Work Text:
<TheMostMayo> ?>цвфіцфвв
<TheMostMayo> ЧЕКАЙ
Сидячи на зеленій поверхні, він раз за разом перебирав траву власною рукою. Огорнуте вільною кінцівкою тіло майже не віддавало ніяких ознак життя, лише погляд який бігав десь вдалині. Фокус на чомусь одному була остання річ на яку мозок міг погодитись. Як на зло програючи той самий сценарій раз за разом. Якби ж він знав причину по якій інший здався. Якби ж мав більше часу.. Щоб зрозуміти, хоч трохи більше осягнути ситуацію в якій був інший. Вже хто зна скільки днів, місяців. Нарешті вони обидва мали змогу бути разом, проте доля вирішила зіграти злий жарт.
Навулиці більшість як не всі щасливо галасували очікуючи щасливої миті, проте він не відчував нічого з тої купи щастя. Лише слова "Ні, так не може бути, я не повівся на цей простий трюк. Ні.. Чому, Дерек, чому.." раз за разом повторювались у думках. Як пальці почали мимоволі клацати, або хоча б намагатись. Вмить його голову огорнули власні руки, та нарешті погляд знайшов свій спокій. Споглядаючи на єдине, що поєднувало його з землею у цей момент. Жорстка зелена поверхня, яка без вибору хиталась від легенького прохолодного вітру. Лиш споглядаючи за цією картиною здається ставало легше. Ця сцена досі не виходила з голови, та здоровий глузд нарешті потроху повертався до голови хлопця. Як враз його тіло піднялось на ноги, стрімко рухаючись у так знайомий напрямок. Він знайшов Д3рлорда двічі, зможе знайти і втретє, правда? Навіть якби відповідь була "ні", було ще зарано приймати це.
Знову Ейворі повертав наліво, знову не слухав чужі команди. Чи то попередження, все ж не зрозумієш. Пробігаючи одну кімнату за іншою, переді ним знову постав цей великий довгий коридор. Майже всі двері були закриті, проте він пам'ятав. Чомусь, він пам'ятав. І ось перший рівень, початок тієї другої подорожі. Підлі та щезаючі острови, на яких перший раз він ледве не впав до безодні та вдруге пройшов зі схожим ризиком. Не було часу розбирати як працюють ці кляті куски каменю. Все ж одну річ варто було спробувати, підіймаючись назад на високе дерево, його не покидала думка, що ж було зверху вперше. Що побачив його "напарник" коли піднявся наверх раніше за нього. Якусь цікавинку? Ті блоки золота про які той сам казав? Ще одну пастку? Двері. Його тіло вмить заклякло, коли побачило перед собою відкриті золоті двері. "Мабуть це галюцинації" запевняв він себе. "Мабуть це все брехня". Брехня, яка виявилась правдою. Тоді кімната яка буде наступною.. Церква? Він пам'ятав це, не гаючи ні секунди щоб покинути місце в минулому, де воно і належало. Окрім тих дерев'яних знаків, які затамували подих хлопця лиш на кілька секунд. Перед тим як він хмикнув та пішов далі. Ламаючи одні блоки за іншими, Ейворі знову опинився в бібліотеці. Звідси теж мав бути якийсь вихід. Та якщо Дерек не.. Ні, ніяких якщо. Він знайде звідси вихід, він знайде дорогу до іншого. Він знайде його, як і до цього. Він.. Знайде його. Що б це не коштувало.
Перша година, друга.. Ця бібліотека точно мала кінець? Ну звісно ж ні. Деякі з минулих локацій теж були нескінченні, тож чому ця має мати кінець. Якби ж той існував, було би точно зрозуміло. І.. Краще від цього не стає. Можливо часу вже геть немає та як це можна зрозуміти, коли ти кілька годин стовбичиш в бібліотеці. З одної сторони "оо купа знань прикольно", а з іншої маємо «лицаря» якого самого треба рятувати як найшвидше. Ха-ха, супер. Ніякого тиску. На мить рука нахилилась щоб відкрити інвентар, і майже вийшло якби не голос чоловіка який спитав, що у ньому. Звісно це був монолог усередині власної голови, та й цього достатньо щоб склякнути. За мить до дії, що минулого разу розлучила їх. Повернула в цю пригоду, де вже не буде сюрпризу з чорним екраном. Проте на мить, йому все ж вдалося переконати себе глянути всередину. Кілька вугілля, можливо ним можна намалювати можливі варіанти покинути це звалище книг та історії? Це не камінь, проте.. Лінії виходять доволі чіткими. Поглянемо: в полі зору жодних золотих дверей, місцевість безкінечна, ота штукенція більше не керує місцем(ну будемо сподіватись). Що ще.. Цей світ несправжній? Цей світ.. Дерек, що ще ти знав? Притуляючи руку до губ, він ще кілька хвилин сидів намагаючись згадати щось іще. Якусь додаткову інформацію в кутках його розуму. Хоч щось. Та як не старайся, єдине про що він міг думати це юнака у золотих обладунках. Д3рлорд, Дерек, Дерек, Дерек, Дерек…. Боже, та вилети вже з голови! Потрібно вибратись звідси, одне лиш запитання. Як? А що якщо просто..
– Якщо не я то хто.
Насуплене лице пробормотало собі під ніс. Як же знайти рішення, коли ти не настільки розумний як людина яку шукаєш. Як же боротись зі всезнаючим. Кілька хвилин після, Ейворі видавив щось типу сміху, притуливши власні руки до обличчя.
– Дійсно.
