Archive of Our Own

Chapter Text

Мінґі, напевно, повний невдаха. 

Якщо так дивитися, то йому ніколи в житті й не щастило. З самого початку, його народження припало на день смерті бабусі, колишньої королеви величного королівства Айрінде, яка трагічно загинула, захищаючи батьківщину у війні. Тож він ніколи й не знав як це — отримати подарунки, прикрашати зал для урочистого святкування, чи запрошувати друзів за стіл, наповнений різновидом ласощів з кожного куточка країни. З іншого боку, друзів у нього і ніколи не було, бо батько завжди повторював одне: всі навколо захочуть тебе використати, всім від тебе треба лише гроші. Через це, практично все своє дитинство він провів читаючи книжки, інколи малюючи, а інколи намагаючись потоваришувати зі старшими братами, та й ті від нього лякалися. Втім, суму від цього він не відчував. Можливо, тільки інколи йому хотілося закритися в кімнаті та проплакати декілька годин в подушку, але зазвичай, після такого він виходив повним сил і наснаги жити далі. 

Все змінилося коли йому виповнилося двадцять три. Його брати вже були одружені, дехто мав дітей, тож король не зводив свого погляду з наймолодшого сина, відчайдушно шукаючи йому наречену. Це нормально — виходити заміж без кохання, але Мінґі не був такою людиною. В нього були книжки. Багато книжок. Всі вони розповідали чудові історії, як принц закохувався у жебрачку, як два величні воїни разом долали всі труднощі та будували сім'ю, як два вічні вороги налагоджували власні стосунки. Але найбільше він любив історію про те, як принцеса закохувалася у пірата. Кожен раз, хлопець брав в руки одну й ту ж книжку, перегортував сторінки й шукав улюблені моменти, тільки щоб знову пережити ті самі емоції. В цій історії, молода принцеса кидала королівство, відмовлялася від корони тільки заради одного — гарного, власного короля піратів, що погодився бути її вічним супутником.

Можливо, через це Мінґі почав героїзувати піратів. Навіть мріяв, що його випадково знайде якась піратка, в яку він закохається, і забере до себе в замок. Або ж навпаки, та приведе його на корабель, щоб вони до самої старості подорожували під блакиттю неба. 

Та тільки доля у нього зовсім інша. День, коли його батько почав шукати наречену, став найчорнішим в житті хлопця. Все проходило однаково: перед ним садили дівчат різного віку, а йому потрібно було обрати, хто з них виглядає гарніше, і з ким потенційно може бути багато дітей. Вікова категорія цих дівчат… була різною. Він бачив зовсім юних, через що по спині проходив страх і не розуміння, чому він це повинен робити, до досить старих, напевно, віком його матері. 

Мінґі ненавидів ці дні. Ох, він це просто терпіти не міг. 

Приходилося відмовляти кожній. Й в такому ритмі проходили місяці. Дівчина — відмова, ще одна дівчина — ще одна відмова. Це набридало, але він ніяк не міг обрати собі вічну супутницю, через що батько почав злитися. В один з днів, король вдарив долонею по столу та сказав своєму сину, що тепер він не має жодного голосу в цьому питанні, що неймовірно розлютило Мінґі. Як це так? Він мріяв про кохання з книг, а тепер, його будуть одружувати на першій ліпшій жінці, яка не факт що буде навіть його віку. 

А потім, він зустрів дівчину, яку йому обрали.

І весь той день проплакав в подушку. 

Йому ставало погано — від однієї тільки думки, що прийдеться ділити ліжко з тою, кого він ніколи не полюбить. Жінки… вони були красиві. Мінґі вони подобалися, з ними час від часу було приємно спілкуватися, і від них завжди приємно пахнуло, але чомусь саме тоді, дивлячись на портрет майбутньої нареченої, він не міг позбутися відчуття, що все це неправильно. Всередині голови панував хаос, нескінченна лють, змішана з напруженістю та сумом. Хлопець сам себе не розумів. Все було жахливо, від дня, коли він дізнався про ці заручини, до моменту, коли вже потрібно виходити до вівтаря. 

До вівтаря, який він ніколи не відвідає.

В день перед власним весіллям, Мінґі придумав план. Кишені свого дорого костюму він набив різними золотими та срібними прикрасами, які прикрашалися діамантами та іншими дорогими каміннями. Він запхнув це куди тільки міг, в кожен вільний куточок, побільше одягнув на себе, говорячи іншим, мов хоче бути гарним перед своєю коханою. Потім, ще трохи, у вільні місця, він насипав золотих монет, а під піджак повісив декілька мішечків, які до кінця були заповнені грошима. Зі сторони це виглядало дивно, ніби він трохи погладшав, та іншого вибору у хлопця не було. А потім, за ним прийшли. 

Разом з охороною, він йшов вперед, прямо до місця, де його вінчатимуть. Охорона попереду, він — позаду, тримаючи голову опущеною, як то потрібно було принцу, який тільки-тільки збирається втратити своє парубоцьке життя. В його руках букет троянд, покритих золотом, які він повинен подарувати своїй наречені в символ їхньої нескінченної, на думку громади, любові. Та тільки в голові вже жайворів план, який змінить хід подій його життя. На його руку грало те, що в столиці зараз панував… чистий хаос. Весілля наймолодшого принца, яке чекали роками, набирало обертів, люди святкують, для них цей день — ще один вихідний, можливість відпочити та порадіти, що тепер всі королівські діти мають пару на життя, і можуть не хвилюватися за майбутнє. Тому, ніхто не звертає уваги на втікачів, грабіжників, чи іншу наволоч, що проходить натовпом.

Тому, ніхто й не зверне уваги, якщо він обережно проскочить повз прямо перед великими монументальними дверима храму. В момент, коли вартові відкривають перед ним вхід, він просто… падає в найближчі кущі. Все, що залишається від Мінґі — це той самий букет, який ніколи не попаде в руки його нареченій. Сам же хлопець тікає, як тільки може, намагаючись не шуміти. Стукіт серця чутно в голові, яка вже пульсує від напруги моменту. Він неймовірно боїться, що його наздоженуть, що його спіймають та повернуть, через що, іншого варіанту крім як взяти руку тієї дівчини в нього й не залишиться. І він біжить. Оминає ще загін вартових, краде у якогось простолюдина чорний плащ, на який, напевно, той збирав гроші пів року, а потім прямує в стайні, де на нього чекає підготовлений кінь. 

Головне в його ситуації — не попастися. Він тримається, сідає на свого чорного скакуна та спокійно виїздить зі стаєнь, не привертаючи уваги. Навколо всі більше зосереджені на новині, що принц раптово зник, прямо перед власним весіллям. Враховуючи слова, що несуться поміж людей, вони впевнені, що того просто викрали. Можливо, самі пірати наважилися замахнутися на наймолодшого, найвразливішого принца, та спробувати виманити викуп в короля, бо знали, як тому потрібно заручити його саме з тією принцесою. Все-таки, політичний шлюб неймовірно привабливий для всіх сторін, крім самих молодят, які б веліли жити спокійне, розмірне життя без надокучливої людини під боком. 

Охоронці пробігали, навіть не звертаючи уваги на юнака, що впевнено крокував на своєму коні прямо до порту. Його сприймали як звичайного торговця, що покидає місто, коли свято не вдалося, і ніхто навіть не подумав заглянути під чорний капюшон, що ховав риси обличчя краще, ніж будь-яка маска. Таким чином, спокійно і без пригод, він дійшов до бажаного місця призначення. Навколо досі пробігали люди, кричали про неймовірне горе і що потрібно покарати кожного пірата, що посмів замахнутися на принца, а він, тим часом тільки скромно посміхався, вбачаючи перед собою десятки різних кораблів. 

Наступний етап його задуму — знайти капітана, який погодиться його відвезти хоч кудись. Звичайно, хотілося попасти на якийсь чарівний острів, де б він працював кухарем — Мінґі неймовірно смачно готує й обожнює це робити — і де обов'язково буде дім з видом на безкрайній океан. Він мріяв про таке місце, з пальмами, зі смішними тваринками та екзотичною їжею, де кожен вільний робити що заманеться і де не існує ні королів, ні принцес, ні вартових, що слідкують за кожним кроком. Було б добре, якби там ще росли смачні солодкі фрукти, які йому давали тільки на свята, і це якщо пощастить. Бо зазвичай, всі вони належали його старшим братам, а йому діставалися тільки шкірки, й то, тільки тому, що він повинен був віднести їх свиням. А на питання чому це не могла зробити прислуга йому ніхто не відповідав.

Він обережно, не привертаючи уваги звуком монет та прикрас, що досі ховалися по його кишенях, зліз з коня, та поплескав того по шиї. На жаль, Мінґі не мав при собі якогось яблука, тому не міг пригостити вірного рятівника, натомість послабив його амуніцію та дозволив піти пастися. Хлопець планує залишити його тут, чекаючи, поки якийсь селянин підбере гарного жеребця, молодого та сильного, бо взяти з собою такого цінного друга на корабель не вийде, якби того не хотілося. Потім, Мінґі оглянув алею перед собою — на ній, торговці вже зібрали свої товари, ховали рибу, що старанно ловили, по великих діжках, готуючись вже до наступного дня. На вулиці темніло, сонце прямувало за горизонт, фарбуючи кольори в суміш яскравих жовтих фарб. 

Розчаровані відсутністю свята, люди поверталися на свої кораблі, що дозволяло Мінґі легко вичислити, кому саме належало судно. Наприклад, якщо він бачить кремезного чоловіка у дивакуватій формі — той точно приїхав з іншої країни, можливо, охоронець якогось князя чи іншого принца. А якщо це звичайна леді, в довгій сукні, яка за день встигла забруднитися по самому низу, то з великою ймовірністю, вона звичайна мандрівниця, що так бажала відвідати церемонію. 

А потім, він побачив потрібне. Молодий хлопець, на ньому була одягнена вільна сорочка, штани трохи порвані, ніби той і не звертав на це уваги, на поясі — червона тканина, що підкреслювала його тонку талію. Плечі, на диво, широкі, той справді багато працював, можливо, навіть зі зброєю. Мінґі б вже міг побачити, як би блищала шкіра того під променями сонця. Така засмагла, гарна, він ніби був поцілований світилом. Цей чоловік відрізнявся від інших. Він провів сильною рукою по волоссю, оглядаючи навколишню атмосферу, і потім ступив на трап, направляючись до інших.

Точно пірат.

Тільки пірати настільки засмаглі й гарні. Звичайна людина, навіть якщо та працює на полях, не буде такою статною, сильною. Для того щоб вміти битися, ще й на воді, треба сильні руки й не менш сильні ноги, і саме ці морські хижаки за скарбами мали все, що видавало їх поміж інших. Мінґі навіть не помітив, як задивився на того хлопця, і той пропав серед великої палуби. Корабель… вражав. Він мав гарні білі вітрила, що зараз були опущеними, його корпус з темного дерева був прикрашений різними вирізаними фігурами — там виднілися і русалки, і акули, і прості риби разом з іншими магічним морськими створіннями. Напевно, пірати вважали, що так вони отримають благословення від моря, якщо нанесуть на своє судно їхні дари. 

Не чекаючи, він почав наближатися з кораблем, все краще оглядаючи те, що його очікує попереду. Він сховався за бочками, намагаючись вловити кількість піратів на кораблі — але на жаль, у нього це виходило погано. Або ж, цих морських злочинців було занадто мало. Хлопець уважно оглядав ту частину палуби, що ще можна було помітити, і здавалося, що там і зовсім нікого не було. Дивно. Зазвичай, кораблі наповнені життям. Від матросів, до самого капітана, що ходив би та перевіряв, чи плідно працюють його пірати. А зараз… нічого. Ніби це корабель-привид, або закинутий. Хіба їм не повинно бути страшно? Виходить, що будь-хто може зараз зайти на палубу та вкрасти що завгодно. 

Загалом, це і було потрібно Мінґі. 

Оглядаючи дорогу перед собою, він йде тим же шляхом, що і пірат, якого він бачив раніше. Обережно, не привертаючи уваги, він ступає на більш-менш рівні дошки, щоб ті не заважали своїм скрипом і не привертали даремної уваги. Так, він забирається на палубу й одразу ховається за наступними діжками, та тільки… і ховатися немає від кого? 

На кораблі все так само пусто. Жодної душі, жодного засмаглого моряка, не видно навіть команду, яка повинна готуватися до повернення у бурхливе море. Це так дивно. Де охорона? Мінґі киває сам собі й помічає двері. На перший погляд, самі звичайні, трохи відкриті, від чого йому хочеться зайти туди. Можливо, саме там знаходиться кабінет капітана, з яким би хлопець хотів поговорити та домовитися щодо можливості потрапити в інше місце. Будь-яке. Позаду було чутно, що патрулі продовжувалися і найгірше — тепер, судячи з розмов вартових, вони збиралися перевірити кожен корабель. 

Точно. Мінґі згадав, що всі в королівстві підозрюють викрадення принца, тож це тільки питання часу, коли охорона дійде й сюди. Не гаючи часу, хлопець направився до дверей, обережно відкриваючи їх. Замість гарного капітанського кабінету, він побачив лише тісні, місцями потріскані сходи, що вели вниз. Там навіть освітлення не було, суцільна темрява, чорніше за ті страшні підвали замку. Ризикувати й іти прямо назустріч невідомості він не хотів, і замість цього, вже був готовий розвернутися, аж раптом відчув доторк. Хтось торкнувся його спини.

Хтось штовхнув його прямо туди.

Мінґі знав що він невдаха. І зараз, поки його тіло не по власній волі падає в самий низ, на дно тієї темряви, він запевнився в цьому знову. На цьому етапі, він пожалкував що вирішив піти за своїм планом, за власною мрією, бо приземлення не здавалося з приємних. Його рука неприємно вивихнулася, через що біль пройшовся всім тілом, торкаючись кожної клітинки шкіри. Крім того, він гарно вдарився спиною і та теж тепер не залишиться без синців. Хлопець видав неприємний стогін, змішаний з болісним шипінням, а все перед очима було… просто чорним, очікувано для цього місця. Мінґі намагався підвестися, неушкодженою рукою він хотів намацати хоч щось, але все було марно — під ним була звичайна дерев'яна підлога, трохи волога, що чітко говорило: це саме дно корабля. 

Потім, почулися кроки. Хтось, напевно, та ж людина що штовхнула його сюди, йшов обережно. Як хижак, що полює на здобич, та чекає, поки та помре. Ця людина тримала в руках невеликий світильник, і Мінґі нарешті зміг побачити частинку сходів. З кожним метром вниз, невідомий, крім страху, приносив і освітлення простору. Тільки хлопець все одно погано бачив. Після удару, здається, в його голові сталося щось погане — все навкруги були таким… нечітким. Навіть коли незнайомець повністю спустився вниз, а його постать постала перед все ще безсилим хлопцем на підлозі, він не міг чітко побачити лиця.

Цей чоловік здавався плямою. Плямою бардового кольору, якщо бути чіткіше. Бардова сорочка, трохи темнішого кольору штани, і, як очікувалося, старий ліхтар, всередині якого догорала свічка. Незнайомець нічого не говорив, лише випробовував його мовчанням, спостерігаючи так, ніби Мінґі був звичайною тваринкою, беззахисною, пораненою. В мить, він підніс джерело світла ближче до обличчя іншого, й потім зробив хоч щось.

На превеликий жаль для Мінґі, цей чоловік не щадив його.

Своїми масивними чоботами, той вдарив його десь під ребра, викликаючи ще один болісний стогін. Якщо “політ” вниз вже був шоковим, то це тільки більше добивало й без того поранене тіло. Він зігнувся на дві половини, і в той момент, по ньому прилетів ще один удар, на цей раз не менш ласкавий і по спині. Разом з цим, почувся дивний сміх, як наче тому навіть подобалося лупцювати власну жертву, не жалкуючи сил на нього.

Здається, той знову запланував ще один удар, але на цей раз його перервали. Почулися ще кроки, хтось спустився вниз, оглядаючи приміщення і помічаючи незнайомця для цього корабля. 

— Що ти робиш? — в тиші прозвучали слова.

— Я побачив щура на кораблі. Подумав, краще його добити, поки не спаскудив їжу.

Щур? То тепер він не наймолодший принц королівства, а звичайний корабельний щур? Мінґі це обурювало. 

— Цей? Щур? Подивився на його тіло, — той пірат був обуреним, — він наїдений краще за будь-кого з нас. 

А ось це здавалося образливим. Мінґі був гарної статури, як потрібно для принца, він тренувався годинами на подвір'ї, вмів тримати зброю та навіть зміг би брати участь у війні, тож говорити, що він наїдений — йому здавалося зайвим. Та тільки страшний біль по всьому тілу заважав заперечити їм.

— І що? Можливо, він накрав їжі й тому такий… 

— Ні, глянь ще на його одяг, — нарешті, під чорною накидкою вони помітили його церемоніальне вбрання, що точно видавали його не як простолюдина. — Таке не носять щури. Вони ходять в лахмітті, а цей вдягнений так, ніби втік з весілля.

Пірат мав рацію. Він це і зробив. Втік з власного весілля, щоб тепер бути забитим до смерті на піратському кораблі, а потім його тіло скинуть у море, де його об'їдять риби. Чудовий план. Можливо, навіть кращий, ніж прожити з невідомою йому жінкою, яку він в житті не покохає. 

— А ми можемо його роздягнути?

В цей момент він почув звук, схожий ніби когось вдарили по голові. 

— Ти здурів? Що капітан скаже, якщо побачить голого чоловіка в наших камерах?

Той, його друг, видихнув, ніби розчарований.

— Він подумає, що я знову знайшов хлопчика на ніч і привів його на корабель, хоча обіцяв це робити поза межами.

Це починало набридати. Діалог двох піратів затягнувся, тож Мінґі встиг трохи прийти в себе та оглянути простір навколо. Це було схоже на закинутий відсік, десь висіли кайдани, стояли перевернуті й пусті діжки, валялося дивне ганчір'я, забруднене чимось червоним, а подекуди в кутку щось ворушилося — напевно, справжні щури чи миші. Він трохи піднявся на руках, і поки на фоні майоріли голоси, дотягнувся до чогось схожого на палицю. Точніше, це була тонка дощечка, що залишилася від поламаної поверхні, але йому було цього достатньо щоб схопити в долоню та направити прямо на піратів. Єдиний захист в цей момент.

— А це ще що? — один з них здивувався.

Тепер, через повернення більш чіткого зору, Мінґі краще бачив їхні лиця. Вони виглядали розгублено, проте, не подавали якогось страху чи навіть сміху. Один з них був досить високим, напевно, навіть милим, а інший, як раз таки в бардовому одязі, виглядав маленьким на його фоні, з більш різкими рисами обличчями та довгим волоссям, що спадало на очі. Хоча обидвоє в цей момент дивилися на нього, наче побачили привида. 

— Я думав, ти його добив, — промовив той, що вище. Він нахилився трохи, оглядаючи лице Мінґі. — Якийсь він… знайомий. Може покажемо капітану? 

— Навіщо? Стягнімо одяг і викинемо в море.

— Не можна так, Уйоне! Він же… 

— Капітан не дізнається!

— Що капітан не дізнається?

Тепер, пролунав зовсім новий голос. В приміщення спустилася нова фігура, яка своїм кроком нагадувала небезпечного ворога. Той, інший чоловік, йшов повільно, не зводячи погляду з піратів. Він відрізнявся від них. Якщо ті двоє піратів виглядали досить бідно, їхній одяг був трохи порваним, деінде виднілися дірки та погані шви, що ледве трималися, а ось інший… Інший пірат виглядав дорогим. 

Колір його одягу був схожим на одного з тих двох бовдурів, що знущалися з нього. Такий самий бардовий, такий насичений, напевно, це був колір, який належав саме цим піратам. З одного боку виднілося трохи шерсті, вона обрамляла його ліву сторону, ніби прикрашаючи та надаючи цьому чоловіку окремого статусу на кораблі. Він був… таким хижим. Жорстоким. Можливо, гіршим за всіх інших. Цей погляд, який здавався ще більш лячним в темряві відсіку, не покидав голови Мінґі, йому навіть страшно було розривати його — залишалося лише безпомічно дивитися у відповідь, сподіваючись, що по кінці дня він не буде лежати мертвим тілом на глибинах моря.

— Хто це?

— Це щур, — моментально відповів один з піратів.

— Завеликий для щура, — й знову, його вирішили ображати. Напевно, й батько Мінґі не був таким жорстоким, як ці чоловіки.

Статний пірат підійшов до нього ближче, але, на щастя, не приймав сторону насилля. Він взяв одного з ліхтарів та підніс прямо до чужого обличчя, тепер читаючи всі емоції, що так складно було сховати. За мить, навіть цей грізний пірат змінив свою міміку з командної на чистий жах.

— Ви двоє, — він різко встав та обернувся, — два ідіоти, де ви знайшли принца?! 

Даремно було сподіватися, що його не впізнають. Мінґі б було краще вдати, що він звичайний мандрівник, але доля грала проти нього.

— Принца? Хіба принци вештаються в пошуках їжі на піратському кораблі? — ледве не під ніс пробурмотів один з них, відводячи погляд.

— Та й там у якогось принца весілля, хтось ще кричав, що він… зник.

Той зупинився так, ніби зрозумів всю суть проблеми. Пірати переглянулися. Прямо на підлозі у них лежав справжній принц, у якого сьогодні було весілля, але той вирішив втекти й опинився тут, посеред вологи корабля. Крім того, прямо зараз по місту ходять безліч патрулів, які інспектують кожен корабель з впевненістю, що саме пірати вкрали їхнього дорогоцінного монарха, а не той сам вирішив податися куди очі бачать.

— Капітан нас вб'є, — промовив той, головний. Або, напевно, не головний, враховуючи, що той таки не був капітаном, як Мінґі встиг подумати.

— Що нам робити?

— Є гарні новини, — почав чоловік, — ми вже відпливаємо від порту, тож наш корабель не встигли перевірити. 

— А погані? — один з молодших піратів глянув на принца.

— Треба показати капітану, що на нас повісять викрадення принца. 

В приміщенні стало тихо. Ніхто з них не говорив, ніби боялися, що лишнє слово прикличе страшного капітана, якого ніхто не хотів бачити. Навіть сам Мінґі. Але чи буде у нього хоч якийсь вибір? Він боявся і слова сказати, очікуючи, що ці пірати одразу ж почнуть його бити, тому мовчав, скрутившись на підлозі та досі тримаючи дерев'яну палицю в руках. Хлопець притиснув її до своїх грудей, як єдиний захист в цей момент.

— Треба показати його Хонджуну.

— Він викине його в море.

— Він викине вас обох в море, якщо ви не покажете його.

Мало сенс. Видихнувши, один з піратів, той що здавався найвищим серед трійці, присів на рівні Мінґі й почав його оглядати.

— Ваша високість, — вільною рукою, він пхнув його в плече, перевіряючи, чи той взагалі при тямі. Мінґі закліпав та не відповів. — Як вас звати? 

Спершу, він не хотів говорити. Подумав, що краще закричати щось на кшталт “говорити я буду тільки з вашим капітаном”, але думка, що потенційно у них була хороша зброя, а ще міцні ноги, лякала його.

— С-Сон Мінґі, — тихо прозвучало, його голос трохи тремтів, показуючи вразливість.

— Чорт, точно принц, — пірат провів рукою по волоссю, а потім видихнув, так само втомлено. — Я не знаю як він сюди потрапив, але винні будете ви обидва. 

— Це не ми! Він сам сюди зайшов, а потім… Юнхо його штовхнув! Дурний Юнхо, — пірати почали сваритися між собою, — а якби він помер? Вони б сказали, що ми вбили принца, і нас би всіх повісили.

— Уйоне, ми пірати, — сказав цей “Юнхо”, — нас і без того так повісять. 

Нарешті, всі присутні замовчали, напевно, придумуючи план наступних дій. Мінґі ж тим часом почав серйозно боятися за власну долю, він не знав, що саме хочуть з ним зробити і як, через що здавалося, що всі минулі його забаганки провалюються в самих низ нездійснених мрій. За секунду, хлопець відчув як дві сильні руки підіймають його та ставлять на ноги, міцно тримаючи за плечі. Він трохи похитався, не впевнений, чи зможе взагалі рухатися самостійно, бо світ все ще здавався занадто нереальним перед його очима, а тіло продовжувало боліти, хоча й не так сильно, як в момент зустрічі з підлогою.

Потім, його повели наверх. Обережно, притримуючи, той високий пірат направився з ним по сходах, і на диво, його доторки були такими приємні для самого Мінґі. Він не тиснув, не намагався завдати болю, хоча ще недавно був готовий вбити, а навпаки, відносився до нього, як до принца. Хлопець навіть встиг трохи почервоніти, відчуваючи, як долонь іншого стискає його талію, коли вони обидва виходять на палубу. Тут яскраво через освітлення, що відходило від ліхтарів. Вже краще було видно життя, він побачив ще двох піратів, які у відповідь дивилися здивовано, наче з того дивного місця дістали справжній труп, а не просто відчайдушного принца.

Його повели у зовсім іншу сторону, прямо в кінець корабля. Мінґі ж не міг перестати оглядати все навколо, і як земля з кожною хвилиною стає все далі й далі, перетворюючись лише на маленьку точку десь на горизонті. Але, корабель все ще був пустим, попри невелику кількість піратів, що він зустрів. Хіба взагалі можливо управляти таким величним судном, не маючи команди, яка б підійшла для нього? Хоча, це буде гарною темою для розмови з піратами — якщо ті, звичайно, захочуть відповідати на його питання і взагалі залишать живим.

Всі зупинилися прямо перед наступними дверима. Вони виглядали трохи іншими, більш масивними, на них було гравіювання русалок, а посередині — корабля, що пливе крізь шторм. В цей момент, Мінґі пожалкував, що не пішов одразу сюди. Напевно, це і є приміщення капітана, до якого йому так потрібно було попасти. Залишилося лише сподіватися, що він вийде звідси уцілілим. Також, Мінґі читав, що пірати інколи любили відрізати язики, особливо якщо хтось необачливо спілкувався з головним. Тож йому треба зробити все, щоб цього не сталося. 

