Work Text:
Марґіналії (лат. marginalis – той, що на краю) – помітки від руки у вигляді записів, малюнків, умовних знаків на берегах сторінок рукописних та друкованих книг, листів, а також на форзацах і долучених чистих аркушах.
Сказати, що святкування зимових свят завершилось катастрофою, було б перебільшенням.
Ні, це була не катастрофа - радше повільна агонія, коли кожен вдає, наче все гаразд, але погано всім.
Як і зазвичай, мати провела ґрунтовну підготовку до свят: від дідуха до дванадцяти страв, якими можна було б нагодувати половину села. От тільки було їх всього четверо. Жодних гостей, тільки мамин “друг” Свідзінський - але він, як би не було це дивно визнавати, вже майже став членом родини. Навіть колядники не зайшли, і це, здається, засмутило маму найбільше. Максим чув поміж дзенькоту помитих тарілок її схлипування.
Він слухав її плач і не міг поворухнутись у власному ліжку, під теплою кусючою ковдрою. Рік тому на Різдво він лежав на цьому самому місці, веселий і захмелілий від святкування. Зараз же здавалось, що нічого з цього не існувало. Наче всі його дитячі і підліткові спогади були фільмом, що він переглянув від нічого робити - і які жодним чином не стосувались його самого. Батьківська хата остаточно перестала бути його домом і стала просто приміщенням, де він був випадковим гостем.
Але найгірше було Саші. Він їв і пив, спав міцно, а щоки його червоніли від морозу - та здавалось, що між ним та рештою світу була завіса. Зрідка він визирав з-за неї і Максим впізнавав брата; та згодом він тер руки наче від невидимого бруду і завіса опускалась знову, перетворюючи Сашу на тінь самого себе. Як би він не вдавав, що все гаразд, та депресія пожирала його зсередини. Чи щось гірше за депресію. Київські відьми запевняли його, що чарів на братові немає, та Максим не довіряв їх експертизі. Хай стара Юстина померла (навіть подумки Максим уникав будь-яких звинувачень в бік брата), та вона встигла отруїти Сашине існування. Викрала його спокій і лишила непотрібний й небажаний магічний дар.
Зрештою, Максим поїхав. Він майже ненавидів себе за це, але залишитись навіть на пару днів довше було вище його сил. Хлопець намагався раціоналізувати, що перше правило виживання було “спершу одягни кисневу маску на себе, а потім на того, хто поруч”. От тільки Максим сумнівався, що навіть з маскою на обличчі, він може примусити брата дихати.
Всю дорогу назад до Києва Максим дивився, як безбарвні тернопільські пейзажі змінюються на сірі подільські, а ті - на бетоні столичні. Думки його стрибали з одного до іншого, але раз за разом повертались до останньої розмови з київськими відьмами - після якої він зарікся звертатись до них хоч з чимось. Магія завжди здавалась йому чимось крутим, і після свого першого шоку - коли Саша розказав, у яку халепу його втягнула стара відьма - він на короткий час відчув майже дитячий захват, що чари дійсно існують. Але чим більше від дізнавався про цей світ, то більше бачив недоліків і протиріч. Віра була найбільш приязною з усіх відьом і по-дитячі щирою у своїх намаганнях допомогти, але її базікання приносило мало користі. Вона, правда, представила його декільком старшим відьмам київського шабашу, але і вони тільки розвели руками. Одна сказала, що вони не можуть втручатися у справи Західного відділу. Друга порадила хорошого психіатра.
Чимось відьомські збори нагадали йому одну з тих міжнародних організацій, що за гарним фасадом ховає абсолютну неспроможність зробити хоч якісь вартісні зміни у цьому світі.
