Work Text:
Чонін першим повернувся додому, тож сьогодні був відповідальним за приготування вечері. Коли Мінхо зайшов до квартири, він уже побачив світло, що горіло на кухні. Роззувшись, знявши пальто, Мінхо тихими кроками попрямував туди й зазирнув на кухню саме тоді, коли Чонін був відвернутий.
– Привіт, – трохи стомленим голосом сказав Мінхо. Чонін здригнувся від несподіванки.
– О? Ти вже прийшов, – сказав молодший, підіймаючи на нього погляд. – Я хочу картоплі посмажити.
– Добре. Тоді я зараз перевдягнусь і прийду.
Чонін кивнув, коли Мінхо вже пішов.
Зазвичай вечерю готував той, у кого був настрій або хто першим повертався додому. Інколи вони замовляли доставку, коли були надто втомлені – але на час, проведений разом, це ніколи не впливало. Поки один готував, інший розважав його розмовами: ділився почутими новинами або розповідав, як минув день. Саме тому ці моменти були найціннішими – вони завжди зігрівали душу.
Помивши руки, Мінхо повернувся на кухню. Сівши на стілець, він взяв ніж, щоб допомогти чистити картоплю. М’яке жовте освітлення з кухонного фартуха додавало особливого затишку їх оселі.
– Як день пройшов? – запитав молодший.
– Спокійно. Нічого особливого, – відповів Мінхо, відкидаючи почищену картоплину до миски з водою.
– Ти встиг зранку на роботу? – запитав Чонін, при цьому теж не відволікаючись чистити картоплю.
– Майже. Але цього ніхто не помітив, тому можна сказати, що так, – Мінхо, не відводячи погляду, був зосереджений на процесі, напевно, ще не переключившись від напруженого дня.
– А твій як?
– Теж нічого особливого, – Чонін був повністю поглинутий справою. Але раптом щось згадав і на секунду підняв свій погляд.
– А точно! Фелікс пішов в декретну відпустку. Ми трохи це відмітили чаєм з тортиком. – В нього миттєво покращився настрій. Ще через хвилину додав:
– Забув сказати – я приніс тобі шматочок, – Чонін кивнув у бік холодильника. Там лежав шматок торта з гарним шоколадним візерунком, який він приніс у серветці. Щоправда він трохи постраждав під час транспортування, та на смак це ніяк не вплинуло!
– Вже? Це ж... – Мінхо задумався, підраховуючи, – сьомий місяць, чи не так?
Чонін кивнув.
– Ага, – Чонін кинув ще одну картоплину до миски, розхлюпуючи воду. – Так. Він сказав, що хоче полетіти додому і побути деякий час з батьками, поки перельоти безпечні. Сказав, що обов'язково привезе нам смаколиків, як повернеться. – Чонін посміхнувся, розповідаючи це. Той факт, що Фелікс побачиться зі своєю родиною, не міг його не тішити. Він так рідко може бути з родиною через напружений графік.
– Вони полетять за тиждень, коли в Чана розпочнеться відпустка. Шкода, що вона лише на тиждень.
– Так. Їм варто гарно відпочити, – погодився старший.
– Після народження дитини це буде складно зробити, – продовжив Чонін.
Мінхо кивнув, слухаючи і водночас щось обдумуючи. І за мить запитав:
– Фелікс раптом не говорив, кого хоче взяти хрещеним для малечі? – з цікавістю, вдивляючись в обличчя Чоніна, запитав він.
– Хьон, Фелікс говорив, що скаже лише тоді, коли малюк народиться. Тому не переймайся цим зараз, – протяжно сказав той хоча й знав, що Мінхо буде продовжувати цю розмову далі.
– Я не переймаюсь. Просто думаю, що краще вдягнути до церкви – раптом там буде прохолодно. – Мінхо награно зобразив задумливий вигляд. Чонін засміявся.
– Чому ти думаєш, що оберуть саме тебе?
– Я не думаю, я це знаю! – з захопленням сказав Мінхо. І куди ділась його втома? Він почав промивати кожну почищену картоплину під водою.
– Ну ось подумай. Як не ми з тобою, то хто?
– Ми не можемо обоє хрестити одну дитину, – констатував Чонін.
– Я знаю! Не в тому справа, – енергійно почав пояснювати старший.
– Ось ти подумай, – молодший уважно спостерігав за ходом його думок. Мінхо завершив миття і поставив миску між ними на стіл, щоб почати нарізати картоплю.
– Вони мають обрати найвідповідальніших. Тобто, це точно не про Чанбіна.
– Чому? – Чонін здивовано і із цікавістю підняв брови.
– Ну, якщо людина не може обрати чого хоче поїсти, то як це можна називати відповідальним? Правильно. Ніяк, – Мінхо задоволено посміхнувся і продовжив.
– Далі – Хьонджін. Звісно, він би дарував багато подарунків для свого похресника. Але, як можна покластись на людину, яка забула медичну картку Фелікса, коли супроводжував його до лікарні? А який через це потім почався квест із дзвінками щоб врешті решт знайти її, – Мінхо важко видихнув. – А виявилось, що він просто поклав її на підвіконня в коридорі поки чекали в черзі.
Чонін хихикнув. Він згадав той випадок і як через це, більше переймався Хьонджін, ніж Фелікс. Згадуючи це, можна сказати, що це було весело. Але не погодитись з логікою Мінхо було складно.
– Це ще нічого не означає, – заперечив молодший, захищаючи свого друга.
– Ні. Зовсім навпаки, – Мінхо зосереджено розрізав картоплю і почав дрібно її нарізати.