Найсуворіший з піратів, той самий, якого двоє інших здавалось трохи боялися, обережно постукав, й не отримавши відповідь, нарешті відкрив двері, впускаючи їх першими. На цей раз, кабіна виглядала по іншому… Добре, зовсім іншою. Вона була розкішна. Просторі вікна, через які виднілася блакить моря, не менш велике ліжко, що стояло в самому краю каюти. На стінах знаходилися різноманітні трофеї, від дивакуватих риб до рушниць, що належали різним королівствам. Виднілися навіть шоломи воїнів, які Мінґі вперше взагалі бачить. Посеред розтягнувся вишуканий килим, з не менш цікавими візерунками, що закручувалися у незвичні лінії, подібні квітам, чи можливо екзотичним рослинам, які проростали в садах його матері.

Але королем цього місця був стіл, за яким сидів він. Капітан цього судна. Цей чоловік, напрочуд, виглядав молодим, як і інша частина піратів, що він встиг побачити, його одяг мав в собі відтінки чорного та червоного, що контрастували з його волосами. Світлими волосами, що так дивувало принца. Ні, він чув про існування у східних королівствах водоростей, які здатні міняти колір, на будь-який потрібний відтінок, але на його батьківщині цей матеріал не був популярний. Напевно, завдяки своїм мандрам, пірати мали доступ до будь-чого, що пропонували іноземні торговці, тому, і капітан вирішив використати момент. Його волосся було довшим, ніж в інших, збрите по боках та зав'язане у невеликий хвіст чорною стрічкою. Той чоловік спершу не підіймав погляд, він був занадто зосереджений на папері перед собою, напевно, працюючи. Поряд з ним також стояла пляшка з чимось темним — схоже ром, який так полюбляли пірати навіть у книжках.

Коли він підвів свої очі, Мінґі стало моторошно. Він вже бачив, що на обличчі того написано “Тебе сьогодні скинуть на корм акулам” і йому це не подобалося. Хлопець не знав, що саме повинен робити, але хтось з інших піратів, хтось з капітанської команди, штовхнув його в спину, через що він впав на підлогу. Там, не довго думаючи, він знову підвів голову, перед дивлячись на головного знизу вверх, ніби приймаючи командування. 

— Що це ви мені приволокли? — грізно прозвучав він, оглядаючи принца перед собою. Напевно, що не впізнав.

— Ми його знайшли у тюремному відсіку, — так от що це за приміщення було… — Він заліз на корабель.

— Щось крав?

— Що можна красти у тюремному відсіку? Хіба що щурів… — буркнув один з піратів собі під ніс, але капітан це почув і кинув на нього не менш роздратований погляд.

Той чоловік встав зі свого столу і Мінґі здивувався що ростом він… напевно, найменший з них усіх. Ні, справді, цей капітан маленький. Навіть той інший, грізний, набагато більше схожий на пірата своєю постаттю та одежею, ніж справжній командир цього корабля перед ним. Але, як Мінґі пам'ятав, сміятися він не міг, не перед піратами, і особливо, не в цей момент, коли всі навколо готові його вбити.

— Тоді навіщо він тут? Скиньте в море і все, — він потягнувся рукою до свого стакана, випиваючи рідину там, навіть не кривлячись. Хоча піратський алкоголь повинен бути ну дуже їдким.

— Тут інша проблема, — почав той високий. 

В цей момент, капітан зрозумів, що щось не так. Погляд цих темних очей затягнувся, він оглядав Мінґі та вже побачив, що одяг хлопця-заручника відрізнявся від звичайного, він був вишитий професійними кравцями, і, крім того, мав насичений білий колір, який неможливий, якщо живеш просте смертне життя. А ще… його прикраси… Зараз, вони були не так помітні, але якщо капітан спробує доторкнутися до нього, заглянути у всі можливі кишені, то знайде багатство, яке йому вистачить на купівлю нового судна.

— Що на цей раз?

— Це принц, капітане, — промовив той гарний пірат.

— Що? — капітан здивувався. Він поставив стакан на стіл, підходячи ближче. 

— Це наймолодший принц, якого зараз шукають по всій столиці і який сьогодні повинен був одружитися.

Тепер, кімната була наповнена тишею. Ніхто не міг підібрати слова, а Мінґі й зовсім боявся заговорити, щоб даремно не злити капітана.

— Залиште нас вдвох, — приказав власний голос.

— Але, — хотів заперечити один з них, але його швидко перервали. 

— Сонхва, я сказав залишити нас вдвох. 

Всі інші, троє піратів, кивнули, та за секунду направилися до виходу, залишаючи принца наодинці з жорстоким капітаном. Той же натомість повернувся на своє місце, сідаючи за стіл, але його погляд не покидав безсилого тіла хлопця. На обличчі виросла посмішка.

— Отже, принц, — Мінґі кивнув, — і що тебе сюди привело?

Мінґі проковтнув язика. Йому було досі страшно, руки стискалися в кулаки, трохи трусилися, а в голові була повна пустота. Ні одного слова. Ні одного бажання діяти. Лише розгублений погляд, який ще більше дратував капітана.

— Я тобі поставив питання, — той стукнув долонею по дерев'яній поверхні, і хлопець налякався, опускаючи очі до підлоги. — Що ти робиш на моєму кораблі?

— Я… — він почав, відчуваючи, як власне горло пересохло від хвилювання. — Я хочу попросити про дещо.

Брови капітана піднялися, він здивовано глянув на свого в'язня, з певною підозрою.

— І що хоче принц від звичайного пірата? 

— Я хочу, щоб ви доставили мене кудись.

— Куди? 

— В будь… в будь-яке місце. Острів, країна, будь-що. Якомога далі від цього королівства.

Тепер, капітан розсміявся — легко, проводячи рукою по волоссю, що трохи вилізло з-під стрічки. 

— Можу відправити тебе на той світ, якщо ти так цього хочеш. 

— Ні… Ні, ні, мені треба… Втекти.

— Це через весілля? 

Капітан кинув погляд на урочистий одяг хлопця, і той кивнув. 

— Мене одружують на принцесі, яку я не кохаю.

— І що? Нащо тобі це кохання? — він обвів рукою стакан. — Кохання не існує. Але багатство так. І ти, молодший принц, кидаєш ціле королівство, тільки тому, що не хочеш одружуватися з якоюсь там принцесою?

На це, капітан ще сильніше розсміявся. Він знаходив цю ситуацію абсурдною, і Мінґі міг його зрозуміти. Він справді готовий був провести місяці на кораблі, жити поряд з щурами, ділити ром з піратами, та бачити лише одне море, аби тільки позбавитися стін власного замку. Звичайно, він там виріс, там його брати, його батьки, його охорона, але не там він хотів знаходитися. В нього не було друзів, всі інші поводилися зверхньо, і навіть його наречена здавалася пасивною людиною, то ж навіщо залишатися в місці, де все тільки — душить? 

— Будь ласка, — говорить він тихо, — мені просто треба дістатися якогось міста, де мене не знайдуть.

Капітан тяжко видихає. Він знову проводить рукою по волоссі вкотре, а його долонь зупиняється на очах, протираючи їх.

— Твоє королівство шукає тебе по всім портам. Вони впевнені, що тебе забрали пірати. Ти розумієш, що з тобою станеться, коли вони дізнаються, що ти тут? 

— Вони не дізнаються, — запевнив Мінґі занадто швидко, хоча й сам не вірив власним словам.

— І як ти це собі уявляєш?

— Я заплачу.

Після цих слів, капітан кинув на нього більш серйозний погляд. Він почав оглядати того, і в деяких місцях вже помітив проблиск золотих прикрас.

— Що пропонуєш?

Ось це було найголовнішим — пірати люблять щось дороге. Їм головне, щоб це блищало і могло принести їм мішок золота, на це й розраховував принц. 

— Я взяв з собою багато прикрас, на них ви зможете купити хоч десяток тих кораблів…

Звичайно, на таку кількість не вистачить, але головне зараз це запевнити капітана в правдивості слів. Той підвівся, одразу прямуючи до постаті хлопця на підлозі. 

— Покажи мені. 

Мінґі простягнув руки, під рукавами яких виднілися браслети, прикрашені різноколірним камінням. Потім, він поліз по своїм кишеням, звідки вивалив все, що встиг унести. І що зміг захопити. Ці прикраси належали не тільки йому, але і його братам та щось з цього матері. Напевно, ті будуть розлючені, якщо помітять, що крім молодшого сина пропали й коштовності, які вони так любили одягати, підкреслюючи власний статус.

— Цікаво, — капітан провів долонею по деякім з прикрас, оглядаючи, майже оцінюючи те, що йому презентували. — Куди тобі там треба, ти говориш? 

— Куди зможете доставити. 

— Є одне місце, не популярне для принців, — він підвівся. — Можемо висадити тебе там. Але до нього плисти понад місяць, не рахуючи зупинок.

— Мені підходить.

Капітан кивнув, а Мінґі нарешті дозволив собі видихнути. Це не означає, що тепер він буде в безпеці, абсолютно ні, але в нього вже починає проростати надія, яку приносить ця домовленість з чоловіком. Можливо, й інші його не будуть чіпати, якщо капітан зробить з нього особливого гостя корабля. Тим більше Мінґі платить за своє перебування тут.

— Принце, — інший знову звернувся до нього. — Ти хоч знаєш, хто я?

Очі Мінґі округлилися.

Він гадки не мав, хто цей капітан.

Але…

— Звичайно, ви… капітан, про якого всі говорять. 

— Що? Що за нісенітницю ти несеш? Хто, в чорта, про мене говорить?

Напевно, не вгадав. Капітан просто його надурив.

— Добре, все одно. Як тебе звати, принце? 

Дивно, що той не знав. Але напевно, вони, ці всі пірати, не є жителями королівства, тож їм просто все одно на місцеву монархію.

— Я Мінґі… — пробурмотів він, на що інший кивнув.

— Мене звати Хонджун, але ти не маєш жодного права звертатися до мене саме так. Для тебе я — капітан. Ти зрозумів? 

Енергійно, Мінґі закивав, тепер боячись навіть подивитися на капітана. Після цього, капітан наказав йому покласти всі прикраси, які хлопець мав при собі, на стіл, і почав їх розглядати, вивчаючи кожну. Він старанно оцінював камінці, вигини та ініціали, якими прописували деякі коштовності, поки в цей час, принц ніяково стояв поряд. Тіло досі… потріскувало від болю. Рука, яку ніби як пошкодив, не сильно дратувала його, лише трохи нагадувала про неприємне приземлення, тож себе він запевнив, що та немає ніяких серйозних ушкоджень. 

Стояв він так, напевно, довго. Весь час чекав, поки капітан скаже хоч слово. Хонджун… це було гарне ім'я. Цікаво, як називалися інші, крім тих, що він вже чув. Очі впали прямо на риси обличчя капітана, Мінґі оглядав його, намагаючись запам'ятати кожну деталь, кожну зморшку. Не дивлячись на свій маленький зріст, той все-таки здавався грізним, справжнім командиром цього місця. Нарешті, поклавши останню прикрасу в якусь невелику скриньку, той подивився на принца.

— Ходімо, покажу, де ти зможеш поспати.

Це була чудова новина. Він не розраховував на кімнату рівня тієї, що була в замку, але мати місце, куди він би зміг прилягти на пару годинок — було приємно. Навіть якщо поряд будуть пірати, що не миються по декілька днів.

Разом, вони вийшли назад на палубу, і від контрасту освітлення, Мінґі прижмурив очі. В порівнянні з кімнатою, тут було занадто світло — повний місяць піднявся на свій пік, знаходячись прямо над їхніми головами, освітлюючи все навкруги. Очікувано, на самому кораблі мало хто хотів показуватися, щоб не працювати десь вночі.

Але за мить, очі хлопця падають на знайому постать.

Той самий пірат, якого він бачив на самому початку шляху. Такий гарний, хоча й не сильно високий, але з широкими плечима та мідною шкірою. Мінґі не може відвести погляд від того, наскільки цей чоловік прекрасний — темне, коротке волосся, трохи вологе, чи то від води, чи то від поту, хитрий погляд, й такий серйозний. Коли їхні очі зустрічаються, по тілу проходить блискавка, а сам принц думає, що ніколи в житті не бачив нікого красивішого. Ні принцеси, ні королеви, ніхто не зрівняється своєю красотою з тим, на кого він дивиться прямо зараз.

— Що це за погляд? — поряд з'явився ще один пірат та штовхнув його в плече. Це був той самий високий, який і штовхнув його. 

— Що? — розгублено спитав Мінґі не розуміючи, що відбувається. 

— Ти дивишся на Сана так, ніби хочеш його з'їсти.

Сан. Ось як звати його. Але за мить, вуха Мінґі набралися червоного кольору.

— Ні! Він же… він же чоловік.

І капітан, що стояв весь час поряд, і той високий пірат, подивилися на нього без розуміння, що саме принц мав на увазі. А потім… до цього Сана підійшли. Інший чоловік впевнено поклав руки на чужу талію, а потім обережно доторкнувся губами до щоки.

Можливо, серце Мінґі розбилося.

— Чому… чому вони двоє…

— Що, ніколи не бачив, що люди можуть кохати? 

— Ні, але ж… — Мінґі моргнув, не зводячи погляду з пари, — це два чоловіки!

В його голові це не вкладалося. Цей Сан був вродливим, неймовірно, принц й сам хотів дивитися на нього, як на одну з найгарніших картин замку, але він все ж не розумів, чому двоє чоловіків стоять посеред корабля і дозволяють собі таку… близькість. Близькість, що повинна існувати лише між чоловіком і жінкою — саме цьому йому вчили. Що кожен молодий хлопець повинен знайти собі таку ж молоду й вродливу дівчину, щоб вони разом могли створити сім'ю. Але як сім'я може бути створена у двох чоловіків? Мінґі нарешті відвів свій погляд, почервоніння з вух перейшло на шию та навіть щоки, а його обурення не знало меж. 

— Якщо це два чоловіки, то вони не можуть бути разом? — спитав той пірат. 

— За правилами, чоловік повинен мати жінку, — пробурмотів принц, хоча вже й сам почав сумніватися в цих словах.

— В сраку такі правила, — цей високий хлопець хлопнув його по плечу, точно не погоджуючись. — На судні немає жінок, а трахатися хочеться. Ось й знаходиш допомогу в найближчого.

— Це… це неправильно.

— Ми неправильні, — тепер же, в розмову втрутився капітан. Той оцінювальним поглядом провів по принцу, приймаючи цього невпевнену постать. — А тепер досить балакати й не заважайте закоханим.

Мінґі кивнув, та рушив одразу за капітаном, до місця, яке той планував показати. Вони разом дійшли досить швидко і нарешті, принц побачив, де проведе декілька місяців. Це… була дуже дивна кімната. По-перше, вона була неймовірно сира, і запах, відверто, був жахливим. По-друге, єдине, що тут було — це невеликий столик в самому кутку. Тут не було навіть ліжка, чи хоч чогось, що б пірати могли покласти на підлогу для сну. Мінґі скривився, оглядаючи, яка неприємна атмосфера панувала навколо нього. 

— Я тут… буду жити? 

— Не подобається? Можу запропонувати повернутися в тюремний відсік.

— Ні, ні, все добре. Досить… комфортно, — але вираз обличчя показував чітко: він хоче втекти знову. Бажано одразу в море, де все й закінчиться.

Він пройшов декілька років, і здається, наступив в щось — хлопець навіть боявся дивитися, бо по звуках це було схоже на труп щура. Капітан же тільки розсміявся, його веселила ця ситуація і він погодився залишити принца на кораблі заради одного. 

Для власної розваги.

— Не бійся, я попрошу когось прибрати тут. А тепер, роздягайся. 

Мінґі не зрозумів. Можливо, він забув власну мову, перестав сприймати слова, або ж йому і зовсім здалося. Все-таки, це вперше він так далеко зібрався плисти кораблем, напевно, його голова вже зовсім не працює від хвилювання. Капітан не міг попросити його роздягнутися. Це було б по дурному — хто у своєму розумі про це говорить? Мінґі удав, що не почув, та продовжив проводити поглядом по сірих, в деяких місцях зацвілих, стінах своєї кімнати.

— Ти глухий? — повторив інший чоловік. — Я сказав, знімай свій одяг.

— Н-навіщо? — більше, на жаль, його тактика ігнорування не працювала.

— Твій одяг занадто хороший, я заберу його собі. 

— Але… у мене немає більше одягу, — він притиснув долоні до власних грудей, ніби намагаючись переконати капітана хоч зараз дати йому спокій.

Але той не здавався. За мить, чоловік подолав відстань між ними та почав ледве не зривати з нього той білосніжний наряд. Мінґі хотів був відкинути капітана, та тільки боявся розізлити його сильніше.

— Ти отримаєш одяг від Юнхо. В нього буде твій розмір, не переживай. 

Мінґі прикусив губу. Він не очікував, що в перший же день йому прийдеться знаходитися майже голим перед самим капітаном, який прийняв його на корабель. Хотілось би, щоб доля склалася по іншому, можливо, йому було набагато простіше, якби корабель був наповнений негарними, жахливими піратами, а не… молодими хлопцями, ще й такими привабливими. 

Поборовши свої темні думки, Мінґі обережно стягував річ за річчю, спершу повільно розстібаючи ґудзики, а потім передаючи обережно складений одяг в руки капітана. Той стояв задоволений. Він розглядав вже майже голе тіло принца, оцінюючи його від самих ніг до голови. 

Звичайно, Мінґі не був слабким. Він багато тренувався, будь-який принц проходив постійне навчання, де йому приходилося користуватися різною зброєю, від примітивної, як лук та стріли, до найкращих новітніх пістолетів, що не так давно потрапили на службу до вартових. Тіло хлопця було підтягнутим, і себе він особисто вважав привабливим. Просто його ніколи не цікавила увага від інших, особливо жінок, які час від часу могли осипати його компліментами. Він вважав це зайвим.

Та тільки такий уважний погляд капітана починає його… дратувати. Йому соромно. Він передає останню частину свого костюма, а той всього лиш киває, стискаючи весь комплект.

— Чекай тут, хтось повернеться з одягом для тебе.

Перед тим як піти, цей… Хонджун знову кинув погляд на нього, та навіть трохи посміхнувся. А вже біля виходу, перш ніж покинути кімнату, він кинув через плече:

— Боги добре тебе обдарували, принце. 

Все-таки, Мінґі невдаха. Він повний, бляха, невдаха, що опинився саме на цьому кораблі, саме в цей час і саме під керівництво цього капітана. Там було купа кораблів, але серед усіх, він забрався саме на цей, повівшись на гарного пірата, попрямував за ним… та отримав головний біль.

І як тут вижити місяць? 

***

Спалось йому не просто погано — це було жахливо. Прямо перед сном, до нього зайшов Юнхо, і крім ще одного дивного погляду на тіло, він отримав трохи старого одягу та… ліжко. Типовий піратський гамак. Мінґі багато разів читав про таке в книгах, буцім-то, набагато зручніше в морі спати саме на гамаках, коли хвилі хитають судно. Тільки головною проблемою було те, що принц звик до комфорту. Йому подобалося спати у власному великому ліжку, посеред рожевих подушок, вкритим одних з найм'якіших матеріалів, але тут такого не було. Лише один гамак, що знаходиться в невеликій сирій кімнаті, та гойдається одразу, як корабель зустрічається з хвилями. Це дратувало. Через це, хлопець поспав всього лиш декілька годин, й на ранок, коли в його двері постукали, він почувався… мертвим. 

Обережно, він сповз зі свого місця, відчуваючи, як холод пробирає до кісток, неначе він знаходиться не на кораблі, а десь посеред зимового лісу, куди він полюбляв ходити заради сніжних прогулянок. Він відчиняє двері, і там його зустрічає незадоволений капітан. 

— Чому ти ще спиш? 

— А що мені ще робити? — розгублено питає той, не розуміючи, чому до нього проявляється така агресія.

Без слів, капітан хватає його за передпліччя та веде у напрямку середини палуби. Там, чоловік різко підтягує його до себе, та з не менш жорстоким поглядом дивиться в його очі. 

— Що ти вмієш робити? 

— Я… щось повинен вміти?

Пауза. Тиша огортає їх, і їй не заважають навіть звуки моря. Тепер, лице капітана стає більш розгубленим, ніж злим, він не розуміє, що той має на увазі, а Мінґі, своєю чергою, не знає, що саме хочуть від нього.

— Готувати, прибирати, будь-що?

— Я… можу готувати. І все.

Очі капітана полізли на лоба. Він ще раз уважно оглянув хлопця перед собою та скривився, ніби побачив жахливе створіння.

— Принців взагалі нічому не вчать? Все, що ви вмієте — це відпочивати цілий день та кататися на конях? 

— Що? Я просто… не дуже гарний в прибиранні, напевно, — з провиною в голосі промовив він. 

— Добре, будеш вчитися, — капітан кивнув, а потім спіймав якогось пірата. Мінґі досі не вивчив їхні імена. — Чонхо, принеси йому відро та ганчір'я. Нехай миє палубу. 

Це звучало… погано. Мінґі, й мити… корабель? Що і як він повинен робити? Що саме вважається за чистий корабель? Йому здавалося, що таке велике судно неможливо вимити, як би йому не хотілося, але ось же він, стоїть, чекає поки деякий “Чонхо” принесе йому знаряддя, щоб він міг вимити абсолютно кожен куточок, бо по іншому капітан точно буде злитися. А злий капітан — мертвий Мінґі. 

Хоча ні, смерть здається ще розкішшю.

Коли йому дають це відро в руки, він дивиться…розгублено. Не знає з чого почати. Цей же Чонхо залишається над його душею, ніби збирається зараз спостерігати за кожним рухом, за кожною тратою води. До речі, вона була солона чи прісна? Як пили пірати? Як вони їли? Мінґі тільки зараз зрозумів, що не мав свого сніданку, та і його горло пересохло від тривожного сну. 

— Чи можна… попити води? 

Інший хлопець, Чонхо, подивився на нього з подивом. 

— Навіщо? 

Тепер, прийшла черга Мінґі стояти в шоковому стані. 

— Бо я… хочу пити.

— Добре. Тобі з ромом? 

І цей факт Мінґі знав. Він читав, що саме так пірати зберігають воду на кораблі, і таким чином, вона не псується. Але він негативно похитав головою, сподіваючись, що все-таки знайдеться стаканчик чогось… менш алкогольного. Він не любив алкоголь. Точніше, досить швидко п'янив, а цей стан його вибішував, через що, він майже ніколи й не пив. 

Чонхо ж повернувся досить швидко й дав Мінґі те, чого він так бажав. 

Можливо, після випитого стакана йому стало набагато краще, і тепер, він навіть не протестував проти ідеї помити цю кляту підлогу. З іншого боку, йому ще потрібна була їжа, та тільки питати чомусь було соромно. Чонхо здавався… незацікавленим. Цей хлопець виглядав молодим, майже не дивився в його сторону, тільки переглядав, як інші пірати проходять палубою, час від часу спілкуючись.

— Вас тут на кораблі… багато? — раптово для себе спитав Мінґі.

— Не дуже, — хлопець перевів погляд, продовжуючи говорити байдужим тоном, — основна команда це сім людей. А потім ще десяток різних робітників, але ти не побачиш їх часто на палубі, вони виходять тільки коли є сенс працювати або коли їм набридає.

— А як… відрізнити? 

— Одягом. Робітник, — Чонхо вказав на одного з чоловіків, що тримав в руках якийсь фрукт, — одягнуті в сіре. А ми маємо цікавіший одяг. Зазвичай. 

Чонхо не брехав, його одяг відрізнявся від того “робітника”, хлопець носив червону сорочку з темними штанами, поки пірат низького рангу одягнутий в сірі короткі штані, й такий же обрізаний верхній одяг. Він кивнув про себе і подякував, що Юнхо надав йому свій “цікавий” одяг, а не просто робочій. 

— Навіщо тут робітники, якщо все одно все мию я?

— Щоб ти спитав, — тепер, в голосі Чонхо була іронія. — А взагалі, вони допомагають з лагодженням корабля. Вони не прибирають. Тепер це твоя робота.

Мінґі закотив очі. Не подобалося це йому. 

— Які посади займають інші? 

— Пф, все тобі треба знати? — хлопець його штовхнув в плече, але не покинув. — Юнхо наш навігатор, отой високий і гарний. Я боцман, Уйон керманич, інколи кук, Сонхва права рука капітана, ще жорстокіший за Хонджуна, — останні слова він промовив пошепки, ніби боявся, що сам головний на цьому кораблі його почує. — Йосан у нас очі, сидить у воронячому гнізді та все бачить. Ну, а Сан, — підозріло посміхнувся він, — хотів би я сказати, що він музикант, але ні. Лікар. Дивний, але лікар.

— Чим… дивний?

— Побачиш одного дня. 

Його зацікавили. Було прикро, що той неймовірно гарний пірат вже має коханця, ще й чоловіка, але голова Мінґі ніяк не відпускала думку, що йому хочеться побачити його ще раз. Можливо, навіть поспілкуватися, настільки чарівним він був. І ні, Мінґі ніколи не відчував такого до чоловіків. Він навіть й не думав! Все ж, це заборонене бажання, але…

В його житті забагато але. 

Нарешті, Чонхо покинув його. Хлопець пішов у невідомому напрямку, залишаючи його наодинці з вже брудною водою, ганчірками та голодним животом, що не міг не турбувати його. 

