Chapter Text
З темного неба зривався сніг, виблискуючи в миготливому світлі старих ліхтарів. Він падав на розбитий асфальт, на кілька секунд припорошуючи глибокі вирви, а потім танув, перетворюючись на сльоту.
Макс сидів на лавці та копирсав носком кеда багнюку, врятуватися від якої не було можливості, бо займала вона весь двір, за винятком, мабуть, ущент запаркованої дороги вздовж будинків. Пальці ніг давно вже задубіли, і хлопець їх майже не відчував. Така сама прикра ситуація спіткала й пальці рук, які він ховав у кишенях старої спортивної куртки, що погано пасувала до кінця січня, навіть попри плюсову температуру.
Важка рука Сєви опустилася Максові на голову, розкуйовдивши коротке чорняве волосся.
— Чого притих? — спитав чоловік, нависаючи над другом та затуляючи того від чергового пориву вітру. Струсивши із закляклого обличчя краплі мокрого снігу, Макс перевів погляд спочатку на пʼяну фізіономію Сєви, а потім на порожню пляшку в його руці — той уже був добре піддатий.
— Бо ви галасуєте, мов скажені, — втомлено всміхнувшись, бовкнув хлопець. Макс знав, як дратували ці пʼяні крики посеред ночі. Відчув на собі особисто. Весь останній рік він спав по чотири-пʼять годин, увесь час присвячуючи навчанню, і цей жахливий лемент ситуацію аж ніяк не покращував. Думав, його голова лусне від спроби запхати в неї матеріали за тринадцять шкільних років, обʼєктивно пройобаних, але результати вступних іспитів довели зворотне: його зарахували на бюджет до одного з найкращих столичних університетів. Ба більше, він навіть вибив собі соціальну стипендію, хоча й волів би отримувати її не як дитина з малозабезпеченої сімʼї.
— Але це твій останній вечір із нами. Ще скажи, що не сумуватимеш!
Макс не був певен. За батьками-алкоголіками та їхніми вічними сварками, які часто переростали в бійки, — однозначно ні. За відсутньою днями їжею — абсолютно точно теж. За друзями-пройдисвітами, що на свій лад його підтримували та допомагали, — можливо.
«Та до біса», — сказав про себе хлопець, щиро усміхаючись.
— Звісно, сумуватиму. Я без тебе вже давно б сконав десь у канаві.
Сєва фиркнув.
— Ні, тебе б раніше порішали за твій довгий язик.
«І то вірно», — подумав Макс. Його звичка різати правду-матінку просто у вічі часто закінчувалася колотнечею. І не те щоб хлопець не міг за себе постояти один на один (все ж виріс, вважай, на вулиці), але його різкі слова часто тригерили цілі компанії. І якби не Сєва зі своєю бандою, він і справді опинився б у лікарні, якщо не відразу на цвинтарі.
— То що, навіть не випʼєш із нами? — запитав Сєва, сівши поряд. — Давай, зігрієшся хоч.
Макс відчув різкий запах перегару.
— Ти знаєш, як я ставлюся до алкоголю, — скривився хлопець. Опухлі обличчя батьків, скривлені від головного болю, враз постали перед ним і спричинили в Макса гримучу суміш страху та огиди. — До того ж мені завтра вставати з третіми півнями.
— Іноді ти такий душніла, — Сєва несильно пхнув його плечем і пʼяно реготнув, а хлопець лише пирхнув у відповідь. — То в тебе хоч є, на що там перший час існувати?
Макс стиснув губи. Утім, з огляду на те, що він сам був не надто тактовним, нагадування про своє скрутне становище — цілком заслужив.
— Мене безоплатно заселяють у гуртожиток, — відповів він без ентузіазму. — Питання їжі відкрите, але щось вигадаю. Не те щоб у мене був вибір — не для того я рік горбатився, щоб здохнути від голоду.
Сєва хлопнув себе по колінах, наче щось згадав:
— Чуєш? То я придумав тобі подарунок на прощання! — весело сказав він, підхоплюючись із лавки. З розправленими плечима та на свій повний зріст чоловік скидався на горилу. Впевненою ходою він попрямував до їхньої компанії, що сиділа на краю пісочниці, де місця було більше. Незважаючи на кількість випитого, Сєву навіть не заносило.
— Ти що удумав? — здивовано та трохи стривожено запитав Макс.
— Зараз ми з пацанами тобі порішаємо бабла на тиждень-другий!
— Сєво, блядь, тільки не сьогодні! — розпачливо крикнув Макс, підриваючись із місця та наздоганяючи друга. — Дай мені поїхати із чистою совістю, — серйозно сказав він, дивлячись в очі чоловікові.
Але той лише відмахнувся, уже азартно посміхаючись.
— Та не парся, Максе, ми все зробимо самостійно, а ти тут почекаєш. Що це буде за подарунок, якщо ти сам його собі заробиш?
