щоки, насилу ковтаючи, аби лише голодним не залишитися. На Ад'ютантові не знайшлося слідів від удушення. Медбрат дивиться на нього відчужено, а той втуплюється навзаєм злісно і ображено. Він не знає, які ще таємниці ховає в собі цей чоловік.
Ад'ютант встає з-за столу. Зупиняючись біля дверей, запитує:
— Навіщо ти її вбив?
— Кого?
— Не прикидайся! Навіщо ти це зробив?
— Я не розумію, про що ти говориш.
Ад'ютант втрачає терпець. Він підіймає медбрата за волосся. Дістає з-за пазухи балісонг з вирізьбленою на руків’ї літерою V, притискаючи лезо до його шиї.
— Гадаєш, я тобі відсіч не зможу дати?
Медбрат наступає каблуком йому на ногу. Ад’ютант викрикує. Медбрат заламує його руку, з якої вилітає ніж, за спину, жбурляючи обличчям в тарілку. В’язка каша прилипає до щоки.
— Ми всі й так знаємо, що ти давно не в тій формі. Не потрібно собі брехати.
Він ривком відпускає Ад’ютанта. Зачісує скуйовджене волосся назад і виходить з кухні. Ніж на підлозі не знайшовся.
Ад’ютант заходить до музичної кімнати. Дістає коробку і починає перебирати каталог. Запис обраної платівки тріщить. Він викручує гучність на максимум і виходить з кімнати, залишаючи двері відчиненими. Музика лунає на весь маєток. Його починає клонити на сон.
Чоловік йде по сходам на перший поверх. Обертається, бо чує знайомий голос. Він заманює його, кличе до себе. Ад’ютант вагається. Його хребет починає вкриватися сиротами через подих протягу. Він ще раз оглядається, але передумує і йде до своєї кімнати. Власне дихання починає здаватися йому чужим. За ним починає хтось йти. Це точно не Юрій. Його кроки він ні з чим не здатен сплутати.
Ручку дверей як на зло заклинило. Ад’ютант судомно провертає її. Напруга досі не зникає. Йому вдається відчини двері, та він не потрапляє до своєї кімнати. Він знаходиться у коридорі на другому поверсі. Ад’ютант знову проходить шлях. Але, спустившись, його повертає назад. Коридор не закінчується. Люди на картинах рухають очі у його напрямку. Вестибулярний апарат починає не витримувати таких стрімким змін. Чоловік відчиняє двері то однієї кімнати, то іншої. Музика продовжує грати. Вона засідає у його голові, тому доводиться прикрити вуха.
Ад’ютант відчиняє чергові двері. Його зустрічає різкий сморід, що провокує кашель. Перед собою чоловік бачить коморку. З одного боку є ліжко: побрудніле, із заіржавілим каркасом. До стіни прибита ікона Діви Марії. На підлозі застиг віск від потухлих свічок. Ад’ютант намацує запальничку. На Марії розмазаний пласт крові. Чоловік відходить назад. Зачіпаючись, падає. Він повертає голову і бачить труп із засохлою раною на блондинистій макітрі. Щось знову починає шкребтися. Дуже голосно і противно. З-за ікони виривається тінь. Ад’ютант схоплюється з підлоги.
Він зіштовхується з медбратом на першому поверсі біля сходів. Той бере його за плечі, зупиняючи. Ад’ютантова увага залишається розсіяною, але принаймні він встигає перевести подих.
— Все буде гаразд, — заспокоює його медбрат, — у тебе знову припадок, ███████.
Ад’ютантові очі втрачають обнадійливий блиск. Він відходить від нього, заперечно махаючи головою. Його хапають за ногу, повалюючи. Він вдаряється потилицею об підлогу. Медбратове тіло втрачає свою людську форму. Тепер Воно стоїть над ним, гігантське, чорне, мов згусток космічного пилу. Воно тримає його, як і тієї ночі, коли він не міг заснути. Воно засмоктує його ліву ногу, як у вакуумі. Ад’ютант відчуває незвичне стиснення. Він дивиться вверх. Все дивиться і дивиться в тривожному очікуванні, що станеться далі.
Кістки тріщать, м’язи розрубаються. Його нігті впиваються у ворсинки багряного килиму. На очах виступають сльози. Він кричить від болю. Смикається, прагне поглянути вниз.
Хтось затуляє йому очі.
Ад’ютант прокидається в холодному поту. Бачить стелю, знайомі чотири стіни, інтер’єр. Усе його тіло поштрикане нитками болю. Він відкидає ковдру. Ні. Ні-ні-ні-ні-ні. Тільки не це. Він падає з ліжка, забиваючись плечем. Попри біль, повзе до дверей. Роздирає зв’я́зки, кличучи медбрата. Йому потрібне знеболювальне, а ліпше — одразу снодійне. Йому потрібен Юра.
