Chapter Text
День, коли все почалося, нічим не відрізнявся від решти сонячних каліфорнійських днів. Не гуркотів грім, не миготіли блискавиці й земля не розверзалася під ногами. Та й хлопець на ім’я Теодор Джошуа Янґ іще не знав про те, що насуваються дивні й незбагненні події, котрі врешті-решт перевернуть його життя догори дриґом. Він просто йшов собі залитою сонцем вулицею, з цигаркою в зубах, раз у раз відкидав з лоба неслухняні пасма білявого волосся і мріяв якнайшвидше зустрітися зі своєю дівчиною.
Аннет зателефонувала годину тому й призначила зустріч у невеличкому кафе за декілька кварталів від будинку Тео. Вона нерідко так чинила — зненацька витягала його з дому на побачення. Зазвичай хлопцю подобалася її спонтанність, але іноді він просто мусив побути наодинці, й такі неочікувані зустрічі не викликали нічого, крім роздратування. Але сьогодні був не такий день. Сьогодні Тео з радістю поспішав до забігайлівки під назвою «Тиха гавань», про яку раніше й не підозрював. «І де тільки вона вишукує такі місця?» — з ніжністю подумав хлопець і звірився з мапою на айфоні. GPS стверджував, що місце призначення знаходиться за двісті метрів, на розі Ріверсайд і Мурпарк Стріт. Тео пожвавішав і наддав ходу.
Сторонньому спостерігачеві життя Тео видалося би ідеальним. Він був привабливим і талановитим двадцятитрирічним хлопцем. Мав престижну, високооплачувану роботу в успішній компанії. Люблячі батьки і дівчина завжди були поряд. На вихідних він, суто для власного задоволення, виступав у клубах Лос-Анджелеса в якості гітариста відомого у вузьких колах рок-гурту «The Heartless».
Тео був щасливий.
Майже щасливий.
Іноді його, ніби хвилею, накривало почуття відстороненості, і він замикався в собі, страждаючи від безсоння і нав’язливих думок. Хлопець намагався розібратися з цим, ходив до психолога, проте відчутного результату не досяг. Лікар порадив скласти список того, чого Тео не вистачає у житті, простих бажань, які він ще не втілив, і спробувати виконати хоча б половину пунктів. Батьки заспокоювали його, пояснюючи ці короткі депресивні періоди «тонкою душевною організацією» сина. Він просто мусив іноді побути наодинці, от і все. Немає чого хвилюватися. Тео погоджувався, пив пігулки, і за кілька днів усе поверталося до норми.
Із усіх дівчат, з якими Тео намагався будувати стосунки, лише Аннет змирилася з його перепадами настрою, і, здавалося, готова була їх терпіти аж до скону. Мама нерідко натякала, що зраділа би такій невістці, але Тео у відповідь мовчав або змінював тему розмови. Щось його зупиняло. Він переконував себе, що просто не готовий до сімейного життя.
Завернувши за ріг, хлопець нарешті помітив вивіску з потрібною назвою, загасив цигарку, жбурнув її в урну біля входу і зайшов до кафе. Усередині було дуже мило, навіть занадто. Мереживні завіски на вікнах, м’які сидіння, оббиті тканиною в дрібну квіточку, круглі столики на різьблених ніжках… «Краще б вона просто приїхала до мене», — з легким роздратуванням подумав Тео й одразу ж обсмикнув себе: «Якщо їй подобається — ти мусиш терпіти. Вона ж терпить тебе, чи не так?».
— Ті-Джей! Я тут! — почув він голос Аннет, обернувся й помахав їй рукою.
Така скорочена форма імені не надто подобалася Тео, але дівчині чомусь припала до душі, тож він не заперечував.
Діставшись до столика, він міцно обійняв дівчину і вдихнув аромат її густого каштанового волосся.
— Привіт, люба, — пробурмотів їй на вухо.
