Work Text:
І
Їм було по одинадцять, вони сиділи під трибуною Ґрифіндору. Червоне світло просочувалось крізь потерту часом й погодою цупку тканину, натягнуту на риштування, і змішувалось з білим золотом. В списах травневого сонця повільно рухалися у безкінечному танку пил і квітковий пилок.
«Я вже не впевнений, що хочу дружити.» - Мелфой, прилизаний і чистенький, попри вісім уроків й повзання крізь павутину в брудних нутрощах стадіону, намагався вхопити сонячний промінь й затиснути його у долоні. – «Ти ще така дитина. Мені, мабуть, буде зовсім не цікаво з тобою…»
Вони дружили менш як дві доби. Тридцять вісім годин пройшло з тієї хвилини, як у Забороненому Лісі вони один одному потиснули руки під скавучання здоровенного, полохливого пса й пугукання диких сов. За цей час Драко написав батькові листа, в якому поскаржився на Макґонеґел, що покарала його ні за що і відправила в Ліс, куди взагалі-то першокласникам ходити було не дозволено, заробив десять балів на Чарах і двадцять на Зіллєварінні, а потім, після уроків, таємно зустрівся зі своїм новим другом Гаррі Поттером. Вони сховалися під трибуною, й Драко показав Гаррі закляття годинника, бо та його пластикова маґлівська штука не працювала у Гоґвортсі, й розповів, як таємницю, звідкіля з’являються діти.
За десять днів Драко мало виповнитися дванадцять. Він почувався мудрим дорослим, бо хоча так й не знайшов в батьковій бібліотеці ту книжку про короля Артура, Джиневру і Ланцелота, з якої всі діти дізнавались про секс, відшукав інші книжки й бачив деякі гравюри, детальні та розфарбовані.
«Ти впевнений?» - Очі Гаррі за залапаними, каламутними скельцями були величезні та круглі. – «А якщо вона захоче попісяти? Як вона попісяє, якщо там застрягла дитина? Ти сам сказав, що пологи можуть продовжуватися багато годин, то що, вона буде терпіти?»
«Поттере, ти такий дурник…» - Драко не витримав, стяг окуляри з Поттерова спітнілого носа й дістав з кишені хустинку. – «Це різні отвори. Діти виходять з одного, а пісяють леді із іншого.»
«То вони можуть пісяти в той час, як народжують?» - У Гаррі перехопило від захвату голос. Він був такий вражений картинкою, яку собі уявив, що навіть не здригнувся, коли Драко Мелфой, повертаючи очищені окуляри йому на обличчя, торкнувся пальцями його лоба.
«Не знаю.» - Драко знизав плечима, вражений своєю сміливістю й відчуттям від гладенького шраму, піднятого над гарячою шкірою. – «Можливо. Мене це не хвилює…»
«Тобі не соромно?» - Гаррі підніс брудний палець до рота, щоб погризти задумливо ніготь. – «Ти не почуваєшся ніяково, коли дивишся на жінок, знаючи, як…»
«Ні.» - Драко змахнув рукою, розганяючи пилюку у проміні. – «Я не ніяковію. Не можна ніяковіти. Мене ось так виховували. Нас. Нас так виховують, щоб ми не ніяковіли щось сказавши, або зробивши. Розумієш? Щоб я не утнув, я не маю цього соромитися. Я маю дозволити іншим людям вважати, що саме цього я і хотів…»
«Краще щоб тебе простолюдини вважали якимсь диваком, ніж людиною з совістю?» - Гаррі поправив окуляри, знов залишивши на лінзі відбиток.
«Ось. Ти зрозумів.» - Драко самовдоволено посміхнувся. – «Можливо я таки таємно дружитиму, Поттере, із тобою…»
ІІ
Гаррі згадує розмову із Драко, яка сталася мільйон років тому, а саме двадцять сьомого травня тисяча дев’ятсот дев’яностого другого року, й яку Гаррі запам’ятав усю, від пилу, що кружляв і кружляв, й до останнього слова, бо саме тоді, між пилом й словами, перша жива людина торкнулася його шраму, на мить затримала пальці під волоссям на лобі.
