Work Text:
Вечір опускався повільно, густо й тепло, ніби хтось накривав поле важкою темно-синьою тканиною, залишаючи тільки золоті прорізи від вогнищ. Повітря пахло димом, травами й річковою вологою. Десь далеко ще співали птахи, але їхні голоси вже губилися за музикою, сміхом і людським гоміном.
Свято Івана Купала завжди здавалося Максу чимось надто гучним. Надто хаотичним. Надто… щирим.
Люди тут сміялися без сорому, співали, навіть якщо не вміли, торкалися одне одного легко й невимушено. Дівчата сиділи просто на траві, вплітаючи у вінки ромашки, волошки й довгі стебла польових трав. Хлопці носили дрова до багаття, сперечалися, хто вище перестрибне полум’я, і вже встигли добряче напитися домашньої наливки.
Макс стояв трохи осторонь. Як завжди.
Він сперся плечем об старий дерев’яний паркан, тримаючи в руках пластиковий стаканчик із чимось, що мало називатися медовухою, але на смак більше нагадувало солодкий спирт. Пити він майже не пив – лише іноді робив ковток, більше для вигляду.
– Ти виглядаєш так, ніби тебе сюди під конвоєм привезли.
Макс навіть не повернув голови.
– Мене сюди й привезли під конвоєм.
Поруч розсміявся Ландо, штовхнувши його ліктем у бік.
– Та припини. Це ж красиво.
Макс кинув короткий погляд на натовп.
Красиво. Мабуть.
Вогонь справді виглядав ефектно: високі язики полум’я зривалися в небо, освітлюючи обличчя людей теплим золотом. Іскри летіли вгору, змішуючись із першими зірками. Музиканти десь біля дерев грали щось швидке й ритмічне на скрипці та бубні, і земля ніби легенько тремтіла від тупоту танцюристів.
Але Макс усе одно почувався чужим.
Він приїхав лише тому, що друзі буквально витягли його з дому.
«Ти ж не збираєшся сидіти весь вечір за комп’ютером».
«Раз на рік можна побути нормальною людиною».
«Це традиція».
Останній аргумент особливо дратував.
Наче слово «традиція» автоматично робило будь-яку дивну річ нормальною.
Стрибати через багаття? Пускати вінки по воді? Шукати в лісі квітку папороті? Серйозно?
Макс пирхнув собі під ніс і зробив ще ковток.
Поряд пройшла група дівчат у білих сорочках і довгих спідницях. Вони сміялися так голосно, що одна ледь не перечепилася через власний поділ. У руках кожна несла вінок – різний, але однаково акуратно сплетений.
Одна з дівчат зупинилася біля нього.
– Чого такий сумний?
– Я не сумний.
– А який?
– Нормальний.
Вона скептично звела брови.
– Це в тебе «нормальний» вигляд такий, ніби ти зараз когось уб’єш?
Ландо зареготав десь за спиною.
Макс закотив очі.
– Ідіть уже.
– Бачиш? – дівчина усміхнулася. – Точно сумний.
Вона крутанула вінок на пальці й побігла назад до подруг.
Макс провів її поглядом лише секунду, перш ніж знову відвернутися до поля. Шум починав втомлювати. Натовп – теж.
Він не любив такі святкування саме через це: люди ставали надто емоційними. Наче спека, музика й алкоголь вимикали в них щось важливе – відчуття дистанції, обережності, здорового глузду.
Особливо сьогодні. Особливо в цю ніч.
– О, дивись, зараз буде найкраще.
Ландо схопив його за рукав і потягнув ближче до вогню.
– Я не хочу-
– Пізно.
Натовп уже зібрався колом навколо багаття. Хтось вигукнув щось веселе, люди зааплодували, і перша пара розігналася до полум’я.
Дівчина легко перестрибнула вогонь, тримаючи хлопця за руку. Той зачепився носком черевика за край обгорілого поліна й ледь не впав, викликавши хвилю сміху.
– Боже, які вони драматичні, – пробурмотів Макс.
– Ти просто не розумієш романтики.
– І не планую.
Ландо тільки фиркнув.
Наступні кілька хвилин минули в галасі, оплесках і диму. Люди один за одним перестрибували багаття, хтось навмисно робив дурниці, щоб розсмішити інших. Музика стала швидшою.
Макс дивився без особливого інтересу. Поки раптом не відчув це.
Погляд. Дивне, липке відчуття чужої уваги між лопатками.
Він різко обернувся. За натовпом темнів ліс.
Високі дерева стояли нерухомо, майже чорні на тлі вечірнього неба. Далі за ними сріблилася річка – тиха, гладка, занадто спокійна порівняно з шумним святом.
Нікого. Макс насупився.
– Що?
– Нічого.
Ландо простежив його погляд.
– А-а. Моторошно, так?
– Просто темно.
– Місцеві кажуть, у цю ніч там нечисть ходить.
– Звісно.
– Я серйозно.
Макс глянув на нього з таким виразом, що Ландо засміявся.
– Та добре, не дивись так. Але байки тут реально люблять.
І ніби на підтвердження його слів поруч озвався старий голос:
– Бо не всі байки – брехня.
Макс озирнувся.
Біля самого краю лавки сидів літній чоловік у старій полотняній сорочці. Він курив люльку й дивився на багаття так, ніби бачив подібні ночі вже сотні разів.
Макс був майже певен, що раніше його тут не помічав.
– Починається, – тихо пробурмотів Ландо.
Старий ніби не почув.
– Купальська ніч – поганий час, щоб блукати самому.
– Особливо молодим хлопцям, – додала жінка поруч із ним, перехрестившись.
Макс ледь стримав усмішку.
– І хто ж нас украде? Русалки?
Старий повільно повернув до нього голову. Його очі в світлі вогню здавалися дивно світлими.
– Якщо пощастить – русалки.
На секунду повітря ніби стало прохолоднішим.
Ландо нервово засміявся.
– Ну все, тепер він точно не піде до річки.
– Я й не збирався.
Старий ще кілька секунд дивився на Макса, а потім знову перевів погляд на вогонь.
– Найгірше – коли нечисть тебе запримітить раніше, ніж ти її.
Макс пирхнув.
– Це ви всіх туристів так лякаєте?
– А ти вже злякався?
– Ні.
– Дарма.
Ландо тихо прошепотів:
– Добре, це вже трохи моторошно.
– Це просто дідусь, який любить драму.
Але навіть сказавши це, Макс знову подивився в бік річки. Темна вода ледь помітно блищала між деревами. Спокійна. Нерухома.
І чомусь саме це дратувало найбільше.
Свято продовжувалося.
Хтось почав співати. Інші підхопили – не дуже в лад, зате голосно й від душі. Дівчата з вінками побігли ближче до води, сміючись і штовхаючись плечима.
– О, зараз буде ворожіння, – сказав Ландо. – Ходімо дивитися.
– Навіщо?
– Бо весело.
– Тобі п’ятнадцять?
– Ти жахливо нудний.
Макс не відповів.
Він дивився, як дівчата ставали вздовж берега, обережно опускаючи вінки на воду. Деякі одразу прибивалися назад. Інші повільно пливли течією, несучи за собою маленькі вогники свічок.
Навколо здійнявся галас.
– О-о-о, дивись, твій потонув!
– Це поганий знак!
– Та заткнись ти!
Макс мимоволі хмикнув.
Люди справді готові були вкладати сенс у будь-яку дурницю.
Вітер доніс запах річкової води. Холодний. Свіжий. І чомусь дуже виразний серед диму та трав.
Макс знову відчув той самий погляд. Цього разу сильніше.
Він різко підняв голову.
Ліс. Темрява між деревами. І щось світле біля самої води. Наче постать. Висока. Нерухома.
Макс примружився.
Фігура стояла лише секунду. А потім зникла. Наче її й не було.
– Що ти там постійно виглядаєш? – запитав Ландо.
– Нічого.
– Ти вже третій раз туди дивишся.
– Бо мені здається, там хтось стоїть.
Ландо одразу подивився на річку.
– Де?
– Уже ніде.
Кілька секунд вони мовчали.
Потім Ландо усміхнувся тією усмішкою, яка завжди означала проблеми.