— Привіт, — грайливо муркнула Аннет, ледь відсунулася і цмокнула його в губи. — Довго шукав?
— Та ні, — махнув рукою Тео і плюхнувся на м’яке сидіння навпроти дівчини. — Цього разу навіть спромігся не заблукати у власному кварталі. Для такого згуби, як я, це вже величезне досягнення.
Аннет дзвінко розсміялася.
— Не обмовляй себе. Така дивовижна місцина, правда?
— Офігенна, — без жодних мук сумління збрехав Тео.
— Хотіла побачити тебе перед сьогоднішнім виступом, побажати удачі, — з усмішкою мовила дівчина. — От і вирішила викрасти тебе ненадовго.
— Паршиво, що ти сьогодні не йдеш зі мною, — відповів він, хоча й не любив, коли Аннет приходила на його концерти… і мав для цього силу-силенну причин.
Дівчина простягнула руку і торкнулася його пальців:
— Ну, вибач, рідний. Сам знаєш, який важливий сьогодні день.
Батько Аннет був лідером релігійної організації «Шлях до світла», і саме сьогодні мали відбутися урочисті збори з приводу третьої річниці її створення. Тео виріс у родині ревних католиків, тож його батьки більш ніж раділи тому, що Аннет — віруюча. Сам Тео ніколи не надавав релігії особливого значення. Він міг із легкістю процитувати Біблію, зрідка ходив до церкви, однак лише тому, що цього хотіли батьки. За пів року стосунків Аннет уже встигла засвоїти, що розмови про релігію Тео не схвалює, і намагалася уникати цієї теми, поки що — успішно. Вона навіть майстерно приховувала той факт, що вважає його товаришів-рокерів поріддям Сатани, і навіть приходила на їхні концерти. Тео дуже цінував її старання і вміння досягати компромісу, але його нудило від презирства, яке проступало на обличчі дівчини при спогляданні їхніх виступів. Правду кажучи, він гадки не мав, чому Аннет досі його не кинула, якщо мусила жертвувати власними принципами заради стосунків.
— Замовимо щось? — запитав Тео, взяв меню і бігцем проглянув список домашніх страв. — Я, мабуть, візьму картопляний салат.
— Я теж, — погодилася дівчина й роззирнулася в пошуках офіціантів.
Помітивши хлопця із бейджиком на синьо-зеленій картатій сорочці, вона подала йому знак підійти. Тео тим часом вирішив скористатися вільною хвилинкою і погортати стрічку в інстаграмі.
— Вітаю в «Тихій гавані». Що замовлятимете? — почув він приємний, м’який голос офіціанта.
— Дві порції картопляного салату, будь ласка, — мовила Аннет.
— І щось випити, — додав Тео, не відриваючи погляду від екрану, на якому миготіли фотки «фендерів» і «ґібсонів»[1] упереміш з кумедними рілзами про домашніх тваринок. — Темне пиво маєте?
— Тео, любий, яке пиво? — обурилася Аннет. — Лише друга година дня, а ти вже вирішив очі залити. Скільки разів я тебе просила? Юначе, принесіть йому лимонаду, якщо не важко.
«Залити очі? Серйозно? Захотів холодного пивка сьорбнути, і вже алкаш? Їбать, щось її моральний компас зовсім переклинило».
— Ні, юначе, ви принесете мені темного пива, — сердито заперечив Тео і підняв погляд на офіціанта.
«Який прикольний колір волосся, — промайнула в нього думка. — Може, й мені такий забацати? Аннетин татусь ратиці відкине, коли побачить. Скаже, що я одержимий дияволом». Дбайливо вкладене волосся офіціанта було чорнющим як ніч, а кінчики пасом відливали зеленим і фіолетовим. Все це дуже пасувало до його зеленувато-блакитних очей, які раптово потемніли майже до сірого. Офіціант чомусь витріщився на Тео так, ніби в того роги повиростали. Олівець, яким від записував замовлення, нерухомо застиг над блокнотом. «Ага, бачу ластовиння! То він рудий насправді? — чомусь зацікавився Тео. — І чого він так у мене втупився?».
