Work Text:
вересень не був спекотним, тож довге пальто намагалось зігріти власника, який, здається, не вмів завʼязувати паски.
вітер розкидував поділ у різні боки. черевики монотонно стукотіли по тротуару, й теж погано підходили до місцевого «дубаку».
телефон вкотре завібрував, нагадуючи, куди ж він все таки поспішає. прочесавши по хвилястому волоссі долонею, підхопив гаджет з кишені.
на екрані блокування висіло чимало непрочитаних, але останні були найбільш разючими:
“Андрюха”
«Михальчук, щоб тебе, ще хоч раз я пущу тебе до магазину під час запису, і обіцяю, тоді ти взнаєш, що таке..»
а що було далі, він дізнається вже тоді, коли слухатиме переказ цього монологу в навушниках. пречудово.
сховавши пристрій назад до одягу, підняв голову до неба, й вдихнув на повні груди. посміхнувшись, дістав ту саму пачку цигарок, за якою так «критично» треба було потрапити до магазину.
і лише потім зазирнув у пакет, що висів на лівиці: декілька тістечок з кондитерського, що обережно були загорнуті у якусь картонку. про них розлючений режисер знати не мав.
зовсім задумавшись, забув, що рідне місто щедре на бездоріжжя, та майже не поцілував носом асфальт. фиркнувши, поправив на носі темні окуляри, й за хвилину заслизнув до підʼїзду високоповерхівки.
сходинки пролетіли повз нього, й довгі ноги машинально добігли потрібного поверху, розвертаючи чоловіка у коридор.
потім ключ-двері-хрипкий звук, і нарешті, тепло квартири.
шмигнувши носом, похапцем скинув з ніг взуття, зашпоркуючись за чуже, й поспіхом ввалився на невелику кухню.
він знав, що на нього чекали, але щоб так: з «кавою».
несвідомо запосміхавшись, втулив хлопцю до рук пакет, цигарки, й ключі. навіщо здивованому чоловіку останній предмет, не знав ніхто, але машинальна дія дала свій плід.
ані секундою пізніше, Влад вибігає з приміщення. на ходу кидає на стілець пальто, з якого тільки-но незграбно дістав телефон, приймаючи виклик:
- всьо! всьо! во, вже підключаюсь… - й з кімнати, що перетворилась на студію почали доноситись найрізноманітніші звуки. гість лише всміхнувся, й методично почав розбирати все те, що йому довірили.
причиною цього «відлинювання від роботи» були цигарки, що червоним комірцем і написом «Marlboro» потрапили на підвіконня, неподалік попільнички.
наступним кейсом були ключі, котрі власник квартири замість того, щоб полишити у коридорі-взяв із собою, й припідніс гостю.
а ось останній-пакет-був справжнім винуватцем «відлинювання».
чому? тому що, як ж це: кава - і без смачненького? в тебе справді немає нічого вдома? прям нічого?
ну.. і відповідно, прям «нічого» треба було терміново корегувати «чимось». в цьому допоміг невеличкий кондитерський неподалік будинку, котрий кинувся в очі, коли вони їхали на таксі. натякати не треба було жодного разу, тож Михальчук виправдовуючись перед Андрієм: «я зараз вмру без нікотину» побіг у магазин.
відчуття тепла від усього цього було настільки фізичним, що потреба у чужому халаті на плечах все менше мала сенс. проте скидати його він точно не збирався, занадто мʼякий шматок тканини пах димом й знайомим парфумом, мʼяко огортаючи тіло.
потершись носом об воріт, фиркнув.
лоскотно, й приємно.
раптом, почув з вітальні ще один звук, котрий смішно нагадував про те, яким був незграбним чоловік, коли спішив.
в ту мить, коли долоні потягнулись за тістечками, кроки стали наближуватись, що змусило гостя зовсім по дитячому відсахнути руки від солодкого, й встати рівніше.
- М.. Міш! - вставши в рамі дверей, почав власник квартири, - ти їш, їш. а я вон, буду віддуватись, зараз знову передзвоню Андрюсі, - розслаблено мовив, й знову сіпнувся від чергового звуку дзвінка, - все, біжу, - й разом з стрибаючими на голові від різких рухів кучерями, сховався за вигином коридору.
тихо засміявшись, Михайло розслаблено опустив плечі, й мовив:
- навіть слова не дав сказати, герой.. - та тихо хмикаючи щось під ніс, повернувся до минулої справи: розпаковки смачненького. свою каву Влад навіть до носа не підніс, тож, Михайло подумає над тим, аби пізніше принести її до їх імпровізованої «студії запису». а поки гаряче й солодке поступово витіснили з голови все зайве..