– О, боже. Тебе зараз реально затягне в містичну фігню, так?
– Не починай.
– Ні, серйозно. Саме так усе й починається в жахастиках.
– Якщо з води вилізе демон, я відправлю його до тебе.
– Грубо.
Макс фиркнув і нарешті допив свою медовуху.
Музика змінилася на повільнішу. Люди почали танцювати ближче одне до одного, і поле поступово наповнилося золотими плямами світла, рухом і сміхом.
Але чим сильніше темнішало небо, тим сильніше Макс відчував дивну напругу під шкірою. Наче щось було не так. Не небезпечно навіть. Просто… дивно.
Він не любив це відчуття. Не любив, коли не міг пояснити щось логічно. Тому, коли черговий спалах сміху вдарив по нервах, Макс видихнув і сказав:
– Я пройдуся.
– Сам? – одразу перепитав Ландо.
– Боже, тільки не починай про нечисть.
– Я нічого не казав.
– Але подумав.
– Можливо.
Макс уже розвернувся, коли за спиною знову почув старий голос:
– До води сам не ходи, хлопче.
Він озирнувся через плече.
Старий дивився прямо на нього. Серйозно. Без усмішки.
– Особливо сьогодні.
Макс кілька секунд мовчав. Потім коротко кивнув – радше з ввічливості – і пішов геть від багаття.
Подалі від музики. Подалі від людей. І ближче до темної річки, яка тихо чекала серед літньої ночі.
***
Чим далі Макс відходив від багаття, тим тихішим ставав світ.
Спершу зникли голоси. Потім – сміх. Потім музика перетворилася лише на глухий ритм десь далеко за спиною, ніби саме свято лишилося в іншому місці, не тут, не в цій темній червневій ночі.
Стежка до річки була вузькою й ледве помітною серед високої трави. Земля під ногами ще зберігала денне тепло, але повітря біля води вже стало прохолоднішим.
Макс засунув руки в кишені й повільно видихнув. Отак було краще. Набагато. Без натовпу. Без безкінечних жартів. Без чужих доторків і голосної музики просто над вухом.
Тільки ніч.
Десь у траві стрекотіли цвіркуни. Вода тихо плескалася об берег, ліниво й рівно. Вітер ворушив гілки дерев над річкою, і листя шепотілося між собою так тихо, що цей звук майже губився в темряві.
Макс зійшов нижче до берега. Тут уже нікого не було.
Основний натовп лишився трохи вище за течією, там, де дівчата пускали вінки й кричали одна одній дурниці через воду. А це місце було порожнім – тихий шматок берега, затиснутий між вербами.
Саме те, що треба.
Макс сів на старий дерев’яний місток, який ледь заходив у воду, й сперся ліктями на коліна.
Темна річка повільно текла перед ним. У ній відбивалися зірки. І вогонь. Десь далеко між деревами миготіли золоті відблиски багаття, але тут вони здавалися слабкими й далекими. Наче інший світ.
Макс провів рукою по обличчю. Втома нарешті почала відчуватися. Не фізична навіть. Швидше та, що накопичується від людей. Від шуму. Від необхідності весь час бути поруч із кимось.
Він опустив погляд униз. Біля самого берега у траві лежали квіти. Залишки після вінків. Ромашки, волошки, довгі зелені стебла, які хтось відкинув як зайві. Один недоплетений вінок валявся трохи далі, наполовину розсипаний.
Макс машинально підчепив ногою гілочку м’яти. У повітря одразу вдарив свіжий запах.
Він хмикнув. Усе це було трохи безглуздо. Усі ці обряди. Ворожіння. «Магічна» ніч. Нечисть у лісі. Наче люди просто шукали причину повірити в щось дивне.
Макс нахилився й підняв із трави довге стебло. Покрутив його між пальцями. Потім ще одне. І ще. Лише щоб зайняти руки.
Він навіть не помітив моменту, коли почав складати їх разом.
Спершу це було несвідомо. Автоматично. Пальці просто працювали самі, поки голова нарешті ставала тихішою. Стебло за стеблом. Квітка за квіткою.
Макс дивився на свої руки з легким нерозумінням.
– Серйозно?.. – пробурмотів він собі під ніс.
Він міг би зупинитися. Мав би. Це ж смішно. Але чомусь не зупинився. Навпаки – нахилився ще нижче, збираючи з трави нові квіти. Ромашка. Ще одна. Волошка. Тонке листя полину.
Його пальці рухалися напрочуд впевнено, хоча він ніколи раніше не плів вінків. Принаймні не пам’ятав такого.
Дивно. Макс насупився.
Можливо, бачив у дитинстві. Можливо, це просто не складно. Можливо.
Вода тихо плеснулася об дерев’яний настил. Він завмер на секунду й підняв голову.
Нічого. Лише річка. Темна. Гладка. Надто спокійна.
Макс видихнув і повернувся до вінка. Чомусь це заспокоювало. Наче руки зайняті – і думки перестають шуміти.
Квіткові стебла були прохолодними й трохи вологими. Деякі ламалися під пальцями, інші легко згиналися, переплітаючись між собою.
Десь далеко знову долинули голоси. Хтось засміявся. Хтось закричав пісню повз ноти.
Макс ледь усміхнувся краєм рота. І саме в цю мить знову відчув це.
Погляд. Чужу присутність. Тільки тепер набагато ближче.
Він різко обернувся.
Верби. Темрява. Тіні між деревами.
Макс повільно випростався.
– Ландо, якщо це ти–
Тиша. Лише цвіркуни. Вітер легенько хитнув довгі гілки над водою.
Макс примружився. Йому здалося чи між деревами справді щось ворухнулося? Висока постать. Світла. Нерухома.
Серце чомусь ударило сильніше.
– Дуже смішно, – сказав він голосніше.
Ніхто не відповів. Постаті теж уже не було.
Макс тихо видихнув через ніс.
Добре. Супер. Тепер він уже сам себе накручує через дурні байки старого.
Він знову сів на місток, але тепер уже уважніше прислухаючись до ночі. Річка шуміла трохи голосніше. Або йому просто здавалося.
Макс опустив погляд на вінок у своїх руках. Вийшов… непоганий. Досить рівний. Щільно сплетений. Навіть красивий, якщо чесно.
Він скривився від власної думки.
– Господи.
Якщо про це дізнається хтось із друзів, йому кінець.
Макс покрутив вінок у руках. У центрі ще лишалося трохи місця, і він машинально вплів туди синю волошку.
Потім завмер. Чому він взагалі це робить?
Справді. Не для ворожіння ж. Не тому, що вірить у всю цю маячню. І точно не через романтичну дурню. Він навіть не знав, кому теоретично мав би пускати цей вінок.
Макс тихо пирхнув.
Абсурд. І все ж… Він не кинув його в траву. Не розірвав. Не пішов назад. Навпаки – дивився на сплетені квіти так, ніби в них було щось дивно важливе. Наче… Так треба.
Думка прийшла нізвідки й одразу ж здалася безглуздою.
Макс насупився сильніше. «Так треба»? Кому треба? Для чого?
Він провів великим пальцем по стеблах. Вітер став прохолоднішим. Десь за спиною тріснула гілка.
Макс різко підняв голову. Цього разу він був упевнений. Там хтось є. Між деревами.
Він не бачив обличчя. Лише силует. Високий. Стрункий. Надто нерухомий для людини.
Макс повільно встав із місця.
– Гей!
Тиша. Постать не рухалася.
У грудях неприємно стиснулося щось дуже схоже на інстинктивну тривогу. Не страх навіть. Щось глибше. Давніше. Наче тіло раніше за голову зрозуміло: щось не так.
Макс зробив крок уперед. І фігура зникла. Просто… Зникла. Наче темрява між деревами ковтнула її.
Макс завмер. По спині пробіг холодок.
– Окей, – тихо сказав він сам до себе. – Або я перепив, або Ландо реально вирішив мене довести.
Але голос звучав не дуже впевнено.
Річка за його спиною тихо плеснулася. Раз. Ще раз. Наче щось ворухнулося під водою.
Макс повільно обернувся. Темна поверхня лишалася гладкою. Лише біля самого містка розходилися слабкі кола.
