Chapter Text
День перший..
Сьогодні так тихо. До болі самотньо та в біса тихо. Що звісно звично для цього місця, проте чорт, та не настільки же. Здається кілька годин тому він повернувся назад, проте ще жодного слова до мене не сказав. Навіть не потурбував. Розумію, Клавн може бути доволі.. Тихою особистістю, кожна серйозна справа це повна таємниця. Кожна деталь, котру він тобі не каже і не має бути відкритою. Ой пам'ятаю одного разу я був занадто нав'язливим, і чим це все закінчилось? Та нічим добрим. Лиш погрози та гострі погляди, а як має має косу в руках так ще й більше нервуєшся. Ну ні чорта не прочитаєш крізь ту маску..
День третій.
Я чесно кілька разів піддавався бажанню заглянути до його кімнати та перевірити чи все гаразд. Дізнатись ну хоч би трохи тої таємниці, що він так пильно приховує. Та нічогісінько там не було! Ще й коли намагався почати розмову, отримував ну абсолютно пустий погляд який ЗАВЖДИ супроводжувався словами "Не зараз, Бранзі, я зайнятий". Звісно не сумніваюсь в цьому, проте не обмінювати зі мною ні слова нормальної розмови вже протягом кількох днів?? Що ж ти там задумав, ех Клавне.. Невже я зробив щось не так?
– День четвертий.. Чи вже п'ятий? Тц…. Якиий сьогодні день?..
Опускаючи власне лице в холодні забруднені редстоуном руки, його очі мимоволі дивились на папір перед ним. Що ж сьогодні записати, чи записувати щось взагалі? Ітак нічого не змінилось, а що якщо зміниться? Тяжко зітхаючи він піднявся зі стільця, поправивши власну поставу з усмішкою. Простягнувши власні руки, щоб хоч трохи відтерти своє лице. Так, можливо хоч сьогодні щось зміниться. Кілька кроків по коридору, цирк як завжди зберігав свою тишу. Ні людини, ні включеного механізму. Все ж "Механізми для відвідувачів, нам не обов'язково чути їх 24/7" як сказав би Клавн. Ще кілька кроків до головної кімнати.. А ось і він. Руки по обидві сторони дивану, доки голова була відкинута назад. І не зрозумієш, чи він думає чи дрімає. Хоча й йому це на користь. Згодом і біловолосий простягнувся до того самого дивану, повільно опираючись на пирило він майже опустився на м'яку поверхню. Та не встиг, як різко підскочив від повернутої до нього голови з доволі тендітним на його думку голосом.
– Бранзі?
Мабуть якби не маска, брови чоловіка навпроти точно були б максимально насупленими. Деколи й починаєш сумніватись, чи вони не завжди такі. З ходу й не скажеш, що від тебе щось хочуть. Якщо перед цим не провести з цим кхм- ЧАРІВНИМ асасином 40+ годин. Проте навіть до таких людей і не одразу доходить..
– Пробач, я не хотів тебе будити. Якщо потрібно, просто піду назад працювати..
Всі ці слова, щоб Клавн просто повернув голову назад та фикрнув щось собі під носа. Ну ніяк цих чоловіків не зрозумієш, еге ж. Хоча з іншої сторони, так навіть краще ніж якась відповідь. Мабуть.. А з іншої сторони, чого ж він так нахмурився?
– Клавне..
Доволі тихо промовив Бранзі, як тільки зміг зручно вмоститись на диван. Словами не передати скільки думок крутилось в голові того юнака. Що сказати, що промовчати, про що запитати щоб отримати відповідь?..
– Якщо мені дозволено знати, як пройшов твій день?
Ну ось, просте та звичне запитання. Перевірене часом та численними стараннями. Можна було б сказати, якби ця маска прямо зараз не дивилась на нього, абсолютно мовчки. А руки Бранзі не трусились би одне біля одної, доки в горлі затряг один дуже упертий ком. Він не міг зробити те саме, зустрітись з нею поглядом було занадто для нього. Так, він впевнений у собі чоловік, але ж не настільки. І це нервувало його ще більше. Однак чим більше знаходишся під впливом стресу, тим звичнішим він здається. Якби ж не чужа рука, яка в мить обережно огорнула його плече. Викликавши легке здригання та ще більший потік нервів, та й водночас легкий спокій. Так, легкий спокій який згодом мимоволі замінився рожевими щоками, як тільки він зміг хоч трохи поглянути на іншого. Як же бляха близько вони знаходились.. В останній раз таке траплялось лише коли Клавн перевіряв рани на його обличчі, ніколи більше. Як і тоді, він сміявся як тільки помічав незвичний відтінок на лиці Бранзі.
– Чарівно.
Всього одне слово, один тиць в ніс та легкий мазок по лицю, лиш би стерти той редстоун і циркач вже йшов собі по справах. Як швидко знайшовся, так швидко і пішов.
"Клавне, ну залишся зі мною хоч на секунду довше." промовляв Бранзі у своїх думках. Як Клавн частково повернувся до нього, мовчки припіднявши власну голову. Лиш за секунду білик став абсолютно червоним томатом, прикривши власне лице з молитвою, що те що було в його думках, залишилось у його думках.
– Пробач, Бранзі, трішки пізніше. Обіцяю.
Почув з цієї секунди заціпенілий та здається до смерті блідий редстоунер. Йому сказали, що пізніше проведуть з ним час. Клавн ПООБІЦЯВ, що пізніше залишиться з ним довше. І ось згорнутий на дивані як калачик Бранзі повторював цю думку раз за разом, досі прикриваючи власне обличчя.