Тож варто пробувати поки не вийде. Гірше ж уже не буде, правда? Варто спробувати думати як інший, може повезе! Одна поличка за іншою, очі проглядали кожну деталь. Кожен елемент: книжка, матеріал, блок. Все виглядало так однаково, аж очі заплутувало. Хіба діагональ змінювалась, та якось не допомагало. Ще трохи та боліла вже голова. Мабуть, лише одна тисячна частинка того, що відчував його "напарник". І повірити тяжко, що мозок здатен пережити такий біль не відключившись. А може дійсно відключився? Може він просто так шукає? Що якщо це все марне, звичайна галюцинація? Ні-ні, це не ті думки Дерека які варто наслідувати. Варто було продовжувати шукати далі, поличка за поличкою, поворот за поворотом. Якби ж не втома дві години потому. І ось він знову сидів спираючись об одну з дерев'яних структур. Очевидно, думати чужим мозком не його талант. Доволі передбачуваний висновок, однак не настільки ж. Що ж можна зробити.. Думай, як дійти до кінця.. Бінго! Спробувати повернутись назад і побудуватись через ці мости звичайними блоками. Так, варто спробувати. Проте як.. Ейворі обережно підійшов до краю, споглядаючи вниз. Якщо минулого разу вийшло, цього теж вийде.
Достатньо було лише хвилини та він одразу повернувся на зелену поверхню. Не гаючи часу хлопець прихопив із собою 2 стаки блоків та кірку, відразу побігши назад до золотих дверей. Один, два.. Ось і довгий коридор, на щастя не настільки довгий як в бібліотеці. Спроба номер 1, та блоки вирішили не ставитись. Бар'єри чи що? Все ж, пройти через двері трохи прийдеться. Дерево, церква.. Як цікаво бачити її знову. Пазл із незеритом, найгірший зі всіх. Та ось нарешті міст до бібліотеки. Спроба номер 2, знову невидимі бар'єри. А якщо спробувати зламати стіну?.. Працює. Минулого разу в нього не вийшло досягнути останніх дверей самостійно, проте зараз це не важливо. Знову цей собор, чи то замок. Знову це дивне коло. І ось….
Нікого там немає. Ні сліду, нічого. Лише кам'янисто золотий диск літаючий посеред чорної безодні. Невже варто оглянути всі двері? Кожну з них? Так. Однак чи хотів би Дерек туди повертатись.. Він не знає. Абсолютно нічого. І саме це його керує кинутись назад у ту темряву, відразу прямуючи до дерева. Навіть якщо доведеться ще кілька десятків годин провести граючи цей злий жарт. Ейворі ніколи до кінця не прийме, що відповідь "Ні", якщо не переконається в цьому самостійно. Втретє ті острови здаються знайомим місцем, такими передбачуваним. Навіть якщо парубок досі не має ні найменшого поняття як вони працюють. Лиш би знайти людину, яка відповість на його запитання. Він би точно запитав. Та ось ці сірі кам'яні вулиці.. Ніяк ні. Здається, немає вже чогось переслідуючого тебе. Ніякого короля, ніяких його "помічників". Якщо вони взагалі існують, скоріше за все ні. Інакше вони би точно показали себе рано чи пізно. Головне щоб не зараз. Втім, менш напруженим це місце не виглядає. На цей раз він відразу піде наліво, уникаючи всіх тих страхів які супроводжували його першого разу. Те саме можна сказати і про довгу темну пустелю. Всипаною купою руїн, не час щоб вглядуватись в їх історію. В ній немає нічого жахливого чи страшного, усе ж один вигляд віддає мурашки по тілі. Хоча з тим скільки часу займає дійти до золотих дверей, можна вже й замислитись. Точно не нашкодить, мабуть. Хто ж знає який вплив ці старовинні руїни мають на неархеологів. Червоне поле лілій, мабуть єдине з усіх не настільки сильно лякає власним виглядом. Точно і не згадаєш, в якому напрямку хлопець пішов першого разу. Чи то направо, чи то наліво.. З того пагорба вже і не зрозумієш, він же сам зламав всі верстаки доки йшов до дверей. Проте одне тут здається дивним. Раніше ж посеред лілій не було золотог.. Дерек?
Хлопець вмить побіжав у сторону дечого золотого, не до кінця розуміючи форму. Невже він нарешті зміг? Після стількох годин. Це нарешті він. Це ж не ілюзія, правда? Не лихий пранк короля, щоб дати Ейворі надію? Скажіть що ні, доведіть що це не так.
– Д3рлорд?
– Це ти?
Він терпляче чекав відповіді, хоч якогось знаку. Проте тіло лежало не рухаючись. Ні погляду очей, ні хоч якогось руху губ, кінцівок. Невже спить? Стільки старань можуть дійсно втомити когось. Парубок обережно сів біля іншого, не відволячи очей ні на секунду. 20 хвилин, гадаю хтось доволі сильно насолоджується спокоєм. 30 хвилин, а в цьому місці доволі цікаве небо. Жодної хмаринки, ніяких злих трюків. Такий спокій, не те що всі минулі. 50 хвилин, сподіваюсь комусь сняться дійсно чарівні сни. Все ж, як не спати крепко коли навколо така чарівна м'яка рослинка. 2 години, як же довго можуть спати люди? Чекай, під час сну вони ж мають рухатись. Чи не так?.. Ні, не може бути. Ні-ні-ні-ні.. Рука старалась нащупати пульс особи навпроти, та хоча б серцебиття. Жодного. Ні в першому місці, ні в третьому. Він справді.. Ні, варто почекати ще трохи часу. Можливо все ж таки прокинеться. Має прокинутись. Це не могло бути правдою, той просто хотів налякати. Так, це все жарт. Жахливий жарт. Через деякий час його тіло теж мимоволі почало лягати на червоне простирадло. Чекаючи того самого моменту. Все ж таки, поки вони разом все можливо.