Вітер доніс запах річки. Вологий. Холодний. І дивно солодкий.
Макс сам не зрозумів, чому стиснув вінок міцніше. Наче той раптом став важливим. Наче відпустити його тепер було неправильно.
Десь далеко за спиною люди знову засміялися, і цей звук на секунду повернув відчуття нормальності.
Свято триває. Люди поруч. Нічого дивного не відбувається. Просто темрява. Просто річка. Просто дурні старі легенди. І все ж Макс чомусь не міг позбутися відчуття, що він тут уже не сам.
Макс ще кілька секунд стояв нерухомо, вдивляючись у темну воду.
Нічого. Річка знову виглядала звичайною – тихою, чорною, сонною. Лише слабка течія ліниво тягнула по поверхні сріблясті відблиски місяця.
І все ж щось змінилося. Він відчував це шкірою. Наче саме повітря стало густішим.
Макс повільно видихнув і знову сів на край містка. Дерево тихо скрипнуло під його вагою. Вінок лежав у нього на колінах – сплетений трохи криво, місцями занадто щільно, але все одно дивно гарний у світлі місяця.
Білі ромашки. Сині волошки. Темно-зелене листя. Вологі стебла холодили пальці.
Макс покрутив вінок у руках. Абсолютно безглузда річ. І все ж він досі не міг змусити себе просто кинути його назад у траву.
Вітер пройшовся над водою, але тепер був значно холоднішим. По відкритих руках одразу побігли мурашки.
Макс насупився. Ще хвилину тому ніч була теплою. Червневою. Задушливою навіть. Тепер же прохолода від річки відчувалася майже весняною.
Десь далеко заграла музика – швидка, жива, з голосним сміхом поверх мелодії, – але звук раптом став дивним. Наче приглушеним водою. Наче свято віддалилося ще сильніше.
Макс підняв голову. Багаття досі миготіло між деревами. Люди теж були там. Він бачив рух. Чув уривки голосів. Але все це звучало так, ніби між ним і святом раптом виникла невидима стіна.
Тиша навколо річки стала надто глибокою. Цвіркуни замовкли. Навіть листя перестало шуміти.
Макс повільно провів язиком по зубах. Окей. Оце вже реально дивно.
Він знову поглянув на воду. Гладка. Нерухома. Настільки, що місячне світло лежало на ній рівним срібним полотном. Жодної хвилі. Жодного кола. Наче це не річка, а темне дзеркало.
Макс машинально стиснув вінок сильніше.
І саме в цю мить у голові виникла думка: пусти його. Вона прийшла несподівано. Спокійно. Майже м’яко.
Макс одразу ж скривився.
– Та ну, серйозно.
Він уже починає піддаватися атмосфері. Чудово. Ще трохи – і піде шукати папороть у лісі.
Але пальці все одно повільно ковзнули по стеблах, поправляючи одну з ромашок.
Пусти.
Макс видихнув через ніс. Ну добре. І що станеться? Нічого. Вінок попливе. Або течія приб’є його назад до берега. Кінець великої містики.
Макс нахилився вперед і опустив вінок на воду. Холод одразу торкнувся пальців. Річка була крижаною. Неприродно крижаною для розпаленого літнього вечора.
Вінок легко хитнувся на поверхні. І завмер.
Макс кліпнув. Течія мала його понести. Хоч трохи. Але вінок лишався на місці. Просто плавав посеред темної води за кілька метрів від містка. Нерухомо.
Макс насупився.
– Ну давай.
Ніби у відповідь вода навколо вінка здригнулася. Ледь помітно. Тонкі кола розійшлися по поверхні. Одне. Друге. Третє.
Макс повільно випростався. Вітер ущух остаточно. Світ навколо завмер. І тоді річка почала рухатися. Не течія. Не хвилі. Щось інше.
Темна вода під вінком повільно закрутилася, ніби десь у глибині хтось провів рукою. Срібна поверхня здригнулася, розсипаючи місячне відображення.
Макс не відступив. Але в грудях щось неприємно стиснулося.
Це вже не було схоже на випадковість. Вода рухалася занадто… цілеспрямовано. Кола ставали ширшими. Глибшими. Темрява під поверхнею ніби оживала.
Макс мимоволі затримав дихання.
Щось було під водою. Він не бачив що саме. Лише відчував. Рух. Повільний. Обережний. Наче хтось підіймався з глибини.
Річка тихо плеснула. Раз. Ще раз.
І тоді над поверхнею з’явилася рука. Бліда. Тонка. Людська. Пальці повільно ковзнули по воді, залишаючи за собою срібні хвилі.
Макс завмер.
На секунду мозок абсолютно спокійно видав найлогічніше пояснення: Хтось вирішив пожартувати. Якийсь місцевий придурок. Мабуть, сидів у воді весь цей час.
Але думка розсипалася майже одразу. Бо рука рухалася надто плавно. Надто… красиво. Без жодного сплеску. Без напруги. Наче вода сама тримала її.
За рукою з темряви повільно показалося плече. Мокре волосся. Темна постать. Вода стікала вниз довгими срібними нитками.
Макс не ворухнувся. Не тому, що злякався. Швидше тому, що не міг зрозуміти, що саме бачить.
Фігура піднімалася все вище. Повільно. Ніби річка не відпускала її одразу. Спершу груди. Потім шия. Бліде обличчя.
І очі. Світлі. Неприродно світлі в темряві.
На мить Максу здалося, що вони відбивають місячне світло, як вода.
Чоловік – або хлопець, важко було зрозуміти в темряві – зупинився по пояс у річці.
І лише тоді Макс помітив вінок. Свій вінок. Той самий. Білі ромашки й сині волошки тепер лежали на мокрому світлому волоссі.
Усе всередині дивно похололо.
Фігура повільно підняла голову. Подивилася прямо на нього. І усміхнулася. Спокійно. Ледь помітно. Наче це абсолютно нормальна ситуація.
Макс першим порушив тишу:
– …Серйозно?
Голос прозвучав хриплувато.
Незнайомець нахилив голову набік. Вода навколо нього лишалася майже нерухомою.
Ось що було неправильним. Будь-хто інший тремтів би від холоду. Рухався. Створював хвилі. А цей просто стояв. Наче річка була його частиною.
Мокре волосся прилипло до шиї та скронь. Краплі води повільно ковзали по блідій шкірі вниз, але він навіть не здригався від нічного холоду.
І красивий. Це теж було неправильно. Не по-людськи красивий. Наче хтось спеціально зібрав усе, що люди зазвичай вважають привабливим, і зробив із цього одну людину.
Макс одразу відчув до цього майже інстинктивну недовіру.
Незнайомець заговорив першим. Голос був тихим. Спокійним. І дивно м’яким.
– Зазвичай їх пускають дівчата.
Макс кліпнув. На секунду абсурдність ситуації переважила все інше.
– Зазвичай люди не вилазять із річки посеред ночі.
Усмішка стала трохи ширшою.
– Справедливо.
Макс схрестив руки на грудях.
– Ти що, сидів там увесь цей час?
– Можливо.
– Заради чого? Щоб лякати людей?
– Тебе це налякало?
І ось тут було щось дивне. Він не звучав насмішкувато. Швидше… зацікавлено. Наче справді хотів знати відповідь.
Макс насупився.
– Мене більше дратує, що ти вкрав мій вінок.
Незнайомець повільно торкнувся квітів на голові.
– Твій?
– Я його сплів.
– Тоді так. Напевно, твій.
Це починало звучати як дуже дивний сон.
Макс зробив крок ближче до краю містка.
– Добре. Хто ти?
Незнайомець не відповів одразу. Він дивився на Макса так уважно, що це майже тиснуло фізично. Наче вивчав. Запам’ятовував.
– А ти завжди ставиш питання так, ніби допитуєш людей?
– А ти завжди відповідаєш як психопат із фольклору?
У темних очах блиснуло щось схоже на веселощі.
– Мені подобається, що ти досі не втік.
– Бо ти просто якийсь дивний чувак із річки.
– Просто?