За годину роботи, він просунувся лише на трохи. Корабель здавався нескінченим. Він все плив й плив, проходячи повз блакить моря, як наче вони йшли по самому небу. Навколо було гарно. Мінґі навіть не відчував якогось болю в голові чи запаморочення, яке зазвичай описують всі мореплавці. Для нього це було так натурально, так гармонійно, ніби він й повинен знаходитися на кораблі, жити з піратами, мандрувати світом саме таким чином. Навіть попри тяжку роботу й відсутність всіх благ цивілізації, він відчуває, що йому тут, можливо, навіть трохи подобається. Ще б була їжа…

Після ще однієї години, як він зрозумів по сонцю, перед ним постала тінь. Піднявши голову, він побачив того самого чоловіка, якого вважають правою рукою. Квартирмейстер, якщо Мінґі правильно пам'ятав, саме такий термін використовували в книжках. Сонхва. Величний, серйозний, Чонхо мав слушність — він лякав побільше капітана. Цей чоловік стояв над ним, декілька хвилин уважно дивився, поки Мінґі, під його поглядом, нервово протирав поверхню, боячись тепер взагалі підійматися чи робити неправильний рух. 

— Довго ще ти будеш тут вдавати, що ти корисний?

Це було трохи неввічливо. Але пірати завжди неввічливі.

— Капітан сказав мені цим зайнятися.

— Капітан повинен був тебе кинути в море в перший же день. Пощастило тобі, що ти родився з гарним лицем і титулом принца, — фиркнув він, а потім схопив його за руку, щоб підняти з підлоги. — Досить, ти тільки гірше робиш. Скоро обід. 

Обід? Все-таки, йому дадуть поїсти?

Мінґі вже було цікаво, чим саме годуватимуть на кораблі. Можливо, це буде якась дивна риба, солона, прямо з моря, або в тих же книжках говорилося про м'ясо черепахи, трохи незвичне на смак, але не менш смачне, якщо готувати правильно. А щодо фруктів? Йому здавалося, що найкраще на піратському кораблі приживалися кокоси, і інколи, якщо цей корабель тільки-но виплив з порту, повинні лежати банани. Вони не так давно в морі, тож хлопець сподівався на якусь ситну їжу, бо його сили покидали тіло з кожною хвилиною.

Попрямувавши до Сонхва, він дійшов до місця, яке, напевно, слугувало кухнею. Там, місцевий кухар — Уйон — вже розсипав по тарілках щось схоже на кашу, і кожному давав в'ялене м'ясо. Одного погляду вистачило для розуміння, що воно буде неймовірно гострим, але від цього бажання їсти в нього не пропало. Оглядаючи кімнату, він побачив, що була вона чистою, всюди знаходилися якісь стільці, а посередині стояв великий стіл, за яким вже зібралися всі пірати тієї самої сімки. 

В самому кутку кімнати стояла піч, виконана з темного матеріалу, і ледве-ледве в ній проглядався вогник. Коли настала черга Мінґі, він підійшов до кухаря, і Уйон, з дивною, більш хитрою посмішкою видав йому тарілку з тим самим наповненням, що мали й інші. На перший вигляд, каша була не такою, як він собі уявляв. Вони ж повинні мати неприємний вид, сірий, але ця виглядала занадто червоною, тож перцю тут точно не пожалкували. Оглянувши ще раз кімнату, темні очі впали саме на стіл, розраховуючи, куди б він міг сісти. Вільні місця залишалися як раз біля того Юнхо, з самого краю, тож він упав сюди, намагаючись, не привертати уваги. 

І саме в цей момент всі подивилися на нього.

Мінґі одразу почервонів. 

Він обережно взяв ложку, що йому видали разом з тарілкою, та трохи зачерпнув каші. Коли він підніс теплу суміш до рота, то в його ніс одразу вдарило це відчуття гостроти, проти якого він не пішов, навпаки, обережно губами торкнувся їжі. 

Лице почервоніло ще гірше. 

А його очі наповнилися сльозами. 

Гостра їжа… була незвичною. Так, в замку він також час від часу їв щось екзотичне, але не… подібне. 

Пірати ж почали посміхатися, обмінюючись пошепки якимись словами, і хлопець був впевнений, що вони обговорюють саме його. 

— Що, принцеса, занадто гаряче? Чи гостре? — майже на вухо сказав йому Юнхо, практично добиваючи. 

— Н-нормальне, — голос тремтів. 

— Вірю. 

І чому він принцеса? Мінґі чоловік, у нього є все, що б належало чоловікові, а його офіційний статус — молодший принц, то звідки взялося це?

З усіма силами, хлопець намагався втриматися, щоб не почути ще більше знущань від піратів. Це було неймовірно складно, але він вперто брав ложку в руки та їв, тримаючи себе. Очі були наповнені сльозами, та він знав, що в цей момент — це його слабкість. Не можна так просто здаватися, особливо коли всі погляди направлені саме в його бік. 

Через силу, пекло в роті та біль в горлі, що з'явився так раптово, він зміг доїсти свою порцію, переможно повертаючи тарілку на місце. Інші пірати на це нічого не сказали, що дивно. Лише кинули незвичні погляди, а потім повернулися до своєї їжі, ніби Мінґі тут і не існувало. 

І це, чомусь, його образило. Він очікував якогось коментаря, хоч негативного, та отримав лише мовчання.

Ці пірати були незрозумілі. 

Мінґі ще декілька хвилин сидів нерухомо, намагаючись не дихати занадто часто, щоб прохолодне повітря не так сильно подразнювало обпечене перцем піднебіння, та й щоб інші не звертали на нього сильної уваги. Його погляд був прикутий до вже порожньої тарілки, ніби та могла дати відповідь на всі питання, що ніяк не покидали голову принца. І за що йому це все? Але з іншого боку — саме про таке життя він мріяв. Отже, це й отримав.

— Так дивишся, ніби на цій тарілці магічним чином з'явиться якесь тістечко, чи що ви там в замках пхаєте собі в рота коли голодні, — перервав його думки голос Юнхо. Пірат підвівся, потягнувшись так, що хруснули суглоби, і кивнув у бік виходу, точно звертаючись саме до нього. — А тепер час працювати.

Мінґі стиснув кулаки. Йому хотілося обуритися, нагадати про свою гідність, яка вже танула на дні моря, але погляди інших піратів швидко гасили будь-який супротив, яким би він сильним не був. Тож, після всього, хлопець тільки мовчки підвівся, відчуваючи, як у нього трохи болить спина від цих активностей. Він жалкує, що не цінував свої тренування раніше. Вони здавалися йому такими складними, такими болючими, а тепер, сидячи тут, серед піратів, працюючи на палубі й маючи права на рівні з щуром, життя здавалося несправедливим.

Вихід на свіже повітря спочатку принесло полегшення. Навколо розвернулася ілюзія дивного спокою, хоча ще недавно в його голові грали бурхливі хвилі, схожі на штурмове море. Мінґі опустився на коліна, починаючи розтирати й без того брудну воду по темних дошках палуби, здається, роблячи тільки гірше. Робота була виснажливою і принизливою для людини, яка все життя ніколи й не торкалася подібного, але вибору у нього не залишалося. Кожен раз він нагадував собі — “я цього захотів сам”. Сам обрав шлях, сам кинув замок і майбутню дружину, сам погодився подорожувати з капітаном. Тож жалітися вже було пізно. 

Поки він безсило тер ту підлогу, його думки знову повернулися до батька. Король завжди казав, що всі навколо лише хочуть його використати, і що нікому він не буде потрібен, але ось він — на кораблі, потрібен піратам як… хлопчик, якого можна принизити. Або змусити прибирати. Це настільки відрізнялося від його життя. Ніяких балів, ніяких батьків, які дорікають за кожен крок, ніяких бісячих братів, що занадто ідеальні в порівнянні з Мінґі. Тільки солона вода, нестерпно гостра їжа та люди, які називали його “принцесою”, бо… Мінґі й сам не розумів чому.

— Далі обережно! — раптом почувся вигук десь зверху, з воронячого гнізда. 

Мінґі підняв голову, витираючи піт з лоба брудною рукою. Один із піратів, що стояв недалеко від нього, подивився вгору, а потім на сам горизонт, де вже починало затягуватися туманом. Сонце, що нещодавно фарбувало небо в сині кольори, тепер здавалося блідою плямою за густою завісою. Хлопець й не помітив, як занадто задумався й пропустив момент, що погода змінилася

— Що це? — тихо запитав сам себе він. 

Але це не було схоже на звичайну зміну погоди. Повітря навколо стало занадто важким, й прокралася тиша — вона хитро запала на кораблі після вигуку зверху, ніби очікуючи. Він помітив, як квартирмейстер, Сонхва, різко вийшов на місток, примруживши очі та вдивляючись у туман, що почав наростати все швидше й швидше.

— Будьте готові, — кинув він, занадто серйозним тоном. — А ти, — вказав він на Мінґі, — краще сховайся десь.

Раптово для самого себе, Мінґі відчув, як серце прискорило ритм, і йому справді стало страшно. Він не розумів, чому той почав поводитися так дивно, а команда навколо бігала, неначе знала, що зараз трапиться. Хлопець помічав, як пірати проходили поряд вже зі зброєю, навіть звичайні робітники виглядали більш тривожними, ніж зазвичай. Йому може й хотілося підійти до когось і спитати, що це означає, та ніхто не звертав на нього уваги, навіть капітан, який би повинен був його штовхнути чи сказати їдке слово, просто пройшов повз, наче той став привидом.

А може це й було на краще для нього. Мінґі ще декілька секунд стояв на місці, наче справді намагався стати частиною палуби — непомітною, мов дошка під ногами, злитися з нею кольором, бажано. Слова Сонхва досі звучали в голові, та тільки він не міг до кінця їх осягнути. Що означало “сховайся десь”? Де ховатися? Знову повертатися до щурів у самий підвал, чи закритися у своїй кімнаті, поки пірати зустрічають саме веселе тут, на кораблі? 

Мінґі зробив крок назад, ледь не перечепившись через те саме відро з брудною водою, яку щойно так старанно використовував. Його погляд метнувся палубою, ніхто не зупинявся ні на мить. Хтось тягнув важкі канати, хтось витягав з-під настилу ящики з порохом, а Сонхва вже стояв біля носа, перевіряючи, чи справна його зброя. Він виглядав, на диво, спокійним в цьому хаосі, ніби це не вперше. Й, напевно, не в останнє.

А туман… він ставав дедалі дивнішим. Він не просто насувався — він наповзав на корабель, як наче це була якась ковдра. Це не було природно. Це було ненормально. Можливо, Мінґі просто мало знав про море й саме так все повинно тут відбуватися, але це все змушувало його вдаватися в питання.

— Це ж не просто шторм, — пробурмотів він, ігноруючи наказ Сонхва ховатися. 

Море за бортом спокійне. Занадто спокійне. Так не повинно бути. Хвилі більше не билися об дерево корабля, вони лише ледь чутно торкалися, немов боялися порушити спокій того, що ховалося в тумані. Тоді ж, Мінґі задумався. Інколи, в його улюблених піратських історіях, розповідалося про дивну магію, й не менш дивніші магічні артефакти, які могли робити що тільки власник побажає. 

Чи могло це бути..?

Ні.

В їхньому світі не існує такого.

Їх світ занадто реалістичний, занадто звичайний, щоб в ньому існувало надприродне.

— Капітане, вони близько, — голос Сонхва пролунав глухо, ніби звук тонув у цій магічній завісі. — Тіні знову тут.

Хонджун з’явився на містку миттєво. Капітан виглядав зараз зовсім інакше, занадто серйозно, його одяг відповідав настрою — той був готовий до битви. Про це свідчила зброя в його руках та меч, що знаходився на поясні. 

— Це вже другий раз за місяць вони намагаються нас атакувати, — сказав голосно він. — Вони й справді такі відважні? 

Мінґі, який досі стояв посеред палуби, почувався максимально зайвим. Він був наче пляма на білому полотні — яскрава, недоречна і безпорадна. Йому хотілося виконати наказ Сонхва, втекти в каюту, закритися там на всі засуви й чекати, поки все закінчиться. Але ноги наче приклеїлися до дерева. Страх, липкий і важкий, як цей туман, паралізував його. Він бачив, як Юнхо на мить обернувся в його бік, і в його погляді чітко читалося лише одне — “чого ти ще тут?”. 

Раптом з туману донісся звук. Щось схоже на постріл, але занадто далеко. На горизонті спершу з'явилася чорна цятка, така далека, яка наближалася до них з кожною хвилиною все ближче й ближче. При наближенні, члені екіпажу помітно нервували, але не здавали своїх позицій.

Тепер Мінґі зрозумів, що ховатися пізно. Він притиснувся спиною до щогли, відчуваючи, як груба кора дерева дряпає його тонку шкіру крізь одяг. Принц, який мріяв про пригоди, про свою втечу з замку, нарешті отримав все сповна. І тепер він готовий був віддати все своє золото світу, аби тільки повернутися в ту нудну церкву, до своєї нудної нареченої, яка його й ніколи не покохає. 

Важкий удар об борт корабля змусив палубу під ногами здибитися, і принц ледь втримався на ногах, встигнувши вчепитися пальцями в шорстку мотузку, що звисала з самої щогли. З туману за секунду вилетіли абордажні гаки. 

— Вперед! — пролунав голос капітана й всі пірати віддано послухалися його. 

Раніше, “їх” назвали Тінями. І Мінґі повністю зрозумів чому. Це були пірати. Напевно пірати, ніхто інший в цих водах й не повинен водитися.

Одягнені в темне ганчір’я, з обличчями, прихованими під масками, швидкі, бо користувалися туманом навколо, наче зброєю. Мінґі заціпеніло спостерігав, як один із нападників перемахнув через борт і з диким криком кинувся на Уйона. Хлопець, який ще годину тому хитро посміхався, видаючи йому кашу, тепер з неймовірною швидкістю вихопив два довгих ножі. Сталь зіткнулася зі сталлю, і цей звук заполонив всю палубу, розносячись ще сильніше через густий туман.

Навколо почалося справжнє божевілля. Дзвін шабель, тупі удари, відлуння пістолетних пострілів і запах пороху, що моментально змішався з солоним морським повітрям. Мінґі здавалося, що він потрапив у якийсь жахливий театр, де всі знають свої ролі, крім нього. Або ж його кинули на арену — він якось відвідував країну, одне королівство, де найкращим днем в році вважалися баталії на великому полі, поки всі не переб'ють одне одного.

Десь там тепер опинився й він. 

Він бачив, як Юнхо одним сильним ударом відкинув ворога назад у море, бачив, як Сонхва розправлявся з двома нападниками одночасно, й виглядав при цьому досконало. Інші пірати, чиї імена гірше запам'яталися, теж не втрачали хватки. Той самий гарний, Сан, діяв набагато обережніше, перерізаючи шиї, а капітан не допускав до себе нікого ні на метр.

Тільки от сам Мінґі… він ніхто. Він просто побіг до кута палуби, став там й удав, що його тут не існує. У нього не було навіть маленького ножа, щоб захиститися. 

— І чому ти ще тут? — гаркнув один з піратів, здається, його називали Йосан. Він відбив атаку одного з “тіней”, та знову побіг в іншому напрямку, залишаючи Мінґі наодинці у своєму кутку.

Аж раптом, його помітили. Ні, помітили не хтось з “його” команди — це був ворог. 

Для пірата він виглядав як легка здобич, як мішок із золотом, який випадково забули посеред бою. Ні зброї, ні бажання битися, ні відповідного одягу. 

Нападник повільно почав наближатися, перекидаючи зазубрений ніж з однієї руки в іншу. Мінґі відступав, поки не вперся спиною в борт. Холодна вода дихала йому в потилицю, а попереду була лише смерть у вигляді невідомого пірата. Він й справді відчув себе принцесою, яка натрапила на біду.

Він не був воїном. Він не був героєм піратських балад. Він був лише принцом-втікачем, який так сильно хотів свободи, що не подумав про ціну. Пірат скалив зуби в недобрій усмішці й замахнувся для удару. В мить, хлопець перекотився в сторону, через що лезо зустрілося з деревом, а не з його власною плоттю. Мінґі кинувся вперед, знову увертаючися від ударів, й це виглядало трохи хаотично, але до моменту, поки він не зібрався.

Потім, він ковзнув так, щоб його ноги натрапили прямо на ноги іншого пірата, й спробував його збити. Це було трохи складніше, але ворог не очікував цього, через що втратив свою увагу й наступний удар прийшовся прямо по грудях, вибиваючи болісний стогін.

Скориставшись секундним замішанням ворога, Мінґі різко вивернув корпус. Пальці, що раніше не бачили справжнього бою, а тільки тренувального, тепер з несподіваною силою вчепилися в зап’ястя пірата. Це був рух, який він відшліфовував сотні разів під наглядом суворого вчителя фехтування в садах свого замку, а потім ще й з жорстокими братами. Тоді він ненавидів ці тренування, але зараз… зараз кожна пролита капля поту окупилася.

Мінґі різко вдарив суперника ліктем у щелепу, почувши неприємний хрускіт, і одним спритним рухом викрутив ніж із його пальців. Метал здався йому неймовірно важким, але водночас — правильним для ситуації, що розгорталася навколо. Наче він нарешті знайшов відсутній елемент самого себе.

Пірат, ошелешений такою відсіччю від беззахисного хлопця в кутку палуби, спробував знову кинутися вперед, але Мінґі був швидшим. Він не думав, не аналізував. Він просто дозволив своєму тілу діяти. Лезо ножа швидко знайшло свою ціль та встромилося прямо під ребром пірата, пробиваючи його броню — чи скоріше, відсутність, враховуючи, що захисту не було відчутно. Напевно, ці “тіні” занадто самовпевнені, раз не носили захист. З іншого боку, Мінґі теж його не мав, тож його дуже швидко вб'ють при першій же нагоді. 

Це все не було схоже на тренувальні манекени. Це було щось гаряче, липке і занадто реальне. Пірат захлинувся власним криком, його очі розширилися, зустрівшись поглядом із Мінґі, і наступної миті він обм’як, сповзаючи на палубу.

Принц завмер на секунду, дивлячись на свої руки. Кров ворога вже змішувалася з брудною водою під його ногами. 

Він вбив людину.

Свою першу людину.

До цього найстрашніше, що він робив — це ранив долоню брата під час тренувального бою, після чого, його спину побили палками, що він ще тиждень не міг на ній лежати. А тепер, на його руках чужа кров. Він, молодший принц, чиї руки мали пахнути парфумами та тримати ті прокляті тістечка, тепер був заплямований справжньою кров'ю.

Але часу на думки не залишалося.

Ще двоє “тіней”, помітивши смерть свого товариша, кинулися до нього. Мінґі міцніше стиснув ніж, відчуваючи, що йому треба зброя краще, хоча б меч, вже не говорячи про пістолет, тож він був рішуче налаштований побороти своїх ворогів, навіть якщо їх було двоє.

Він зробив випад назустріч першому нападнику, легко ухиляючись від широкого замаху шаблі. Його рухи були витонченими, прямо як вчили, бо по іншому він й не міг. Він проковзнув під рукою ворога, залишаючи глибокий поріз на його стегні, і тут же розвернувся, щоб зустріти другого.

Другий нападник, розлючений швидкістю хлопця, заричав і зробив різкий випад вперед, намагаючись проткнути Мінґі наскрізь. Але для принца, якого роками тренували й били за помилки, цей рух був занадто передбачуваним, занадто “брудним”. Хлопець не став відступати — навпаки, він зробив крок назустріч, скорочуючи дистанцію так, що ворог просто не встиг змінити кут удару. 

Метал дзвякнув, рука пірата здригнулася, і принц, скориставшись моментом, крутнувся навколо власної осі. Важка шабля вилетіла з пальців, й впала на підлогу, через що той зміг її вчасно схопити. Зброя була незвичною, занадто важкою, відрізнялася від того, що він тримав у своїх боях, та все ж, була корисною в цей момент. Краще ніж те, що він використовував для перших атак.

За мить, обидвоє вороги перестали існувати на цій планеті. Не буквально — їхні тіла просто впали на дерев'яну підлогу, а Мінґі пішов далі, підбиваючи підсумок, що тепер у нього ще додалося два життя, які він відняв. Тобто, три людини були вбиті його власними руками. Власною удачею. 

Тепер, нарешті, він не беззахисна принцеса.

Наступні кроки були активніше. Відчувши смак справжньої битви, він ринувся до інших піратів, пробиваючись крізь бій. Він досі боявся вбивати, йому це здавалося дивним, але натомість, він робив все, щоб допомогти іншим — відвертав увагу. Коли він підходив до “тіні”, вони звертали увагу на нього, намагалися проткнути тіло кривою шаблею, сподіваючись, що противник слабкий, але легкими обертами, Мінґі заводив в пастку, де ворожого пірата зустрічала куля когось з його піратів.

За це, хтось з них — здається, Чонхо, навіть кинув приємні слова. “Б'єшся майже як чоловік.”

Небагато, але приємно.

“Тіні” почали здавати позиції. Мабуть, вони не очікували, що маленька команда Хонджуна настільки швидко пристосується до бійки, і навіть важка ноша у вигляді принца зможе здолати парочку піратів. Вороги один за одним почали відступати до бортів, намагаючись сховатися у своєму тумані, який досі огортав обидва кораблі. Їхні рухи стали хаотичними, вони більше не нападали — лише відбивалися, готуючи шлях до втечі.

Мінґі зупинився біля щогли, важко дихаючи. Його груди здіймалися, а серце калатало так сильно, що відлунювало в самих кінчиках пальців, які досі міцно стискали трофейну шаблю. Він дивився, як останні з нападників перестрибують назад на свій корабель, і відчував дивний тріумф. Він не тільки вижив й захистив себе, а ще й допоміг іншим.

Туман почав потроху розсіюватися, відкриваючи вид на палубу, яка заповнена слідами бою. Але все-таки, Мінґі очікував, що все буде гірше… Потім, хлопець пройшовся поглядом до ворожого судна й там, прямо на самому краю, він побачив пірата, що тримав у своїх руках лук зі стрілами. Мить — і стріла летить прямо у нього, беззахисного, що стоїть посеред палуби на відкритому місці, де він стає живою мішенню. Спершу, він не відчув удару, просто звичайний поштовх у плече, від чого йому прийшлося зробити крок назад. Він закліпав очима. 

І потім, його тіло почало палати. З його плеча, пробивши тканину сорочки, стирчала дерев'яна стріла. 

— Що за… — прошепотів він, не вірячи, що хтось досі використовує таку зброю.

В цю епоху, з того часу, як почала розповсюджуватися нова вогнепальна зброя, побачити стріли було дивним. Він розумів, якби це була стріла арбалету — ті були масивні, сильні, пробивали навіть череп на рівні з кулями, але… стріла звичайного лука? Така тонка, що ламається від будь-якого удару? Але біль був цілком реальним. Він був гострим, імпульсовим і таким справжнім, що в роті з’явився металічний присмак.

Мінґі спробував підняти руку, щоб торкнутися рани, але його власне тіло відмовлялося йому служити. Шабля з гуркотом випала з пальців, вдаряючись об дошки палуби. Ноги раптом стали м'якими, а обличчя піратів, що бігали навколо, почали розмиватися в одну суцільну яскраву пляму.

Він справді отримав поранення. Прямо в плече. Поранення. Принц стояв посеред піратського корабля зі стрілою в тілі, дивлячись на те, як його власна кров повільно просочує одяг, перетворюючи його на щось брудне і жахливе.

— Принцеса? — почувся голос поряд, це був Юнхо. 

Той виглядав брудним теж, але не настільки, як сам Мінґі. Він поклав руку на здорове плече та підтримав його, оглядаючи. Капітан здається теж підійшов ближче, і вони між собою про щось поговорити — Мінґі не міг розібрати, ці слова здавалися занадто далекими, занадто туманними. 

Світ навколо став дивним. Одночасно це був калейдоскоп з різних спалахів світла, але й розмита пляма, що не давала дивитися навколо. Він відчував, як його тримають міцні руки, а потім, ті ж руки направили його в одну зі сторін. Кожен крок давався складно, він відчував біль, що так сильно пульсував в цьому слабкому тілі. 

— Тільки не помирай тут, принцесо, буде прикро, — пробурмотів хлопець поряд і на мить здалося, що він й справді переживає.

Вони зайшли в якусь кімнату, яка пахла сушеними травами, чистими речами й, напевно, спиртом. Тут, Мінґі помітив його — того самого гарного пірата, який виглядав так спокійно, ніби поранений хлопець це всього лиш буденна справа для нього. Сан оглянув його, зупиняючись на стрілі.

— Давай його сюди, — скомандував Сан, вказуючи на низький стіл, застелений чистою тканиною.

Юнхо допоміг Мінґі сісти, обережно, щоб не завдати більше болю. Принц важко дихав, його лоб вкрився холодним потом. Сан підійшов ближче, і його теплі руки торкнулися здорового плеча хлопця.

— Жити будеш, тому не переживай за це, — Сан заглянув в його очі, і Мінґі відчув себе ще більш зачарованим. Його голос діяв як заспокійливе, змушуючи серце битися трохи повільніше. — Зараз буде трохи неприємно. Мені треба звільнити рану.

Той взяв короткий ніж і, не чекаючи відповіді, одним різким рухом розрізав тонку тканину сорочки від коміра до самого низу. Одяг, заляпаний брудом та кров'ю, розійшовся в сторони, оголюючи бліду шкіру принца. Тепер, під тьмяним світлом ліхтарів, було видно не лише глибоку рану від стріли, а й старі синці та дрібні подряпини, отримані під час прибирання палуби чи інших активностей на кораблі. Спати тут все-таки теж було не сильно безпечно.

Сан уважно оглянув стрілу. 

— Юнхо, потримай його на випадок, якщо він захоче покричати. 

Мінґі відчув, як важкі долоні Юнхо лягли йому на плечі, притискаючи до столу. Страх знову накотив хвилею. Він бачив, як Сан береться за дерев’яний держак стріли.

— І зараз…

Біль прийшов миттєво. Коли Сан почав витягувати стрілу, Мінґі здалося, що його плече просто виривають з корінням. Він до крові прикусив губу, щоб не закричати, але з його горла все одно вирвався придушений стогін. Перед очима попливли чорні плями. Руки Юнхо на його плечах стиснулися сильніше, ніби він очікував, що хлопець зараз почне вириватися.

— Ще трохи, ще трохи… — шепотів Сан, діючи швидко і професійно.

Однак, це досі було боляче.