і…хмельницький.
прохолодний, вологий і стабільно готовий подарувати біль у горлі. раніше він теж бував тут не сам, і ця поїздка не стала винятком. просто цього разу поряд був Влад.
знову надкусуючи смаколик, обережно застрибнув на підвіконня, що віддавало холодом, й тихими звуками ззовні: місто жило, не зважаючи ні на бридку погоду, ні на такий же бридкий ранок понеділка.
було б гірше, якщо він досі сидів у Києві, й рахував цигарки до наступної репетиції, але життя вирішило по-іншому.
ну, як життя, Владислав.
все було настільки ж спонтанно, як і завжди в їх житті.
а завдячити можна було саме цьому повідомленню:
«по-перше я скучив, по-друге мені скучно, по-третє я за годину їду до Хмеля, не хочеш?»
на що Міша відповідно, запитав:
«хочу що?»
«до мене, в Хмельницький»
і лише через декілька секунд:
«хочу»
«з тобою»
вирішили.
машиною їхати ідея була не ахті, бус робочий брати теж, отож: укр-залізниця, вирвані два люкси, і збори, коли «жопа в милі, голова в квітках».
згадуючи, як він вилітав з квартири було жальогідно, бо він у студентські роки так не спішив, коли на пари запізнювався.
ось за такими розміреними, приємними спогадами кава потихеньку зникла з кумедної, домашньої філіжаночки.
зазирнувши на дно, де скупчились помолені зерна, на декілька секунд задивився на чужий напій, що стояв на столі.
хитра усмішка, й весела «мисля» промайнула, та крепенько вчепилась за свідомість. Михайло, відклавши свою філіжанку, прихопив Владову. потім забрав тістечко, що залишилось й пішов до вітальні.
кроки в нього були тихі, й за зачиненими дверима чувся то не завжди задоволене буркотіння, то спів.
зараз Михальчук задумливо щось мугикав, здається, розспівувався.
двері обережно впустили Матюхіна, й тихо клацнувши зачинились за спиною.
на звук відгукнулись.
Влад зазирнув через плече, посміхнувся у відповідь, й тикнув жестом на свій мікрофон, не спиняючи тихий наспів.
Михайло кивнув, й трошки детальніше, вже вдруге роздивився всю цю композицію.
то на підлозі, то на дивані лежали речі різного походження, але погляд усе одно чіплявся за смарагдову GRETSCH біля стіни. не міг же він її не привезти.
відповідно, неподалік від цієї струнної красуні був Владислав. очі прикриті, руки неконтрольовано гуляли навколо мікрофона, що стояв на підставці.
й бедра.. він їх зовсім не вмів тримати рівно. то вбік, то в інший, і взагалі можна покрутити.. як ж це деколи, заважало сконцентруватися.
але не про це. точно не зараз.
за Владовою спиною стіни тимчасово обліпили чорними шматками звукопоглиначки. еха у кімнаті й так майже не було, але звук це справді покращило.
неподалік був стіл, на який тихо приземлилась кава з тістечком. десь у цей самий момент, Владислав сконцентровано одягнув другий навушник, й почав прислухатись до того, що йому кажуть.
невеличка зморшка лягла поміж брів, коли хрипкий голос почав виспівувати приспів. знову і знову.
було видно, що щось таки Андрію не сподобалось, бо повторити довелось не раз.
нудно.
в біса нудно.
Михась сюди прийшов, аби трішки надокучити. як?
а ідея була.
коли пісня знову зазвучала з початку, він пішов навколо столу-повільно й невимушено.
і лише тоді, коли знайомі, незвичні очі нарешті зупинились на ньому-усміхнувся.
Михальчук не втримався, й кутики рота сіпнулись у відповідь. він підвів руку до обличчя й притулив вказівний палець до губ.
натяк був зрозумілим, але ж Михайло мовчав.
розвернувшись спиною, продовжив свою ходу по кімнаті, піддіваючи пальцем пасок халату. звісно, хизувався драматичним, повільним рухом, яким скидував довгу лінію тканини на підлогу.
о так, Матюхін знав, що на нього дивляться. майже відчував.
голос Влада стійко тримався мотиву пісні, але це все були здобутки років практики.