Макс відкрив рота. І раптом зрозумів, що не знає, що сказати далі. Бо ні. Не просто. Усе в цьому хлопцеві було… неправильним. Не страшним навіть. Саме… неприродним.
Те, як він стояв у воді. Те, як майже не моргав. Те, як дивився. Наче знав щось, чого не знав Макс.
Річка тихо ворухнулася навколо нього. Нарешті. Із запізненням. Наче вода не реагувала на його рухи.
Макс відчув, як холод проходить уздовж хребта.
Незнайомець повільно піднявся ще трохи вище берегом. Тепер вода доходила лише до його стегон.
Мокра тканина темної сорочки прилипла до тіла. Волосся блищало в місячному світлі майже сріблом.
І жодного сліду того, що йому холодно. Жодного.
– Місцеві казали, – повільно промовив він, – що сьогодні не варто ходити до річки самому.
Макс пирхнув.
– І що, вони мали на увазі тебе?
– Можливо.
– Дуже скромно.
Незнайомець тихо засміявся. І цей звук теж був дивним. Надто тихим для нічної тиші. Наче вода поглинала його.
Макс не міг перестати дивитися. Це дратувало. У ньому не було нічого очевидно загрозливого. Навпаки. Він виглядав спокійним. Розслабленим. Майже ніжним. І саме тому все здавалося ще більш неправильним.
Наче хижак, який навіть не приховує, що сильніший за тебе.
– Як тебе звати? – запитав Макс.
Кілька секунд незнайомець мовчав. Потім відповів:
– Джордж.
Ім’я прозвучало напрочуд нормально. Людсько. Майже руйнувало всю дивність моменту.
– Макс.
– Я знаю.
Тиша. Коротка. Але достатня, щоб усередині щось напружилося.
Макс повільно звузив очі.
– Звідки?
Джордж лише нахилив голову набік. Вінок із ромашок трохи зсунувся на мокрому волоссі.
– Ти голосний.
– Це не відповідь.
– Ти приїжджаєш сюди не вперше.
Макс насупився сильніше. Можливо. Так. Але…
– Я тебе не пам’ятаю.
– А я тебе – так.
Відповідь прозвучала занадто спокійно. Наче в ній не було нічого дивного.
Річка тихо шуміла між ними.
Десь далеко раптом знову долинула музика, але тепер вона звучала неприродно далекою. Наче свято було за багато кілометрів звідси.
Макс повільно схрестив руки на грудях міцніше.
– Добре. Припустимо, я повірю, що ти не просто місцевий псих. Що ти взагалі робив у річці?
Джордж усміхнувся. Ледь помітно.
– Чекав.
– На що?
Погляд світлих очей повільно опустився на вінок у нього на голові. А потім знову піднявся до Макса.
– На тебе.
І вперше за весь вечір Макс відчув щось дуже схоже на справжню тривогу.
Тривога трималася недовго. Не тому, що слова Джорджа перестали звучати дивно. Навпаки. Проблема була в тому, що після них ніч не стала страшнішою – вона стала… тихішою. Наче сама річка чекала, що Макс відповість.
Він стояв на краю містка, схрестивши руки на грудях, і дивився на хлопця у воді з виразом людини, яка дуже хоче залишатися скептиком, але ситуація активно цьому заважає.
– Це вже звучить як початок поганого фільму жахів, – нарешті сказав він.
Джордж ледь нахилив голову.
– І в таких фільмах ти зазвичай виживаєш?
– Зазвичай я в них не лізу.
– А зараз?
Макс відкрив рота. І не відповів. Бо проблема була саме в цьому. Він мав би піти.
Будь-яка нормальна людина давно б уже повернулася до багаття. Або принаймні покликала когось. Ландо. Чортового місцевого діда. Будь-кого.
Замість цього Макс стояв тут і продовжував розмовляти з незнайомцем, який буквально виліз із річки в його вінку.
І найгірше – це вже не здавалося настільки абсурдним, як кілька хвилин тому.
– Ти дивний, – сказав Макс.
– Люди часто так кажуть.
– Ти говориш це так, ніби сам не людина.
На секунду щось промайнуло в очах Джорджа. Щось темне. Не зле навіть. Старе? А потім він знову усміхнувся.
– А як, по-твоєму, говорять люди?
– Менш моторошно.
– Мені здається, ти трохи перебільшуєш.
– Ти стоїш у крижаній воді посеред ночі й виглядаєш так, ніби тобі там комфортно.
– Мені й комфортно.
Макс звузив очі.
– Це ненормально.
– Для кого?
І ось знову. Ці відповіді. Наче Джордж постійно стояв десь збоку від звичайних людських речей. Не сперечався з ними. Не заперечував. Просто… не належав до них.
Макс відчув, як уздовж спини проходить холодок. Але не від страху. Швидше від усвідомлення. Він досі не знав, що саме перед ним. І чомусь це вже не здавалося головним питанням.
Джордж повільно підійшов ближче до берега. Вода розступалася навколо нього майже безшумно. Лише тонкі хвилі ковзали до дерев’яних опор містка.
Тепер між ними залишалося не більше метра.
Макс тільки зараз зрозумів, наскільки той високий. І наскільки… красивий зблизька. Це дратувало.
Світле волосся, ще мокре після річки, спадало на лоб і шию. На блідих щоках лишалися дрібні краплі води. Темні вії відкидали тіні під очима.
І очі.
Боже. Макс не міг зрозуміти їхній колір.
Сірі? Блакитні? Сріблясті? Вони змінювалися залежно від світла. Наче поверхня води.
– Ти зараз дуже напружений, – тихо сказав Джордж.
– А ти зараз дуже голий для людини, яка хоче здаватися нормальною.
Погляд Джорджа ковзнув униз, на мокру сорочку, що прилипла до тіла. Потім знову піднявся до Макса.
– Це тебе бентежить?
– Це мене дратує.
– Чому?
– Бо ти поводишся так, ніби це все абсолютно нормально.
– А хіба ні?
Макс коротко засміявся.
– Ні. Не нормально. Люди не виходять із річок уночі.
– А ти звідки знаєш?
– Бо-
Він замовк.
Джордж дивився прямо на нього. Спокійно. Терпляче. Наче справді чекав відповіді.
Макс раптом усвідомив, що майже не пам’ятає, коли той востаннє моргав. Думка прийшла раптово й одразу стала нав’язливою. Він майже не кліпає.
Макс насупився сильніше. Ні, кліпає. Мабуть. Просто рідко. Дуже рідко. І від цього ставало трохи не по собі.
Джордж нахилив голову.
– Про що ти думаєш?
– Про те, що мені треба було лишитися біля багаття.
– Але ти тут.
– Це була помилка.
– Тоді чому ти досі не пішов?
Макс хотів відповісти одразу. Справді хотів. Але чомусь не зміг. Бо він не знав. Не зовсім.
Ноги наче приросли до містка. Ніби річка, ніч і цей дивний хлопець повільно затягували його глибше у щось, чого Макс ще не розумів. І найгірше – частина його не хотіла вириватися.
Джордж зробив ще півкроку ближче. Тепер вода ледь торкалася його колін.
– Ти сплів гарний вінок, – сказав він.
Макс пирхнув.
– Не починай.
– Це правда.
– Я взагалі не планував його плести.
– Але сплів.
– Просто руки зайняти.
– Мм.
Це коротке, тихе «мм» прозвучало так, ніби Джордж йому не повірив. І це чомусь одразу викликало роздратування.
– Що?
– Нічого.
– Ні, давай. Скажи.
Джордж усміхнувся кутиком губ.
– Люди рідко роблять щось «просто так» у цю ніч.
– О боже, тільки не починай про магію.
– Ти не віриш у магію?
– А мав би?
– Ти стоїш посеред ночі й говориш із хлопцем, який вийшов із річки.
– І поки що я думаю, що ти просто дуже дивний.
– Поки що?
Макс скривився.
– Ти спеціально все перекручуєш?
– Мені подобається, як ти злишся.
– Мені не подобається, що тобі це подобається.
– Брешеш.
Макс різко підняв на нього погляд. І завмер. Бо Джордж стояв уже зовсім близько. Надто близько. Макс навіть не помітив, коли той підійшов. Між ними лишалося кілька сантиметрів.