Додому він добрався фізично й емоційно виснаженим, і непрацюючий ліфт не додав йому сил. Не розбираючи речей, поплентався в душ і майже одразу завалився спати. Уві сні Максим раз за разом ловив брата на краю бездонної порожнечі, а Віра метушилася поруч, розсипаючи поради як правильно це робити. Вранці він почував себе навіть більш розбитим, ніж ввечері; у скронях потроху почав збиратись ниючий біль, що обіцяв під кінець дня перерости в повноцінну мігрень. Та часу на власні страждання не лишалось. Випивши кави, щоб хоч трохи збадьоритись, хлопець так-сяк зібрався та поїхав до салону.
Не дивлячись на свій стан, Максим був радий повернутися до роботи. Без неї він би тільки те й робив, що прокручував в голові можливі діалоги з Сашею. Або з Вірою - і якщо від уявних розмов з братом його брав відчай, то від цих його щелепи мимоволі стискались.
Втім, за одну річ він був щиро їй вдячний. Фото з його роботами регулярно з’являлися в Віріному інстаграмі і ця реклама приводила до нього чимало клієнтів. Здебільшого це були молоді дівчата - відьми та ті, хто хотіли здаватися ними. І хоча Максима вже майже нудило набивати одні й ті самі кельтські вузли й пентаграми, принаймні за оплату квартири йому більше не треба було хвилюватись.
Сьогодні мав бути насичений день. Багато хто обирав робити тату взимку, щоб до пляжного сезону все встигло загоїтись. Коли Максим приїхав до салону, на нього вже чекала перша клієнтка. Він ледве встиг перевдягнутись і помити руки, як в двері кабінету постукали. Навіть хвилини, щоб випити кави і потеревенити з адміністраторкою, як це було в тихіші дні, сьогодні не лишалось.
- Там Ґолум питає, чи буде в тебе сьогодні віконечко для нього, - Оля відірвалась від телефону, коли Максим нарешті вийшов з кабінету щоб ковтнути кави в перерві між клієнтами. - Якщо ні, то запишу його на наступний вівторок.
- Буде, - він ні на мить не задумався. - Тільки відміни запис Персефони. Скажи, що я захворів чи ще щось.
- Відміняти в останню мить? Серйозно?
- Будь ласка, - Максим зобразив котика зі Шреку. - Вона буде торохкотіти весь сеанс, а мені зараз треба тиша і спокій.
Оля закотила очі, та Максим знав, що вона щось придумає.
- Ти найкраща! Я твій боржник.
- Мммм… Хочу нову татушку!
- Добре, тільки не дуже велику.
Йому в цілому подобався Ґолум. З ним можна було приємно поговорити і затишно помовчати. Щиро кажучи, коли з аккаунта ~gollum-in-ua~ вперше написали щодо тату, Максим майже очікував, що на сеанс прийде кіношний монстрик. Натомість Ґолумом виявився усміхнений чоловік років тридцяти п'яти, що виглядав наче у Леголаса та Капітана Америки була спільна дитина.
- А звідки такий нікнейм? - поцікавився Максим на третьому сеансі, коли вони вже роззнайомились та розговорилася.
- На всяк випадок, - криво усміхнувся Ґолум, - ніколи не вигадуй собі занадто довгий чи пафосний позивний. Бо за тебе оберуть інший, і цей вже причепиться на все життя.
Дзижчання машинки раптом здалося гучнішим і Максим на пару секунд зупинив її, щоб випадково не зробити криву лінію. Позивний. Це пояснювало його часом занадто чорний гумор - і ділянки обпеченої, понівеченої плоті які Ґолум прагнув приховати під кольоровим чорнилом. Бажання дізнатись більше було сильним, але Максим шкірою відчував його недоречність. Тож він вчасно згадав свого однокурсника, що отримав прізвисько Диплодок, вони обидва посміялись і проїхали цю тему.
Максим похитав головою, повертаючись в сьогодення. Знання, що скоро побачить майже приятеля, підняло йому настрій. Навіть головний біль трохи вщух. Він зробив не надто мудровану пташку на ключиці замовниці і відчув тихе задоволення від її непідробного захвату.