— Краще подаруй мені один грьобаний спокійний вечір, невже я багато прошу? — у голосі Макса чувся відчай. Інтуїція кричала, що добром це не закінчиться, а вона рідко його підводила.
— Мало просиш, — підморгнув йому Сєва, більше не дослухаючись. — Не переживай, усе буде чікі-пікі, обіцяю.
Із цими словами він рушив до Кирила з Микитою, які прикінчували вже другу пляшку горілки.
Макс невдоволено нахмурив брови та демонстративно всівся назад на лавку, так і не приєднавшись до компанії. Якомога вище натягнувши комір куртки, хлопець запхав руки глибше в діряві кишені. Без кремезного Сєви поряд, від якого пашіло жаром, враз стало значно холодніше. Принаймні час був пізній, і Макс мав надію, що у двір не забредуть випадкові перехожі й друзям попросту набридне вичікувати свою жертву.
На жаль, не так склалося, як гадалося. І вже за хвилин десять у схованому напівтемрявою провулку, що вів до їхнього двору, зʼявилася постать. Її вихопило мерехтливе світло несправних ліхтарів, яке відразу з потріскуванням згасло. Лишилася тільки розпечена плямка цигарки, що ніби пливла в мороці. Почувся задоволений регіт його друзів, алкоголь у їхніх головах штовхав їх на пригоди. Макс тільки втомлено заплющив очі.
— Вечір добрий, — привітався Сєва, загородивши своєю кремезною постаттю шлях чоловікові. Він спеціально знижував голос, вважаючи, що таким чином наганяє більше жаху. Макс над цим завжди потішався: звісно, голос же відіграє таку важливу роль у залякуванні, коли перед тобою нізвідки виникає людина-скеля з вочевидь неблагородними намірами.
Максу здалося, що він почув втомлене зітхання з боку незнайомця.
— Добрий-добрий, — відповів той, вийнявши з рота цигарку. Голос не звучав підстаркувато, а належав, імовірніше, дорослому чоловікові. «Погано, — подумав хлопець, — менше шансів натиснути на жалість». Він кинув швидкий погляд на незнайомця, оцінюючи його шанси проти Сєви: трохи нижчий за його друга, у парці він здавався таким самим широким, а з огляду на те, наскільки спокійно той тримався, Макс вирішив, що можна поки й не втручатися, а просто спостерігати. Кирило з Микитою, що стояли по обидва боки від чоловіка, виконували радше роль масовки, і хоч на підпитку могли теж влізти в бійку, Макс усе ще сподівався на мирний розвиток подій.
— Чи не позичить добрий пан свій гаманець? — завів шарманку Сєва, нібито привітно розвівши руки, але насправді відрізаючи всі шляхи відступу.
— Ні, — тільки й відповів незнайомець, затягнувшись та випустивши сиву, як і його борода, хмаринку диму в морозне повітря. Макс не стримався і ляснув себе по лобі: тепер це точно добром не закінчиться. — Можу ще чимось зарадити?
— Ти, здається, не зрозумів, друже, — голос Сєви згрубів, видаючи його роздратування, — я наполягаю. Добре подумай, перш ніж відповісти.
— Який я тобі друг, недоноску?
«Габела», — тільки й устиг подумати Макс, коли кулак Сєви із силою врізався чоловікові у вилицю. Микита невдоволено хмикнув, відступивши на крок, а Кирило схвально заулюлюкав.
Незнайомець помітно похитнувся та обережно торкнувся пальцями свого обличчя. Цигарка, що випала з його руки, погасла в багні.
— Я ж сказав, подумай, перш ніж відповіс…
Самовдоволений голос Сєви неочікувано урвався, коли чоловік віддзеркалив його ж удар і змусив того затнутися, із зойком схопившись за щелепу.
— Гарна порада, — сказав незнайомець, сплюнувши кривавий згусток на сніг. — Рекомендую дослухатися, — це було адресовано вже Кирилові, який інстинктивно позадкував, коли побачив, як Сєва матюкається від болю, розтираючи розбиту губу. Микити вже й слід загув, та й Кирило, на подив Макса, мотнув головою та, промимривши щось незрозуміле, подався вслід за другом.
Хлопець уже увірував, що на тому сутичка й скінчиться, але незнайомець, схоже, бачив ситуацію інакше.
— То як, ще треба мій гаманець? — пошкилював він, спостерігаючи за Сєвою.
— Закрий патякало, гандоне!
Макс здригнувся, коли почув звук битого скла. Він підірвався з лавки раніше, ніж устиг усвідомити, що робить, і кинувся до свого друга.
— Агов, пригальмуй! — устиг крикнути він, але Сєва його чи то не почув, чи, імовірніше, проігнорував.