— То у вас є темне пиво чи ні? — уточнив хлопець.
Офіціант квапливо опустив вії.
— Так-так, звісно. Вибачте, — пробурмотів він, почав щось гарячково записувати в блокноті, але зненацька впустив олівець і, зашарівшись, нахилився, аби підібрати.
Тео випередив хлопця і, схопивши з підлоги олівець, із усмішкою віддав, помітивши при цьому напівстертий чорний лак на його нігтях.
— Дякую, — знічено кивнув офіціант. — Даруйте мою незграбність.
— Та все норм, — пирхнув Тео. — То як щодо пива?
— Зараз буде. Буквально за хвильку, — пообіцяв хлопець, знову захоплено глипнувши на нього своїми мінливими очима, і втік на кухню.
— Ті-Джею, — попереджувально мовила Аннет.
— Кухлем пива я «очі не заллю», навіть якщо дуже старатимусь, — уїдливо заперечив Тео.
— І як тільки таких на роботу беруть… — пробурмотіла дівчина, пропустивши повз вуха його шпильку і дивлячись услід офіціанту.
— Яких «таких»? — здивувався Тео.
— Роззявкуватих, непрофесійних… А як він дивився на тебе, ти бачив? Це ж нахабство.
— Та годі… тобі здалося. Нормальний пацан, — стенув плечима хлопець.
Після цього розмова не клеїлася. Аннет усе приндилася через пиво, а Тео не збирався вибачатися і показово допив кухоль до дна. Врешті-решт дівчина сказала, що їй час іти, і встала з-за столу.
— Я подзвоню після концерту, — мовив хлопець, почуваючись трохи винним, але не бажаючи визнавати її правоту. — Не ображайся, ок?
— Хіба я прошу забагато? — сумно поцікавилася Аннет.
— Слухай, я… мені здається, це не привід для сварки, — спробував викрутитися Тео.
— Ну чому ти не хочеш піти мені назустріч? Навіть у таких дрібницях?
Помітивши блиск сліз в її очах, Тео вилаявся про себе.
— Гаразд, крихітко. Я питиму менше. Тільки не засмучуйся, добре?
Аннет усміхнулася, підійшла до хлопця і, нахилившись, обійняла за шию.
— Дякую, милий. Кохаю тебе.
— Угу, — промимрив Тео і поцілував її в щічку, краєм ока помітивши, що той самий офіціант спостерігає за ними з-за барної стійки.
Побачивши, що його спалили, той хутко відвернувся, схопив гірку брудного посуду і знову поквапився на кухню.
— Ти викликала «убер»? — запитав Тео у Аннет.
— Ні, я автобусом, тут зупинка недалечко. Відразу поїду до тата на збори. Бувай, любий, і щасти на концерті.
Тео всміхнувся їй, провів поглядом і поліз у кишеню за гаманцем — розплатитися за обід. Хлопець у картатій сорочці миттю опинився поряд.
— Замовите ще щось? — запитав він.
— Ні, дякую. Принесіть рахунок, — відповів Тео.
— Я вже, — радісно випалив офіціант. — Тобто, рахунок приніс. Ось.
Поклавши чек перед ним на стіл, він знову вп’ялився в Тео зі щасливою усмішкою. «Та чого він радіє? Дивний якийсь», — подумав той, відрахував потрібну суму готівкою і раптом помітив, що, крім чека, на столі лежить ще один папірець — з номером телефону, іменем «Едріан» і смайликом, що підморгує.
— Це що таке? — тицьнувши пальцем в папірець, поцікавився Тео.
Усмішка офіціанта стала ще ширшою. «Він що, несповна розуму?» — зі щирим занепокоєнням подумав хлопець.