Він пригадує це тепер, сидячи за обідом з Мелфоями, які всі нарешті у зборі за великим столом. Не таким, звісно, великим, як той, що стоїть у вітальні, до якої ніхто з Мелфоїв досі ще не заходить, але достатньо довгим, щоб місіс Мелфой, що сидить на одному його короткому боці, не змогла б (якби кинула її не магією, а рукою) поцілити важкою срібною сільничкою в містера Мелфоя, що всівся на іншому.
- Вони чітко дали зрозуміти, що згодні повернутися до традиційного розподілу сил, але їх лояльність стосуватиметься лише наступного лорда. – Люціус ріже щось на тарілці, очевидно уявляючи виделку і ніж увіткнутими в голову якогось з суддів Візенгамоту. – Вони буквально змушують мене передати моє право вето й мої голоси спадкоємцю, а потім зникнути з їх очей. Астор Беллчант, цей прищ на дупі Мерліна…
- Люціусе. – Місіс Мелфой ховає посмішку в склянці з водою. – Я не думаю, що містеру Поттеру цікаво слухати про твою розмову з містером Беллчантом.
- Він спитав, чи нам досі належить магічна частина абатства на Мон-Сен-Мішель, і чи не хочу я щоб він клопотав за скорочення строку моїх громадських робіт, аби я міг відвідати Францію цієї вже осені. – Лезо ножа містера Мелфоя скрипить по фарфору й Гаррі починає хвилюватися за цілісність тарілки зі сценою полювання на оленів (лекцію про те, що не варто класти на таку тарілку яблучний пиріжок, бо посуд від Катберта Лоутона тільки для м’ясних блюд, Мелфой-молодший дав Поттеру тиждень тому).
- Я вважаю, нам варто розглянути таку можливість. – Нарциса підіймає очі від розібраної перепілки, щоб подивитися на чоловіка. – Ми давно не проводили час тільки вдвох. Без необхідності піклуватися про зручності і розваги гостей в нашому домі.
Драко, що сидить напроти Гаррі з довгого боку столу, видає звук на межі кашлю і пихкання й при цьому наступає носком черевика на Поттерову праву ногу.
- Ти почув щось смішне? – Люціус неохоче відриває погляд від блакитних очей дружини й переводить його до таких самих, але сірих, синових. – Формально ці люди були нашими гостями, навіть якщо деякі з них нам не дуже подобались. Ти маєш змиритися з існуванням правил гостинності, якщо збираєшся стати головою дому Мелфой.
- Не те, щоб я мав такий намір… - Драко кидає погляд понад хлібом і соусником, даруючи Гаррі коротку, гірку напівпосмішку. – Та хіба я маю вибір.
- Не маєш. – Мелфой-старший повертається до недорізаного шматка. – Але й не можеш сказати, що тобі це не подобається. Ти навіть скористався своїм правом запрошувати гостей, не питаючи у батька дозволу.
- Формально містера Поттера запрошувала погостювати в нас саме я. – Промовляє місіс Мелфой.
- Формально містер Поттер не гість. – Мелфой-молодший простягає руку в бік батька й ворушить пальцями. На підмізинному й досі обручкою видніється слід від укусу, пожовтілий за тижні, але явний синець зі слідами зубів Гаррі Поттера. – Ми обмінялися обітницями, обмінявшись нашою кров’ю. Все, що моє, належить йому, моя частина цього дому теж. Коли ти зречешся, весь маєток стане також його…
- У містера Поттера має бути свій дім. – Буркає Люцій, відправляючи м’ясо до рота. Жуючи, він напівзаплющує очі, насолоджуючись їжею, що не смакує тюрмою.
- В мене нема свого дому. – Гаррі каже це колупаючись в своїй тарілці, а коли раптово настає дзвінка тиша, бо троє інших людей за столом припиняють балакати, різати, жувати, ковтати, можливо, навіть і дихати, він підіймає голову, щоб побачити три пари очей, що дивляться на нього і дві брови підняті Люціусом і Драко однаково високо та здивовано.
- Що значить немає дому? – Очі Люціуса робляться ще більш звужені, але вже не від насолоди, а голос стає різкий й роздратований.
– Ну. Тобто. – Белькотить Поттер. – Звісно. Я, звісно, маю де жити. Я не кажу про будинок в якому я виріс, він належить моїм родичам-маґлам. У мене також є дім, де я народився, але він зруйнований. Як знаєте. Волдемортом. Й, так. За заповітом Сіріуса мені відійшов будинок дванадцять на площі Ґримо, що раніше належав тітці місіс Мелфой. Але, мені здається, сам той дім не вважає мене за господаря.