Зі звуком, від якого Мінґі ледь не знудило, залізо нарешті покинуло плоть. Кров ринула сильніше, але Сан моментально притиснув до рани чисте ганчір’я, змочене в чомусь пекучому.

Мінґі відкинув голову назад, дивлячись у темну стелю кабінету. Він відчував, як Сан тепер обережно протирає його груди та живіт від крові, перевіряючи, чи немає інших серйозних поранень. Але ні, на щастя, ця стріла поки була найгіршим, що сталося з Мінґі. Він почувався таким вразливим — напівроздягнений, поранений, безсилий перед цими людьми.

— Ну от і все, — голос Сана став приємний. — Я ж говорив, що будеш жити.

— Не дуже й хотілося, — пробурмотів Мінґі, сідаючи зручніше. Він все одно відчував цей нестерпний біль і нічого з цим не міг зробити.

В цей момент, двері тяжко відчинилися й в відсік зайшов сам капітан. Хонджун виглядав втомленим, його обличчя було заляпане сажею, а на рукаві виднівся свіжий розріз, але тримався він так само впевнено, як і очікувалося від людини його рангу. Він зупинився біля столу, оглядаючи розтерзане плече Мінґі та закривавлене ганчір’я, яке Сан уже відклав убік.

— Живий?

— Так, хоча трохи шокований, — сказав Сан, складаючи інструменти. — Інші поранені?

На це питання, капітан лише заперечив, ігноруючи власний поріз. Напевно, не вважав це за серйозну рану, яка потребує допомоги.

— Він міцніший, ніж здається на перший погляд, — озвався Сан, накладаючи на рану тугу пов’язку. — Ще кілька днів, і зможе знову тримати в руках свою ганчірку. Або шаблю, залежно від того, що капітан накаже. 

Хонджун на це кивнув, приймаючи стан хлопця. 

— Нам сьогодні справді пощастило. Тіні рідко відступають так швидко. Мабуть, вирішили, що гра не варта свічок, раз ми так зухвало почали відбиватися.

Мінґі нахмурився. Йому стало неймовірно цікаво дізнатися більше і попри біль, він звернувся до капітана.

— Хто це був? Ці… Тіні? 

— Ті ще пірати, — капітан обперся попереком об один зі столів, поки інші двоє займалися чимось своїм. — Якщо інші нападають заради золота й заробітку, то Тіні роблять це заради власного задоволення. Вкрали Туманний артефакт та й радіють, — він звучав так, ніби був ображеним. — Цей стародавній непотріб тепер створює туман навколо них, й цим вони вирішили користуватися у своїх набігах. Якщо я колись зустріну їхнього капітана, я особисто виріжу йому очі й викину їх в море.

Мінґі на мить забув про біль. Він витріщився на капітана, відчуваючи, як у голові виникає повне нерозуміння.

— Що… вкрали? Артефакт?

Він озирнувся на всіх навколо, й вони стояли без розуміння, що саме Мінґі має на увазі, і про що взагалі питає. Сам же хлопець продовжував. 

— Артефакт це… магічний? Хіба магія існує? Якась казка… Мої книги завжди описували такі речі, як звичайні казки чи легенди, яких не існує. Яких створили, щоб дітям розповідати…

У кімнаті запала тиша. 

Сан зупинив свою роботу, тримаючи в руках край бинта, і повільно підняв очі на Мінґі. Юнхо відірвався від стіни, дивлячись на принца так, ніби той щойно заявив щось нереально схоже на маячню, а Хонджун просто нахилив голову вбік, споглядаючи з подивом і, можливо, жалістю. 

— Казки, кажеш? — Юнхо першим порушив мовчання, видавши короткий, сухий смішок. — Дивись, принцесо. Ти щойно отримав у плече стрілу, випущену з серця туману, який виник раптово, посеред ясного дня на штилі. І це для тебе теж казка? 

— Але… це немає ніякого сенсу, — наполягав Мінґі, але і впевненості в його голосі поменшало. Хоча тепер він й сам не розуміє, про що доказує.

Хонджун підійшов ближче і нахилився до самого обличчя Мінґі. Принц відчув запах пороху та крові, що йшов від капітана.

— Можливо, у твоєму замку тебе й вчили, що подібного не існує. Але світ набагато цікавіший, ніж тобі здається, — тихо сказав Хонджун. — Якщо ти хочеш пережити цю подорож, ти повинен забути про все, що ти колись знав. В морі магія стає не казкою. Це реальність. Чиясь зброя. І саме так на нас сьогодні напали, віриш ти в це чи ні. 

Мінґі здригнувся, відчуваючи, як по спині пробіг холод. Він бачив їхні обличчя — серйозні, похмурі. Вони не жартували. Вони не намагалися його налякати. Вони просто констатували те, що відбувалося.

— І хочете сказати, що… якщо існують такі небезпечні речі, як цей Туманний артефакт… — почав Мінґі, намагаючись впорядкувати хаос у голові, — то мають бути й інші? Щось, що захищає, чи лікує, чи…

— Більшість “хороших” дрібничок давно спочивають на дні, принцесо, — перебив його Хонджун, поправляючи свій одяг. — Океан не любить віддавати те, що одного разу ковтнув. Вони десь там, обростають коралами та мулом, чекаючи на дурнів, які готові за ними пірнути. Або ж, на цих дурнів чекають русалки, які охороняють артефакти. Та й чесно кажучи, — капітан поплескав по шаблі, — мені більше до вподоби гарна сталь та влучний постріл. Магія примхлива, а порох — він завжди працює, якщо тримати його сухим.

Це теж було незрозуміло. Чому він не хоче шукати магію, якщо та все-таки існує?

— Але як ви тоді збираєтеся протистояти “Тіням”? — Мінґі глянув на Сана, який саме закінчував прибирати медичне приладдя. — Якщо у них є туман, а у вас — тільки сталь…

— Тіні не наші основні вороги, — швидко сказав капітан. — Це просто купка шахраїв, що загралася. Вони не страшні супротивники, бо більшість — навіть шаблю не можуть тримати, що їх подолав навіть ти, — від цього стало трохи неприємно. Що означає “подолав навіть ти” для самого Мінґі? — До того ж… у нас є екіпаж.

Сан у цей момент підійшов ближче до Мінґі, тримаючи в руках склянку зі звичайною, на перший погляд, водою. Принц заворожено спостерігав за його рухами. У Сані завжди було щось таке… дивне. Магнетичне. З першої секунди, як він побачив лікаря, Мінґі відчував до нього незрозумілу симпатію, Він списував це на красу Сана, але зараз, у світлі розмови про магію, у голові почали складатися інші пазли.

— Випий, зараз це важливо, — м’яко сказав Сан.

Мінґі взяв склянку. Вода була кришталево чистою, прохолодною і… неймовірно смачною. Настільки свіжою, ніби її щойно набрали з гірського джерела, а не зберігали тижнями в дерев’яних бочках у трюмі корабля.

— Звідки у вас така вода? — здивувався він. — Коли я був на кораблях й плив кудись з сім'єю, то вода завжди була… тухлою.

— Це робота Сана, — кивнув Хонджун. 

Принц одразу ж перевів погляд зі склянки на лікаря. Сан тільки усміхнувся, хитро, ніби чекав наступних слів. 

— Сан — сирена, якщо ти не помітив, — просто сказав Юнхо, ніби йшлося про погоду. — Його здібностей вистачає, щоб ми не померли від спраги посеред води. 

— Не тільки від спраги, — Хонджун кивнув на медичні прилади. 

Сирена-лікар. 

Що за диво корабель.

А далі що? Капітан-кракен? Квартирмейстер-фея?

— Сирена? Ті… що заманюють моряків на скелі своїм співом?

— Я віддаю перевагу лікуванню, а не вбивствам, — спокійно відповів Сан, забираючи порожню склянку. — Я багато що вмію і намагаюся допомогти з цим в бою, але найбільше мені подобається рятувати людей. Особливо, якщо це хтось, з ким я працюю. Як ці пірати.

Мінґі завмер, розглядаючи Сана так, ніби бачив його вперше. Тепер він зрозумів ту дивну тягу. Легенди казали, що сирени володіють неймовірною чарівністю, якій неможливо протистояти. Це не був просто “гарний хлопець”, це була істота іншого виду.

— А ви тут всі…

— Ні, ми звичайні пірати, — обірвав його капітан, — у кожного свої таємниці, але все ж, ми не відрізняємося. Тільки Сан… наша особливість. 

Після цього, капітан рушив зі свого місця. Він кинув ще один погляд на Мінґі, оцінюючи його рану та… тіло. Знову. Принц трохи почервонів. Він не звик, щоб на нього дивилися таким поглядом. Далі, капітан лише кивнув, ніби без слів звертаючись до своїх піратів та вийшов, залишаючи їх втрьох на самоті. 

Мінґі дивився йому в слід. Хотілося догнати та розпитати більше, особливо про магію, бо до тепер він жив навіть не представляючи, які дива існують в цьому світі. 

Магія. Артефакти. Сирени. Це все справжнє. Це все тут, біля нього. Напевно, справді існують й русалки. Враховуючи, що про них говорив сам капітан…

Коли Сан закінчив зі своїми медичними тортурами, Юнхо допоміг Мінґі підвестися та дійти до каюти. Там, замість гамака, вже було підготовлене імпровізоване ліжко — дерев'яний каркас, який хтось тут розмістив, і чисті ковдри з матрацом прямо на ньому.

— Капітан сказав, що з діркою в плечі ти з гамака просто вивалишся, а нам не треба, щоб ти ще й голову собі розбив, — пробурчав Юнхо, але в його рухах, коли він допомагав Мінґі влягтися, було значно більше обережності, ніж потрібно. — Можеш поспати, принцесо. Ти найбільш покалічений з нас. 

Коли за піратом зачинилися двері, і в каюті запала тиша, порушувана лише хвилями, що обережно торкалися корабля. Мінґі нарешті залишився наодинці зі своїми думками. Він лежав на спині, дивлячись у темну стелю, і відчував, як кожна клітинка його тіла пульсує одночасно від втоми та болю. 

Все, що сталося за останню добу, здавалося якимось абсурдним сном. Ще нещодавно він стояв перед церквою, розуміючи, наскільки грандіозний план йому потрібно виконати. Він пам'ятав холодний погляд батька за день до весілля, пам'ятав ідеально випрасуваний костюм, який повинен був одягнути. Пам'ятав братів, що кепкували з нього. Це все було так недавно, а тепер, воно стало всього лиш спогадом. Місцем, до якого його ніхто не поверне. Тоді він мріяв лише про одне — вирватися.

І ось він тут, вирвався. 

Ця свобода коштувала багато. Комфортне життя, власне здоров'я, замок, й навіть титул. 

Але чомусь… 

Так було на краще.

Мінґі обережно поворухнув пальцями пораненої руки, відчуваючи, як під пов’язкою ниє рана. Три смерті. Сьогодні він забрав три життя самостійно. І допоміг забрати іншим ще декілька. Він, принц, який боявся навіть випадково розчавити метелика в саду, сьогодні вбивав, щоб вижити. Тепер його руки пахли не дорогим милом, а порохом, залізом та кров'ю. Чи зробило це його гіршим? Чи, можливо, це і було те саме “справжнє життя”, про яке він читав у книжках?

А магія… Сама думка про те, що Сан — сирена, змушувала голову йти обертом. Магія не була казкою. Вона тут і поряд. 

Весь цей час від нього це ховали. Книги завжди показували магію як щось незвичне, що не існує в цьому світі, русалок та сирен — як легенди, які небезпечні, зваблюють та вбивають моряків, що просто хочуть додому. А на ділі, все зовсім по іншому. Можливо, король та його найближчі соратники спеціально ховають факти існування чогось не від цього світу, показуючи магію як те, що знищує. Бо так люди не будуть шукати артефакти.

Він згадав свою бібліотеку, де все було передбачувано й безпечно. Але повернутися туди? Ні. Навіть із діркою в плечі, навіть з пекучою їжею Уйона на обід і терплячи глузування інших, він почувався живішим, ніж за всі двадцять три роки свого “золотого” існування. 

Під мірне погойдування корабля біль почав притуплятися, перетворюючись на важкий сон. Тепер, поступово приходило розуміння того, наскільки дивовижний цей світ. І що стільки всього йому потрібно буде дізнатися. 

*** 

Минуло п'ять днів, і кожен із них був для Мінґі справжнім випробуванням на міцність. Більшість часу він проводив або у лазареті, або у своїй каюті, де Сан став його найчастішим гостем. Ця сирена… цей хлопець не просто перев’язував рани — він заспокоював його. Мінґі не знав, що ще за магія існує в крові загадкового створіння, але поряд з ним ставало краще. Хоча звичайно, Мінґі певною мірою боявся взаємодіяти з ним, бо бачив, що у того вже є коханий, а злити пірата йому точно не потрібно. Коли Сан торкався плеча своїми прохолодними пальцями або тихо наспівував щось, ледь ворушачи губами, біль відступав швидше, ніж від будь-яких ліків. Це було приємно.

Мінґі спостерігав за ним із прихованим захватом. Тепер, коли він знав правду, кожен жест Сана здавався йому сповненим чимось загадковим. Навіть якщо це було щось звичайне, по типу… він заварив чай чи приніс стиглий фрукт. Але й те, як швидко затягувалася рана, було неприродним. За звичайних обставин він би тижнями не міг поворухнути рукою, а тут — уже на третій день він міг обережно підіймати лікоть, не стискаючи зуби від агонії. 

Хоча магія сирени й лікувала, але не рятувала від нудьги на кораблі. Виявляється, якщо нічого не робити днями, то стає… дуже сумно. Мінґі маявся. Він намагався читати книги, які йому люб'язно знайшов Юнхо, але слова на папері здавалися блідими й незрозумілими. Напевно, все написалося піратами, а ті виводили власні слова, які були зовсім незрозумілими. Тому, нарешті, Мінґі зробив те що давно хотів.

Вийшов на свіже повітря. Плече все ще нило, нагадуючи про себе гострим поколюванням при кожному різкому русі, але загалом Мінґі почувався майже здоровим. Він стояв біля самого борту, міцно тримаючись здоровою рукою за борт, і вдивлявся в горизонт. Там, де блакить неба зустрічалася з темною синявою моря, почала з’являтися тонка зелена смужка. Земля.

Після сутички з тими піратами, частина запасів прийшла в непридатність: деякі бочки з прісною водою були пробиті кулями, а магічний туман, здається, якось дивно вплинув на їжу, через що, та почала псуватися сильніше. Кораблю потрібне було поповнення.

На палубі панував звичний хаос. Пірати готувалися до висадки, перевіряли порожні мішки, діжки та зброю. Мінґі бачив, як основна команда вже групується, знову вчитуючись в списки потрібних речей, і як Сонхва звіряє щось на карті, обговорюючи маршрут із Хонджуном. 

І це був перший його вихід на землю після того, як він втік. З розмов він зрозумів, що це невеликий острів, який існує тільки завдяки морякам, які пропливають тут, і приносять гроші місцевим жителям. 

— Радієш, що знову відчуєш під ногами щось твердіше за гнилі дошки? — почувся голос поруч.

Капітан.

Мінґі вже знав цей тон. 

— Я просто радий побачити хоч якусь зелень. 

Земля наближалася, і з нею приходило усвідомлення: його стара історія закінчилася там, у замку. Тут, посеред безкрайнього моря, на кораблі, повному таємниць та магії, починалася зовсім інша. Хонджун лише коротко хмикнув на його слова про зелень і, спираючись ліктями на борт, подивився туди ж, куди й принц.

— Насолоджуйся, поки можеш. Тільки тримайся поруч з кимось з наших. Юнхо, наприклад. Йому подобається проводити час з тобою, — кинув він, навіть не повернувши голови. — Цей острів — діра, але в таких дірах очі зазвичай ростуть навіть на стінах. Не вистачало ще, щоб тебе хтось впізнав чи прирізав у підворітті за твої королівські манери.

Висадка пройшла швидше, ніж Мінґі встиг морально підготуватися. Корабель м'яко торкнувся своєї зупинки, і коли хлопець нарешті ступив на землю, світ навколо нього зрадницьки хитнувся. Ноги, що вже звикли до постійного руху на кораблі тепер відмовлялися вірити у нерухому поверхню під ступнями. Мінґі зробив кілька невпевнених кроків, почуваючись так, ніби він знову вчився ходити, через що відчув насмішки від піратів поряд. Коли він повернув голову, то побачив там двох — Юнхо й Чонхо.

Порт зустрів їх хаосом. Тут змішувалося все, від звуків до запахів, які моментально зводили з розуму. Звичайно, це неймовірно відрізнялося від рідного міста Мінґі, від рідних вулиць королівства, де слідкували за порядком навіть у найвіддаленіших районах. Тут все зовсім по іншому. Тут пахло в’яленою рибою, дешевим ромом, сирістю та прянощами. Вузькі вулички, збиті з дерева та каміння, тулилися одна до одної, немов намагаючись втриматися на схилі пагорба.

Навколо вирувало життя, торговці вигукували ціни, намагаючись заманити людей до себе, напівроздягнені дітлахи прослизали між ногами моряків, а в затінку будинків сиділи люди з такими похмурими обличчями, що Мінґі мимоволі притиснув поранену руку ближче до тіла. Все тут було грубим, яскравим і небезпечно привабливим.

Небезпечно.

Ось як можна описати це місце. Воно небезпечне. Кожен тут, навіть діти, мають зброю за пазухою — він пістолетів до звичайних рогаток. Всі готові захищатися, якщо на острів прийдуть гості, яких ніхто не запрошував.

Мінґі заворожено спостерігав за жінкою, яка на розі продавала якісь фрукти — вони були колючими й фіолетовими, зовсім не схожими на яблука чи персики з королівського саду.

— Принцеса, не заглядайся, — Юнхо легенько штовхнув його в здорове плече, змушуючи повернутися до реальності. — Це не прогулянка в парку. Нам треба знайти провізію і не вляпатися в неприємності раніше, ніж сонце сяде за обрій.

Мінґі кивнув, намагаючись вбрати в себе кожен образ. Для нього цей брудний, галасливий порт був справжнім дивом. Тут ніхто не кланявся йому, ніхто не чекав від нього дотримання етикету. Він був просто одним із натовпу — заляпаним хлопцем із перев’язаним плечем. І це відчуття п’янило сильніше, ніж будь-яке вино.

Вони рушили вглиб ринку, і Мінґі помітив, як пірати Хонджуна миттєво розосередилися, тримаючи один одного в полі зору. Навіть тут, на твердій землі, вони залишалися поряд. Знали, що завжди треба тримати кожну деталь на увазі й виглядати небезпеку завчасно. Принц міцніше перехопив сумку, яку йому дали для дрібних покупок, і зробив глибокий вдих.

Навіть Чонхо їх кинув, тож тепер, Мінґі залишився тільки з одним піратом. Юнхо впевнено пробирався крізь натовп, не особливо турбуючись про те, чи встигає за ним сам принц. Тому ж доводилося маневрувати між кошиками з пахучими травами та п'яними матросами, намагаючись не зачепити поранене плече. 

— Подобається тут, принцесо? — кинув Юнхо йому, зупиняючись біля ятки з в'яленим м'ясом. Очима він вже обирав, що хоче придбати, поки продавець говорив йому ціни. — Ти хоч раз у житті купував щось сам, чи за тобою завжди ходила армія служників з мішками золота?

Мінґі обережно зупинився поруч, з цікавістю розглядаючи гори продукції. На диво, поряд не літало ніяких комах, ніби на острові їх і не могло бути.

— Купував, — спокійно відповів він. — Але зазвичай це були шовки, рідкісні книги або прикраси. І торговці самі приходили до замку, розкладали усе на столах, що їм давала стража... Це було по-інакшому. Там не пахло їжею і ніхто не намагався вирвати в тебе гаманець кожну хвилину.

Юнхо видав короткий смішок і, заплативши та отримавши пакунок, кинув обраний шматок м'яса в сумку, яку тримав Мінґі.

— Вау, у вас був базар прямо у замку? 

На це, принц тільки кивнув і вони рушили далі. Юнхо виявився несподівано прискіпливим покупцем. Він перевіряв кожну діжку з крупою, прискіпливо нюхав тютюн і торгувався так запекло, що Мінґі іноді ставало ніяково. Він навіть встиг червоніти, коли хлопець сварився на високих тонах з кимось. Тож більшу частину шляху, принц мовчки складав покупки в сумку, відчуваючи, як та важчає з кожним кроком та починає давати на здорове плече.

— Знаєш, — почав Мінґі, коли вони відійшли від чергової ятки з овочами, — я завжди думав, що пірати просто забирають те, що їм потрібно. Ну, і в моїх книжках вас показували саме так. Не представляв вас із мішками на ринку, де ви вибиваєте знижку на картоплю.

— Ми ж не варвари, — хмикнув Юнхо, перехоплюючи важкий мішок із зерном. — Якщо ти будеш тільки грабувати, то рано чи пізно за тобою почне полювати кожен флот у цих водах, і ти станеш ворогом навіть на нейтральній землі. Інколи простіше заплатити кілька монет, ніж витрачати порох і людей. До того ж у портах у капітана є свої вуха й очі. Поки ми купуємо їжу, ми купуємо інформацію, — він зробив декілька кроків назад. — Сьогодні ти купиш у старого чоловіка перець, покладеш йому декілька зайвих монет, а завтра він передасть інформацію про шлях корабля від якогось банку. 

Мінґі кивнув, переварюючи почуте. Світ піратів виявлявся набагато складнішим за прості картинки в його голові. Це була ціла система зі своїми правилами, економікою і навіть своєрідним кодексом честі. Ні, ну він чув про кодекси честі, але здається, і ті відрізнялися від реальності.

— Тримай, — Юнхо простягнув йому яскравий фіолетовий фрукт, який Мінґі запримітив ще на вході. — Спробуй. Це драконяче око. У твоїх садах такого точно не вирощували.

Принц невпевнено взяв плід. Шкірка була колючою, але коли він обережно надкусив його, рот наповнився несподівано солодкою, прохолодною вологою.

— Справді... не вирощували, — прошепотів він, витираючи сік з підборіддя власним рукавом. В замку він би ніколи такого не зробив.

— То-то ж, — задоволено сказав Юнхо. — Ласкаво просимо в реальність, принцесо. Тут брудно й боляче, але принаймні фрукти справжні й смачні.

Вони якраз проходили повз ряди з одягом та тканинами, коли Мінґі відчув на собі чийсь пильний погляд. Обернувшись, він побачив Хонджуна. Капітан стояв біля ятки з антикварними дрібничками, розмовляючи з якимось низьким чоловіком, але його очі були прикуті саме до Мінґі. Це трохи… налякало. Капітан так дивився, що ставало просто ніяково. А потім…

Хонджун покликав жестом до себе. Тож, не маючи вибору, Мінґі на пару з Юнхо рушив до нього.

— Все купили? — запитав капітан, ковзнувши поглядом по важких сумках, які тепер були не тільки на здоровому плечі Мінґі, але й в руках Юнхо. Потім він знову подивився на принца, примічаючи його одяг.

Сьогодні Мінґі пощастило трохи більше. Він був одягнений у білу сорочку та звичайні чорні штані, які йому дали “не для роботи на кораблі”, а щоб вийти у світ та не ганьбити капітана лахміттям, що він мав. Однак, це досі відрізнялося від одягу інших піратів. Ті були.. гарнішими. В рази. І одяг їх здавався дорожчим. 

— Ти виглядаєш як обідране опудало, принцесо.

Що ж, капітан гарно примітив. Приблизно так й почувався він. 

— Ну, з замку я біг тільки у весільному й з прикрасами. Не було часу скласти сумку, пробачте, капітане, — награно поклонився той, через що викликав сміх в обох, Хонджуна і Юнхо.

— Це жахливо, – скривився капітан, але його обличчя скоріше було позитивне. Йому сподобався такий жарт від хлопця.

Хонджун зробив крок до сусідньої лавки, де на манекенах висіли речі значно кращої якості, ніж те ганчір’я, що мав Мінґі.

Капітан почав перебирати одяг, поки не зупинився на чомусь темному. Це був корсет із цупкої, дорогої шкіри чорного кольору, з витонченим шнуруванням і навіть гарною вишивкою. Очі принца округлилися в шоці. Що цей хитрий Хонджун хоче зробити?

— Думаю, тобі це піде, — він показав це хлопцю, а потім кинув торгівці горстку монет. 

Разом з корсетом, йому подали декілька сорочок — дуже гарної якості, в рази краще, ніж те, що носив Мінґі зараз.

Мінґі ж завагався, відчуваючи, як обличчя починає горіти. Йому просто купують одяг. Найкращий, не дешевий одяг, ніби він вже частина команди, а не тимчасовий гість. Можливо, прикраси, які він віддав капітану, були занадто дорогі, що той може дозволити так балувати навіть його…

— Навіщо це? — прошепотів принц, але капітан все одно почув.

— Ти не можеш працювати, тому будеш прикрашати мій корабель своїм гарним виглядом, — він окинув ще один погляд з оцінкою, його очі пройшлися по фігурі іншого хлопця. — В тебе тонка талія, але широкі плечі. Тобі підійде. А сорочки — щоб ти не носив щось за Юнхо.

Юнхо збоку придушив смішок, спостерігаючи за тим, як Мінґі стає кольору стиглого томату. Йому справді настільки соромно. Принц стояв не мав сил навіть підняти очей. Зніяковіння розливається по його тілу, як наче кинули в гарячу воду. В Айрінде його теж часто вважали лише окрасою залів, дурним молодшим принцом, що не рівня його братам, але там це звучало мало принизливо, скоріше як обов’язок. Тут же, з вуст Хонджуна, це прозвучало як... виклик. Або як дуже дивний, грубий піратський комплімент. 

— Я... я не лялька, щоб мене вбирати, — нарешті зміг сказати Мінґі, намагаючись повернути собі хоч трохи краплі гідності, хоча пальці зрадницьки тремтіли. Можливо, навіть від страху того, що він вирішив протистояти капітану своїми словами.