— Це я, — відповів брюнет. — Ну, тобто, Едріан — це я. Можна просто Ед. Подумав, може, ви… ти схочеш, ну… зустрітися коли-небудь? Потеревенити, випити пива чи…
— Зустрітися? — насупившись, перервав його потуги Тео. — Ти… ти що, на побачення мене кличеш?
Усмішка повільно сповзла з обличчя хлопця. Він опустив плечі й усівся на диванчик навпроти, сховавши обличчя в долонях.
— Так я і знав, — промимрив він. — Так і знав, що знову облажався. Як мені взагалі спало на думку, що я тобі сподобався? Ідіот…
— Агов… зажди-но, — перебив його Тео. — Ти чого? Річ зовсім не в тобі.
Едріан глянув на нього з проблиском надії в очах.
— Зі мною щойно була моя дівчина. Я зайнятий, ясно? І це зовсім не через те, що ти якийсь не такий. Просто… мені не подобаються хлопці.
Офіціант зітхнув.
— Ну, звісно. Вибач, будь ласка. Я лише подумав… а раптом вона — твоя сестра чи подруга? Раптом мені пощастить хоч раз за моє грьобане життя? Це все Кейті, інша офіціантка. Сказала, що варто спробувати. Підкати — це моя слабкість, просто катастрофа… не знаю, що казати, що робити… ось і надряпав цю дурну записку. Вибач.
— Не переймайся ти так, — пробурмотів Тео, чомусь відчуваючи провину і бажання його підбадьорити. — Певен, що такий хлопець, як ти, довго від самотності не страждатиме.
— Такий… як я? — перепитав Ед.
— Ну, так. У тебе… незвична зовнішність, — вичавив Тео незграбний комплімент. — Яскрава, неформальна. Слухаєш рок?
Едріан несміливо кивнув:
— «Bring Me The Horizon»[2] і все таке. А ще рок вісімдесятих.
— То приходь сьогодні на мій концерт, — випалив Тео, сам собі дивуючись. Він почувався так, ніби має реабілітуватися перед хлопцем.
— Твій концерт? — вражено перепитав той.
— Я гітарист у панк-гурті. Ми нерозкручені, самі себе продюсуємо, але… граємо непогано, — пояснив хлопець. — Сьогодні виступаємо в «Трубадурі». Я навіть зайвий квиток маю… дівчина не зможе прийти. Ось, тримай.
Він дістав із гаманця квиток і простягнув Еду. Хлопець узяв його так обережно, ніби той міг розсипатися від дотику, і з захватом витріщився на нього.
— Ніколи не бував у «Трубадурі»[3], — зізнався він.
— То як, прийдеш?
— Аякже! Ти ще питаєш, — пирхнув Едріан. — Дякую тобі. І ще раз вибач, що я так лажанув.
— Забудь, проїхали, — усміхнувся Тео.
Ед усміхнувся у відповідь.
— До тебе, мабуть, часто хлопці заграють, — мовив він. — У тебе гарні очі. І волосся. І… вибач.
— Ха… не вибачайся. І дякую, мабуть.
Тео насупився, мимоволі замислившись над тим, чи не помічав раніше надмірної уваги гомосексуальних чоловіків, і збагнув одну річ.
— Ти знаєш, ні. Якщо чесно, я ніколи не стикався з геями. Ну, принаймні, не так, як зараз: ми розмовляємо, і я знаю про твою орієнтацію. Міг лише підозрювати здалеку.
— Справді? — здивувався Ед.
— Угу. Батьки відмежовували мене від таких речей. Я вчився в католицькій школі, потім закінчив онлайн-курси з комп’ютерної графіки і влаштувався на роботу. Студентське життя пройшло повз мене стороною. Знав би ти, чого мені коштувало переконати предків у тому, що музиканти з мого бенду поводяться пристойно, не п’ють, не ширяються і не трахають фанаток… Мама, здається, досі вважає, що я граю в християнському гурті.