- До чого тут молодший дім Блеків? А тим паче якась маґлівська нерухомість. – Ніс Мелфоя-батька зморщується, немов намагається зменшитися, уникнути заносаводіння. – Ми говоримо не про котедж у Годриковій Впадині, а про Глостерширський дім Поттерів!
- Дім Поттерів в Глостерширі? – Гаррі почувається глядачем, що прийшов подивитись виставу й раптом опинився на сцені, під світлом софітів, але без костюма, гриму та реплік. – Я не. Я не розумію.
Й, поки батько Драко під воловим поглядом Гаррі роздратованою наливається кров’ю, а Драко відкидається на стільці, складає руки на грудях й починає роздивлятися стелю, вдаючи, що він не знайомий з цим тупим хлопцем, через якого у татуся може статись апоплексичний удар ще до того, як ельфи подадуть бренді й десерт, місіс Мелфой бере ситуацію у свої ніжні долоні.
- Містере Поттер. – Голос Нарциси тихий і прохолодний. – Мій чоловік має на увазі маєток Поттерів в Стінчкомбі, який побудував ваш предок Лінфред Копуша.
- Копуша? Поттерер? – Це єдина інформація, яку вхоплює повільна Поттерова свідомість. – Я думав. Я завжди думав, що моє прізвище походить від того, що мої предки були гончарі.
- О, моя Моргана, ні. Ні. – Місіс Мелфой сміється, прикриваючи долонею рота. На іншому кінці столу Люціус кашляє, мов гончак, захеканий після гонитви за кроликом. Драко в цій какофонії протяжно й надривно стогне, посилаючи в тілі Гаррі на південь всю кров.
- Поттере, ти неможливий. – Буркає Мелфой-молодший відстогнавши, тягнучись по свою воду. – Ти сім років прожив в магічному світі, а здається, що тебе лише вчора сюди хтось підкинув. Ти походиш від Лінфреда Стінчкомбського, травника, лікаря й прабатька всього британського зіллєваріння. Це його експерименти над маґлами, сусідами у селі, подарували нам Перцевий Настій й Косторіст. Це його старший син Хардвін успадкував його дім й одружився Іолантою Певерелл, в посаг якої входив отой котедж в Ґодриковій Западині, а ще деякий одяг, який зараз належить тобі. Й це про його молодшого сина, якому залишився батьків травницький бізнес, Бідл написав казочку Чарівник і Стрибаючий Горщик.
- Серйозно?! – Гаррі посміхається дурнувато, намагаючись непомітно поправити намет, що здійнявся під серветкою, яку він перед обідом поклав собі на коліна. Вигляд збудженого, злого Мелфоя, який доводить Поттерів ідіотизм, завжди чарівним чином викликає в члена Гаррі стрімку й сталеву ерекцію. – Правда? Про Поттерів писали казки?
- Так. – Промовляє Нарциса, поки її син п’є воду, заплющує втомлено очі, пощипує перенісся й лає собі під носа останнього з Поттерів Поттера за відсутність цікавості й розумові здібності тролячого рівня. – Так. Поттери, звісно, не входили у число Двадцяти Восьми Священних Сімей, бо не вони привезли травництво на цей острів, воно тут було з часів піктів. Але вони легендарні по-своєму. Дуже заможна, впливова чистокровна родина. У якої, безперечно, був старший дім, що тепер належить вам, містер Поттер. Ваш батько мав успадкувати його від вашого діда Флімонта, а ви від батька за відсутністю інших претендентів, бо зараз ви єдиний, хто залишився з Поттерів.
- Ее-е-е. – Гаррі зиркає в бік Мелфоя-молодшого й повертається до його матері знову. – Можливо. Можливо, мав, але мені ніхто ніколи не говорив про цей дім. Мені ніколи… Я дуже мало знаю про... Мої бабуся й дідусь Поттери померли ще до мого народження, так само як батьки моєї мами. Моя тітка Петунія й мій кузен мої єдині ще живі родичі…
- Як зручно! – Вигукує Люціус, про присутність якого за обідом Гаррі встиг вже забути. – Всі померли. Прилаштувати сирітку можна було лише до маґлів. До тітки Пп-петунії. – Мелфой-старший знавісніло випльовує ім’я Гарріної тітки через розтягнуту губу.