Реакція незнайомця була миттєвою, і пляшка, навіть не торкнувшись його гострими краями, полетіла в темряву, шубовснувшись кудись у сльоту. Сєву ж розклали на розбитій доріжці з такою легкістю, наче той був дитиною, а не розбишакою, що важив під центнер.
— Тобі. Треба. Навчитися. Гарних. Манер, — повільно й чітко вимовляв незнайомець, супроводжуючи кожне своє слово ударом і так відбитої Сєвиної макітри об асфальт.
— Зупиніться! Ви ж його так вбʼєте! — ошелешено крикнув Макс, підбігаючи, та схопив чоловіка за плече. Той його навіть не помітив, струснувши руку із себе, наче та нічого не важила.
«Твою ж наліво!» Хлопець точно не очікував, що рятувати доведеться Сєву. «Я про це пошкодую…» — тільки й устиг подумати він, перш ніж затиснути рукою шию незнайомця, щосили потягнувши назад. А наступної миті його ніс стрімко зблизився із чужою потилицею.
Голову прошив пекучий біль, і хлопець відчув, як підборіддям заструменіла гаряча кров. Але своєї мети він досяг — відволік чоловіка, а тому одразу звільнив його шию від захвату та просковзнув між ним та Сєвою, загородивши собою друга. Той нерухомо валявся на асфальті, схоже, знепритомнівши.
— Будь ласка, заспокойтеся! — голосно крикнув він, ковтаючи кров, що затікала йому до рота. Він мало в це вірив, проте в глибині душі жевріла надія, що хтось із мешканців будинку його почує та допоможе. Проти чоловіка, що вирубив Сєву, Макс не мав жодного шансу. «Халепа, халепа, халепа!» — панічно кричала його підсвідомість, коли холодні темно-сірі очі сфокусувалися на ньому.
Проте чоловік не поспішав до нього наближатися. Кинувши роздратований погляд на зомлілого Сєву, він, схоже, утратив увесь запал. Сплюнувши, дістав із кишені пачку цигарок та затис у зубах нову, потираючи щоку, на якій повільно наливалася гематома. Закурив та неквапливо випустив дим крізь привідкриті губи.
— Як твій ніс?
Макс не очікував цього питання. Від припливу адреналіну він взагалі нічого не відчував, окрім тупої пульсації, що розходилася по всьому обличчю.
— Він що, так погано виглядає?
«Молодець, Максе, це найкраще, що ти зміг придумати!»
Чоловік пирхнув і хрипко розсміявся.
— Передай своєму другові, що він мудак, — сказав незнайомець, після чого розвернувся та пішов своєю дорогою, навіть не оглянувшись. А хлопець усе ще боявся поворухнутися та не вірив своїй удачі. Проте кроки незнайомця скоро затихли на тій стороні двору, а його постать розтала в темряві. Макс і не помітив, що затримав дихання.
Випустивши повітря крізь міцно стиснуті зуби, він присів поряд із Сєвою й обережно оглянув голову друга щодо ушкоджень. Звісно, вона постраждала, але глибоких ран не було помітно — лише стесане об асфальт обличчя та кілька порівняно легких, як для таких ударів, подряпин на скальпі.
Макс полегшено зітхнув та дістав телефон, який ще дивом тримався купи. Потрісканий екран не одразу видав картинку — як і його господар, він був не в захваті від настання холодів. Тремтячими пальцями хлопець набрав Микиту та після кількох гудків почув голос друга. Коротко бовкнувши, що небезпека минула, але потрібна допомога, він скинув виклик та підставив розпашіле обличчя під мокрий сніг. Прощальні посиденьки вочевидь пішли коту під хвіст, але, якщо бути відвертим, усе могло закінчитись і значно гірше.
Решта вечора промайнула, як у тумані: утрьох вони привели Сєву до тями та, вислуховуючи нескінченний потік лайки, насилу доправили додому. Макс думав, що їм доведеться тягнути чоловіка на собі, натомість потрібно було навпаки утримувати шибайголову, щоб той не втік на пошуки незнайомця, який «підірвав його авторитет». В якийсь момент Кирило задовбався й просто тріснув дверима Сєвиної квартири прямісінько в того перед носом. А потім, наплювавши на все, пішов геть. Макс і Микита вирішили й собі взяти з нього приклад. Обидва друга, на диво швидко протверезівши, провели додому хлопця, наостанок сказавши, щоб маякував, як приїжджатиме, та пішли собі відпочивати.
І лишень коли Макс переступив поріг своєї квартири, він відчув, що вже валиться з ніг від утоми. Батьки, очікувано, навіть не помітили його повернення, і тому нікому не довелося пояснювати свій розбитий писок. Нашвидку прийнявши гарячий душ, він впав на ліжко, притиснувши до постраждалого носа шматок льоду, який він примудрився віддерти від стінки морозильника. Не минуло й десяти хвилин, як хлопець провалився в глибокий сон, з головою сховавшись під тонку ковдру.