Він втрачає свідомість.
II
Прочиняються двері ванної кімнати. Медбрат завозить колісне крісло. Він роздягає Ад’ютанта, знімаючи його піжаму, просякнуту потом. Бере його на руки і кладе у гарячу воду. Ад’ютантові очі бездонні, а погляд мутний. Скули запали, шкіра поблідніла. Його їжею стали крапельниці і уколи.
Медбрат ставить табурет біля ванни. Починає натирати йому спину милом. Потім руки і шию. Масажує скальп. Ад’ютант відкидає голову у приємному розслабленні вперше за декілька днів. Його щетина за цей період встигла відрости. Закінчивши миття, медбрат бере до рук бритву. Ад’ютант сидить спокійно, не намагаючись йому завадити. Іноді дивиться на нього, але бачить сконцентрований, професійний погляд — і відводить очі.
— Сьогодні 35 день.
— Чому це відбувається? — перебиває Ад’ютант.
— Хто його зна, — медбрат зводить плечима. — Я тут не довше за тебе.
Він цілеспрямовано починає діяти Ад'ютантові на нерви. І його стриманий голос ніяк не сприяє поліпшенню ситуації.
— Тебе, бляха, хоч щось хвилює, беземоційний ти виродку?!
Бритва вихоплюється з медбратових рук, опиняючись на кахлі. Його хапають за горло.
— Юро, кидай цю дурну справу. Вони мені ногу відрубали! А далі що? Що далі?!
Медбрат рвано вдихає клаптики повітря через ніс. Його руки тягнуться до міцної долоні на шиї, намагаючись її прибрати. Ад’ютант відчуває чужий пульс і рухи гортані. Він чи не вперше бачить медбрата таким безпорадним, і це дарує йому незнану насолоду.
— В цьому місці хоч щось справжнє? Ось ти, — він вдивляється у медбратові сині вени. — Ти взагалі реальний, скажи? Ти справжній? А я?
Медбрат хрипить, підтверджуючи, і Ад’ютант відпускає його. Вода у ванній розбовтується.
Він постійно лежить і ні з ким не говорить. Йому кортить кудись піти, але все, що його оточує, нагадує про ті звірства. Він не пам’ятає, коли встиг забути роки, пов’язані зі службою. Може, мозок спеціально їх стер, мов графіт на папері? В голові залишилися лиш темні плями від ластика.
Він більше не ходить до бібліотеки, не відкриває нові жанри. Йому не цікаво, чим завершиться історія. А ще він не хоче бачити руду жінку з розбитим обличчям і пораненням в череві. Він більше не думає про неї. Не так, як думав раніше. І йому не згадується її ім’я. Ластик не зміг стерти тонкі бретельки, дощові ночі та щирий сміх.
Юрія десь чорти носять. Ад’ютантів погляд втуплений в підлогу. Він раптом посміхається. Йому стає смішно від того, наскільки ясними були його благання про те, щоб той нікуди не йшов. Він йому навіть не подобається. То навіщо було прикладати стільки зусиль? Лише голос знову марно зірвав...
Ввечері в маєтку стає холодніше. Ад’ютант надягає халат поверх піжами. Ліву штанину донедавна відрізав кухонним ножем: ні́чого їй мотилятися. За пару днів він встиг приловчитися до милиць. Може, відрубана нога вже й не така суттєва справа? В останні дні він засинає у медбратовому ліжку, бо власна кімната лякає. Йому нестерпно знаходитися там, чути ті диявольські звуки. До неможливості страшно закривати на них очі. Йому, далебі, краще, ніж було, але темрява продовжує не давати спокою.
Медбратова кімната відрізняється, може тому і безпечніше. Там чистіше і акуратніше. Навіть є повноцінне вікно, з якого видніються клумби. Колір стін приємніший оку. Ад’ютант дивиться на календар. Сьогодні 38 день. Його шлунок починає жалібно урчати, та він не збирається йти на кухню. У маєтку тиша стала виразніше. Він сподівається, що медбрат повернеться. Він повинен. Ад’ютант помічає шафу в кутку кімнати. Встаючи, він підходить і відчиняє її.
— Брехло!! — зустрічає криками Ад’ютант, тикаючи пальцем на медбрата.