- Твою тітку-маґлу називають Петунією? – Мелфой-молодший нарешті прибирає руку від носа. – Як дивно.
Що саме здалося дивним Мелфою в імені тітки Гаррі не встигає спитати, бо, батько Драко вигукує у бік дружини:
- Бачиш? Як зручно все склалося для Албуса Дамблдора, який сам себе назначив цьому хлопцю опікуном!
- Люціусе. Не треба. – Відповідає Нарциса, хитаючи головою. – Ми не…
- Ми про це не говоримо? – Люцій зриває серветку з колін й кидає її на свою майже повну тарілку. – Здається, я вже не голодний.
- Про Дамблдора з містером Поттером маємо говорити не ми. – Місіс Мелфой робить ледь помітний жест і ельф, швидший за думку, прибирає тарілку й серветку у її чоловіка з-під носа.
- Якби це стосувалось лише містера Пп-потера… – Тепер Люціус плюється Гарріним прізвищем, викликаючи у Гаррі щось схоже на ностальгію. – Дамблдор так само повівся з твоїм сином також!
- Так. – Нарсиса погоджується, утримуючи на обличчі крижану ввічливу посмішку. – Але це ми не обговорюємо при містері Поттері.
- Оу. – Старший Мелфой по-дитячому надувається й дивиться на жінку ображено. – Мене не було два з половиною місяці, а в домі вже купа нових правил, які вказують мені що я маю говорити і з ким.
- О, так, любий, все змінюється дуже швидко. – Посмішка місіс Мелфой стає щирою, перетворюється на веселу й Гаррі на мить захлинається вдихом, бо він, дивлячись на цю посмішку, бачить одну із Блеків, бачить спільні риси Нарциси не лише з Драко Мелфоєм, але з Сіріусом також, з Андромедою, і навіть з крихітним Тедді, який пускає слиняві пузирі і регоче таким самим, поки що беззубим, ротом. Зі ступору його виводить запитання, яке ставить йому місіс Мелфой.
- Що? – Поттер неввічливо перепитує, все ще під враженням відкриття, яке за мить до цього зробив, все ще намагаючись усвідомити, що якісь жести й гримаси, які йому в Драко подобаються, він бачив колись у хрещеного. – Пробачте, я не…
- Я запитувала, чи є у вас сейф у Ґрінґотсі? – Нарциса торкається камеї на блузці, вдаючи скромність. – Пробачте, якщо питання занадто інтимне, але воно не стосується вашої фінансової спроможності.
- Питання нормальне. Це нічого… - Гаррі зиркає на Мелфоя-молодшого, але той тримає скам’яніле обличчя відтоді, як його батько заговорив про Дамблдора. – Так, у мене є комора у банку. А що?
- О, тоді саме там вам варто пошукати королівську дарчу на землю й усі заповіти. – Говорить Нарциса. – Звичайно, такі документи мають зберігатися в Міністерстві, в Департаменті Реєстрації Громадянського Стану при Візенгамоті, але старі чистокровні родини ніколи не довіряли цій новітній традиції, тож такі папери обов’язково будуть у вашому сейфі, разом з цінними артефактами і дорогоцінностями. Я візьму на себе сміливість порадити вам звернутися до…
- Там немає нічого такого. – Гаррі розуміє, що дуже неввічливо перебивати. Гаррі здогадується, що до того ж і ризиковано перебивати таку жінку, як мати Драко Мелфоя. Але його виправдовує котре вже за сьогодні раптове прозріння. Він згадує сейф Нарцисиної сестри, Белатриси, в який не так давно зі своїми друзями вдерся, і тепер бачить різницю нарешті. Комора мадам Лестранж була схожа на печеру Аладдіна з мультфільму Тисяча Одна Арабська Ніч, який тітка дозволила йому подивитися, коли йому було вісім років, він хворів і вони залишились удвох після того, як дядько Вернон пішов на роботу, а Дадлі у школу. Й він намагається згадати ту мить, коли Ґрипхук відімкнув двері сейфу родини Поттер. Пригадує, як знялася ціла хмара зеленого диму, а коли дим розвіявся, він аж задихнувся. Всередині лежали гори золотих монет. Височіли цілі срібні колони. Купи маленьких мідних кнатів стоять перед очима у Гаррі, коли він проковтує слину, що зупинилась у горлі, й промовляє: – В моєму сейфі лиш гроші.