Нарешті, в передпокої почулися Олін сміх і знайомий голос, і Максим визирнув зі свого кабінету.
- Ґолуме!
- Максе!
Чоловік на півслові перервав свої люб'язності з Олею і повернувся до нього, протягуючи руку. Максим радо її потиснув.
- Дякую, що знайшов для мене час.
- Для тебе що завгодно.
Вони пройшли до кабінету. Поки Максим налаштовував світло, Ґолум звичним рухом скинув светра і почав розстібати сорочку. За півроку, що Максим працював над його рукавом, цей кабінет став місцем, де обидва почувались комфортно й вільно.
- Як рука? Сильно свербіла?
- Тільки перші день-два. Майже не відчув.
Максим перевірив, як загоїлось попереднє татуювання. Ідеально. Весь рукав був витвором мистецтва, яким Максим нескромно пишався. Тільки перші два тату - руни з Володаря Перснів навколо групи крові - зробив інший майстер. Все інше - соняхи, що ростуть із гільз, гербовий сокіл-тризуб, що заплутався в виноградних лозах, фентезійний плющ та химерні сузір’я - належало його руці.
- Все окей, - сказав Максим, завершивши огляд. - Сьогодні вже нічого не встигнемо зробити, але можемо обрати наступний ескіз та місце. Є побажання?
- А ти можеш набити фото?
Максим здивувався. Зазвичай фото набивали типи, що не мали ні граму смаку, або безнадійні романтики - а Ґолум не був схожим ні на тих, ні на тих.
- Звісно можу. Показуй, що там.
Ґолум передав Максиму клаптик паперу. Фотографія виглядала наче її рвали, склеювали і носили в гаманці років десять. Обличчя білявки, що тримала на долоні чи то пацючка, чи то морську свинку, розпливлося. Від фігури хлопця, що приобнімав її за плече, лишились лише рука і шматок торсу.
- Безнадійно, так? - з награною байдужістю спитав Ґолум. - Як знав, що тут вже все з кінцями.
“Безнадійно”, мовчки погодився Максим. Відтворити обличчя з такого фото він би не зміг - хіба що перетворив би цю дівчину на другого “пухнастого Ісуса”.
- Та ні, - сказав він. - Можу змалювати загальні обриси, буде модерно. Або, якщо хочеш деталізації, візьмемо якусь частину фото. Як щодо цього?
Він постукав пальцем по долоні з гризуном, і Ґолум схвально гмикнув.
- Але одразу попереджу, я не чарівник.
- От і добре, - погодився чоловік. - Обійдемось без чарів.
Максим зиркнув на свого клієнта.
- Не фанат магії? А я думав, що ти знайшов наш салон завдяки рекламі магічних символів.
- Не фанат, - тихо сказав Ґолум. - Магія це порожня ілюзія. По-справжньому важливі речі вона змінити не може.
“Але може зробити гірше”.
Ґолум накинув на себе сорочку і Максим спостерігав, як його пальці методично замикають ґудзики у петлях. Де він зіткнувся з цим виворотом магії? На війні? Чи це пов’язано з фото? Чи з чимось іншим, чи з усім разом? Хлопцеві вперше захотілось розказати комусь про брата і нав’язаний йому дар. Про шабаш та його забобони. Про власне відчуття покинутості, десь на межі між нормальністю та марґінальністю, про лють і безпорадність. Вперше відчув, що є хтось, хто зрозуміє.
- То що робимо далі? - спитав Ґолум і звук його голосу вивів Максима з цього дивного марева.
- Так… далі. Лиши мені фото, я підготую скетч і напишу, як все буде готово. Вже знаєш, де хочеш його набити?
Ґолум мовчки торкнувся лівої сторони грудей. Справді. Саме там лоза переповзала з плеча, вигинаючись донизу, і формувала майже досконалу рамку для нового малюнка.
- Добре. Постараюсь не затягувати.
- Не парся. Не вічність, але почекаю.