День шостий.
Так і не розібрався, чи то був четвертий чи п'ятий, тож най буде так. Здається, вчора у мене вийшло хоч трохи розговорити того впертого чудасію. Чарівного, доволі привабливого та цікавого. Нічого суттєвого я справді не дізнався, проте.. Мені достатньо факту, що він не проти проводити зі мною час, чи як мінімум мене бачити. Чесно, за цей місяць, я й близько не відчував такого полегшення. Однак мені досі цікаво, кілька днів підряд мене оминати, а коли все ж з'являється бажання зі мною поговорити, він просто каже що його день пройшов чудово з таким.. Ну дуже незвичним для нього тоном. Ще й не забуваючи той факт, що секунду до цього він на мене майже гарчав. Знаю, мені не варто лізти в такі справи. Проте Клавне, що ж у тебе в голові?
День дев'ятий.
Ці випадкові дотики мене виводять із себе. Коли сидиш працюєш над механікою, і тут різко його рука торкається моєї голови. Це по перше, відволікає. А по друге, опісля я не можу зосередитись годинами! Ти ж робиш це навмисно, так? Глянувши на моє обличчя два дні тому ти зрозумів щось, що досі незрозуміло мені. Клавне, ну чому ж ти так мало говориш словами.. Не те що я жаліюсь, мені справді подобається. Я не сильний прихильник визначеності. Та деколи це так потрібно. Навіть якщо здається не бажаєш нашкодити, зрозуміти що саме ти хочеш.
День одинадцятий.
Сьогодні нічого нового. Ті самі "випадкові" дотики, ті самі відволікання. От ніяк не зрозумію, йому що не важлива моя продуктивність? Кілька місяців, тому тобі не сподобалось, якби я працював занадто повільно для твого вподобання. Тож, що змінилось?
День п'ятнадцятий.
Мені "випадково" вдалося поглянути на лице чоловіка з яким я працюю вже більше року. І яке ж воно.. Неочікувано ПРЕКРАСНЕ. Абсолютно все можна очікувати, та не ті обережно намальовані чорні лінії по обох сторін цих червоних наче рубін очей. Навіть красивіших ніж рубін. А це довге чорне волосся..
– Бранзі, маєш хвилинку?
Клавн точно постукав у його двері, він завжди так робив. То якого біса він не почув цього сей раз? Треба ж настільки глибоко поринути в щоденник. До речі про щоденник, який був відкинутий десь мабуть на протилежну сторону галактики. Який Клавн звісно ж помітив, скоріше за все. Головне не забути про нього після того як пан з косою вийде з кімнати..
– А- Так! Щось потрібно?
Бранзі, з максимально червоним лицем споглядав на особу біля його дверей. Наче його мама в перший раз застукала за недоречними справами. Не те, що ситуація сильно відрізняється..
– Збираюсь на зустріч, мені потрібно щоб ти пішов зі мною.
І неначе пропозиція без питання чи він погоджується, брюнет розвернувся та попрямував по чистенним коридорам. Явно очікуючи, що чоловік слухняно піде за ним. Так він і зробив, задаючи різноманітні питання по дорозі. Звісно ж, на всі була одна відповідь.
– Терпіння, Бранзі.
Та здається саме цього і не було. Скільки б місяців не проходило, а саме терпінню природа білика не наділила. Так, він здатен чекати деякий час, не задавати купу запитань коли це потрібно. Смирно сидіти та чекати своєї черги. Втім не коли його тримають в тіні вже доволі довгий час..
– Ну хоч на одне запитання дай відповідь, ну будь лаасочка.
– Ні.
Блін, ну варто було спробувати..
Як виявилось це було якесь аее важливе зібрання на якому майже кожен взяв з собою хоч одну людину зі своєї команди. Не дивно, що і його взяли. Так би кажучи для прикріплення чи то душевного спокою. Чи щоб не здаватись дивними. Хоча Клавн у цьому ділі закриває всі пунктики самостійно. Та як вже сталось, так сталось. Які важливі деталі обгорювались на зібранні той звісно ж успішно прослухав. Проте якщо він там був, значить зможе якось по хитрому запитати про це у власного напарника! Чи як там вони їх називали..
День шістнадцятий.
Все ж таки варто було слухати, про що вони там балакали. Як спитаю Клавна він і ні слова не скаже. Лиш би читає нотації, що мені варто пам'ятати таку важливу інформацію. Ну справді доволі складна людина. Проте блін, він частково правий. Ну і лівий. Настільки лівий, що я не можу встояти. Пфф, пора завершувати з цим жартом.
– День сімнадцятий, я не можу знайти свій щоденник.. Так і запишу.
Бранзі раз за разом прочісував всю частину кімнати біля якої займається письмом, та від його записника жодного сліду. Звісно, як поза вчора так і вчора та книжечка лежала на власному місці. Та сьогодні.. Заставляє сумніватись у власних діях та спогадах. Сповнений відчайдушного крику, він вирішив навіть свого колегу спитати, чи той його не бачив. На що той холодно та коротко відповів "Ні". З чим Бранзі все ж вирішив змиритись, та повернутись до роботи з думкою, що знайде його завтра коли матиме більше часу. Все ж, не може проста книжка безслідно провалитись під землю. І на ранок як диво, щоденник лежав прямісінько під його ліжком.