Єдина нога не тримає його, він притискається до милиць, своєї єдиної опори, сильніше. На медбратові залишився слід від ляпаса. Він прикладає руку до почервонілої щоки. Ад’ютант налітає на нього, хапаючи за комір. Милиці з тріском відбиваються від підлоги. Медбрат тримає їх обидвох в рівновазі, спираючись на ноги.
— Я знав! Так і знав, що ти довбаний психопат!
Медбрат не відповідає, слухаючи звинувачення в свій бік.
— Нащо я тобі? Щоб наді мною експерименти проводити, га? А ті ампули. Що в них насправді?!
Ад’ютант починає бити його в груди, в плече.
— Кляте мудло! Звідки в тебе в шафі сокира?!
Медбрат розпливається в посмішці. Ад’ютант не витримує, заряджаючи кулаком йому в обличчя. Вони падають. З медбратового носа починає юшитися. Він все ще посміхається, дивлячись на Ад’ютанта зверхньо, хоча й знаходиться під ним. Іншого чоловіка це злить ще більше. Він охоплює руками його шию. Стискає з нещадною міццю, але в результаті зупиняється. Медбрат вдихає.
Ад’ютант починає чути знайомий скрегіт позаду. Він поступово розростається по всьому приміщенню, наче бджоли у вулику, що у вухах починає гудіти. Він злізає з медбрата, повзучи до своїх милиць. Йому здається, що його може знудити. Він чує, як Воно наближається. Воно тисне, повідомляючи про свій прихід. Ад’ютантове серце ладне вистрибнути. Він повертає голову назад. На медбратовій формі маковіють бутони крові. Ад’ютант встигає лише здригнутися, як Воно налітає на Юрія зі швидкістю дикого пса.
Чоловік відвертає погляд. Бере милиці і підіймається. Йому стає байдуже. Він падає на сходах. Чує, як завиває вітер надворі. Певно, десь прочинене вікно. До нього долітають приглушені крики медбрата. Воно затискає йому рота. Пронизує ножем зі знайомою літерою. Лезо втискається ще глибше. Чи Юрій того заслужив? Ад'ютант не знає. Він нічого не відчуває. Йому згадується, як він палив зі своїми товаришами. Як доводилося ділити одну запальничку, а подекуди і одну цигарку на двох, бо запасів було не багато, а задоволення — короткочасна річ. Так само і з життям.
Годинник пробиває північ. Своїм тяжким дзвоном він заповнює увесь простір. Настав 40 день. Ад’ютантові навіть не страшно. Він реагує на кроки, що чує позаду себе. Щось протикає його. Тремтячими пальцями він намацує голку в шиї, після чого засинає.
III
Ад’ютанта будять голоси. Він мляво розкриває очі. Оглядається і розуміє, що знаходиться за столом. Він прагне встати, але його руки прив'язані до стільця. Паніка трохи оживляє його туманну свідомість. Він наляканий. Оглядається ще раз і помічає перед собою тінь. Він дивиться на неї з-під лоба, бачить лише криву усмішку. Стіл прикрашений кількома свічками. Були подані страви, навіть перед ним стоїть тарілка. Він чекає з терпецем надресерованого собаки, поки тінь наїдається.
— Подивись, — вона до когось звертається з набитим ротом їжі, — він нарешті прокинувся.
— Я дуже цьому радий, — Ад’ютант чує Юрієвий саркастичний тон, повертаючи голову на його голос.
Той не в своєму звичному одязі. Замість білої форми — чиста футболка з штанами. Мішки під очима стали помітнішими. Ад’ютант нічого не розуміє. Він бачив, як медбратове тіло застигло, коли Воно зробило свою брудну справу. То чому він досі живий? Риси тіні попереду поступово стають жіночими. Їхні з медбратом голоси долітають до Ад’ютанта, але через дурман йому складно вдається усвідомлювати їх контекст.
— Де Вас на біса носило? Бачите, до чого довела Ваша халатність?
— Мені доповідали, як ви тут без мене розважалися. І чи не Вам говорити про халатність?
Медбрат пирхає.
— Я звільняюсь, зрозуміло? Звільняюсь!
— Не заводьтесь так, а то ще шви розійдуться. Підіть, краще, нагодуйте його, — вона вказує виделкою на Ад’ютанта.
Медбрат підходить.
— Відкрий рота.
— Що це? — Ад’ютант дивиться на пігулку в його долоні.
— Я сказав рот відкрий.
Чоловік відводить голову. Медбрат бере його за щелепу і повертає назад до себе. Запихає до горла пальці, кладучи таблетку. Підносить склянку, поки того бере рвотний рефлекс. Вода через необережність починає литися по Ад’ютантовому підборіддю, та він все-таки запиває препарат.
— А ніжніше ніяк не можна? — цікавиться жінка.