Від річки тягнуло холодом. Від Джорджа – теж. Але водночас від нього пахло травами, водою й чимось солодким, літнім, майже квітковим. Не парфумами. Чимось природним.
Макс повільно видихнув.
– Ти порушуєш особистий простір.
– А ти не відходиш.
Чорт. Це було правдою. Макс міг би зробити крок назад. Легко. Місток за спиною був порожній. Ніхто його не тримав. І все ж він залишився стояти.
Джордж дивився на нього так уважно, що це майже відчувалося фізично. Не як люди дивляться одне на одного. Інакше. Наче він бачив трохи більше, ніж мав би.
– Ти завжди приходиш сюди на Купала? – тихо запитав Джордж.
– Іноді.
– Але не любиш це свято.
– Не люблю натовпи.
– Ні.
Джордж сказав це надто впевнено. Макс насупився.
– Що «ні»?
– Не тому.
– А ти, значить, знаєш краще?
– Можливо.
– Це дратує.
– Я помітив.
Усмішка знову майнула в його очах.
Макс раптом зрозумів, що давно вже не чує музики. Вона була десь далеко. Майже нереально далеко. Наче існувала за межею цієї річки.
Тут лишалися тільки: вода, ніч, і Джордж.
– Твої друзі тебе шукають, – раптом сказав той.
Макс моргнув.
– Що?
– Той галасливий хлопець. Ландо? Він уже зрозумів, що тебе немає.
– Ти звідки-
І тут Макс завмер. Бо Джордж не міг цього знати. Він не чув розмов біля багаття. Не міг. Відстань була занадто великою.
Але Джордж лише ліниво повів плечем.
– Люди завжди починають нервувати, коли хтось іде до води сам.
– Ти не відповів.
– Я й не збирався.
– Ти постійно так робиш?
– Так.
– Це жахлива звичка.
– А мені подобається.
Макс тихо видихнув через ніс. Він мав би злитися сильніше. Але замість цього раптом усвідомив, що вже кілька хвилин просто стоїть і говорить із ним. Нормально. Майже спокійно. Наче це не божевілля. Наче Джордж не виглядав так, ніби належить цій річці більше, ніж суші.
– То хто ти такий? – тихіше запитав Макс.
Джордж мовчав. Вітер ворухнув мокрі пасма його волосся.
– Люди мають багато назв.
– Це не відповідь.
– Ти любиш прямі відповіді?
– Так.
– А я – ні.
Макс закотив очі.
– Господи.
І тоді Джордж засміявся. По-справжньому цього разу. Тихо. М’яко.
І від цього звуку щось дивно стиснулося десь під ребрами. Макс зненавидів це майже одразу.
– Не дивись так задоволено.
– Як?
– Наче я тебе розважаю.
– Але це правда.
– Ти неймовірно дратівливий.
– А ти все ще тут.
Чорт забирай. Знову.
Макс відвернувся до річки, ніби вода раптом стала страшенно цікавою. Темна поверхня ледь рухалася. Місяць відбивався у ній сріблом. І вінок. Той клятий вінок досі плавав неподалік, хоча течія давно мала віднести його.
Макс насупився.
– Чому він не пливе?
– Бо я його тримаю.
Відповідь прозвучала так буденно, що мозок відмовився одразу її обробити. Макс повільно повернув голову.
– Ти що?
Джордж трохи підняв руку. Вода навколо вінка здригнулася.
І Макс відчув, як усе всередині на секунду завмирає.
Кола повільно розійшлися по річці. Сам вінок хитнувся. Але не поплив. Наче невидима рука справді тримала його на місці.
Макс дивився кілька секунд. Потім тихо сказав:
– Ні.
– Ні?
– Ні, ти зараз не будеш робити оце моторошне «дивись, я керую водою».
– Чому?
– Бо це вже занадто.
Джордж ледь усміхнувся.
– Тепер ти мені віриш?
– Я думаю, що в мене галюцинації.
– Це трохи образливо.
– Для тебе чи для моєї психіки?
– Для мене.
Макс коротко засміявся. Нервово. І раптом усвідомив, що страху майже не залишилося.
Це було найгірше. Він мав би боятися сильніше. Перед ним буквально стояло щось… не зовсім людське. І все ж цікавість поступово переважала тривогу.
Джордж зробив ще крок ближче. Тепер між ними лишалася тільки вузька смуга води біля містка.
– Можна? – тихо запитав він.
– Що?
Але Джордж уже простягнув руку. Повільно. Наче давав шанс відмовитися.
Макс дивився на довгі бліді пальці кілька секунд. А потім – сам не знаючи чому – дозволив.
Джордж торкнувся його зап’ястя.
І Макс різко втягнув повітря.
Холодний. Не просто прохолодний після річки. По-справжньому холодний. Наче вода з глибини.
Пальці Джорджа легко ковзнули по внутрішньому боці зап’ястя, де швидко бився пульс. Його погляд одразу опустився туди.
– У тебе дуже швидко б’ється серце, – тихо сказав він.
– А в тебе взагалі б’ється?
Очі Джорджа піднялися назад до його обличчя. У них знову з’явилися ті дивні веселощі.
– Хочеш перевірити?
Макс на секунду забув, як дихати. Чорт. Оце вже було нечесно. Він різко висмикнув руку.
– Ти фліртуєш як демон.
– А ти звідки знаєш, як фліртують демони?
– Інтуїція.
Джордж тихо засміявся знову.
І Макс раптом зрозумів, що остаточно пропав. Бо тепер він не просто не йшов. Він уже навіть не думав про те, щоб піти.
Наче річка повільно затягнула його в себе разом із цією дивною ніччю, холодними руками й поглядом світлих очей, від якого ставало одночасно неспокійно й… занадто тепло десь під ребрами.
Макс не знав, скільки часу вони вже стояли біля річки. Ніч ніби втратила форму. Хвилини перестали відчуватися нормально – розтягувалися, змішувалися з шумом води, тихим голосом Джорджа й дивним відчуттям, що все інше лишилося дуже далеко.
Можливо, минуло десять хвилин. Можливо – година. Макс не був упевнений. І це вже саме по собі мало б насторожити.
Але кожного разу, коли в голові виникала думка: «Треба йти», вона чомусь одразу ставала неважливою.
Джордж стояв поруч, спершися плечем об старий дерев’яний стовп містка, і дивився на нього з тією ж дивною спокійною уважністю. Наче нікуди не поспішав. Наче мав скільки завгодно часу.
– Ти надто мовчазний, – сказав Джордж.
– Це ти говориш людині, яка вже хвилин двадцять слухає загадкову річкову істоту.
– Річкову істоту?
– Ну а як мені тебе називати?
– Джордж мене цілком влаштовує.
– Підозріло людське ім’я для того, хто керує водою.
– Люди люблять давати імена всьому, що їх лякає.
Макс фиркнув.
– О, тепер ти ще й філософ.
– Ні. Просто старший за тебе.
Це прозвучало легко. Майже жартома. Але щось у грудях неприємно стиснулося.
Макс повільно повернув голову.
– Наскільки старший?
Джордж усміхнувся. І знову не відповів.
– Ти неймовірно дратуєш.
– А ти продовжуєш зі мною говорити.
– Це вже починає звучати як погроза.
– Можливо, так і є.
Вони кілька секунд мовчали. Річка тихо шуміла внизу.
Макс дивився на темну воду, на срібні відблиски місяця, на вінок, який досі плавав неподалік, ніби прив’язаний до одного місця невидимою ниткою.
А потім раптом зрозумів щось дивне. Музика. Він більше її не чув. Зовсім.
Макс насупився.
Ще кілька хвилин тому до них долинали хоча б уривки пісень, сміх, голоси.
Тепер – нічого. Тільки вода. І цвіркуни теж замовкли. Навколо стояла така глибока тиша, що вона починала тиснути на вуха.
Макс повільно озирнувся. І завмер. Берега зі святом більше не було видно. Не в сенсі «далеко». Не в сенсі «дерева закривають». Його просто… не було. Тільки темрява. Суцільна. Густа. Наче ліс за їхніми спинами став більшим. Глибшим.
Макс різко випростався.
