Chapter Text
Гокінс у штаті Індіана був настільки тихим і сонним містечком, що найвизначнішою подією тут могла стати хіба що котяча бійка під дверима мерії. Усі мешканці тут знали одне одного в обличчя, й обов’язковим ранковим ритуалом було привітатися з усіма перехожими, котрих зустрінете по дорозі на роботу чи до школи. Тому коли у місті з’являється новий мешканець (точніше, навіть два), ця новина швидко затьмарює котячу бійку й стає найбільш обговорюваною за тиждень.
Однак Едді Мансон про це навіть не здогадувався. Він мав три основних завдання: знайти роботу (це виявилося доволі легко, бо робочі руки в місцевій автомайстерні ніколи не бували зайвими), влаштувати доньку в центр денного догляду (документально це теж було не надто складно, він більше хвилювався, як до нових умов адаптується малеча) і знайти нормальне житло (з цим було найскладніше, бо ніхто не хотів селити в себе батька-одинака з маленькою дитиною). Однак упертості Едді було не позичати. Він щовечора, гуляючи з донькою, ходив до міської дошки оголошень, щоб подивитися, чи хтось відгукнувся на його власне про пошук житла. Однак жодна спроба поки що не увінчалася успіхом. Якщо не рахувати, звісно, зустрічі з незнайомцем у спортивному костюмі з емблемою середньої школи Гокінса, у котрого зламалася машина просто посеред вулиці.
— Привіт, — привітався Едді, ставлячи доньчин візок на гальма. — Потрібна допомога?
— Привіт, — чоловік підняв голову, ледь не вдарившись потилицею об піднятий капот. — Та не заводиться чогось, паскуда. Мабуть, простіше її вже на металобрухт здати, аніж привести до ладу.
— Я механік, тож можу глянути, що до чого, — запропонував Едді. Чоловік відійшов убік, поступаючись йому місцем. — Чути клацання, коли пробуєш завести?
— Так, іскра є, але не заводиться.
— Схоже, стартер накрився, — Едді дістав із кишені резинку й зав’язав волосся, щоб не лізло в очі й не заважало. Краєм ока він поглядав на доньку, яка бавилася плюшевим ведмедиком, намагаючись кинути його на землю. Очевидно, виваляний в бруді, він був куди цікавішим. — Я спробую підшаманити його трохи, аби вистачило доїхати цього разу, але в будь-якому випадку його треба міняти.
Він покопирсався в дротах, скрутивши кілька між собою й закріпивши. В ідеалі це мало б спрацювати.
— Люба, не кидайся, будь ласка, іграшками. Це неввічливо, — озвався він до доньки, яка все-таки замахнулася ведмедиком на його нового знайомого, але чоловік встиг його спіймати. Едді сумнівався, що в свої рік і десять місяців дівчинка розуміла сам концепт ввічливості, але йому було б соромно, якби вона роздратувала чоловіка своїми іграми. Проте, той, схоже, підхопив запропоновану малечею гру й легенько підкинув ведмедика, дозволяючи їй його спіймати. Дівчинка дзвінко сміялася, й Едді з полегшенням видихнув.
— Як звуть цю маленьку татову принцесу? — запитав чоловік, знову ловлячи ведмедика за міліметр від асфальту й віддаючи дитині. Та вже приготувалася залитися плачем, але тепер радісно притискала його до себе.
— Крістін, — з усмішкою відповів Едді. — Для своїх Кріссі.
— Приємно познайомитися, Кріссі. А я Стів, — він усміхнувся, й дівчинка відповіла йому такою самою усмішкою. А тоді знову кинула в обличчя ведмедиком. Стів так само легко спіймав іграшку.
— Тобі довірили найдорожче, — сміючись, промовив Едді. — Зазвичай Кріссі його з рук не випускає. А тут навіть дозволила комусь іншому його потримати.
— Оце так вияв довіри! — удавано здивовано промовив Стів, знову повертаючи Кріссі ведмедика. — Дякую вам, юна леді.
Він театрально вклонився, й дівчинка залилася сміхом. Едді скрутив між собою ще пару дротів і звернувся до Стіва:
— Пробуй завести. Має зараз працювати.
Стів обійшов його й візочок і сів на місце водія. Після першого повороту ключа почулося характерне клацання, але машина не завелася. Стів спробував ще раз, і все запрацювало.
— Як я можу тобі віддячити, мій рятівнику? — запитав він, вийшовши з машини й опустивши капот.
— Можна просто Едді Мансон, — відмахнувся Едді. — А щодо віддячити… — він зиркнув на Кріссі, яка копирсалася в хутрі ведмедика. — Ти ж тутешній, так? Мабуть, багатьох тут знаєш?
— Я працюю в школі, тож так, з багатьма містянами знайомий, — кивнув Стів.
— Я від самого переїзду шукаю нормальне житло, бо в трейлері з маленькою дитиною дуже незручно, — пояснив Едді. — Але на оголошення щось мало хто відгукується. А ті, що відгукнулися, відмовляють, дізнавшись про малу дитину. Я вже готовий ледь не в кожний будинок заходити й питати, та боюся, що місцеві від несподіванки ще приймуть мене за шахрая й викличуть поліцію. Може б ти по своїх знайомих попитав, чи здає хтось недорогу кімнату й погодиться взяти квартиранта з донькою? Бо я тут нікого не знаю, а місцеві від мене чомусь шугаються.
— Гаразд, — погодився Стів. — Де тебе можна буде знайти?
— Автомайстерня Джима, я там працюю механіком. Або трейлерний парк «Форест-Гіллс», де ми оселилися.
Стів кивнув, а потім дістав із бардачка записник, записав на ньому номер і простягнув Едді.
— Я дам тобі відповідь за кілька днів. А це мій номер, зателефонуєш, якщо раптом зможеш раніше підшукати житло.
— Дякую, — Едді заховав листочок у кишеню своєї джинсової жилетки.
— І я тобі теж дякую, — Стів простягнув йому руку, й Едді потис її. — А то довелось би клепати додому три милі пішки. Зустрінемося через пару днів?
— Так. Гарного тобі вечора.
— Навзаєм. Бувай.
Стів сів у машину й махнув йому рукою на прощання. Едді зробив те саме. Навіть Кріссі хитнула ручкою у своєрідному жесті.
Едді гмикнув, проводжаючи поглядом Стівову «BMW», що зникла за поворотом. Якась незвична теплота жевріла всередині, але, мабуть, це було пов’язано винятково з почуттям вдячності за розуміння й запропоновану допомогу, а не з тим, що Стів об’єктивно був привабливим. Навіть мішкуватий спортивний костюм не міг приховати його стрункої атлетичної структури, а зачіска взагалі ніби з реклами наймоднішого шампуню для волосся. А ще зріст… Нарешті Едді зустрів когось, на кого не дивився б згори вниз. Хоча по правді кажучи, зайнятий майже весь останній рік доглядом за донькою, він ні на кого й не дивився. Крістін свого часу втекла, залишивши названу на її честь дівчинку, коротку записку про те, що не справляється з роллю матері, й глибоку рану на серці, яку навряд чи хтось міг заповнити найближчим часом. Едді цілком розчинився в любові до Кріссі, яка фактично стала центром його маленького світу, й зовсім забув про необхідність будувати власне життя. Донечка робила його цілковито щасливим. Але зустріч із цим чоловіком розворушила в ньому щось забуте, те, що він вважав давно згаслим і покритим шаром попелу. І от тепер воно спалахнуло короткою іскрою й починало жевріти, розгоряючись.