Хонджун лише вигнув брову.

— Поки ти не можеш тримати шаблю, ти саме те, що я сказав. Ти повинен дякувати, принцесо, що я це взагалі роблю. Ходив би й далі у мішках.

Після цього, той не став церемонитися і просто впихнув цей пакунок у руки Юнхо, який ледь встиг перехопити нову ношу. 

— Занесеш це в його каюту, — скомандував Хонджун. — І передай Сонхва, якщо його побачиш, що пора вантажитися. Через дві години покинемо це місто. 

Юнхо вирівнявся, кивнувши з серйозним виглядом, хоча кутики його вуст досі трохи посміхалися від бажання пожартувати над червоним як справжнє стигле яблуко Мінґі. 

— Буде зроблено, кеп.

За певний час, сонце вже встигло почати опускатися все нижче й нижче. Коли інші вантажили все закуплене на корабель, Мінґі залишився стояти біля самого краю причалу. Навколо все було пофарбоване в неймовірно гарні відтінки, морська гладь покрилася багряно-золотим кольором, і це створювало таку гарну картину, що принц задумався — ні разу в житті він не бачив настільки гарного горизонту. Порт навколо починав затихати, готуючись до нічного життя, а корабель, навпаки, оживав — скрипіли блоки, чувся тупіт ніг по палубі.

Але попри таку картину, настрою не було. Принц обійняв себе за плечі, намагаючись вгамувати внутрішнє тремтіння. Плече трохи боліло, але на це він вже не звертав ніякої уваги. Позаду почулися кроки, впевнені й розмірені, Мінґі не треба було обертатися, щоб зрозуміти, хто це. Капітан зупинився поруч, але не дивився на нього. Його погляд був спрямований туди ж, куди й очі принца. На сонце.

— Ти все ще тут, — констатував Хонджун. Його голос звучав спокійніше, ніж у місті, без тієї різкості, яка змушувала Мінґі ніяковіти. — Я гадав, ти вже побіг перевіряти свої нові сорочки.

Мінґі мовчав кілька секунд, перевівши погляд вниз і розглядаючи відблиски на воді. 

— Я справді тепер лише прикраса? Річ, яку можна купити, вдягнути й поставити в куток для гарного вигляду?

Хонджун повільно повернув голову, оглядаючи Мінґі. У напівтемряві його очі здавалися темними, як нічне небо, такими, у яких було важко щось прочитати. 

 — Тебе це справді так зачепило? — капітан ледь помітно примружився. — Тобі було образливо почути це від мене?

— Так, — чесно відповів Мінґі, здивувавшись власній сміливості. Він нарешті підвів погляд і зустрівся з очима капітана. — У замку мене все життя вчили бути додатком до трону, до батька, і до майбутньої дружини. Я втік не для того, щоб стати дорогим аксесуаром на піратському кораблі. І краще я буду мити підлогу у твоєму кабінеті, ніж стану іграшкою для насолоди. 

— Ти не іграшка для насолоди.

— Так? Тому… навіщо так робити? Мені комфортно і в… мішках ходити.

Капітан мовчав довше, ніж зазвичай. Він зробив крок ближче, скорочуючи дистанцію так, що Мінґі відчув тепло, яке йшло від нього. 

— Ти бачиш лише те, що хочеш бачити, — промовив Хонджун майже пошепки. 

Він на мить затримав погляд на поранену плечі Мінґі, а потім знову на його обличчі. 

— Що… — принц боявся говорити.

— У цьому світі, принцесо, ніхто не купує дорогий одяг тому, хто нічого не вартий. Я не викидаю золото на вітер.

— Я не…

— Ще не встиг прижитися на кораблі, як вже дозволяєш забагато в сторону капітана. Але можу визнати, принцесо, ти гарний, коли злий.

Капітан різко відсторонився, відійшов трохи далі. 

— Що це означає? 

— Те й означає. А тепер, йди на борт, — капітан розвернувся, але перед тим, як піднятися, кинув через плече: — сьогодні ввечері ми збираємося пити. Одягни те, що я тобі купив, і зайди до нас. Ми будемо на головній кухні, — а потім додав: — Якщо хочеш, звичайно. Ти не будеш прикрасою, просто гарним юним хлопцем, одягненим не в мішок.

Спершу, Мінґі подумав, що не хоче цього. Але згодом, лише кивнув, ніби підтверджуючи сам собі.

— Добре, капітане.

Принцу здалося, що він побачив, як плечі Хонджуна ледь здригнулися від усмішки. Той справді був радий побачити свого гостя в новому одязі, який йому й купив? 

Який дивний капітан.

І що йому треба взагалі?

***

Мінґі стояв посеред своєї тісної каюти, де єдиним джерелом світла була стара масляна лампа, що ледь помітно погойдувалася в такт хвилям. Прямо перед ним знаходилося дзеркало, яке до цього притягнув Юнхо — потріскане, з помутнілим склом, але досі живе і в стані показувати відображення. 

Принц повільно підняв очі й на мить затамував подих.

Це не був той Мінґі, якого він звик бачити. Він відрізнявся. Той — був бездоганним, з ідеальним волоссям, з прикрасами, з одягом, що коштує як плата звичайного робітника за місяць. Цей же Мінґі… він виріс. 

Нова сорочка була зроблена з тонкої, майже невагомої тканини кольору потемнілої крові. Широкі рукави м’яко спадали до зап’ясть, а глибокий виріз на грудях відкривав ключиці та край свіжої пов’язки на плечі, яка за рекомендаціями Сана досі підтримувала поранену зону. Але головним був один елемент — корсет.

Він охоплював торс Мінґі, наче друга шкіра. Складне шнурування спереду було затягнуте так, що підкреслювало досить тонку талію хлопця, але при цьому візуально робило його плечі ще ширшими. Мінґі обережно провів пальцями по поверхні, відчуваючи себе таким повним. Зібраним. І, на диву, дуже красивим. У цьому вбранні була якась дивна енергетика. Він раніше не носив корсети, ця справа належала жінкам його замку, матері, кузенам чи тіткам, а чоловіки завжди виходили лише в костюмах. Тепер же, Мінґі міг побачити й на собі цю частину одягу. Таку дивовижну. Іншу. 

Він виглядав саме так, як уявляв собі героїв піратських історій: небезпечний, трохи хаотичний й незвичний, зате вільний. Темні штани ідеально сиділи по фігурі, заправлені у високі чоботи, які він почистив одразу, як повернувся у свою кімнату. 

— Справжній пірат, — прошепотів він сам собі, і кутики його вуст мимоволі потягнулися вгору.

Він поправив пасмо волосся, що вибилося і впало на лоб. В цьому корсеті Мінґі більше не міг горбитися чи опускати голову, навпаки, приходилося тримати спину рівно, а підборіддя — високо. Це навіть було… приємно. Бачити себе таким, гарним, грандіозним. 

Мінґі відчув, як до щік знову підступає жар. Якщо він вийде в такому вигляді до команди, всі зрозуміють, що капітан не помилився. Він справді виглядав як прикраса, але не як тендітна квітка, а як коштовна, гостро наточена зброя в красивих піхвах. Дивні порівнянні приходили в голову принца. Однак, саме так він себе бачив. 

І як тепер носити той старий мотлох, який він отримав від інших, знаючи, що в маленький імпровізованій шафі тепер буде знаходитися цей чудовий одяг?

Він востаннє глянув у дзеркало, розправляючи комір сорочки. Плече все ще нило, але це було настільки непомітно, що він зовсім не звертав уваги. Так все одно. Особливо, коли перед собою в дзеркалі він бачить когось, хто виглядав просто неймовірно. Краще, ніж на всіх тих балах, куди його завжди гнали батьки.

Єдине що, тепер — йому складно вдихнути на повні легені. Це прям стало неможливим. Трохи прийдеться пережити цей дискомфорт, й бажано, їсти менше звичайного.

Мінґі вийшов із каюти, намагаючись ступати впевнено, хоча кожен подих давався йому з зусиллям. Корсет тримав його корпус так жорстко, що принц мимоволі думав, що до кінця вечора взагалі не доживе. Настільки некомфортно було пересуватися. Але він терпів. При цьому думаючи — а як жінки в цьому ходять? І добре, це Мінґі себе пожалів, не затягнув на максимум. А жінки постійно зав'язують найгірші вузли, не даючи собі нічого їсти цілий вечір, тільки щоб не задихнутися. 

Коли він підійшов до важких дверей кухні, звідки вже доносився сміх, дзвін кухонного начиння та пряний аромат вечері Уйона, він на мить завагався. Тільки відступати вже було пізно. Він тут, і далі збирається робити те, що обіцяв.

Бути прикрасою, від якої всі будуть в шоці.

Він штовхнув двері й увійшов.

Шум у кімнаті не просто вщух — він обірвався моментально, кожна голова повернулася в його сторону, і всі темні очі впали на нову фігуру в кімнаті. 

Тут були лише основні пірати. Ті, хто були найближчі до капітана. Юнхо, Чонхо, Уйон, звичайно — Сан з Йосаном, дивакуватим хлопцем, що завжди ходив з сиреною, та Сонхва, що сидів праворуч від капітана. 

І половина з них роззявила рота. 

У світлі масляних ламп Мінґі виглядав нереально. Його нова сорочка виділяла на фоні дерева стін, а чорна шкіра корсета ідеально підкреслювала силует, який раніше ховався за мішкуватим мотлохом. Високий, ледве не найвищий на кораблі, стрункий, він справді здавався не піратом, а якимсь темним принцом із морських легенд. Ще одним морським чудовиськом, як Сан. 

Принц відчув, як вуха починають палати, але тримався, щоб не покинути цю кухню завчасно. Не дивлячись по сторонах, він пройшов до головного столу, ні слова не сказавши іншим. Просто мовчки направився на вільне місце, що йому люб'язно виділили пірати. 

Хонджун сидів на чолі, як і належало капітану. По праву руку від нього зосереджено щось вивчав Сонхва, а місце по ліву руку — те, яке повинен займати хтось вважливий — зараз порожніло. Тому, не довго думаючи, Мінґі обережно опустився саме туди, підтримуючи свій живіт та корсет. 

Тиша затягнулася на занадто довго.

— Ого, — першим озвався Уйон, порушуючи атмосферу. Він поставив ще якусь страву на стіл, розглядаючи принца. — І про це ви шепотілися? Що капітан купив йому саме… такий одяг? 

— Це просто одяг, — тихо, ніби не бажаючи привертати уваги, промовив Мінґі. Знайти позу для сидіння щоб цей корсет не впивався у власні ребра було складно. 

Хонджун, який до цього моменту зміг нарешті відірвати погляд від такого гарного гостя, спершу розглядав випивку, думаючи про щось своє. Щось загадкове. А потім, він повернув темні очі на обличчя хлопця поряд, спостерігаючи за тим, що йому доступно. І це було… трохи некомфортно. Мінґі відчув себе не на своєму місці.

— Скоріше, він тепер одягнений, як червоний ліхтар, — промовив хтось з піратів.

Що це взагалі означало? Червоний ліхтар? Це якась назва? Мінґі вперше чує.

— Що? 

— Червоні ліхтарі. Чув про таке? 

— Ні, — Мінґі негативно помахав головою.

Почувся смішок.

— Так називають повій, — озвався Уйон знову. 

Мінґі відчув, як кров відхлинула від обличчя, а потім знову прилила, залишаючи на щоках плями сорому. Чому це одразу повія? Звичайний одяг! Що за дурні речі придумують ці пірати?!

Його це ранило. Ще недавно молодший принц — а тепер якийсь хлопчик на ніч в очах інших. 

— Повія? — перепитав він ледь чутно, і його голос здригнувся.

І чомусь, це тільки більше смішило інших. Вони почали перешіптуватися, кидати незрозумілі слова, щось обговорювати, ніби й при Мінґі, але й неначе за його спиною. 

— Ну, а що ти хотів, принцесо? — вигукнув хтось із глибини столу. Це був Юнхо, очікувано. — З такою талією ти б на кварталі червоних ліхтарів за вечір заробив більше, ніж ми за один пограбований корабель.

— Треба берегти його, хто знає, як його сприймуть наступні пірати, — додав до нього Чонхо, й обидва засміялися. 

Ніби Мінґі це якийсь товар. 

Мінґі стиснув пальці на краю столу так міцно, що кісточки побіліли. Йому хотілося просто зараз розірвати шнурівку, скинути із себе цю шкіру і втекти в темряву своєї каюти. Відчуття, яке він мав перед дзеркалом, коли дивився на себе, тепер й зовсім пропало. Він знову був посміховиськом, беззахисним хлопчиком, якого вирядили на потіху публіці. Даремно тільки послухався…

— Досить, — раптом пролунав голос.

Це був капітан. Він поставив на стіл стакан, занадто голосно, щоб привернути увагу інших. Чоловік повернув голову до своїх піратів, на ту сторону, яка спричиняла більше безладу, та його очі звузилися. Він не виглядав розлюченим, але точно був не в настрої.

— Ви розігралися? — тихо запитав той. — Хтось із вас хоче особисто перевірити, наскільки швидко ця повія вміє користуватися зброєю, яку я бачив у нього в руках пару днів тому?

Тобто, капітан бачив стиль бою Мінґі. І напевно, йому сподобалося, раз той говорить такий… майже комплімент. Звичайно, це допомогло заспокоїти інших. Пірати вмить почали цікавитися більше своєю їжею, ніж розгляданням принца. Хонджун перевів погляд на Мінґі, який сидів поруч, напружений, як струна музичного інструменту, і не наважувався дихнути. Раптово, він простягнув руку і, на подив всіх, навіть самого Мінґі, обережно поправив комір нової сорочки принца, торкнувшись кінчиками пальців його шиї. 

— Це гарно, — додав капітан після всього. — Я знаю, що вам подобається знущатися, але, — знову він звернувся до команди, — придумайте щось нове. Ще тиждень тому повією ви називали Сонхва за його корсет.

— І по заслугах отримали покарання, — квартирмейстер теж не пропустив цю тему. На диво, він, і, здається, Йосан, єдині крім капітана, хто теж не наважився посміятися.

Пірати були жорстокі, тож подібні вислови були такими очікуваними. Мінґі все ж, попри розуміння цього, розчарувався. Хоча вдячний капітану за такий захист. 

Після його слів охочих продовжити знущання не знайшлося.

Мінґі відчув, як напруга в плечах трохи спадає. Капітан щойно заступився за нього. Не просто як за гостя, а як за… людину, за яку він несе відповідальність, напевно. Це було дивно. І приємно. В замку в нього такого не було, він пам'ятав, якщо він отримував неприємні коментарі, то ні батьки, ні брати нічого не говорили кривднику, тільки пропускали це поміж вух. Всім було все одно на почуття Мінґі, але ось він, капітан жорстоких піратів, який й сам не так давно знущався — взяв і затулив своїх піратів заради нього.

— Їж, Мінґі, — пом’якшав голос капітана, і він кивнув на тарілку, яку Уйон мовчки й дуже швидко поставив перед принцом. 

Попри грубі жарти, Уйон знав свою справу. Він бачив перед собою багато різної, й на вид, дуже смачної їжі. Це були як і звичайні закуски, які виглядали дуже солоними, ідеально відповідними для піратського рому, так й звична їжа для корабля. На щастя, без тієї червоної каші. Принц обережно потягнувся до страви прямо біля нього — це було щось, наповнене різними морепродуктами. Коли він підніс свої палички до рота, то відчув неймовірний насичений смак. Досі дуже гострий, але тепер, він відчував нотки чогось солодкого, пряного, не схожого на те, що йому подавали в королівстві.

Всі страви в замку повинні були бути вишукані, мінімум солі, мінімум цукру, мінімум перцю. Тут — вибух смаків. 

— Ну як, принцеса? Подобається їсти не кашу? — Уйон сперся ліктями на стіл навпроти, спостерігаючи за реакцією принца. Відчутно, той змінив свій тон.

— Це… дуже смачно, — щиро відповів Мінґі, хватаючи ще шматок.

Він навіть не помітив, як почав їсти нарівні з іншими. Атмосфера за столом швидко повернулася до звичної піратської веселості. Разом з їжею, гарно уходила й випивка, яку пірати ділили між собою. Це був ром, від якого Мінґі тільки й відмовлявся, не бажаючи втрачати свою голову. Проте, йому було цікаво послухати історії піратів, й минулі образи, особливо за “червоні ліхтарі” поступово пропадали з його голови. Десь всередині він розумів, що це звичайні жарти, на які не потрібно навіть звертати уваги, бо це для них… щось звичайне. Щось стабільне. Особливо, якщо вони так називали навіть самого квартирмейстера…

Єдине що заважало — корсет. Він не дозволяв собі наїдатися просто через нього. Але попри це, Мінґі всміхнувся, витираючи кутик рота. Він подивився на обличчя поряд, ловлячи на думці, що подібне… набагато комфортніше, ніж ті всі бали, що були в замку. Хоча він тут і був прикрасою для капітанського ока все ж навіть це здавалося таким незначним. Ніхто не вимагав від нього ідеальності, рівної постави, дотримання етикету. Він робив і поводився як хотів, час від часу ловлячи насмішки від піратів, але більше не звертаючи на них уваги.

Хонджун весь цей час сидів мовчки, з приємною усмішкою, спостерігаючи за своїми піратами. Він не сильно брав участь в чужих діалогах, але щиро радів за тих, хто його оточував.

І під кінець вечора, Мінґі помітив, що… все-таки, в його воду доливали ром, бо мозок перестав нормально думати, й він раптово став набагато більше сміятися. Навіть з дурних жартів, чи як ото піратської пісні, яку всі заспівали під кінець. Про що там тільки не співалося… і про жінок, і чоловіків, і королів з королевами, і русалок… і все мало не самий пристойний характер. 

Але принц сміявся. Щиро, хапаючись за живіт, де відчувався корсет.

Врешті, всі почали проходити до своїх кімнати, залишаючи гомін кухні позаду. Мінґі теж не відрізнявся — він направився у свою маленьку кімнату думаючи тільки про те, як сильно хоче зняти корсет. Ні, він просто мріяв про це. Йому так потрібно позбавитися цього одягу, навіть якщо ця шкіра неймовірно гарна. В момент, коли він відчинив двері та запалив невеликий ліхтарик на столі, йому стало трошки краще. Голова досі трохи паморочилася від незвички до алкоголю, проте прохолодний вітер моря робив ситуацію кращою. 

А потім він почув, що двері не зачинилися. І в проході знаходився він. 

Капітан. Хонджун. Він стояв та спостерігав за ним, оглядаючи його тіло з ніг до голови. Його погляд був спокійним, але в глибині зіниць танцювали відблиски чогось незвичного. Небезпечного.

— Капітане? — Мінґі спробував надати голосу серйозності, але вийшло якось занадто м’яко. — Щось сталося? 

Хонджун мовчки переступив поріг і зачинив за собою двері, відсікаючи шум корабля. Каюта вмить стала занадто тісною для них двох.

— Я помітив, як ти смикав шнурівку весь вечір, — тихо сказав Хонджун, підходячи ближче. — Ти не зможеш зняти його сам. Тим паче з пораненим плечем. А довго знаходитися в ньому може бути небезпечним.

Мінґі хотів було заперечити, мовляв, він впорається, але біль досі віддавав у пальці однієї руки, а інша рука після рому здавалася чужою. Він знову відчув, як до щік підступає жар, і цього разу це був не тільки алкоголь.

— Повернись до мене, — скомандував Хонджун.

І це було сказано тихіше, майже інтимно. Мінґі слухняно повернувся всім корпусом до нього, відчуваючи, як серце починає відбивати шалений ритм прямо в ребра, стиснуті шкірою.

Хонджун підійшов майже впритул. Його пальці торкнулися переду корсета, і принц мимоволі здригнувся від цього контакту. Капітан почав спритно розплутувати складні вузли шнурівки, а Мінґі відчував кожен вдих, чув тихий шурхіт долонь, що розбиралися зі частиною його одягу. Це було так… приємно. З кожною секундою йому ставало легше дихати, але й водночас було й складніше через близькість капітана.

— Ти сьогодні добре тримався, — промовив Хонджун, і його голос звучав десь зовсім поруч. — Ти вперше був в корсеті, так? — Мінґі кивнув, через що викликав смішок.

Принц ковтнув повітря. Шнурівка поступово слабшала, і з кожним рухом Хонджуна легені принца отримували більше простору.

— Не впевнений, що хочу повторити це знову.

— Розумію, — він пройшовся по фрагменту корсета, що вже не мав зав'язок. — Це дуже складно. 

Останній вузол піддався легко, капітан обережно розвів краї корсета, і Мінґі нарешті зміг зробити глибокий, повноцінний вдих. Шкіра, яка весь вечір стискала його торс, нарешті відпустила свою жертву.

Але при цьому, Хонджун не поспішав відходити. Його руки затрималися на боках Мінґі на секунду довше, ніж того вимагала допомога. Через тонку тканину сорочки принц відчував жар його долонь. Це було настільки неправильно і водночас настільки захопливо, що в каюті, здавалося, закінчилося повітря навіть без корсета.

— Ну от і все, — нарешті сказав Хонджун, відступаючи на крок. — Тепер ти можеш дихати, принцесо.

Мінґі підняв голову до нього, притримуючи корсет рукою, щоб той не впав на підлогу. Його очі блищали від рому та незрозумілого хвилювання, а у напівтемряві обличчя капітана здавалося таким зацікавленим, ніби він чекав перший крок від нього, слідкував за реакцією. Тільки принц не міг наважитися скоротити відстань, навіть якщо саме цього і хотів його п'яний мозок.

Все що залишалося — стояти без слів посеред кімнати, обмінюючись з капітаном поглядами. Повітря між ними, здавалося, закінчувалося так стрімко, що обидва це помітили. Принц бачив, як Хонджун ледь помітно нахилив голову, вивчаючи його реакцію, щоб точно прорахувати наступні кроки і як себе вести.

П’яний туман у голові шепотів: “давай, підійди, візьми його за руку, торкнися, дізнайся, що він зробить з тобою”, але залишки королівського виховання та страх перед невідомим тримали ноги Мінґі на місці. Він лише міцніше стиснув пальцями шкіру знятого корсета, відчуваючи, як шнурівка впивається в долоні.

Хонджун, здається, чудово розумів це внутрішнє протистояння. Його вуста знову сіпнулися в тій самій усмішці — чи то від розчарування, чи то від розуміння, що принц не такий рішучий, як здавався. Згодом, він просто повільно відвів погляд.

— Лякай спати, Мінґі, — на диво, той сказав ім'я, а не звичне “принцеса”. — Завтра нам знадобляться всі сили. Море не прощає затуманеного розуму.

Капітан розвернувся і попрямував до дверей. 

— Добрих снів, принцесо, — знайоме слово вже на місці. — Спробуй не заплутатися у власних думках так само як у цій шнурівці.

Двері тихо зачинилися за його спиною, залишивши Мінґі в повній тиші, яку порушував лише скрип дерев’яного корпусу корабля. Хлопець повільно опустився на край ліжка, все ще тримаючи корсет у руках. Він відчув дивний запах. І це був запах Хонджуна — тютюн, алкоголь, морська свіжість й на диво сандал, які змішувалися й залишалися у повітрі.

Згодом, він дозволив собі впасти. Відкинувшись на подушки, хлопець дивився у темряву стелі, думаючи про все. . Тіло гуло від утоми й алкоголю, але думки розліталися, як сполохані птахи. Що це було? Гра? Капітан вмів грати? І чому його тіло реагувало так? Можливо, проблема в алкоголі. І як можна було не помітити, що він пив щось серйозніше за воду…

Мінґі заплющив очі, відчуваючи, як його повільно затягує в сон під мірне погойдування корабля. Останнє, про що він подумав перед тим, як остаточно провалитися в темряву, було те, що наступні дні у відкритому морі змінять його ще більше.

***

Дні на кораблі проходили дуже швидко, вони зливалися в одну монотонну картину, яку Мінґі просто перестав помічати. Море весь час було спокійним, вони не зустріли жодного шторму, жодного пірата, й потроху наближатися до своєї цілі, куди планували йти з самого початку. Завдяки силам Сана та власній витримці, рана на плечі гоїлася швидше, ніж будь-хто міг очікувати. Біль, а згодом й легке ниття, просто зникли, залишаючи невеликий шрам. Неприємно, але жити можна — тим більше у кожного пірата тут був свій шрам, це була справжня прикраса, цінніша за коштовності. Це вказувало на те, що якщо принц теж носить рубець на своєму тілі — він сильній і мужній як інші. 

З капітаном він майже не перетинався. Хонджун постійно займався своїми справами, то за штурвалом ходив, то сидів в кабінеті з картами, документами та маршрутами, час від часу викликаючи когось до себе. Він не приходив навіть на обіди та вечері, не їв з усіма, і лише Сонхва, його вірний помічник, передавав їжу капітану прямо на його робоче місце. Навіть в ті невеликі декілька секунд, коли їхні погляди зустрічалися, все, що робив Хонджун — непомітно кивав, збиваючи Мінґі з пантелику. Ніби тоді в кімнаті вони й не залишалися на двох.

Щоб не вештатися без діла, принц почав частіше зазирати на кухню.

Мінґі лише закочував рукави своєї нової сорочки й мовчки брався до роботи.  Виявилося, що чистити овочі або перебирати крупу — це свого роду відпочинок. Під час цих годин на кухні він слухав розповіді Уйона про далекі острови, де ростуть дерева-гіганти, та про морських чудовиськ, яких той бачив на власні очі. А потім ще якісь зовсім безглузді історії, які той видумував прямо на ходу.

Він поступово вчився бути корисним. Тепер він знав, де лежать спеції, як правильно нарізати в’ялене м’ясо, щоб воно не було надто жорстким й могло спокійно їстися, і як заспокоїти Уйона, коли той починав нервувати через нестачу інгредієнтів. А таке, на диво, бувало часто — тоді молодий пірат починав ходити по кухні та сваритися на кожного, хто тільки жив на цьому кораблі, підозрюючи, що хтось інший забрав потрібний продукт.