- Що? – Чи не вперше з часу знайомства на обличчі місіс Мелфой десяток емоцій так стрімко змінюються, що воно майже спотворене недовірою, шоком і гнівом. – Не може бути. Такого просто не може бути.
- Хіба що його комору було також пограбовано. – Каже Драко і обоє вони, Гаррі й місіс Мелфой, повертають синхронно голови, щоб подивитись на нього, побачити криву усмішку і сповнені сміхом недобрим очі. – Ну, знаєте, як комору моєї милої тітоньки Белли. Але акуратно, а не так як це зробив Поттер зі своїми поплічниками, без Імперіусів на гоблінів, безладу і дракона. Бо, наприклад, якщо маєш ключ, можна зайти в сейф скільки завгодно разів й так само скільки завгодно разів можна вийти із нього, поступово виносячи всі артефакти й папери, залишивши лише срібло і золото…
- Ваш ключ зберігався у когось? – Нарциса, як Гаррі до цього, забуває на мить про манери.
- Ее-е-е. – Поттер продовжує дивитися на Мелфоя-молодшого. – Так. Поки мені не виповнилось одинадцять років, ключ зберігався у директора Дамблдора…
- Це нестерпно!! – Гаркає, підриваючись зі стільця, старший Мелфой, про якого Гаррі знову забув. – Обійдусь без десерту!
Коли двері за Люціусом зачиняються з гуркотом, від якого на столі підстрибують склянки і прибори, Нарциса також встає й зупиняється біля столу, щоб сказати:
- Й ви не праві, містере Поттер, коли кажете, що в вас не залишилось живих кровних родичів, окрім двоюрідного брата та тітки. Ваша бабуся Юфімія походила з великого роду й мала братів і сестер, у вас є пара дюжин троюрідної рідні, але, думаю, більшість з них вам, мабуть, не сподобаються. І дозвольте мені висловити мій жаль з того приводу, що ваше життя не було повною мірою насичене ні магією, ні любов’ю. Можливо все склалось би інакше, якби містер Дамблдор дозволив вам дізнатися більше про світ, в який вас привів у одинадцять років. Можливо, це було б краще і для вас, і для всіх.
- Господи. – Каже Гаррі, коли шелест Нарцисової сукні губиться в коридорі.
- Мерліне. – Зітхає Драко. – Я згадав ту розмову. Нашу першу розмову через день після покарання у лісі, під час якого ми помирились і подружились…
- Ту, під час якої ти показав мені закляття Темпус і розповів про пеніс і піхву? – Поттер сміється, його настрій стрімко пре вгору, так само як підіймається знов член від вигляду почервонілого обличчя Мелфоя.
ІІІ
Навчальний рік нарешті закінчувався. Першого червня мали початися екзамени, але для першачків вони були лише формальним підбиванням підсумків року, тож ні Драко, ні Гаррі не заморочувались повторами матеріалу й зубрінням. Можливо, трішечки Драко. Але у всякому разі не так, як Герміона.
Вони були розслаблені. Їх шлунки були набиті шоколадними цукерками, яких мама Драко прислала більше, ніж зазвичай, щоб він міг пригостити друзів у свій День Народження. Навколо них танцювали в смугах теплого світла пил і квітковий пилок.
Драко посміхнувся самовдоволено і сказав: «Що ж. Можливо, Поттере, я таки таємно з тобою дружитиму. Бо я ж не можу кинути тебе тонути в цьому незнайомому морі всього чарівного й магічного. Я тобі ще при знайомстві пропонував допомогти у всьому розібратись. Але ти вибрав собі не тих друзів. Ти мав вибрати мене, якщо хотів зрозуміти щось про магічний світ. А ти вибрав одного з Візлі, які самі себе викинули на узбіччя, і Ґрейнджер, яка про магічний світ знає лише те, що записано у книжки. Такі друзі тебе не навчать чомусь дійсно потрібному. Ти втратив дев’ять місяців не потиснувши мені тоді руку…»
«Ми ж вже дружимо.» - Захихотів Гаррі, штовхаючись плечем у плече. – «Я ж навіть вже вибачився. Ти ще довго згадуватимеш, що я руку тобі не потиснув?» «Років сто.» - Відповів Драко насупившись. – «А потім подивимось.»