— А ти… ти сам вважаєш, що бути геєм — це гріх? — обережно запитав Едріан.
— Навіть на думку не спадало, — знизав плечима Тео. — Мене це не колише. Головне — те, що у людини всередині. В душі, якщо ти в таке віриш.
— Ед! — долинув сердитий вигук із кухні. — Хто за тебе працювати буде — Папа Римський?
Хлопці переглянулися і вибухнули сміхом.
— Біжи, бо тебе там підсмажать живцем, — мовив Тео. — Мені теж час іти. Побачимося ввечері?
— Обов’язково, — розплився усмішкою Едріан і підморгнув йому, та одразу ж почервонів і відвів погляд.
Тео похитав головою і вже був рушив до виходу, але раптом хлопець гукнув до нього:
— Зажди! Я не спитав, як тебе звуть!
Він гмикнув, обернувся і відповів:
— Тео. Тео Янґ.
***
Коли Тео за кілька годин приїхав до клубу на саундчек, то устиг майже забути про цю химерну розмову й не менш химерного хлопця. Звісно, йому лестило, що Едріан так дивився на нього, захоплювався ним, сипав компліментами… але чомусь він був упевнений, що вже ніколи не зустріне того дивного офіціанта. Папірець із номером його телефону Тео поклав у гаманець, коли виходив із кафе, але зробив це на повному автоматі. Усі його думки займала та невеличка сварка з Аннет. Вона все частіше поводилася як ханжа, і це діяло Янґу на нерви.
Щойно він вийшов на сцену й зайняв своє місце ліворуч від вокаліста Раві, то збагнув, що підсвідомо вишукує в натовпі різнокольорову шевелюру Еда. І той знайшовся майже одразу. Він стояв у першому ряду і, зустрівши погляд Тео, радісно вишкірився й помахав рукою. Гітарист виявив, що усміхається хлопцеві у відповідь. «Здається, я дійсно радий його бачити. А раптом ми станемо друзями? Хіба це аж настільки немислимо?». Тео ніколи не мав по справжньому близького друга, з яким міг би поділитися таємними думками і сумнівами. Ніхто з рідних чи знайомих його просто не зрозумів би. «Може, це і є перший пункт у списку того, чого мені не вистачає?» — подумав Янґ і за сигналом Раві почав грати вступ до першої пісні.
…Після концерту музиканти, прийнявши душ і перевдягнувшись, вирішили піти до бару й випити чогось міцненького. Тео пам’ятав, що обіцяв подзвонити Аннет, але вирішив відкласти це до приїзду додому.
За дверима, що вели з-за куліс в основну залу клубу, його підстерігав Едріан.
— Тео! — вигукнув він і раптом кинувся його обіймати. — Це було так круто! Мені так сподобалося, ти й не уявляєш!
Гітарист завмер на кілька секунд, а потім обережно відчепив від себе хлопця.
— Дякую. Я радий, що у тебе такі… враження.
Едріан цього разу вбрався у все чорне, й від цього здавалися ще яскравішими його очі, які ніби мерехтіли внутрішнім сяйвом. Тепер, стоячи впритул до нього, Тео розгледів, що ластовиння у хлопця було всюди — на носі, на округлих, гладенько поголених щоках і навіть на губах. Чомусь його повеселив і розчулив цей факт, і кутик рота мимоволі смикнувся догори.
— Ті-Джей! Бачу, у тебе фанати з’явилися, — реготнув Раві, виходячи з дверей разом з рештою учасників бенду.
— Це… це мій знайомий, Едріан, — збентежено відповів Тео. — Ед, це Раві. А там, у нього за спиною — Рос, наш басист, і ударник Айзек.
— Радий знайомству, — подарував їм Едріан свою фірмову щасливу усмішку, й Тео помітив ямочку в нього на щоці. — Ваш виступ — це щось. Обов’язково знайду вас у соцмережах.