Екіпаж звик до нього. Його вже не сприймали як чужого в шовках. Тепер він був не просто “принцеса”, а “капітанська принцеса”, бо поміж всіх швидко пройшлося те, що той гарний корсет подарунок капітана, щирий, за гроші того. Буцім-то, цей жорстокий чоловік ніколи не робить подарунки просто так — особливо розбещеним принцесам. 

Мінґі часто ловив себе на тому, що його погляд мимоволі шукає капітанський місток або двері кабінету. Ця раптова тяга лякала його більше, ніж будь-що. Він виріс у світі суворих правил, де кожен крок був прописаний етикетом, а почуття до чоловіка вважалися чимось немислимим, гріховним відхиленням від норми. В його замку шлюби укладалися для союзу корон, а не за велінням серця, і вже точно не між принцом та піратським капітаном. І чому він взагалі про це думає? Він же не герой якоїсь книги, так в житті не буває, як би цього не хотілося. Щобільше, це все було неправильним, навіть якщо здавалося потрібним.

Та тільки чим більше він думав про це, тим гірше ставало. 

Тому зараз, знаходячись на палубі, він намагався відвернутися від тих думок. Знайти собі нову розвагу, як от розглядати дельфінів, які вистрибували з води, чи дивитися на птиць, які полювали. Не так далеко повинен бути ще один острів, але на ньому вони вирішили не зупинятися, проходячи повз. 

Раптом на горизонті з'явилася цятка. Мінґі примружився, вдивляючись у морську далечінь, і з кожною секундою обриси ставали чіткішими. Корабель не походив на піратський, занадто ідеальний, з білими вітрилами, з гордим носом, що міг свідчити лише одне.

Цей корабель належить королівству. 

І коли той підійшов ще ближче, Мінґі зміг розгледіти герб, що красувався на прапорі.

Серце принца пропустило удар.

Це був корабель королівського флоту Айрінде. Корабель, що належить до володінь його батька. Його минуле, від якого він так відчайдушно тікав, наздогнало його посеред безкрайнього моря, нагадуючи, що він усе ще залишається власністю королівства, яку вони не збираються так просто відпускати. Мінґі завмер, відчуваючи, як холодний піт проступає на лобі, а пальці настільки міцно вчепилися в дерев’яний борт, що дерево жалібно скрипнуло.

— Це… тільки не це… — голос хлопця здригнувся, ставши ледь чутним.

Пролунав голос з воронячого гнізда, і всі на палубі завмерли. Мінґі й не помітив, як поруч опинився Юнхо. Пірат, зазвичай такий безтурботний, зараз виглядав зосередженим. Він примружився, прикриваючи очі долонею від сонця, і уважно вивчив білосніжні вітрила на горизонті.

— Я правильно зрозумів, що це…? — перепитав Юнхо, і його обличчя стало похмурим. — Погано. Вони тримають курс чітко на нас, навіть не намагаються маневрувати. Ці хлопці явно не просто милуються краєвидом. Вони збираються вийти на діалог з нами, і повір мені, принцесо, їхні гармати заряджені не конфетті й тістечками.

Мінґі хотів щось відповісти, але паніка здавила горло. В цей момент на палубу стрімко вийшов Хонджун. Його погляд миттєво знайшов принца, і в очах капітана не було ні краплі того тепла чи зацікавленості, що так хотілося побачити. Тільки холодна серйозність. Він теж розумів ціну, і якщо капітан з іншого корабля знайде Мінґі тут, то вся команда Хонджуна буде вбита, потоплена, залишена на дні моря.

— Чому він ще тут?! — вигукнув Хонджун до Юнхо, підходячи ближче. Потім він різко розвернувся до Мінґі. — Якщо вони побачать на піратському борту молодшого принца, вони не просто заберуть тебе. Вони спалять цей корабель дотла, звинувачуючи нас в крадіжці монарха.

Капітан кивнув Юнхо, і той, не гаючи ні секунди, схопив Мінґі за лікоть, практично потягнувши його до люка в трюм. Вони пробігли повз кімнату, в якій Уйон уже нервово перевіряв ножі, і спустилися на найнижчий рівень, де запах вологи та солі ставав нестерпним. Мінґі скривився. Йому це не подобалося.

Юнхо зупинився в самому кутку, де стояли величезні дерев’яні діжки. Тут пахло так гостро і специфічно, що у Мінґі занило в носі.

— Сюди, — Юнхо вказав на одну з напівпорожніх діжок, заповнених льодом та в’яленою рибою. — Залазь всередину. 

— Що?! — Мінґі вжахнувся, дивлячись на слизькі хвости та луску. — Ти знущаєшся? Яка ще… тут риба!

— Ну вибирай, або посидиш тут годинку, або нас всіх стратять, а тебе повернуть назад, — штовхнув той його. — Вони будуть перевіряти. Кожну кімнату, кожне ліжко, кожен куточок. А сюди не зайдуть — цей запах виїсть їм мізки. Чортові королівські щури. Залазь і мовчи, якщо хочеш провести ще бодай день на кораблі.

Мінґі, придушуючи напад нудоти та ледь не плачучи від жалю до самого себе, почав обережно залазити в холодну, липку масу. Це було так нестерпно, але й вибору у нього не було, тільки підкоритися наказу.

Темрява всередині діжки була абсолютною, а запах... Він був повсюди. Від нього не сховатися. Мінґі намагався дихати через раз, втиснувшись у слизьку, холодну масу в’яленої риби, бо навіть не знав, як краще померти в такому випадку. 

“Якщо вони мене знайдуть…” — ця думка постійно прокручувалася в скронях. Він уявляв, як кришка відкидається, і замість дружнього обличчя пірата він бачить холодні сталеві шоломи королівської гвардії. Їхні погляди були б радісні, бо знайшли принца й зможуть перебити піратів. Як же бридко. Батько не пробачить. Його не просто повернуть у замок — його зачинять у найвищій вежі, а весь екіпаж цього корабля зустріне свою смерть.

Нагорі почувся глухий гуркіт. Мінґі намагався прислухатися до кожного звуку, та ледве чув. Тільки… тупіт важких чобіт. Він стиснувся в клубок, намагаючись не видати жодного звуку. Кожна хвилина здавалася годиною. Він чув приглушені голоси, вигуки офіцерів і спокійний, майже зухвалий голос Хонджуна десь далеко на палубі. Вони сварилися, це він точно може сказати. Принц заплющив очі, молячись усім богам, щоб запах риби справді виявився сильнішим за бажання охорону перевірити все й всюди настільки прискіпливо.

Раптом по корпусу діжки щось різко вдарило. Мінґі завмер. Серце, здавалося, припинило битися.

Кришка діжки зі скрипом зрушила вбік.

Це був його останній момент, перед тим як…

— Свята русалка! — знайомий голос. — А ти що тут робиш? 

Мінґі повільно підняв голову, випльовуючи луску, що потрапила на губи, і зіткнувся поглядом із застиглим від жаху Уйоном. О… то це не його кінець?

— Хто тебе сюди помістив? 

— Я… — він намагався встати, хоча ноги від незручної пози трохи боліли, — ховався. Той корабель… вже відплив? 

— Так, капітан їх вигнав не так давно. Ми міняємо курс. Але... Мінґі, від тебе тхне так, ніби ти помер ще минулого тижня. Жах, не підходь до мене наступні декілька днів, — не дивлячись на ці слова, хлопець допоміг йому вибратися. — Юнхо тебе сюди запхав, чи що?

Принц кивнув. Звичайно, можливо йому і не треба було ховатися в рибі, але як пірат міг і не використати моменту для знущання…

— Мені потрібно помитися. 

— Полежи у ванній хоча б години три, — Уйон скривився, — я вкраду для тебе декілька ароматних засобів Сана, в нього їх купа, хоча він і не любить ділитися.

Мінґі не став сперечатися. Він відчував, як липка рідина просочує тканину штанів, а запах в'яленої риби, здавалося, прокрався в кожну частинку тіла. Крокувати було важко, не хотілося, щоб хтось його помітив, та тільки чутки й інформація дуже швидко доходять до всіх, тому про його стан, напевно, вже знає кожен пацюк. І звичайно, він відчував сором. Неймовірний сором, що йому прийшлося це пережити. На щастя, палуба була порожньою: екіпаж займався вітрилами, а капітан, ймовірно, знову пішов до себе, тож принц зміг прослизнути до потрібної кімнати непоміченим. Йому ще раніше Юнхо показував, де саме піратам можна змити з себе втому, але обов'язково це погоджувати з Саном — сирена був головним по “чистим” справам.

Вже за десять хвилин у невеликому приміщенні з низькою стелею панувала зовсім інша атмосфера. Чонхо трохи бурмотів, але продовжував наповнювати велику дерев'яну ванну відрами води. Поруч стояв сам Сан, тримаючи в руках кілька скляних баночок із темного скла. Виглядав він похмурим, було помітно, що йому справді шкода своїх запасів, але постать нещасного, покритого риб'ячою лускою Мінґі змусила його змилостивитися. 

— Тримай, — Сан простягнув баночку з якоюсь густою зеленою олією. — Це екстракт жасмину та морських лілій. Якщо це не вб'є запах риби, то не вб'є вже нічого.

Після, Сан підійшов до ванни й опустив руку в до цього морську воду. Мінґі спостерігав, як зіниці сирени на мить розширилися, а від пальців розійшлося ледь помітне блакитне сяйво. За мить від води почала підійматися легка пара, а запах солі змінився на м'який аромат чистого джерела. Ніби це якась гірська вода, яка знову з'явилася посеред моря, де існувала лише сіль. 

— Готово, — коротко кинув Сан, випрямляючись. — Тільки не втопися там, будь ласка. Тоді я не врятую. Чонхо, ходімо, дамо йому спокій.

Коли двері за ними зачинилися, Мінґі нарешті залишився наодинці. Він тремтячими руками почав знімати з себе одяг, який тепер можна було хіба що викинути за борт. Ця тканина ніяк не допоможе й принц впевнений, що прибрати запах з неї не зможуть навіть найкращі олії сирени. Коли останній елемент впав на підлогу, а Мінґі постав голим тілом посеред кімнати, йому стало легше. Обережно, він переступив через дерев'яний борт та опустився вниз.

Його тіло огорталося теплою, трохи навіть гарячою водою, розслабляючи м'язи. Після раптової зустрічі з тим кораблем, все, що йому потрібно було — полежати ось так. Потім, коли прийшов час, він потягнувся до потрібних олій, обережно натираючи своє тіло. На диво, вони справді допомагали, і тепер запах який так сильно бісив його, майже не відчувався. Після, він дійшов й до власної голови, виймаючи луску та інші частини риби, що залишилися в темному волоссі. 

За пів години він був майже чистий. Все, що йому залишалося — це знаходитися у воді, поки та зовсім не охолоне. Але і було насправді не так багато часу, бо рідина навколо відчутно охолонула, натякаючи, що пора вилазити, бо скоро і він стане подібним рибі. Чи русалці, чи сирені.

Тиша і тепло допомагали заспокоїтися. Страх того, що його впізнають, поступово відступав, розчиняючись у далекому небутті. Він був у безпеці. Капітан вигнав солдатів, команда захистила його, а Юнхо... Юнхо, хоч і жорстоко, але врятував його від вежі в Айрінде. Врятував всіх.

Мінґі занурився у воду з головою, а на момент коли повернувся “у світ”, то почув звук.

Хтось зайшов у кімнаті.

Навіть думати не прийшлося, кому саме належали ці кроки. 

Капітан.

Принц відкинув мокре волосся, щоб краще розглянути чоловіка поблизу. Насправді він більше очікував побачити того ж Юнхо чи Сана, які б тримали новий одяг, але…

Хонджун стояв біля входу, ліниво спершись плечем на одвірок. Вигляд у нього був дуже домашній й розслаблений, біла сорочка з розстебнутим коміром, закачані рукави по лікті, та широкі штани з масивним шкіряним поясом. Його волосся було трохи розпатланим, а погляд — втомленим і сонним, ніби він щойно відірвався від своїх карт і збирався на спокій. Мінґі миттєво притиснув коліна до грудей, намагаючись сховатися в не дуже прозорій від олій воді, хоча та ледь прикривала його плечі. У приміщенні раптом стало занадто спекотно, хоча вода ще недавно здавалася трохи холоднішою.

— Я чув, що ти вирішив стати частиною нашого провіанту, — голос Хонджуна пролунав низько, з ледь помітною хрипотою. — Юнхо каже, ти гарно вписався в діжку з рибою.

— Це було… вимушено, капітане. І зовсім не смішно, — невпевнено пробурмотів той.

Згодом, Хонджун повільно відштовхнувся від одвірка і зробив крок ближче до ванни. Він зупинився за декілька метрів, оглядаючи принца зверху вниз, і в цьому тумані погляд Хонджуна здавався занадто важким, занадто зосередженим на оголених ключицях та мокрій шкірі Мінґі.

— Ти тремтиш, — зауважив він. — Вода охолола, чи ти все ще боїшся, що той ті розвернуться й прийдуть за тобою?

— Я не боюсь, — збрехав Мінґі, хоча його голос зрадницьки здригнувся. — Мені сказали, що вони вже пішли.

— Вони пішли, — підтвердив Хонджун, нахиляючись трохи вперед. 

— Що… що ти їм сказав? 

Після цього, капітан усміхнувся та знайшов невеликий стільчик, щоб сісти прямо біля великої ванної. 

— Вони оглядають кожен піратський корабель, бо досі впевнені, що тебе викрали пірати. Пройшлися по кімнатах, заглянули всюди, але не помітили двері, що вели до місця твоєї схованки.

Він простягнув руку, і Мінґі на мить завмер, очікуючи доторку, але капітан лише підняв із підлоги одну з баночок Сана, крутячи її в руках.

— Чому ти тут, капітане? — прошепотів Мінґі, не маючи сили відвести погляд.

Хонджун мовчки поставив баночку на місце і знову вирівнявся. Він повільно окинув поглядом мокру фігуру принца, затримавшись на мить на його очах.

— Хотів переконатися, що ти не перетворився на русалку від такої кількості води, — кинув він, і в кутику його вуст з’явилася та сама загадкова посмішка. — І попередити. Добереш у Юнхо ще одягу, бо після риби цей старий ніхто тобі не дасть носити знову.

Мінґі прикусив губу, відчуваючи, як образа на Юнхо змішується з соромом. Він би міг просто залишитися поміж діжок, а не буди запханим в одну з них. Чому доля й пірати так любили знущатися…

На диво, капітан не поспішав іти. Він раптово нахилився ще ближче. Хонджун простягнув руку — цього разу не до баночок, а до самого принца. Його пальці, сухі та гарячі, торкнулися мокрого пасма волосся на лобі Мінґі й обережно відвели його назад, відкриваючи обличчя.

Серце Мінґі вгатило по ребрах так, що, здавалося, вода у ванній пішла хвилями. За що йому це…

Кінчики пальців капітана не зупинилися. Вони повільно сковзнули нижче, до плеча, де біліла тонка цятка свіжого шраму від стріли. Дотик був майже невагомим, але Мінґі здалося, що його припекли розпеченим металом.

— Швидко загоїлося, — тихо зауважив Хонджун, розглядаючи мітку. — Завдяки Сану.

Він підвів погляд і натрапив на розгублені, вологі очі Мінґі.

— Знаєш, — додав він напівпошепки, — не дивно, що батько відправив ледь не флот на твої пошуки. Я б теж не захотів втрачати таку прикрасу своєї колекції.

Мінґі відчув, як від цих слів дихання перехопило зовсім. Це був комплімент чи чергова провокація? Його мозок відмовлявся аналізувати, просто фіксуючи, як приємно йому було чути цей хрипкий голос так близько. 

— Добре, — згодом, капітан встав. — Домивайся і йди до Юнхо.

Кинувши останній, важкий погляд на оголені плечі хлопця, капітан вийшов із кімнати. Двері тихо клацнули, залишаючи Мінґі в приголомшеній тиші.

Принц сповз трохи глибше у воду, занурюючи обличчя по самий ніс. Що це було? Чому його так тягне до людини, яка не повинна його приваблювати зовсім? Небезпечні почуття, що за собою ведуть лише один хаос. Його життя в замку з дружиною було б спокійним, однаковим, дні б повторювалися, поки вона не дасть першу дитину, а за нею й другу, й третю. А от з піратами все було інакше. Хоча й небезпечніше. Все ж, від дотиків Хонджуна всередині розливалося значно більше тепла, ніж від підігрітої Саном води.

“Я попав в одну з тих книг,” — подумав він сам про себе, відчуваючи, як усмішка мимоволі з’являється на власному обличчі.

Він точно назавжди запам'ятає цю подорож з піратами.

***

Минуло ще кілька днів, і ритм життя на цьому кораблі стало для Мінґі чимось природним, майже рідним. Кожен день він робив схожі речі, проводив час з піратами, час від часу грав з ними в дивакуваті ігри, де ті, хто програвали, повинні були скинуті за борт. І хоча Мінґі завжди був тією невдахою, що залишалася ні з чим навіть в дурній піратській грі все ж ніхто у воду його і не скинув. 

Весь шлях море було милостивим, сонце — на диво, лагідним, а ті прокляті спогади про діжку з рибою починали уходити на другий план. Того вечора сон зовсім не йшов. Мінґі ворочався в ліжку, слухаючи, як скрипить корпус корабля, і зрештою зрозумів, що його шлунок вимагає бодай якогось перекусу. Вдягнувши сорочку Юнхо, а на верх плащ — який був йому трохи тісний в плечах, але чудовим під нічну погоду — та звичні штани, він вислизнув із каюти. 

Така бажана кімната з їжею зустріла його теплим світлом ліхтаря та приглушеними голосами.

Там знаходилися пірати. Уйон, який ліниво щось жував, Чонхо, який нарізав яблуко, та Йосан, що підпер голову рукою та спостерігав за грою тіней на стіні. Перед ними стояла пляшка рому, біля кожного своя чашка з наповненою рідиною. Вони виглядали втомленими та мирними, як люди, що нарешті закінчили довгу зміну в морі, і тепер мали час на відпочинок.

— О, які в нас гості, — сонно всміхнувся Уйон, киваючи на вільне місце поруч із Йосаном. — Сідай, принцесо. 

— Просто захотілося чогось перекусити, — ніяково відповів Мінґі, присідаючи до них. 

Приємно, що його не вважали за звичайного гостя чи робітника, як інших. Хлопцю дозволялося сидіти тут, в компанії піратів, навіть не маючи капітана під боком, чи того ж Юнхо, що ледве не став “вчителем” на цьому кораблі для самого принца. Чонхо мовчки підсунув йому половинку яблука та шматок хліба, на якому щось було намазано.

— Ром будеш? — запитав він. — Допомагає заснути, якщо не переборщити.

Спершу, він подумав відмовитися. Але потім, ще подумавши, все ж кивнув.

— Мабуть, трохи, — погодився Мінґі.

І потім, коли йому передали вже наповнену чашу, він зробив невеликий ковток, відчуваючи, як приємне тепло розливається всередині тіла. Було щось магічне в цій ночі. Всі такі втомлені, звичайні, ні про що не турбуються, просто відпочивають в невеликій компанії. 

— Ти сьогодні бачив капітана? — раптом запитав Уйон, мружившись від світла. — Він знову пропустив спільну вечерю. Сонхва каже, він не виходить зі свого пекла вже годин шість.

Пекло. То ось як називали його кабінет.

Мінґі похитав головою, відчувши, як серце знайомо пропустило удар при згадці про Хонджуна.

— Ні, не бачив. Він… справді багато працює.

— Він не просто працює, — Йосан, який до цього мовчав, нарешті підвів погляд на Мінґі. Його очі в тьмяному світлі здавалися неймовірно глибокими. — Це щось інше. Він і раніше міг так засидітися, але щось… щось не так. Щось сталося. Або він отримав занадто серйозні проблеми, і тепер розбирається з ними. Бо Сонхва теж нічого не говорить.

— Він там зачинився ще як сонце сіло, — додав Уйон, бовтаючи ром у своєму кухлі. — Навіть Сонхва виглядає похмурим. 

— Або ж навіть злим, — додав Чонхо. — А коли Сонхва злиться через капітана, то чекайте біди. 

Мінґі перевів погляд на двері, ніби хотів, щоб капітан прямо зараз там з'явився. Але, на жаль, йому не так щастить в житті.

— А що було... коли гвардійці піднялися на борт? — тихо запитав він, крутячи в руках свою чашу. — Я чув тільки тупіт і якісь приглушені слова. Вони справді повірили, що мене тут немає?

Спершу, пірати думали над відповіддю, але потім, Чонхо підняв руку, пригадуючи моменти.

— Вони поводилися так, ніби цей корабель вже належить їхній короні, — промовив він серйозно. — Спершу вони діяли як хотіли, пройшлися палубою, зазирнули в каюти команди, навіть у наші скрині з речами заглядали, сподіваючись знайти тебе серед мотлоху. Або ж, не знаю, удавали, що шукають, аби було що передати потім у звіті.

— Але найцікавіше почалося потім, — підхопив Уйон, подавшись вперед. — Коли вони нарешті дісталися до кабінету капітана. Двоє їхніх головних офіцерів, якщо дивитися на уніформу, зайшли всередину і пробули там досить довго, — інші закивали, погоджуючись зі словами. — Ми стояли зовні, і, чесно кажучи, я вже думав, що зараз почнеться бійня. Ми не чули, про що саме вони розмовляли, але щось було не те. Кеп так не поводиться.

— Вони вийшли звідти якимись іншими, — додав Йосан, задумливо дивлячись у простір. — Такими…

— Скоріше, задоволеними, — Уйон його перервав.

— Задоволеними? — перепитав Мінґі. Це трохи його налякало. — Що це означає? Він щось їм пообіцяв? Чи віддав?

Уйон лише знизав плечима, бовтаючи залишки рому в чаші. Інші подивилися тими ж поглядами, не знаючи, що й сказати.

 — Хто знає. Наш капітан — майстер вести переговори навіть із самим дияволом, якщо той запропонує гарну ціну, — хлопець зробив невелику зупинку в словах. — Але з того моменту він сам не свій. Зачинився, нікого не пускає. Ніби вираховує щось... або чекає.

В кімнаті повисла тиша, єдиним звуком було потріскування лампи. Мінґі уважно глянув на свою чашку, де ще залишилося трохи рому. Тепер, він п'янив не так сильно, як раніше. Щось було не те. Не тільки з напоєм, але й життям.

— Але справа не тільки в цьому… — Йосан обвів рукою край чашки. — Хонджун такий вибагливий. Він не терпить зайвого шуму, не любить чужинців на борту і ніколи не витрачає свій час на те, що йому байдуже.

Мінґі відчув, як пальці мимоволі стиснулися міцніше.

— Йосан правий. Для нього зазвичай існують лише дві категорії людей: його команда і вороги, — продовжував за іншого пірата Уйон, ледь помітно всміхаючись кутиками вуст. — А пасажири... вони для нього як вантаж. Корисний або такий, що заважає. Але ти... щось з тобою інше. 

— Він нікого так не опікає. Хоча, можливо, це через твій статус принца… — задумливо протягнув Чонхо. 

Це змусило задуматися. Чи мали слушність ті пірати? Чи це всього лиш обман, що так гарно звучав з їхніх вуст?

— Кеп на тебе око поклав, принцесо. І це не просто цікавість. Він дивиться на тебе так, ніби ти — найцінніший скарб, який він колись знаходив. 

Мінґі мовчав, відчуваючи, як усередині все перемішується. Згадка про гарячі пальці капітана на його шрамі, про той важкий погляд у ванній — усе це тепер набувало нового, значно цікавішого сенсу. Він не був для Хонджуна просто втікачем. Він був чимось, що змушувало холодного капітана втрачати контроль. І на диво, це було так приємно, розуміти, що він комусь потрібен в такому контексті. Що його вважають за важливого.

У замку його важливість завжди вимірювалася лише близькістю до трону. Він був частиною спадкоємної лінії, політичним аргументом, дорогою фігурою на шаховій дошці батька, але ніколи — просто людиною, чиї почуття мали значення. Навіть його потенційний шлюб існував тільки тому, що батьку так захотілося і той вважав, що тільки на це й годиться його син. 

Аж тут раптом… на нього хоч хтось дивиться по іншому. Хоч хтось сприймає його… як цінність. Скарб. 

Капітан, цей капітан. 

Він міг звести з розуму і змусити його думати те, що здавалося, повинно сидіти під замком. Тільки тепер, Мінґі, на свій власний подив, не хотів від цього тікати. Навпаки, він відчував дивний азарт.

— Дякую за ром, — тихо промовив Мінґі, ставлячи порожню чашу на стіл.

Він підвівся зі свого місця, бажаючи отримати невелику прогулянку. Просто вийти на палубу, вдихнути нічного повітря, почекати, поки ром повністю осяде в організмі перед тим, як йти до своєї кімнати.

Щойно двері за його спиною зачинилися, нічна прохолода палуби обійняла його за плечі. Неймовірно приємно, неймовірно бажано. Він вдихнув побільше повітря, відчуваючи, як вітер ніжно торкається його щоки, повільно підіймає пасма волосся. Ось саме так відчувається вона — бажана, омріяна свобода.

Він повільно пішов уздовж борту, слухаючи, як корабель розрізає хвилі. Над його головою впевнено стояв місяць, повний, як срібна монета, він освічував шлях на пару з розсипом зір. Це було так гарно, здається, навіть бувши в замку він ніколи не бачив настільки яскравого неба. Він зупинився біля поруччя, підставляючи обличчя солоним бризкам, і глибоко вдихнув знову, а потім ще раз й ще раз.

Але раптом цей спокій порушив ледь чутний звук — скрип чобіт по палубі, що наближався з того боку, де повинна була бути капітанська каюта.

Мінґі не обернувся відразу, але його тіло зреагувало миттєво — по шкірі пробігли сироти, а дихання на мить перехопило. Це було так дивно, що він міг дізнатися, хто саме підходить до нього навіть не дивлячись на людину. Бо він встиг вивчити цей ритм кроків. Він знав, що тільки одна людина може крокувати так впевнено, розмірено, з притаманною важкістю. 