– …Що за чорт.
Джордж не ворухнувся.
– Щось не так?
– Де багаття?
Тиша. Лише річка.
Макс зробив крок назад по містку й ще раз подивився через плече. Нічого. Жодного вогню. Жодного голосу. Навіть стежки вже не видно. Тільки дерева. Темні силуети, які стояли занадто близько.
Серце вдарило сильніше.
– Джордже.
Той повільно підняв на нього очі.
– Мм?
– Де свято?
На секунду в його погляді промайнуло щось дивне. Майже жаль.
– Далеко.
– Ні.
Макс різко похитав головою.
– Ні, ми не могли відійти настільки далеко.
– А ми й не відходили.
І от тепер стало по-справжньому страшно. Не через слова навіть. Через те, як спокійно він їх сказав. Наче все це – нормально. Наче ніч справді могла просто… закритися навколо них.
Макс відчув, як адреналін холодом проходить по руках.
– Добре. Це вже не смішно.
– Я не жартую.
– Тоді що це?
Джордж мовчав кілька секунд. Вітер ледь ворухнув мокре волосся біля його обличчя.
– Межа тоншає в цю ніч.
– Я не розумію, про що ти говориш.
– Я знаю.
Макс різко вдихнув. Нарешті страх почав пробиватися крізь усе інше – крізь цікавість, флірт, дивне тяжіння до цього хлопця. Бо перед ним зараз стояло щось, що говорило про світ так, ніби бачило його зовсім інакше. Не як людина.
І Макс раптом дуже чітко згадав слова старого: «Найгірше – коли нечисть тебе запримітить раніше, ніж ти її.»
По шкірі пробіг холод.
Джордж уважно дивився на нього. Наче помічав кожну зміну виразу обличчя.
– Тепер ти боїшся.
Це не було питанням. Макс насупився.
– А мав би ні?
Джордж повільно підійшов ближче. Надто тихо. Макс навіть не почув кроків.
– Не знаю.
– Дуже заспокійлива відповідь.
– Я не намагаюся тебе заспокоїти.
Чорт. Оце вже звучало погано. Макс машинально відступив на півкроку. І вода під містком одразу ворухнулася. Різко. Темна поверхня здригнулася, ніби річка прокинулася.
Макс завмер.
Джордж теж.
На мить між ними зависла дивна напруга. Наче щось у повітрі натягнулося занадто сильно.
– Максе, – тихо сказав Джордж.
Його голос змінився. Ледь помітно. Став глибшим. Нижчим. Наче два звуки наклалися один на одного.
У Макса миттєво пересохло в роті.
– Що ти таке? – майже пошепки спитав він.
І ось тоді Джордж усміхнувся. Але не так, як раніше. Не м’яко. Не грайливо. І від цієї усмішки холод пробіг уздовж хребта. Бо в ній раптом стало видно щось інше. Не людське. Старе. Голодне.
Річка навколо них здригнулася сильніше. Вода почала підніматися. Повільно. Наче дихала. Темні хвилі поповзли по дерев’яних дошках містка, торкаючись черевиків Макса крижаними язиками.
Він різко відступив.
– Джордже-
– А якщо я не хочу тебе відпускати?
Голос прозвучав неправильно. Наче луною. Наче річка говорила разом із ним.
У темряві його очі спалахнули сріблом. Не відбиттям місяця. Світлом. Справжнім.
У Макса все всередині миттєво стиснулося. Ось. Ось воно. Те, про що говорили байки. Не красивий хлопець із річки. Не дивний флірт серед ночі. Нечисть. Щось, що могло затягнути тебе у воду й ніхто більше ніколи б не знайшов навіть тіла.
Макс різко вдихнув. І нарешті тіло згадало базовий інстинкт: тікай.
Він зробив ще крок назад. Дошки містка голосно скрипнули.
Вода піднялася вище. Темні хвилі вже майже торкалися його щиколоток, хоча річка секунду тому була значно нижче.
Джордж не рухався. Просто дивився. І від цього ставало ще страшніше. Бо в його погляді не було злості. Лише цікавість. Наче він справді розмірковував: а що буде, якщо не відпустити?
Макс відчув, як серце калатає десь у горлі.
– Це не смішно, – хрипко сказав він.
Джордж нахилив голову. Срібне світло в очах стало яскравішим.
– Я знаю.
Вода різко плеснулася об місток.
Макс здригнувся.
І в цю ж секунду Джордж моргнув. Один раз. Повільно. Наче прокидаючись. Світло в його очах згасло.
Річка миттєво заспокоїлася. Вода опустилася назад.
Тиша тріснула. Десь далеко знову почувся сміх. Музика. Цвіркуни.
Макс різко озирнувся. Між деревами знову мерехтіло багаття. Наче нікуди й не зникало.
Дихання збилося. Усе тіло було напружене до болю.
А Джордж стояв перед ним так само спокійно, як раніше. Лише тепер у його погляді з’явилося щось нове. Провина. Ледь помітна.
– Я тебе налякав, – тихо сказав він.
Не питання. Факт.
Макс кілька секунд просто дивився на нього. Потім нервово засміявся. Коротко. Майже беззвучно.
– «Налякав»? Ти, бляха, світився.
Джордж опустив погляд. І раптом – уперше за весь час – виглядав не загадковим чи небезпечним. А дивно… юним. Майже розгубленим.
– Я не хотів.
– Ти буквально сказав, що можеш мене не відпустити.
– Можу.
І от знову. Це моторошне спокійне чесне зізнання.
Макс провів рукою по обличчю. Адреналін досі шумів у крові.
– Господи.
Він мав піти. Негайно. Просто розвернутися й повернутися до людей. До світла. До нормального світу, де хлопці не керують річками й не дивляться так, ніби пам’ятають часи до появи людських міст.
Але…
Макс повільно підняв очі.
Джордж досі стояв перед ним. Мокре волосся. Вінок із ромашок. Бліда шкіра в місячному світлі. І дивний вираз обличчя – ніби він справді боявся, що Макс зараз піде.
Страх усе ще був тут. Справжній. Гострий. Але поруч із ним тепер було щось ще. Розуміння?
Нарешті Макс побачив істинну межу цієї ночі. Те, що ховалося під усмішками, фліртом і красивими очима. Силу. Нелюдську. Небезпечну. І той факт, що Джордж увесь цей час стримувався.
Ця думка чомусь лякала найбільше.
Макс повільно видихнув.
– Ти міг би мене втопити, так?
Тиша. Джордж не відповів одразу. Лише дивився на нього. Потім тихо сказав:
– Так.
Чесно. Без пафосу. Без погроз. Просто правда.
У Макса по шкірі знову пробіг холод.
– Але ти цього не зробиш?
І ось тут Джордж раптом усміхнувся. Дуже м’яко. Майже сумно.
– Не хочу.
І це чомусь прозвучало небезпечніше за все інше. Після цього між ними щось змінилося. Не різко. Без гучних слів чи рухів. Просто ніч раптом стала тихішою. Справжнішою.
Макс більше не міг удавати, що перед ним просто дивний місцевий хлопець. А Джордж більше не приховував, що бачить у ньому значно більше, ніж випадкового гостя свята.
Річка повільно шуміла між ними.
Музика знову долинала здалеку – тепер уже нормально, по-людськи, без тієї моторошної приглушеності. Десь за деревами сміялися люди, тріщало багаття, хтось невдало тягнув пісню.
Світ повернувся на місце. Майже.
Макс стояв нерухомо, все ще відчуваючи холод у кістках після того, як вода піднялася до його ніг.
Джордж теж мовчав. Лише дивився. І тепер цей погляд був іншим. Спокійнішим. Наче після того короткого спалаху чогось дикого й старого він знову навмисно зробив себе… ближчим до людини.
Але Макс уже бачив правду. І не забуде.
Вітер тихо ворухнув гілки верб. Макс машинально ковзнув поглядом по воді. Вінок усе ще плавав між срібними відблисками місяця – трохи далі від містка, повільно гойдаючись на хвилях.
А потім він підняв очі на Джорджа. І різко завмер. Бо ромашки й волошки знову лежали на його мокрому волоссі. Той самий вінок. Макс був у цьому абсолютно впевнений.