— Мені начхати, що він Ваш родич! Він мене ледь не вбив!
Ад’ютант звертає увагу на свою тарілку.
— Це хто? — запитує.
— Оленина.
Соковите м’ясо аж манить. Ад’ютант прикушує внутрішню сторону щоки, ковтає слину. Він кривиться, наче вередлива дитина. Медбрат наперед відсуває його тарілку подалі. Натомість годує його овочевим рагу.
Ад’ютант починає сміятися. Його тихий сміх стає гучнішим, майже маніакальним. Йому кумедні випрані скатертини, натерті до блиску столові прибори, портрети з невідомими людьми, м’які оббивки стільців. Він згадує шлях до усіх кімнат в маєтку і свій дім. У нього була скромна квартира у 5-поверхівці. Без цих масштабних інтер’єрів, філігранних меблів. Він міг лише мріяти про подібні хороми. Після служби і років військової справи намагався влаштуватися на звичайну роботу: не ризиковану, спокійну. Більшість його друзів померли на війні. Один з них навіть ніж йому подарував. Він не пам’ятає, як пережив їхню втрату. Згадує лиш злість і ненависть до ворогів. У нього, певно, повинна була бути якась сім’я. Інакше що він, 42-річний невдаха, такого зробив, щоб опинитися у цьому місці?
Потроху вгамовуючись, Ад’ютант починає плакати.
— Де Марфа? — запитує. — Де моя Марфа?
Усе затихає. Медбрат, до того розгніваний, змінюється в обличчі. Вони переглядаються з жінкою. Вона збентежено хитає головою.
— Що це значить? — продовжує Ад'ютант. — Що з нею?
Медбрат зітхає. Спирається на стіл. Наважується обережно почати.
— Пригадуєш перші дні? Що ти бачив?
— Вона була з тим хлопцем.
— Ти пам’ятаєш, як вбив його?
Ад’ютантові очі округляються. Він дивиться на медбрата в надії, що це жарт, але його емоції чистіші за кришталь. Юрій не відзначався делікатністю навіть у таких питаннях.
— Ні.
— А те, як штрикнув Марфу ножем?
Ад’ютант опускає голову.
— Чому це відбувається? — його голос рветься, мов струна.
Жінка втручається.
— Досить. Відведи його до кімнати.
Ад’ютантові не до вподоби повертатися до своєї кімнати. Він благає медбрата забрати його до себе, але той відмовляє. Після інформації, почутої за столом, йому важко. Раптова жага, що взялася нізвідки, не дозволює йому так просто сидіти на місці. Йому потрібно щось зробити. Хоч щось вдіяти, щоб врятувати себе. Він недієздатний навіть у цьому питанні.
Ад'ютант хапає медбрата за руку.
— Юро, вони мене знайдуть, — його очі налиті жахом.
— Заспокойся, з тобою нічого не станеться.
— Ні, я... Я повинен їм сказати! — його голос переходить на крик. — Юро, я вбив свою дружину! Хіба ти не розумієш? Я вбив їх! Я вбив їх обох!
Медбрат притискає чоловіка до ліжка. Нізвідки в його руці з'являється транквілізатор. Ад'ютант починає відбиватися, та його спроби марні. Речовина потрапляє в кров, і він заспокоюється. Медбрат стоїть над ним. Залишається до того часу, доки не впевнюється, що він заснув. Після чого уходить, закриваючи двері.
IV
Сірі хмари затіснили небо. По радіо прогнозували дощ. Ад’ютант сидить біля клумб, вкутавшись в халат. Птиці наспівують свої балади. Вітер колихає верховини дерев. Пішов четвертий місяць. До нього приєднується медбрат. Він простягає пачку, і той приймає пропозицію, дістаючи сигарету. Медбрат запалює свою, закриваючи вогонь від вітру. Ад’ютант бере запальничку, але після декількох невдалих спроб позичає вогонь у Юрія, доторкаючись своєї сигаретою до його. Він вдихає, отримуючи дозу нікотину.
— Пробач за той випадок.
— Сподіваюся, ти більше не збираєшся голову травмувати. Як протез, до речі?
Ад’ютант дивиться на ліву ногу.
— Нічо́го. Звикаю.
— Ти пам’ятаєш правила, чи не так? Гострі предмети без дозволу не брати.
Він киває. Медбрат піднімається. Повідомляє, що обід скоро буде готовий, і полишає його. Ад’ютант дивиться вдалину. В лісі поміж дерев зачаїлася олениця. Він зустрічається з її темними, мов ніч, очами. Потім встає, викидаючи сигарету, і прямує до маєтку.