— Гм… раніше я тебе тут не бачив, — пробурмотів Раві. — Хоча й не дивно. Такі солоденькі зазвичай не слухають панк.
Ед знітився і закусив губу, втупившись у підлогу.
— Що ти мелеш? — прошипів Янґ вокалісту на вухо.
— Хочеш зависнути з нами? — запропонував Айзек Едріану, щоб розрядити обстановку. — Ми збиралися по склянці віскарика перехилити.
— Я… мабуть, краще піду, — мовив Ед і кинув винуватий погляд на Тео. — Консьєржка не любить, коли я повертаюся серед ночі, а в мене ще й борг за оренду, а вона — близька подруга власниці… Ой. Не слід було патякати про це. Вибач.
— Припини вибачатися, — не витримав Тео. — Можеш розповідати все, що заманеться. Ми ж друзі.
Едріан округлив очі:
— Справді?
— Звісно, чуваче, — всміхнувся Янґ і поплескав його по плечу. — Дякую, що прийшов. Побачимося.
Хлопець радісно кивнув і, позадкувавши трохи, розвернуся і зник у натовпі. Раві з Росом уже рвонули до бару, й тільки Айзек дочекався Тео.
— Ну, і що це було? — поцікавився він.
— Ти про що? — не зрозумів гітарист.
— Як про що? Не бачиш? Бідолаха втріскався в тебе аж по вуха.
— Та не гони, — відмахнувся Тео. — Хіба що трішечки. Хай там як, це не проблема. Він хороший хлопець, і йому самотньо. Я вирішив підтримати його.
— Диви, щоб гірше не стало, — зауважив Айзек.
До того часу, як вони дісталися до бару, решта музикантів уже встигла «перехилити» далеко не одну склянку віскі й бурхливо обговорювала сьогоднішній концерт. Тео замовив собі пива й сів поряд.
— Слухай, Ті, — сказав зненацька Раві. — Оскільки ти тепер не проти гейства, маю для тебе пропозицію.
— З чого ти взяв, що я колись був «проти гейства»? — здивувався Тео.
— Ну… предки ж твої — католики. Ти сам розповідав, що вони дуже суворі, — пояснив вокаліст.
— Моїм батькам за шістдесят, — пирхнув Янґ. — Я — пізня дитина. Вони застрягли в минулому, а я живу в сучасному світі. І взагалі не заперечую проти геїв.
— От і добренько, — поворушив бровами Раві. — З одного дуже крутого бенду зненацька звалив гітарист, а у них завтра виступ, який неможливо скасувати. Вони бачили, як ти граєш, і дуже просили тебе позичити.
— Зажди… а до чого тут геї? — перепитав Тео.
— Ну, скажімо так: фронтмен гурту — доволі ексцентричний чувак. Сам зрозумієш, коли його побачиш.
— Але як я встигну підготуватися до завтра?
— Вони грають усього три пісні, і це — кавери на відомі хіти. Ти їх зіграєш навіть уві сні, — стенув плечима Раві. — Платня буде дуже щедра, гарантую. Погоджуйся, Ті.
— Не знаю, — пробурмотів Тео і замислився.
«Якщо вони дійсно гарно заплатять, я зміг би реабілітуватися перед Аннет. Запрошу її в ресторан, куплю подарунок…».
— Ну, гаразд. Дзвони цьому своєму чуваку.
Раві аж надто емоційно ляснув його по спині і, витягнувши телефон з кишені, почав набирати номер.
Саме тієї миті події набули незворотного характеру. Вже нічого не можна було змінити. Коло замкнулося.
[1] Назви компаній-виробників гітар: “Fender” і “Gibson”.
[2] “Bring Me The Horizon” — американський гурт, що грає музику в жанрі метал-кор і альт-метал.
[3] “The Troubadour” — легендарний нічний клуб в Лос-Анджелесі, заснований ще в 1957 році. Розташований в Західному Голівуді на бульварі Санта-Моніка.