На воді щось тихо плеснулося. Коли він озирнувся назад – річка вже була порожньою.
Мокре волосся Джорджа прилипло до шиї. Вінок із ромашок і волошок тепер лежав у нього на голові – трохи перекошений, уже наполовину розсипаний від води.
Чомусь саме це виглядало наймоторошніше. Не світні очі. Не вода. А те, наскільки нормально цей вінок виглядав на ньому. Наче був його. Наче річка справді прийняла подарунок.
Макс провів рукою по потилиці й тихо видихнув.
– Ну… тепер хоча б зрозуміло, чому місцеві не радять ходити сюди самим.
Джордж ледь усміхнувся.
– Вони багато чого пам’ятають.
– А ти, значить, частина страшилок для туристів?
– Іноді.
– Це дуже зарозуміло звучить.
– Але неправильно?
Макс відкрив рота. І знову не знайшов відповіді. Чорт забирай. Оце й було проблемою. Будь-хто інший після всього побаченого вже тікав би звідси. Макс же стояв і продовжував говорити. Наче страх, замість відштовхнути, зробив усе ще більш реальним.
Джордж повільно ступив назад у воду. Річка одразу ворухнулася навколо його ніг, темна поверхня легко розійшлася хвилями.
Макс мимоволі простежив за рухом.
– Ти йдеш? – запитав він раніше, ніж встиг подумати.
Очі Джорджа знову піднялися до нього. У них промайнуло щось дивно тепле.
– А ти хочеш, щоб я залишився?
Макс тихо пирхнув.
– Не перекручуй.
– Це не відповідь.
– Ти буквально лякав мене хвилину тому.
– І все одно ти не пішов.
Чорт. Макс відвернувся до річки. Він ненавидів, коли Джордж мав рацію.
Вода тепер здавалася зовсім іншою. Не просто річкою. Чимось живим. Глибоким. Темним. Наче під гладкою поверхнею справді ховалося щось старе й уважне.
Макс раптом дуже чітко усвідомив, наскільки тут самотньо. Один місток. Одна річка. Одна істота, яка могла затягнути його під воду – і ніхто б навіть не почув крику. І водночас… Він не відчував ненависті. Лише дивну, майже болючу цікавість.
– Ти завжди такий? – тихо спитав він.
– Який?
– Наче знаєш щось, чого не знають інші.
Джордж усміхнувся кутиком губ.
– Можливо, я просто довше дивлюся.
– Це знову звучить моторошно.
– Тобі подобається.
– Мені не-
Макс замовк. Бо десь у далині раптом почулися голоси. Гучні. Знайомі.
– Максе!
Ландо. Десь дуже далеко за деревами.
– Серйозно, якщо ти втопився, я тебе вб’ю!
Макс мимоволі фиркнув. Напруга всередині трохи послабилася. Нормальний голос. Нормальна людська дурня. Десь там усе ще існував звичайний світ.
Він озирнувся через плече. Крізь дерева тепер чітко було видно світло багаття. Тепле, золоте, живе. Музика звучала голосніше, хтось сміявся, хтось гукав інших до вогню.
Макс кліпнув. Наче щойно виринув із глибокої води. Реальність повільно ставала на місце.
– Максе!
– Тут я! – автоматично крикнув він у відповідь.
– Ти де, бляха?!
– Біля річки!
– Ну звісно, де ж іще!
Макс закотив очі й ледь усміхнувся. А потім знову повернувся до Джорджа. І завмер. Той стояв уже далі. Глибше у воді.
Макс навіть не помітив, коли він відступив.
Темна річка тепер доходила йому майже до пояса. Місячне світло ковзало по поверхні води, розмиваючи обриси постаті. Наче сама ніч починала забирати його назад. Вінок із ромашок ще виднівся серед світлого волосся. Білий спалах серед темряви.
Макс зробив крок уперед. Сам не знаючи навіщо.
– Джордже?
Той підняв на нього очі. І усміхнувся. Спокійно. Майже ніжно. Але тепер у цій усмішці знову було щось нелюдське – не страшне, а просто… чуже. Наче річка дивилася на нього людськими очима.
– Твої друзі хвилюються, – тихо сказав Джордж.
– Так.
– Тобі варто повернутися.
І ось це було найважливішим. Не пастка. Не примус. Не вода, що тягне вниз. Джордж дозволяв йому піти.
Макс раптом зрозумів це абсолютно чітко. Увесь цей час він міг би: не показати дорогу назад, знову сховати берег, затягнути ніч довкола них.
Міг. Але не зробив.
Річка тихо плеснулася навколо нього. Вітер ворухнув гілки верб.
Макс стояв нерухомо ще кілька секунд. І чомусь саме тепер піти стало найважче.
– І все? – тихо спитав він.
Очі Джорджа ледь звузилися.
– А ти хочеш чогось іще?
Макс не відповів. Бо не знав. Або знав занадто добре.
Десь за спиною знову почувся голос Ландо:
– Якщо тебе там русалки жеруть, то хоча б голосніше кричи!
Макс коротко засміявся. І коли він знову подивився на Джорджа, той уже стояв ще глибше. Вода майже поглинула темну постать. Тільки обличчя й бліді руки ще лишалися видимими серед срібних відблисків. Наче річка повільно забирала його назад у себе.
– Ти справді… – Макс затнувся. – Ти справді тут живеш?
– А де мені ще бути?
– Це не відповідь.
– Ти любиш їх занадто сильно.
Макс фиркнув.
– А ти ненавидиш.
– Ні. Просто не бачу в них сенсу.
Кілька секунд вони дивилися одне на одного мовчки.
Ніч навколо знову стала м’якою. Літньою. Але тепер Макс уже знав, що під цією м’якістю ховається щось інше. Щось старе, темне й терпляче.
Джордж повільно підняв руку. Кінчики пальців ковзнули по поверхні води. І вінок, який він зняв, і залишив плавати неподалік, раптом тихо поплив до нього.
Макс затримав дихання.
Джордж легко підхопив його. Квіти вже трохи розплелися, мокрі стебла блищали у місячному світлі. Джордж кілька секунд дивився на вінок. А потім знову – на Макса.
– Наступного року теж прийдеш?
Голос прозвучав тихо. Майже лагідно. Але від цих слів по шкірі знову пробіг холодок. Бо це не було простим питанням. У ньому було щось глибше. Старіше. Наче сама ніч запам’ятовувала обіцянки.
Макс повільно видихнув.
– А якщо ні?
Джордж усміхнувся. Дуже легко.
– Тоді річка все одно пам’ятатиме тебе.
І перш ніж Макс встиг відповісти, вода навколо нього здригнулася. М’яко. Без загрози. Лише хвилею срібних кіл.
Світле волосся миготіло ще секунду. Білий вінок. Світлі очі. А потім річка закрилася над ним. Тихо. Без жодного сплеску. Наче там ніколи нікого й не було. Лише темна вода. І запах мокрих трав у нічному повітрі.
– Максе!
Голос Ландо тепер був зовсім близько.
Макс різко озирнувся.
Світло багаття сліпонуло очі теплим золотом після темряви річки. За деревами вже виднілися знайомі постаті, сміх, рух. Звичайний світ. Нормальний. Людський.
Макс повільно подивився назад на воду. Тиша. Тільки річка. Але десь глибоко під ребрами лишалося дивне відчуття, ніби частина цієї ночі тепер назавжди залишилася з ним.
***
Ранок прийшов занадто яскраво.
Макс прокинувся від сонця, яке било просто в очі крізь тонкі штори, і перші кілька секунд просто лежав нерухомо, намагаючись зрозуміти, чому в голові так шумить.
Потім прийшла спрага. Сухість у роті. Втома в м’язах. І важке, дивне відчуття, ніби він спав недостатньо, навіть якщо проспав пів дня.
Макс тихо застогнав і перевернувся на спину. Стеля. Знайома кімната. Напіврозібрана дорожня сумка біля стіни. Кинута на стілець чорна кофта.
Усе нормально. Звичайно.