– Це дуже важливо. Що як він забуде хрестик чи крижму до церкви, в такий важливий день? Ні, не підходить, – Мінхо остаточно відмахнувся від цієї ідеї і продовжив свої роздуми.
Чоніна веселила ця не серйозна розмова з роздумами старшого.
– Далі. Хан Джісон, – він важко зітхнув.
– Звісно він дуже любитиме малечу. Але... – Мінхо перевів погляд на Чоніна, щоб бути ще переконливішим. – Я сумніваюсь, що Фелікс та Чан зможуть бодай на годину заплющити очі. Джісон буде постійно з нею гратись, шуміти й галасувати. Батьки навряд чи зрадіють такій активній участі в житті дитини.
– Чому? Здається це зручно залишити малечу з Ханом?
– Ні-ні-ні. – Мінхо похитав вказівним пальцем з боку в бік, заперечуючи. І продовжив говорити.
– Це буде весь час. Ось уяви.
Мінхо навіть відклав ножа і почав жестикулювати, щоб краще «описати загальну картину» для Чоніна.
– Ти ду-у-уже втомився, хочеш заснути чи глянути щось по телевізору. А вони на задньому плані співають, танцюють, тупцяють туди-сюди і не дають спокійно відпочити.
– А що як Джісон буде забирати малечу до себе, щоб його батьки відпочили?
– Ні-і, – протягнув Мінхо, знову беручи ножа до рук.
– Джісон не знає, що робити з малюком коли він захоче їсти, чи як правильно змінити підгузок. Ні, це забагато клопоту. Він може добре розважити малечу, але не здатен подбати про чиїсь потреби.
– Зрозуміло. А як щодо Синміна? – Чоніну подобалось наскільки прагматичним був Мінхо цієї миті.
– Кім Синмін, – повільно сказав Мінхо. – Ні. Крапка.
– Та ж чому? – Чонін щиро зацікавлений обґрунтуванням відповіді.
– Бо це Синмін, – коротко відповів і все ж за мить продовжив:
– Він буде навчати малюка хитрощам і трюкам. Підступний Кім Синмін, – Мінхо примружився кажучи це. – А якщо малеча його переплюне? Ні, це занадто небезпечно. Особливо для батьків.
Чонін з запитанням в очах глянув на Мінхо. Той відповів:
– Бо якщо його батьки не захочуть щось йому купляти. Він переконає, що ця річ надто важлива і особливо потрібна. А знаючи які Фелікс та Чан добрі й поступливі до тих, кого люблять – це провал. Через що сімейний бюджет тю-тю.
Чонін розреготався з таких висновків, мало не впавши зі стільця. Та почав витирати сльози, що з’явились у нього від сміху. Мінхо глянув на нього немов би з осудом. І водночас теж тихо сміючись, з історії що вигадав. Трохи заспокоївшись Чонін поцікавився:
– Тоді чому нас мають обрати?
Мінхо встав і підійшов до плити. Ввімкнув вогонь та поставив сковорідку.
– Бо, – протягнув Мінхо, повертаючись до Чоніна, – я найстарший хьон на якого можна покластись. Навіть у вихованні дітей. Навіть в екстремальних умовах.
Чонін його перебив.
– І в яких це?
– Ну, наприклад, – він налив олії на пательню. – Повсюди вимкнуть світло, а малечі потрібно поїсти. Немає нічого, але є надія, лише на мене. Вони жалібно телефонують мені. Я готую їжу і кидаючи всі справи, лечу до них, рятувати малюка від голоду.
Чонін знову голосно засміявся не в змозі витримати.
– Летиш?
– Так. На крилах любові, – серйозним голосом констатує старший, немов це очевидний факт. Чонін не може спинити сміх.
– А ти, – старший тицьнув вказівним пальцем в сторону Чоніна, що ледь заспокоїтись, і уважно дивиться на хьона.
– Ти милий, відповідальний, дуже любиш діток і, що найголовніше, ти мені подобаєшся, – Мінхо посміхнувся хитрою посмішкою. Чонін у свою чергу теж всміхнувся у відповідь. Він встав зі стільця і підійшов до Мінхо, кладучи одну руку йому на плече.
– Тоді, я згоден. Ми – найкращий варіант, – знову посміхаючись сказав Чонін. Мінхо відкрив рота, щоб щось сказати, але Чонін його випередив.
– Вже сковорідка нагрілась.
– Ой, – Мінхо розвернувся до плити і почав насипати картоплю. Олія починала потроху шкварчати. Чонін проводить рукою по спині старшого затримуючись на талії. На кухні немов стає затишніше від такої близькості. Чонін нахиляється до шиї Мінхо і ледь чутно її цілує. Мінхо всміхається цьому і висипавши картоплю на сковорідку ставить порожню миску на стіл, розвертається до Чоніна. Кладе підборіддя йому на плече і легко обхоплює поперек руками. Чути лише тихе дихання та шелест олії на сковорідці. Через пару хвилин Мінхо скаже:
– Треба почистити цибулю.
– Так. Але я не хочу плакати.
– Плакати й не обов'язково, – пожартував Мінхо відстороняючись. Чонін нахмурився і пихнув жартівника, розвертаючись. Взяв цибулину, що лежала у пакеті і почав її чистити.
– Який ти жорстокий, – з награним сумом констатував Чонін, шморгаючи носом.
Мінхо посміхнувся глянувши на молодшого, і знову розвернувся до плити.
Ця страва стала однією з найсмачніших, що вони готували разом. А ще кращими були ці несерйозні балачки, що підіймали настрій.