Хонджун зупинився поруч, за крок до нього, і теж сперся ліктями на поруччя. Спершу, він мовчав, нічого не говорив, не порушував тишу, лише важко видихнув, дивлячись на скривлене віддзеркалення неба у воді. Вигляд у нього був втомлений — волосся скуйовджене сильніше, ніж зазвичай, а комір сорочки розстебнутий ще на один ґудзик. Виглядав він так, ніби трохи мерзне.

— Тобі не спиться, принцесо? — тихий голос капітана розірвав тишу.

Мінґі нарешті повернув голову. Чому він ніколи не помічав, що капітан такий гарний?

— Просто… хотів подихати, — відповів Мінґі, намагаючись робити все, щоб його голос звучав рівно. — Вийшов зі свого пекла?

— Ох, пекло, — капітан усміхнувся. — Вони придумали дивну назву для мого кабінету. Але… можливо, в цьому є якась правда.

Він нарешті відірвав очі від хвиль і перевів їх на Мінґі. І знову, це був не просто погляд. Капітан дивився так, ніби перед собою бачив, як інші й говорили, справжній скарб, як ніби мішок, наповнений грошима до самого кінця. Але при цьому всьому, принц помітив, що капітан ледь помітно здригнувся від чергового потоку вітру. Хонджун справді поводився так, ніби забув про все на світі, поки сидів над своїми паперами. Навіть про те, що нічне море не прощає легкої сорочки.

Тож Мінґі довго не думав. Він вирішив діяти саме так, як його вчили в замку, коли розповідали, що потрібно зробити для вдалого залицяння до жінок. Хоча капітан і не був жінкою, проте, заслуговував отримати трохи турботи. Обережно, хлопець зняв з себе темний плащ, що йому видали раніше, і зробив крок ближче. Хонджун навіть не встиг нічого спитати, як відчув на своїх плечах тепло.

— Ти що робиш? — Хонджун напружився, але плащ не скинув. Його руки, що лежали на поруччі, на мить завмерли.

— Не хочу, щоб ти мерз, капітане, — просто відповів Мінґі, затримуючи долоні на його плечах лише на секунду довше, ніж того вимагала ввічливість. — Ще захворієш…

Хонджун хмикнув. Виглядав він щасливим. 

— Знаєш, — почав він тихо, — зазвичай люди на цьому кораблі чекають від мене наказів. Ніхто не пропонує мені плащ. Зазвичай. Ти інший.

— Можливо, вони просто занадто тебе бояться? — припустив Мінґі.

— Моя команда не буде мене боятися, — він відвернув голову. 

— Тоді не впевнені, чи потрібна тобі допомога. Ти ж сильний, повинен сам справлятися. Але ж не означає, що ти можеш це робити.

І знову, якийсь звук від Хонджуна — щось схоже на задоволення.

— І не боїшся мені таке говорити?

Мінґі лише негативно закивав головою, але нічого не відповів, дозволяючи їм насолодитися тишею. Йому подобалося як виглядав капітан. Той був… нижчим. Набагато нижчим за самого Мінґі, і з меншим тілом. Через це, у принца з'являлося бажання захистити його, пригорнути до себе, обійняти чи засипати компліментами. Це таке дивне бажання, бо хлопець знав — він повинен це хотіти з гарною й молодою дівчиною, якою була його наречена. Натомість він бажає бути ближче до капітана. Можливо, якби в той день в сукні з'явився Хонджун, а не принцеса…

Чужа загадковість, зовнішність чи характер — це так манило його. 

— Я майже відчуваю твої думки, — пробурмотів Хонджун, натягуючи на свої плечі плащ.

Мінґі здригнувся. Чи справді його почуття настільки очевидні, чи це просто капітанська інтуїція, відточена роками спостережень за людьми?

— Мене просто багато що цікавить, — тихо почав він. — Ви всі… далекі від звичайних піратів. Ви ж прагнете не тільки золота, так? 

— Ти не знаєш, чого прагне моя команда.

— А чого прагнеш ти? 

Хонджун здивувався питанню.

— Я хочу, щоб мої люди були в безпеці. Це мій пріоритет

— Ти дорожиш ними, — принц відвів погляд. — Як ти прийшов до того, що став піратом? 

І після цього, Хонджун замовчав, через що Мінґі задумався, що можливо, він все-таки перейшов межу. Спитав те, що не потрібно було знати. Капітан щільніше загорнувся у плащ, неначе боявся. Це так дивно… 

— Мій батько був королівським картографом, — нарешті промовив він, і його голос звучав так, ніби він розповідав стару легенду. — Я знав кожну зірку на небі раніше, ніж навчився тримати ніж. Я мав стати таким, працювати на монархів, робити їм те, що вони хочуть від мене.

Мінґі кивнув, згадуючи, які картографи були в його замку. Зазвичай, це були старі чоловіки, які займалися своєю роботою з самого ранку до вечора.

— Навчання, підлизування королям, брехня. Я це ненавидів, — гірко виплюнув той. — Як і досі ненавиджу всю цю еліту, — тепер, він перевів погляд на самого Мінґі.

Стало трохи некомфортно.

— Що сталося потім? 

— В нас не вистачило грошей, — він трохи затих. — Батько відмовився виконувати брудну роботу, за що йому стали платити копійки. Ми ледве мали гроші на їжу… Мати померла першою, за нею тато, і залишився я — ледве дорослий.

Мінґі кивнув, бо не знав, що сказати в цей момент.

— Я вирішив, що залишатися в замку й продовжувати працювати на тих, хто довів мою сім'ю — занадто жахливо. І не справедливо. Тому я втік, та потрапив в руки піратам, — обвів пальцем дерев'яні поруччя. — Вони навчили багатьох речей мене. І завдяки витримці, я став капітаном. 

— Пробач. Ми монархи… не всі такі.

— Всі. Ви думаєте, що за гроші можете купити абсолютно все. 

Атмосфера погіршилася.

— Бо так… і є. Люди готові на все заради грошей. 

— Ні, не всі, — помахав головою Хонджун, — я готовий на все, заради своїх людей. 

Чомусь, це насторожило Мінґі. Що капітан мав на увазі? В цьому був інший сенс? Принц напружився, відчуваючи, як слова капітана зависли між ними важким туманом. 

— Ти зараз говориш про команду? — обережно запитав Мінґі, намагаючись вловити вираз обличчя Хонджуна. А потім, він подумав про дещо ще. — Що ти сказав гвардійцям, Хонджуне? Чому вони пішли задоволеними, якщо я все ще тут?

В очах капітана був вогник. Незвичний, який танцював від одного погляду на Мінґі.

— Вони пішли задоволеними, тому що я дав їм те, що вони цінують більше за правду — надію на легку перемогу, — процідив Хонджун, роблячи крок до Мінґі. — Я сказав їм, що бачив тебе на іншому судні, яке прямує до Східних островів. І пообіцяв, що якщо в нас вийде, ми обов'язково заберемо тебе до себе, щоб здати їм. 

Чужа рука, на диво, тендітна, потягнулася до зав'язок на сорочці Мінґі. Пальцями, Хонджун грався зі шнурівкою, поступово розв'язуючи, звільняючи його шию від тиску. Мінґі відчув, як усередині все похололо. 

— Тобто, ти їм збрехав? Вони можуть вбити тебе й команду за цю брехню.

— Вони мене можуть вбити просто через факт того, що ти стоїш зараз тут. 

Точно. Капітан мав слушність — їх всіх можуть вбити вже за просто існування. Хонджун продовжував перебирати тонкими пальцями шнурівку на грудях Мінґі, і цей жест здавався таким інтимним, майже заспокійливим.

— Свобода — це найдорожчий товар на цьому світі, принцесо, — прошепотів капітан, нарешті відпускаючи зав’язки. Сорочка трохи розійшлася, впускаючи нічне повітря до гарячої шкіри Мінґі. — А за велику свободу доводиться платити велику ціну. Іноді — брехнею. Іноді — чимось значно дорожчим.

Мінґі дивився на нього зверху вниз, заворожений цим зізнанням. Він бачив перед собою людину, яка, як йому здавалося, зробила дещо заборонено й усе — заради нього. І ставало так приємно. Капітан збрехав гвардійцям, захистив його, не віддав, хоча міг би — ті точно пообіцяли багато добра. Королівська охорона може дати будь-що, від золота до серйозних прав на цілі частини моря, але Хонджун відмовився. 

Він залишив його тут.

— Ти надто сильно ризикуєш, — голос Мінґі здригнувся. — І все… заради мене?

Хонджун на мить завагався. Його пальці затрималися на краю сорочки Мінґі, і на обличчі промайнула тінь, яку можна було прийняти за сумнів. 

— Можливо, ти вартий набагато більшого, ніж сам себе уявляєш, — з хрипотою сказав він.

А потім, капітан повільно провів великим пальцем по ключиці Мінґі, якраз там, де шкіра була найбільш чутливою до холоду пальців. Його погляд став важким, наповненим чимось, що принц хотів вважати за пристрасть.

— Ти мені потрібен, — тихо промовив Хонджун, і здається, він став трохи ближче.

— Тож ти справді не віддаси мене батькові? — Мінґі наважився накрити руку капітана своєю, притискаючи його пальці до своїх грудей. — Пообіцяй. Я не можу повернутися туди.

І, на щастя, капітан не відвів руки. Між ними майже не залишалося повітря.

— Я обіцяю, що ти опинишся саме там, де тобі належить бути, — швидко відповів він, дивлячись прямо в очі принца. — Твоя поява на цьому кораблі — це не випадковість, Мінґі. Це угода з самою долею. І я не з тих, хто розриває контракти, коли вони стають надто вигідними.

Він на мить затримав погляд на губах Мінґі, змушуючи того мимоволі податися вперед, але в останній момент Хонджун просто поправив комір його сорочки.

— Вже пізно, і холодно. 

Мінґі всміхнувся, бо попри холод, він відчував, як його щоки палають

— Тоді гарних снів, капітане.

— І тобі, принцесо.

***

Дні йшли швидко, особливо на борту. 

Сьогоднішній ранок почався як завжди — Мінґі прокинувся, потягнувся на ліжку, подивився в стелю, а потім на гамак, який залишився без справи висіти поряд. Попри хвилі, йому все-таки було зручніше спати на ліжку, яке йому зробили ще коли він був поранений. З вікна трохи падали сонячні промені, і це було єдиним освітленням в кімнаті. Нарешті, за п'ять хвилин, чоловік підвівся й знайшов потрібний йому одяг, змінюючи його. День повинен бути важким. Як завжди. Прибирання, готування, ще якісь термінові справи, які видумає йому Уйон чи Юнхо — по типу, почухати спинку Чонхо, бо той один миється і йому сумно. А таке вже було. Правда, капітан в останній момент зупинив його..

Але спершу, потрібно було привести себе до ладу.

На столі перед ним стояло дзеркало, маленька й трохи побите, але принцу й це підходило. На його обличчі була густа піна, а в руці він стискав небезпечне лезо — подарунок, який він теж отримав від піратів. 

Повільно, з особливою обережністю, він проводив гострим металом по шкірі, зрізаючи щетину, яка за останні дні встигла стати більш помітною, а він, як колишній принц, не хотів виглядати потворно. Можливо, він і став тимчасовим піратом, але бороду відрощувати ще не готовий. Кожен рух вимагав зосередженості, але думки Мінґі були далеко від леза. Вони все ще блукали тією ніччю, зупиняючись на теплі пальців капітана і його обіцянках. На тій дивакуватій розмові, що прокручувалася в голові знову й знову.

Раптом у двері коротко постукали, і, не чекаючи відповіді, всередину зазирнув Юнхо.

— О, ні, принцеса зголює бороду! Я чув, що якщо з'їсти частинку королівської бороди, то розбагатієш.

— Або вдавишся, — пробурмотів він, навіть не дивлячися на хлопця.

— Неприємно. Але добре, Сонхва сказав, що тобі потрібно більше речей. Я ще трохи старого приніс.

— Скоро в мене гардероб буде більше, ніж був у замку.

Мінґі кивнув на ліжко, і Юнхо поклав речі саме туди, на місце, де ще не була складена ковдра. 

— Потрібна допомога? Бо хто знає, залишишся зараз без носа, а він в тебе гарний. 

Мінґі зупинив руку біля самого горла, дивлячись на Юнхо через дзеркало. Той, здається, зрозумів погляд принца, тому не продовжував, лише привітно усміхнувся, зводячи все до дурного жарту.

— Юнхо… — почав хлопець, знову обережно проводячи лезом по щоці. — Можна тебе дещо запитати? Тільки це… особисте.

— Для тебе — що завгодно, — Юнхо прилаштувався на гамаку, гойдаючись так, ніби це тепер його особисте місце.

Мінґі на мить завагався, змиваючи піну з леза в миску з водою. 

— У Хонджуна… у капітана… колись були серйозні стосунки? Можливо, хтось чекає його на березі чи… тут?

Це змусило іншого на мить завмерти, а обличчя набуло дивного виразу. Ніби й не знав що сказати.

— Хонджун і серйозні стосунки? — перепитав він, ніби сама думка про це була абсурдною. — Слухай, Мінґі, наш капітан — людина складна. Він одружений на цьому кораблі, на своїх картах і на пригодах. Я знаю його багато років, і за весь цей час я ні разу не бачив, щоб він пустив когось у своє серце далі, ніж на одну ніч.

Мінґі знову завмер, дивлячись на своє відображення. 

— Тільки на одну ніч? — напівпошепки повторив він.

— Саме так, — Юнхо знизав плечима. — У портах завжди знаходяться ті, хто хоче погрітися біля капітана піратів, і отримати за це багато грошей. Тому так, кеп може випити, може провести час із кимось привабливим, але на ранок він завжди повертається один. Він не вміє прив’язуватися. Хіба що, тільки до команди й свого корабля.

Мінґі відчув, як усередині щось неприємно стиснулося. Вчорашні слова капітана про те, що він потрібен йому, раптом здалися не такими вже й романтичними.

— Тобто для нього люди — це просто… спосіб розважитися? Чи отримати вигоду? — запитав Мінґі, намагаючись, щоб голос не здригнувся.

Інший хлопець почухав потилицю.

— Просто в коханні він завжди тримає дистанцію, знаєш. Це тобі не Сан з Йосаном, які обіймаються на кожному кроці та люблять гучно демонструвати, хто кому належить, — він скривився від думки про роман цих двох. — Робота і є його дружина, знаєш?

Мінґі повільно притиснув рушник до обличчя, вбираючи залишки вологи та приховуючи під тканиною розгубленість. Слова Юнхо били точно в ціль, руйнуючи ту ілюзію, яку принц вибудував у себе в голові після нічної розмови на палубі.

— Він не вірить в кохання?

— Я думаю, він вірить у те, що може контролювати, — Юнхо нарешті встав зі свого місця. — Більшість піратів не планують і не хочуть стосунків. Таке життя.

Хлопець зробив декілька кроків до виходу, але поки не наважився взятися за ручку, сподіваючись, що принц додасть ще декілька слів. Але той на диво мовчав.

— Гей, не бери це близько до серця, — м’якше додав він. — Може, це й на краще. Піратське життя — воно коротке і яскраве. Але…

— Але що? — з надією спитав Мінґі.

— Дивиться він на тебе по іншому. Не як на тих, кому платить за ніч. І не як на команду.

По іншому. На нього.

Знову квітка надії розцвіла десь всередині його душі.

— Одягайся, принцесо. У нас сьогодні роботи більше, ніж зазвичай, бо капітан щось біситься.

Коли за Юнхо зачинилися двері, у каюті знову запала тиша. Мінґі взяв до рук сорочку — просту, грубу, зовсім не таку, як ті, що він носив у палаці. Хто він у цій історії? Просто чергова пригода, яка закінчиться, щойно корабель пришвартується в наступному порту? 

Його час спливає. З кожною годиною він ближче до бажаної землі, до здійснення мрії, але тоді це означатиме одне — він покине капітана. Покине команду, до якої звик за таку не тривалу подорож. І залишитися йому навряд чи запропонують. В цьому і була проблема… 

День для Мінґі пройшов ніби в якомусь дивному й незрозумілому тумані. Фізична праця, до якої він зовсім не звик у палаці, стала для нього справжнім порятунком — вона допомагала бодай на мить заглушити потік думок, що роїлися в голові після розмови з Юнхо. Спершу він допомагав Уйону на кухні. Чистити овочі під жарти кока виявилося не так просто, особливо коли руки тремтіли не від утоми, а від згадки про те, як Хонджун розв'язував шнурівку на його сорочці. Уйон щось голосно розповідав про минулі пригоди, але Мінґі лише механічно кивав, вдивляючись у вікно, за яким безмежне море приймало їхній корабель, дозволяючи їм пройти по цім спокійним водам.

Пізніше Чонхо доручив йому мити палубу. Робота була, як завжди, важкою: спина заніміла, а коліна боліли від жорсткого дерева, але Мінґі тер дошки з такою затятістю, ніби намагався витерти власні сумніви. Або просто злився сам на себе, і таким чином дозволяв виплеснути всю агресію. Поруч проходили пірати, хтось підбадьорливо плескав по плечу, хтось жартував, але тепер це не було образливо. Навпаки, дуже звично.

Проте найважче було, коли на палубі з'являвся капітан. Це було не часто, скоріше, раз в декілька годин він проходив повз в пошуках своєї “правої руки”, і…

Хонджун справді був злий. Він різко віддавав накази, його голос розрізав повітря, особливо коли він кликав Сонхва, а той не відзивався. Кілька разів за день їхні очі зустрічалися. Кожного разу, коли Мінґі підводив голову від відра з водою і бачив капітана на містку, він відчував, як зрадницька спека миттєво заливає його щоки та вуха. Він відразу опускав погляд, втупившись у воду під ногами, але шкірою відчував, що Хонджун продовжує на нього дивитися.

Одразу згадувалися слова Юнхо про те, що капітан дивиться на нього по іншому. Можливо, то й справді так. Можливо, він дивиться по іншому…

Кожного разу, коли принц червонів під цим важким поглядом, усередині все переверталося. Він хотів підійти, запитати про те, що буде далі, але він боявся — тому просто міцніше стискав щітку, та вичищав поверхню.

Сонце повільно схилялося до горизонту, фарбуючи вітрила в криваво-золотий колір. 

А на Мінґі падає якесь розуміння. Коли він сидить посеред палуби, з вже брудним відром, та дивиться за горизонт, в його мозок приходять різні думки.

Йому подобається чоловік.

Він майже закоханий в чоловіка.

Він став як герой тих книг, які так полюбляв читати — тільки потрапив на місце принцеси, що тікала й шукала порятунку в міцних піратських руках.

Принц і пірат. В його мріях це було інакше. Тільки він тут, сидить посеред корабля, перетинаючи велике море, а всі його думки займає один й той же чоловік. Він дивився на свої руки — мокрі, червоні від холодної води та жорсткої щітки, якими він щойно чистив палубу. Раніше ці руки тримали лише вишукані пера та келихи з тонкого скла, а тепер вони пахли морською сіллю та дешевим милом.

Це було неправильно. Це було небезпечно. Але водночас це дарувало такі відчуття, які він ніколи не знав у золоченій клітці батьківського замку. Там усе було передбачувано, а тут — кожен погляд Хонджуна був як шторм. Сильний, жорстокий шторм.

Коли сонце остаточно сховалося за лінію води, залишивши по собі лише темно-сині сутінки, Мінґі зрозумів, що більше не може залишатися на палубі. Шум голосної вечері на кухні, де Уйон знову про щось сперечався із Чонхо, здавався йому зараз нестерпним. Йому потрібна була тиша, щоб бодай якось вгамувати пожежу в душі. 

Він прослизнув повз, ігноруючи апетитні запахи їжі, і зачинився у своїй каюті. Скинувши взуття, Мінґі просто впав на ліжко, вдивляючись у темну стелю. І після цього, час почав тягнутися занадто повільно. Потім, хтось мимохідь постукав та сказав про вільну ванну, яка тільки-но була наповнена теплою водою завдяки одній щедрій сирені. 

Мінґі швидко змив з себе цей важкий день, він не хотів залишатися більше потрібного, і поки інші знаходилися по своїм справам або чекали черги у кімнату, він повернувся назад, на місце, де проводив ночі. І ледве він встиг хоча б трохи почекати, поки його волосся висохне, як у двері знову постукали. Він сподівався там побачити одного конкретного чоловіка, але натомість, там показався Йосан, з яким йому не часто доводилося перетинатися.

— Якщо ти не спиш, — почав той, — капітан би хотів тебе бачити.

Капітан. Його.

Серце Мінґі пропустило удар. Він глянув на себе в дзеркало: волосся, ще трохи вологе, мало хвилястий вид, а напівпрозора біла сорочка, яку він витягнув із купи речей від Юнхо, виявилася занадто тонкою, точно не для нічної прогулянки. Вона м'яко облягала плечі й груди, не приховуючи майже нічого, особливо в тьмяному світлі ламп. Але часу переодягатися не було. Якщо капітан хоче бачити його зараз, то він повинен прямо взяти й піти.

Він пройшов до дверей капітанського “пекла”. Кроки віддавалися луною в його вухах, він рахував кожен звук, наче це могло заспокоїти ту бурю, що невтомно захлинула його знову і знову. Наважившись, він тихо постукав і, почувши коротке “заходь”, штовхнув важкі двері.

У кабінеті панувала напівтемрява, розбавлена лише мерехтінням кількох свічок на масивному столі. Хонджун сидів, спершись підборіддям на зчеплені пальці, і ліниво вивчав якусь карту. На краю столу лежав акуратно складений плащ Мінґі. Коли принц увійшов, Хонджун підвів погляд, його темні очі в мить пройшлися по фігурі Мінґі — від босих ніг до чорного волосся, і зовсім на трохи затрималися на грудях, де тонка тканина сорочки зрадницьки просвічувала контури тіла. Капітан на мить заціпенів. Йому це не подобалося, чи… навпаки?

— Заходь і зачини двері, — голос Хонджуна був незвично хрипким.

Мінґі швидко виконав наказ, відчуваючи, що по іншому й не може. Йому подобалося, що цей чоловік їм командував.

— Ти кликав мене? — тихо запитав він.

Хонджун повільно підвівся. Він був нижчим, але проте, більш домінантним. Він узяв плащ зі столу і зробив крок до принца.

— Я хотів повернути це, — промовив він, зупиняючись так близько, що Мінґі ледве змушував дивитися себе в очі, а не на бажані губи. — Мені не подобається бути боржником. Навіть у таких дрібницях.

Капітан не поспішав відпускати тканину, хоча й простягнув плащ до Мінґі. Він заворожено дивився на те, як під тонкими шарами сорочки здіймаються груди хлопця від прискореного дихання.

— Ти сьогодні весь день працював, — майже пошепки зауважив Хонджун, і його погляд знову став важким, темним. — Навіть не скаржився. Я здивувався.

— Я хотів бути корисним, — відповів Мінґі, відчуваючи, як коліна починають тремтіти. — Я... я не хочу бути просто гостем, який нічого не робить.

На це, Хонджун хмикнув, такий знайомий звук. Зрозумівши, що ніхто й нічого не збирається забирати, він відклав плащ на край крісла поруч, не зводячи очей з Мінґі. Його рука повільно піднялася, і він знову, як минулої ночі, торкнувся шнурівки на шиї принца. Цього разу його рухи були повільнішими. Він дражнив його.

— Ти ніколи не був просто вантажем, принцесо, — прошепотів капітан, роблячи ще один крок вперед, поки вони не опинилися майже впритул. — І ця сорочка... вона тобі зовсім не пасує. Вона занадто багато відкриває. Можливо, краще її змінити?

Мінґі затамував подих.

— Юнхо дав мені це. Я використовую її тільки для сну.

— Ти спиш так… — він пройшовся поглядом по тілу знову, вкотре. — На піратському кораблі потрібно бути обережніше, принцесо. Знаєш, ми знаходимося місяцями в морі, і інколи поводимося як звірі.

Він не просто торкався шнурівки — його пальці випадково проковзнули по гарячій шкірі ключиць Мінґі, залишаючи за собою невидимий слід.

— Тобі... тобі це заважає, капітане? — наважився запитати Мінґі. Його голос тремтів, видаючи все те, що він так старанно намагався приховати весь день. — Якщо ти проти, я можу змінити одяг.

Їхні тіла майже торкалися, і Мінґі міг відчути, як швидко б'ється серце іншого — так само шалено, як і його власне. Капітан закинув голову, щоб дивитися прямо в очі принца, різниця в зрості неймовірно відчувалася саме в цей момент. Принц стримував все тіло, тільки щоб не покласти долоні на чужу талію. Капітан практично мініатюрний, і це так манило.

— Це заважає мені думати, — майже крізь зуби процідив Хонджун.

Рука покинула шию, а потім повільно перейшла далі, до волосся. Мінґі піддався, нахиляючи голову вище, та відчуваючи, як пальці стискають його пасма. 

А потім, він не міг поворухнутися. Лише дивився на губи капітана, які були так близько. Весь світ звузився до цієї маленької каюти, до запаху, який заполонив легені до самого краю. Він згадав слова Юнхо про “одну ніч”, але зараз йому було байдуже. Якщо це буде лише ніч — нехай. Головне, щоб вона була з ним.

— Тоді перестань думати, — прошепотів Мінґі, нарешті наважуючись покласти руки на талію капітана.

Це стало останньою краплею для них обох.

Хонджун видав низький, глухий звук, схожий на стогін, і різко притягнув Мінґі вниз. Коли їхні губи нарешті зустрілися, це не було схоже на ніжний поцілунок із книг. Це був шторм, який вони обидва стримували занадто довго. Це була боротьба — хто буде вести такий небезпечний танок, хто візьме на себе роль головного, бо ніхто, ні “принцеса”, ні “жорстокий капітан” не хотіли поступатися.

Мінґі цілувався раніше. Це було з принцесами, і здебільшого, він робив це, коли був п'яний. Але ніякий з тих поцілунків не був схожий на цей.