Він провів долонею по обличчю й заплющив очі ще на секунду. Учорашня ніч повільно почала складатися в пам’яті уривками. Багаття. Музика. Ландо, який тягнув його дивитися на дурні купальські обряди. Річка. Холодна вода. І…
Макс різко розплющив очі.
Ні. Ні, серйозно.
Він важко видихнув і сів на ліжку. Голова одразу відгукнулася тупим болем.
– Чудово, – пробурмотів він.
Так. Окей. Логічно. Вони пили. Було пізно. Він заснув десь біля річки, мозок змішав старі байки зі втомою й алкоголем – і ось тобі дуже реалістичний дивний сон.
Це мало сенс. Набагато більше сенсу, ніж…
Макс різко обірвав думку. Бо варіант «не сон» він розглядати не збирався. Абсолютно ні.
Він піднявся з ліжка й тільки тепер помітив, що досі вчорашньому одязі. На джинсах лишилися плями трави й волога на краях тканини, ніби він справді довго сидів біля води.
Макс насупився. Добре. Це теж можна пояснити. Річка є річка. Він міг просто намочити одяг. Нічого містичного.
Він потягнувся, відчуваючи дивну втому в плечах, і пішов до вікна.
Сонце вже стояло високо. За двором хтось косив траву, десь гавкав собака, а з кухні долинав запах кави. Нормальний ранок. Нормальний світ.
Макс навіть відчув полегшення. І саме тому він не одразу помітив вінок.
Той лежав на підвіконні. Точно посередині. Свіжий. Мокрий. Сплетений із білих ромашок і синіх волошок. Макс завмер. Повітря в легенях стало важким.
Ні. Ні, ні, ні.
Він повільно підійшов ближче. Квіти були не просто схожі. Це був той самий вінок. Одна ромашка збоку зламана. Стебло полину вплетене криво. І маленька синя волошка трохи вище за інші – та сама, яку він машинально поправляв пальцями на містку.
По шкірі пробіг холод.
Макс мовчки дивився кілька секунд. Потім обережно торкнувся квітів. Вологі. Наче їх щойно витягли з річки.
Він різко відсмикнув руку. Серце почало битися швидше.
– Ні, – тихо сказав він сам собі. – Ні, це вже не смішно.
Можливо, хтось пожартував. Ландо. Точно Ландо. Мабуть, побачив, як Макс учора дурів із вінком, і тепер вирішив його дістати. Це мало бути так. Мало. Але…
Макс дивився на мокрі квіти й розумів: ніхто не міг знати, як саме виглядав цей вінок. Він же плів його сам. На самоті. Біля річки.
Пальці повільно стиснули край підвіконня. І тільки тепер він помітив ще одну річ. Між зеленими стеблами щось блищало. Тонке. Сріблясте.
Макс нахилився ближче. Не нитка. Не дріт. Щось схоже на довге прозоре волокно – майже як волосина, тільки занадто світла. Срібло переливалося в сонячному світлі так, ніби всередині текла вода.
Макс завмер.
У пам’яті миттєво спливло: мокре волосся, світлі очі, і річка, що рухалася навколо нього, наче жива.
Він різко випростався.
– Ні.
Слово прозвучало занадто тихо. Наче навіть кімната не хотіла його чути. За дверима почулися кроки.
– О, ти живий!
Ландо без стуку ввалився до кімнати з кухлем кави в руках.
– Я вже думав, тебе реально русалки забрали.
Макс так різко обернувся, що той аж зупинився.
– Воу. Чого ти такий нервовий?
– Це ти зробив?
– Що саме?
Макс мовчки показав на підвіконня.
Ландо перевів погляд. І насупився.
– О. Твій вінок?
– Не прикидайся.
– Я не прикидаюся.
– Ти його сюди поклав?
– Ні.
Ландо підійшов ближче до вікна. Його вираз обличчя повільно змінився – від звичайної цікавості до чогось більш настороженого.
– Я взагалі не знав, що ти його забрав.
Макс мовчав.
– Серйозно, – уже тихіше сказав Ландо. – Я думав, ти просто пішов подихати повітрям і заснув десь у траві.
– А як я опинився в кімнаті?
– Ти сам прийшов.
Макс насупився.
– Сам?
– Ну так. Годині о третій, мабуть. Мокрий, злий і мовчазний. Як завжди, коротше.
Це не допомагало. Абсолютно.
Ландо ще раз подивився на вінок.
– Гарний, до речі.
– Замовкни.
– Ні, реально. Романтичний такий.
Макс закотив очі й відвернувся.
– Я серйозно, це не я його сюди приніс.
– Я знаю.
Відповідь вирвалася швидше, ніж він встиг подумати.
Ландо повільно звів брови.
– …Окей. Це зараз прозвучало дуже дивно.
Макс провів рукою по обличчю. Боже. Він уже сам звучить як герой поганої містичної історії.
– Забий.
– Максе.
– Ландо.
– Що вчора сталося?
Тиша. Сонячне світло падало на мокрі квіти. І запах. Макс тільки тепер усвідомив, що досі відчуває його. Річкова вода. Холодні трави. Літня ніч після дощу. Запах був слабким, але виразним. Наче шматок річки принесли просто в його кімнату.
Макс повільно опустився на край ліжка.
Перед очима знову спливло: срібло очей у темряві, вода, що підіймалася на місток, і голос: «А якщо я не хочу тебе відпускати?»
По шкірі пробігли мурашки.
– Ти зараз виглядаєш так, ніби або закохався, або побачив привида, – сказав Ландо.
Макс коротко засміявся. Нервово.
– А якщо все одразу?
– Тоді це найгірший варіант.
Вони помовчали.
Потім Ландо обережно кивнув на вінок.
– Ну… хоч гарний привид?
Макс заплющив очі на секунду. І, чорт забирай, перед внутрішнім поглядом одразу виник Джордж. Мокре світле волосся. Спокійна усмішка. Надто світлі очі. І те, як він дивився – уважно, терпляче, ніби вже давно знав Макса. У грудях дивно стиснулося.
– Це погана ідея, – тихо пробурмотів він.
– Що?
– Нічого.
Ландо дивився на нього ще кілька секунд, а потім зітхнув.
– Добре. Але якщо тебе реально прокляли на Купала, я не буду з тобою жити.
– Дякую за підтримку.
– Завжди будь ласка.
Він поставив кухоль на стіл і вийшов із кімнати, бурмочучи щось про «моторошних драматичних придурків».
Двері зачинилися. Макс залишився сам. Тиша одразу стала густішою. Він повільно піднявся й знову підійшов до підвіконня. Вінок лежав нерухомо. Занадто справжній для сну. Макс обережно взяв його до рук. Холодний. Вологий.
І коли він перевернув його, між стеблами щось тихо дзенькнуло. Маленька срібляста крапля впала на його долоню. Не вода. Щось густіше. В’язке. Майже як ртуть.
Макс різко завмер.
Крапля тремтіла на шкірі, відбиваючи світло. А потім повільно розтанула, ніби її ніколи не існувало. У кімнаті стало дуже тихо.
Макс дивився на власну долоню ще кілька секунд. Потім повільно стиснув пальці.
Це не був сон. Думка прийшла спокійно. Без паніки. Просто факт. І від цього стало набагато страшніше. За вікном ворухнулося листя.
Макс різко підняв голову.
Вітер. Лише вітер. Але серце все одно вдарило сильніше. Він сам не зрозумів, чому підійшов ближче до вікна. Надворі було порожньо. Сонячний двір. Стара яблуня. Трава. Нікого.
І все ж на секунду Максу здалося, що між деревами майнуло щось світле. Мокре. Нерухоме. Він кліпнув – і видіння зникло.
– Господи, – тихо видихнув він.
Рука все ще стискала вінок. Квіти пахли річкою. Тією самою нічною річкою – холодною, темною й живою.
Макс повільно опустився назад на ліжко, не випускаючи вінок із рук.
«Наступного року теж прийдеш?» Голос Джорджа знову прозвучав у пам’яті надто чітко.
І найгірше було те, що Макс уже знав відповідь. Навіть якщо не хотів визнавати.
Того вечора він так і не викинув вінок. Наступного дня – теж. А через три дні квіти все ще залишалися свіжими. І пахли річкою так само сильно, як у ту ніч.