за секунду Михайло схилив голову набік і повів плечима, почавши стягувати вже халат. да так, щоб вимучити. вичекати, доки закінчиться запис. і заодно підігнати процес.
ніяких злих намірів, анітрішки.
рука ковзнула в бік, й одяг покинув свого нового власника, безжалісно падаючи на підлогу.
на ньому досі була тонка біла сорочка й
домашні брюки, які він позичив у ванній. поділ довгих штанів тягнувся за ним, й розтягнутий часом пояс погрожував відріктись від гостя.
продовжуючи свій спектакль, Михайло плавно, майже хореографічно, обернувся до Владислава.
яке ж задоволення це приносило Матюхіну.
пісня продовжувалась, але думки, й очі дрейфували зовсім в інший бік.
ніхто з них не спинявся.
Міша відвів невинний, спокійний погляд у стелю, пальцями незграбно поправляючи свій комірець. а потім, піддів верхній ґудзик, умисно розстібаючи не з першої спроби.
пісня добігала середини, а Владуся вже здавав позиції. руки обережно лягли на ніжку мікрофона, доки голос де-не-де затягував довші ноти.
Михайло не хотів, аби запис затягувався далі, тож підвів палець, й незадоволено похитав головою. це повернуло чоловіка в куплет, який відспівався пречудово.
« Іми на вулицях під танго - крок
Душа - на милицях, патрони глок »
піднята лівиця так і залишилась висіти у повітрі, але увагу вже втримувала погано. а ось друга Мішина рука вправно виплутала ще два ґудзики.
« Мене не мучить, з ким ти ходиш вночі..
Лиш часто в люті ти - уже не святі.. »
секунда, й останній виковзує, розводячи два боки тканини під своєю вагою.
темп співу сповільнюється..
« Ти знову пʼяна, знову спиш
Цвітеш і пахнеш не для тих.. »
зовсім безсоромна посмішка торкається губ Міши, який цілковито задоволений результатом. долоня опускається на потилицю, й проводить від неї аж до шиї, вниз, між ключицями, й відмахується на животі.
« Так жаль.. тебе.
Так жаль… тебе.
Так жаааа-аааальь… »
останнє «жаль» витягується у надто високу ноту з вуст Владислава, який прикіпає всією своєю увагою до театру навпроти.
світла шкіра Михайла з під одягу сяє так, що змушує сумніватись у наступних рядках. і їй не заважало тьмяне освітлення кімнати. навпаки-кожен вигин відчувається майже фізично, поки очі огортають сантиметри тіла.
« Жаль, жаль, жаль…. »
виходять надто тихо, доки вуста майже торкаються мікрофону, над котрим завмер співак. якби не він, залишитись на місці було б неможливо.
але і на цьому ніхто не спинився.
Матюхін, вловивши очима цю сконцентрованість, засяяв більше.
наступні, не рівні й різного тону вигуки вже не були схожі на спів.
долоні Михайла обережно огорнули тіло, демонструючи, нагадуючи, як до нього можна торкнутись. вивівши ще декілька невідомих візерунків, підвів погляд.
Влад вже з шкіри ліз, мʼявся на місці, то стискав-ростискав руки на стійці. і як на зло, завершуючи пісню ну точно не по плану.
ох, як же Андрій буде воркотіти, але це на потім.
останні рядки вийшли надто вульгарними, промайнуло невідомого походження слово, й виразне:
« Іди.. Іди сюди! »
і сміх.
виразний, задоволений, з яким навушники відлетіли на стіл, а мікрофон відключився різким висмикуванням дроту.
до біса ту пісню, той запис, й Андрія, що слова ще не встиг сказати.
неможливо було проміняти такого Михайла, на щось земне.
нехай.
й нарешті Михайло вдоволено хіхікнув, коли Владислав підійшов до нього, а не роботи. скинутий з дивану чохол від апаратури голосно брязкнув по підлозі, перебиваючи інші, менш пристойні звуки.
а поки, на столі, у тих самих навушниках говорив чоловічий голос:
«Влад, ну слухай, ти додав життя, так що нехай… треба буде відрендерити… і… ей. ти мене чуєш? Влад! трясця, Михальчук!»
на фоні хтось засміявся. здається, це був Євген.
«що, знову втік?»
«та ну ще хоч раз, пущу цього ”казладоя” до Хмеля! Владислав! бляха…»
Андрій, здається, був задоволений записом. але так тікати кожні пʼятнадцять хвилин: звірство, і це Михальчуку він пробачить не одразу.
а Влавду..
відверто, йому всеодно.