Хонджун зовсім інший. Він цілувався з відчайдушною жадобою, ніби намагався вкрасти подих принца, бажав забутися в ньому, розчинитися в чужому доторку. А Мінґі відповів з усією пристрастю, на яку був здатний, стискаючи сильніше чужу талію. Напевно, там залишаться синці, якщо він продовжить, та тільки ніхто з них проти не був.

Невідомо скільки часу пройшло, коли капітан розірвав поцілунок, а його руки перемістилися з потилиці Мінґі на чужі плечі, штовхаючи принца назад. Мінґі, засліплений раптовим напором і власною пристрастю, зробив кілька невпевнених кроків, поки задня частина його колін не вперлася в край капітанського ліжка. Одним різким, владним рухом Хонджун змусив його впасти на м’які ковдри.

І всі були задоволені цим. Влаштовуючись зручніше, Мінґі виставив одну руку назад, спираючись на лікоть, а капітан не давав йому часу на перепочинок — той миттєво опинився зверху, по-господарськи всідаючись на стегна Мінґі. Хонджун був меншим, але зараз, сидячи зверху і дивлячись на Мінґі майже вогняними очима, він здавався втіленням самої пристрасті, яку неможливо приборкати.

Він знову впився в губи Мінґі, але цього разу поцілунок став серйозніше, вологішим і набагато вибагливішим. Хонджун схопив вільною рукою зап’ястя Мінґі, те саме, яким той спирався на ліжко, ніби намагаючись позбавити його останньої опори, змусити повністю здатися на милість переможця. Мінґі ж видав приглушений звук — щось середнє між протестом і благанням. Він відчував кожну лінію тіла капітана, його гарячий подих і те, як міцно той тримає контроль над ситуацією. 

Хонджун відірвався від його губ лише на мить, щоб перевести дихання. Його погляд знову ковзнув по обличчю Мінґі, затримуючись на почервонілих від поцілунків губах, а потім спустився нижче — туди, де тонка сорочка вже зовсім не захищала принца від чужих, гарячих рук.

Пальці капітана, звиклі до грубої роботи та бою, схопилися за краї сорочки. Одним різким рухом він розвів поли сорочки в сторони, оголюючи широкі плечі та груди Мінґі. 

— Мені подобається твій запах, — нахилився він, проводячи носом по чужий шиї. — Такий свіжий, такий… новий.

Мінґі не міг нічого відповісти. Його пальці відчайдушно вчепилися в одяг капітана, намагаючись підтягнути його ще ближче, стерти всі можливі бар'єри, якщо ті ще залишилися. Хонджун почав повільно спускатися поцілунками нижче — від щелепи до ключиці, залишаючи за собою сліди. Напевно, завтра їх буде чудово видно, але саме це подобалося принцу. Йому хотілося, щоб всі знали, що сьогодні цей капітан з ним зробив.

Коли капітан зупинився, Мінґі видав незадоволений звук, і тільки потім побачив, як інший підвівся з його колін, спостерігаючи.

— Знімай одяг.

— Що? — розгублено спитав той.

— Одяг. Чи ти більше не хочеш?

Але Мінґі негативно помахав головою. Щоб він — і не хотів? Якась дурниця. Тож, не чекаючи, коли капітан розізлиться, він почав обережно знімати свій одяг. Спершу сорочку, яка й до цього мало що ховала, а потім поклав долоні на пояс власних штанів. Тепер стало страшніше. Чи справді він готовий віддати всього себе капітану? 

З іншого боку, він нікого й не хотів, крім нього.

Хонджун, коли помітив те, що інший трохи невпевнений, сам поклав свою пальці на пояс, обережно проводячи вниз.

— Якщо ти не впевнений, я можу зупинитися.

— Не зупиняйся, благаю.

Мінґі й справді благав. Його очі майже наповнилися сльозами від сильного бажання. Він хотів, щоб капітан зробив з ним все, що той тільки забажає — зацілував, помітив, розірвав на шматки. Було все одно, що той задумав. Аби ж він тільки доторкнувся…

Й нарешті, після цього, Хонджун остаточно позбавив Мінґі останнього елементу одягу, та постав перед іншим чоловіком повністю голим, вразливим. Темні очі пройшлися по ньому, вивчаючи кожен вигин, кожну крапку родимок, чи маленькі шрами, що були б невидимими при іншому освітленні. Принц бачив, як капітан прикусив власну губу, коли його погляд впав на одну конкретну частину тіла.

І в цей момент, чужа долоня охопила член Мінґі. Той не втримався, видав звук, який нагадував щось між стражданням та задоволенням. 

— Хонджун, — прошипів він, і за мить, інший знову вмостився на колінах. 

— Подобається? Я навіть не встиг розпочати.

— Будь ласка… 

Мінґі перестав говорити слова чітко. З кожним рухом капітана по довжині, думки з його голови моментально пропадали, залишаючи всередині лише пустоту. Єдине, що могло існувати в його тілі — це хіть, нескінченне бажання, щоб інший чоловік володів ним. Йому подобалося, як той тримав його на самому краю, стискаючи основу члену і не даючи тому закінчити. Мінґі шипів, вигинався, сподіваючись хоч на якусь розрядку, але Хонджун не давав йому цього, він продовжував мучити, насолоджуючись стогонами. 

— Що, принцесо? Ти щось хочеш?

— Я хочу…

— Давай, озвуч це.

— Тебе… я хочу тебе.

— Хороший хлопчик, — він зупинився, залишаючи поцілунок на чужій скроні. 

Стало трохи легше, коли Хонджун знову покинув його коліна, але тепер з дуже гарною метою — позбавитися власного одягу. Мінґі почервонів, побачивши в районі паху іншого чоловіка мокру пляму, яке чудово показувало: його теж хочуть. Дуже сильно, так само як хоче і він. Пощастило, що у капітана не було багато одягу, і той скинув його дуже швидко, насолоджуючись поглядом принца на своєму тілі. 

А Мінґі не міг відвести очей. Як і очікувалося, Хонджун не був великим, попри його статус капітана, це тіло залишалося витонченим, худим, таким, що він легко зможе заховатися під вагою іншого чоловіка. 

— Подобається?

— Неймовірно, — простягнувши руку, принц схопив іншого, за передпліччя, притягуючи ближче.

Тільки тепер, Мінґі мав іншу ідею. Замість того щоб розмістити капітана на власних колінах — він змінив позицію, тримаючи тіло того під собою. Він притиснув Хонджуна до ліжка, і той видав такий протяжний стогін, що він нього знесло дах. Мінґі не знав точно, що саме повинен робити, його досвід був занадто обмежений, але згадуючи книжки певного характеру, він намагався поводитися як ті герої. Тому спершу, він пройшовся губами по шиї, а потім, нижче і нижче, поки не дійшов до чужого соска. Так, він захопив його зубами, від чого почув шипіння зверху. Хонджуну це сподобалося. Він вигнувся, його тіло притиснулося ближче, а погляд став темнішим.

— Де ти цьому навчився…

Мінґі не відповів, занадто зайнятий своєю справою. Вільна рука взялася гратися з іншим соском, стимулюючи капітана до межі. До цього, Хонджун виводив його, тож тепер черга і самого Мінґі трохи познущатися зі свого капітана. Тим більше тому це точно подобалося, враховуючи ті звуки, що той видавав. Іншою рукою він перейшов нижче, долонь опустилася на чужу талію, притискаючи його ще ближче, щоб між ними не залишилося жодної межі. Так було потрібно. Цього хотіли обидва — бути одним єдиним. 

— Мінґі… — простягнув той, — досить, ти…

— Що?

— Ти хоч колись мав справу з чоловіками? 

Він зупинився. Собі він може й міг визнати, а от сказати в голос, що насправді, його досвід будується на дурних книжках було набагато складніше. Хлопець підняв голову, і їхні погляди зустрілися. Капітан виглядав так гарно. Його обличчя було почервонілим, погляд каламутними, а світле волосся стирчало в різні сторони, бо пасма давно вибилися зі стрічки, що їх зв'язувала.

— Ні, ніколи, — врешті, зізнався він.

— Ти… чорт, — пробурмотів Хонджун, а потім обережно намагався підняти руку, вказуючи на невелику тумбочку біля ліжка. — Там олія, візьми її.

— І мені… що з нею робити? 

Хонджун закотив очі. 

— Спершу хоча б взяти її. 

Не бажаючи ще більше злити його, Мінґі сів трохи зручніше, простягнувши руку до потрібного місця. Там, й справді, лежала невелика олія гарного рожевого кольору. Він взяв її у свої долоні, обережно оглядаючи, що ж воно таке. 

— Я її використовую, коли з кимось. Вона безпечна і… спеціально створена для цього.

— Для чого? 

Той знову закотив очі.

— Для сексу, Мінґі. 

Тепер, Мінґі ще більше почервонів від розуміння, що хоче капітан. Ні, звичайно, він був не проти, просто очікував, що їхні ігри закінчаться на звичайних доторках, але те, чого бажав капітан… 

Це виходило за всі межі. 

А Мінґі проти й не був.

Він відкрив цей флакон, вдихаючи аромат — щось між трояндами та полуницею. Стало цікаво, де капітан міг це дістати, але ще більше здивувало, з ким він це використовував. Спалах ревнощів пройшовся по тілу, тепер, його мозок хотів залишити мітки на кожній ділянці тіла Хонджуна, щоб ніхто більше не смів торкатися його так, як торкається сам Мінґі.

— Не говори, що мені тепер теж прийдеться пояснювати, що з цим робити… — нетерпляче пробурмотів чоловік під ним.

Що ж, Мінґі був розгублений, але зовсім трохи. Напевно, й справді краще було б пояснити, як не зробити випадково боляче, тільки його власне его боялося показати, що він настільки недосвідчений. Тож, тепер прийшов час діяти. 

Не поспішаючи, хлопець прилаштувався поміж розведених ніг Хонджуна. Він не міг звести погляду з низу капітана, розглядаючи те, яким він був… Його член, вже твердий від попередніх дій, насправді не був великим. Мінґі обережно взяв його у свою долоню, відчуваючи важкість іншого чоловіка, на що той одразу відповів стогоном. Такий щирий звук не міг не викликати сироти по всьому тілу, тому хлопець проводив по довжині знову і знову, отримуючи задоволені відповіді. Розмір капітана поміщався в його руку, але це робило його таким милим, таким бажаним.

— Досить дражнитися, — прошипів він. — Почни вже хоч щось робити.

Зрозумівши натяк, Мінґі трохи почав… боятися. Він знову потягнувся до баночки з потрібною олією, відкриваючи та виливаючи на свої пальці невелику кількість. Хлопець обережно потер між собою пальці, нагріваючи рідину, щоб Хонджуну точно було комфортно прийняти її. Все ж… Мінґі не знав як це працює. Він тільки сподівався, що капітану не буде боляче, бо по книжках, жінки завжди отримували задоволення, коли інший чоловік використовував пальці. Але Хонджун — не жінка. Хонджун його капітан, чоловік, будова тіла якого відрізнялася.

Вдихнувши побільше повітря, Мінґі змінив свою позицію, притискаючись ближче до капітана. Його лице опинилося прямо навпроти іншого, і він притулився обережно до губ, даруючи ніжний поцілунок. Хлопець притиснув кінчик пальця до тугого кільця м’язів, не проникаючи, а лише торкаючись, ніби дражнив або ж попереджав. Потім, не отримавши ніякого наказу “зупинитися”, його перший і поки єдиний палець знайшов отвір, повільно штовхаючись всередину. Це викликало невеликий супротив від капітана, той сильніше стиснув чужі плечі, та видихнув прямо в поцілунок. 

— Чорт, Мінґі… — він перервав поцілунок, закидаючи голову. — Я занадто довго ні з ким не спав.

— Тобі боляче? 

— Ні, ні, — тіло викручувалося, реагувало на кожен рух пальця всередині, кожен поштовх, — не смій зупинятися. Продовжуй. 

Обличчя Мінґі палало, він так боявся, що насправді капітану неприємно, що той віддається не тому, що хоче, а щоб просто дати принцу хоч щось. Мозок досі не вірив, що Хонджун хоче його настільки, що дозволяє доторкатися до самих таємних місць, і він продовжував. Через декілька хвилин, олія знову опинилася в його руках, додаючи більше мастила щоб зробите наступне — використати ще один палець.

Другий зайшов без перешкоди. Хонджун тепер стискав його волосся, а його рухи стали хаотичними, і Мінґі дивувався — це ж всього лиш пальці. Хіба це може бути настільки добре? Паралельно з цим, він виціловував шию капітана, притискаючись зубами до найбільш чутливих місць, і той, здається, взагалі втрачав свою голову.

— Ще, — пробурмотів він. — Мені треба більше.

Це був третій палець. Хонджун сприймав його дуже добре. Сам Мінґі вже був на самій межі — здавалося, він готовий кінчити лише від вигляду такого капітана. Весь червоний, з краплинками поту на лиці, з очима, що не можуть сфокусуватися навіть на тому, що поряд. Він знову й знову закидував голову, вигинав спину, та видавав звуки, від яких хотілося прямо тут й зараз накинутися на тіло, вимагаючи від нього більшого.

Мінґі тримався. Поки він тільки повторював рухи своїми пальцями, постійно попадаючи по зоні, яку в книжках називали “райською”. Хлопець й не знав, що у чоловіків вона теж є, бо після кожного потрібного доторку, Хонджун починав бути голоснішим. З таким темпом, інші точно їх почують, та тільки обох це зовсім не хвилювало.

— Скажи, що ти хочеш, — Мінґі прошепотів у чужі губи. — Скажи мені.

— Тебе, — відрізав капітан, — прямо зараз. Досить поводитися, ніби я лялька.

— Я боюсь зробити боляче.

— Я тебе зараз вдарю, — Хонджун виконав обіцянку, й грайливо вдарив по плечу, на що Мінґі посміхнувся та відпустив його, виймаючи пальці. Ті були покриті блідо-рожевою олією, що робило картину ще гарячішою. — Так пусто без тебе.

Ох.

Це було останньою краплею. 

Наступні дії були як в справжньому тумані — Мінґі швидко наніс мастило на свій член, підносячи голівку прямо до отвору. Хонджун подивився на нього очима, повними бажання, він ніби благав, щоб принц увійшов у нього і не смів зупинятися, поки сонце не покаже свої перші промені. 

Ніхто не хотів стримуватися. 

Одним рухом, Мінґі увійшов, не повністю, лише на половину, викликаючи гучний стогін. 

— Ти більше, ніж я очікував, — пошепки, прозвучав голос Хонджуна. — Рухайся.

— Пробач, — бурмотів Мінґі. — Пробач, я…

Але йому це так подобалося. Всередині було так тепло, так приємно, він не знав, як втриматися і не кінчити прямо зараз. Хлопець розумів, що капітан розчарується, якщо Мінґі прямо зараз завершить, тому він не сильно поспішав виконувати чужий наказ. Перші рухи були обережними, навіть ніжними, наче Хонджун й справді був лялькою з чистого фарфору, яку зламати занадто легко, вистачить лише надавати. Тому, кожен рух скоріше дражнив капітана, викликав ще більше подихів, які Мінґі намагався ловити власними губами. Одна його рука вмостилася на стегні, стискаючи його з усієї силою, а іншою він знайшов долоню Хонджуна, переплітаючи їх пальці.

Мінґі боявся відкрити очі. Він знав, що тоді точно не втримається, тому тільки продовжував цілувати капітана, рухаючись повільно. Ноги іншого чоловіка обвили його власну талію, притискаючи до себе, хоча він й не наважувався увійти на всю довжину — Хонджун й без того згадував, що він завеликий. Що, якщо йому буде боляче? 

— Швидше…

— Але…

— Швидше!

Після такого владного тону в Мінґі не залишалося вибору — тільки підкоритися і водночас взяти все у свої руки. Він трохи змінив позицію, сильніше впершись у матрац, а його долоні, що ще мить тому блукали по гарячій шкірі капітана, міцно охопили стегна Хонджуна. Тепер, йому стало набагато легше рухатися, через що він прискорив свій темп. Відповідь від Хонджуна прийшла миттєво: капітан закинув голову, і з його вуст зірвався звук, у якому було більше насолоди, ніж він колись чув. Його пальці з силою впивалися в простирадло, стискаючи тканину так, ніби це була єдина опора в такий момент. В мить, чоловік перестав бути схожим на того жорстокого капітана. Він віддавався іншому, так легко відпускаючи свою владу, тільки щоб принц міг повністю зробити його своїм. 

— Мінґі, сильніше, — слова було складно розібрати, але хлопець слухався, віддавався повністю. — Ти так глибоко…

Розуміючи, що Хонджун вже на своїй межі, Мінґі схопив член іншого, проводячи рукою в такт своїм власним рухам. Його великий палець торкнувся голівки, розподіляючи рідину. З кожним поштовхом, принц помічав, що живіт Хонджуна… трохи збільшувався. Завдяки новій позиції, він зміг проникати глибше, повністю заповнюючи його, і тепер бачив, як у капітана закочуються очі. Це видовище — суміш беззахисності та несамовитої насолоди — змушує принца на мить затамувати подих. Невже Мінґі настільки великий? Він сподівався, що капітану не боляче, але разом з цим, продовжував рухатися в шаленому темпі, насолоджуючись, як глибоко може прийняти його Хонджун.

Бо він бачив. Він відірвав руку від чужого стегна, щоб провести по опуклості, яка з'являлася кожного разу, коли Мінґі вбивався в бажане тіло. 

Лише від цієї однієї картини Мінґі розумів, що вже був готовий відпустити себе.

Він навалився всім тілом на капітана, стаючи з ним одним цілим, шепочучи якісь незрозумілі вислови у вухо, які вони, скоріше за все, забудуть вже через декілька хвилин.

Мінґі близько. Він не хоче кінчати без дозволу капітана, але той настільки зайнятий власним відчуттям задоволена, що не проти, як його тіло використовують. 

Хонджун тремтить.

— Капітане… я близько, — пролунав його низький голос.

Замість слів кімната наповнюється низьким, майже болючим стогоном Хонджуна, який відлунює в кожній клітині тіла Мінґі. Капітан вкотре закидає голову, оголюючи напружену лінію шиї, і принц бачить, як на скроні чоловіка пульсує жилка. І відчуває, як їхній жар змішується в одне єдине відчуття. Він розпадається на шматочки прямо тут, прямо в руках принца, віддаючи всього себе. Його вічний контроль, його капітанська маска, його владність — все пропадає за мить.

Мінґі кінчає неочікувано для себе, він сподівався, що зможе хоч покинути тіло свого коханця, вберегти крихту самовладання, але натомість залишився всередині, наповнюючи того частинкою себе. Він намагається урівняти своє дихання, але це так складно, коли його стискають з усією силою. Судячи з хрипкого, уривчастого дихання Хонджуна і того, як його тіло здригається у фінальному пориві, він досягає своєї мети одночасно з Мінґі.

Обидва — мокрі, брудні, не можуть вхопити повітря, притискаються одне до одного. По відчуттях, вони ніби провели цілий бій, але… в ліжку.

— Все… добре? 

— Чорт, — все що видав Хонджун, його обличчя втиснулося у вигін шиї Мінґі.

— Тобі… було боляче? 

— Ні.

Знову коротка відповідь. Мінґі починає тривожитися, що він зробив щось не те, але скоріше, у капітана просто немає сил говорити. Член хлопця й справді змусив його втратити всі можливі слова…

— Пробач, я… зробив це всередину.

Той нарешті зустрівся поглядом з хлопцем.

— Що? 

— Я кінчив всередину, пробач. Я хотів…

Але на це, капітан лише розсміявся. Він провів долонею по обличчю Мінґі, що дивився так розгублено, ніби його тільки що насварили.

— Все добре. Я не понесу дитя, то чому ти про це хвилюєшся?

Хлопець кивнув, а потім притиснувся губами до чужих, даруючи найбільш ніжний поцілунок з усіх можливих. Мінґі переповнювали емоції, він ніяк не міг покинути тіло Хонджуна, залишаючись ще на мить, продовжуючи їх контакт. Це було так приємно — нарешті відчути, що він комусь потрібен. Навіть якщо це всього лиш на одну ніч, навіть якщо це ніколи не повториться, він не жалкує. Капітан забрав його невинність, і, скоріше за все, захопив ще й серце.

— Я зробив все правильно? 

Хонджун так тепло усміхнувся, що серце забилося ще частіше, ніж коли він рухався всередині капітана.

— Так, ти був чудовим для мене. Особливо, враховуючи, що це твій перший досвід. 

Нарешті, Мінґі вирішив звільнити капітана — він перекотився на іншу сторону ліжка, виходячи з нього, на що почув незадоволений стогін. Хонджун хотів ще? Хлопець сподівається, що ні… так, він молодий, але другого разу точно не витримає. Потім прийдеться виносити його мертве тіло, порожнє, бо капітан висмоктав всі сили. Намагаючись не робити різких рухів, Мінґі торкнувся кінчиками пальців живота Хонджуна, проводячи з верху до низу.

— Що таке?

— Просто думаю… про те що сталося. 

Той кивнув. 

— Нам треба відпочити. Залишишся на ніч зі мною? 

— Звичайно, — легенький поцілунок в щоку, який збентежив капітана, але він відповів усмішкою.

Хонджун не став нічого додавати, лише повільно підсунувся ближче. Попри свій статус грізного капітана, зараз він шукав тепла, практично як кіт, тож влаштувався зручніше, вмостивши голову на грудях Мінґі. Принц відчув, як капітан нарешті повністю розслабився. Мінґі обережно, ніби боячись злякати цю мить, обхопив його за талію, притягуючи ще ближче. Пальці самотужки почали вимальовувати візерунки на спині Хонджуна.

— Ти хвилюєшся, — пробурмотів сонно капітан, — я чую це по твоєму серцю. 

— Так, дуже хвилююсь… — у відповідь сказав він, стискаючи голу шкіру. — Ніколи не думав, що моє життя буде таким.

— Яким? 

— Солоним, — він говорив з ноткою загадковості, — справжнім. Сповненим почуттів. В замку, я жив так, що мене ніхто не хотів й бачити. А тепер я тут, поруч з тобою…

Мінґі на мить замовк, вдихаючи аромат волосся Хонджуна, який тепер здавався йому ріднішим за будь-що в цьому житті.

— В замку я був лише декорацією, — продовжив він тихіше, майже пошепки. — Молодшим сином, який нікому не потрібен був. Ні друзям, ні сім'ї. Я почувався, ніби потрапив у золоту клітку. А тут… по іншому. Мені здається, що тепер — я живий.

Хонджун трохи поворушив головою, влаштовуючись зручніше.

— Ти — принц, Мінґі. Ти народжений для цього, хіба ні? Твоє місце там, у безпеці, де стіни товщиною в декілька футів охороняють тебе від світу. 

— Що ти маєш на увазі? 

— Що в морі страшно, — він промовив так тихо, що здавалося, навіть хвилі говорять голосніше. — Море не прощає помилок, воно не дивиться на твій титул, коли хоче тебе втопити. Це життя... воно брудне, небезпечне і коротке. Ти не думав, що тобі слід повернутися додому?

Мінґі гірко посміхнувся і міцніше стиснув пальці на талії капітана, наче боявся, що той прямо зараз змусить його піти.

— Додому? Хіба дім — це місце, де тебе не помічають, поки ти не знадобишся для шлюбу чи політичної угоди? — він знову провів рукою по оголеній шкірі, шукаючи у своєму ж жесті заспокоєння. —  Так, тут небезпечно. Але краще тут, ніж… знову бачити злі очі моїх братів, чи розчароване лице матері, бо я гірший, ніж будь-хто в тому замку.

Після цих слів, капітан завмер. 

— Ти дурна принцеса, — пробурмотів той. — Такий наївний і дурний…

— Наївний і дурний... — повторив за ним Мінґі.

 — Ти занадто романтизуєш життя, — піднявся капітан, переміщуюсь з чужого тіла на вільну частину ліжка, і тепер, вони могли заглянути в очі одне одного. — Тебе можуть вбити хоч завтра, а ти зовсім не боїшся? Ти ж розумієш, що піратське життя — це не вечері за ромом? Інколи, це смертельні травми, це небезпека, це можливість покалічитися й залишитися без ноги чи руки. Це страшні історії, наповнені невідомої магії. Ти справді хочеш такого життя?

— Так.

— Дурість. Я не розумію, як людина, яка жила комфортне в життя в замку обрала… піратство.

— Але ж ти обрав.

Хонджун трохи розлютився.

— Це інше.

— Це те саме. 

Хлопець притиснувся ближче, та поклав руку на щоку свого капітана.

— Хонджуне, — прошепотів він. — Це мій вибір. І якщо я помру завтра, то я зроблю це щасливим і вільним.

— Дурна принцеса.

— Давай краще спати? — перебив його Мінґі, поки капітан знову не почав розповідати одне й те саме.

Йому було байдуже до прогнозів і застережень, справді. Це все здавалося таким неважливим перед безкрайнім морем чи океаном, перед таємницями, магією, русалками чи артефактами, які він може відкрити за майбутні подорожі.

— В нас серйозно розмова, ми не можемо відпочивати.

— Твій капітанський розум ніколи не відпочиває? — Мінґі проводить рукою далі, лагідно перебираючи пальцями пасма волосся Хонджуна. — Ти зараз намагаєшся мене прогнати чи переконати себе, що я тут зайвий? Не треба. Не зараз. Будь ласка.

Він відчув, як Хонджун напружився, мабуть, готуючи черговий колючий аргумент, але Мінґі лише міцніше обійняв його, не даючи втекти в ці роздуми.

— Просто мовчи, — прошепотів принц, заплющуючи очі й притискаючись щокою до щоки капітана. — Нам обом треба відпочити. 

Хонджун видав довгий, повільний видих. Він нарешті затих, зручніше вмостився, дозволяючи собі впасти в цей момент. Можливо, Мінґі мав слушність, але…

Капітан вже зробив свій вибір. І він не сподобається нікому.